Філософія історії - Бойченко І.В. - ВІКО Джамбаттіста (1668—1744)

— італійський філософ. Народився в Неаполі у сім'ї бібліотекаря. Після закінчення школи — самоосвіта, гувернерство, викладання на кафедрі риторики Неапольського університету, приватні уроки й дрібні випадкові замовлення. З 1699 — професор риторики університету в Неаполі, з 1734 — придворний історіограф. Написав низку праць з філософи, риторики, філології, історії права. Найважливіша — "Основи нової науки про спільну природу націй" (1725). На противагу картезіанству, яке, на його думку, неминуче зводилось до суб'єктивістського (у дусі психологізму або ж фізико-математичного редукціонізму) тлумачення навколишньої, зокрема історичної, реальності, В. обстоює необхідність безстороннього, неупередженого аналізу дійсності як об'єктивної за своєю природою, і передусім дійсності історичної, оскільки, за В., адекватно відображати люди можуть лише те, що самі створюють. Тому світом, у якому людина панує насправді й неподільно, є історія, а історична наука постає автентичним осмисленням, самосвідомістю історичного процесу як світу людської діяльності. Як і основоположники циклічного розуміння історії — давньогрецький історик Полібій та давньокитайський Сима Цянь, — В. теж розглядає темпоральний рух суспільства як множини історичних коловоротів. Та, на відміну від них, основною одиницею історії В. визнає не окремий народ, а історичний (громадянський) світ, утворений всією спільнотою однотипних народів. Таких світів у рамках всесвітньо-історичного процесу В. виокремлює два: світ стародавніх народів і світ християнських народів. Характеристика ж життєвого кола окремого народу (уже в контексті певного історичного світу) у В. де в чому збігається з тією, яку дають мислителі циклічного розуміння історії. Як і вони, В. твердить про повторюваність в історії, аналізуючи сферу політичного життя людей, а також обстоює думку про те, що життєвий цикл кожного народу вичерпується трьома основними етапами. Подібно до Полібія, В. пов'язує ці етапи з відповідними формами політичної влади: перша — божественна епоха — це етап влади Монархів, Батьків, Жерців;* друга — героїчна — Аристократії; третя — людська — Демократії, або ж представницької монархії. Своєрідність цих етапів чималою мірою зумовлюється, за В., й особливостями, властивими саме (і тільки) кожному з них у розвитку міфології, релігії й філософії, мудрості, права, логіки й мистецтва, мови та письма. У філософській системі В. чи не вперше в історії європейської культури ідея єдності закономірностей всесвітньої історії як певної цілісності не залишається абстрактною тезою, а конкретизується через розуміння історичної необхідності як того, що пізніше у Гегеля дістане назву "хитрості розуму", тобто своєрідної результанти індивідуальних, групових та масових, що не збігаються, а то й суперечливих одна щодо одної цілеспрямованих дій людей, для яких означена результанта є не тільки неочікуваною, а й далеко не завжди бажаною. Втім, тлумачення історичних законів як форм людської діяльності поєднується у В. з визначенням провіденціальної природи цих законів як законів вічної ідеальної історії. Ідеї В., по суті, знехтувані сучасниками й найближчими наступниками, виявили свою спорідненість філософії історії Гердера та Гегеля. Однак їх реальне поширення відбувається дещо пізніше — завдяки В. Кузену та французьким історикам епохи Реставрації. Нового змісту і значення ці ідеї набувають у світлі досвіду філософії історії XX ст., одним із магістральних напрямів якої стали саме концепції історичного коловороту.

ВІНДЕЛЬБАНД Вільгельм (1848—1915)

— німецький філософ, глава баденської школи неокантіанства. Основні філософські твори: "Прелюди" (1902), "Про свободу волі" (1904), "Філософія у німецькому духовному житті XIX ст." (1909), "Філософія культури і трансцендентальний ідеалізм" (1910). Погляди В. формувалися під впливом критичної філософії Канта (особливо — "Критики здатності судження"), як такої, що покликана подолати опозицію теоретичного й практичного розуму, з переосмисленням її на пропозиціях започаткованого В. у контексті трансцендентальної філософії підходу, названого пізніше нормативізмом, або ж телеологічним критицизмом. У такому аспекті предметом філософії постає не те, що є, тобто певний зріз буття, як це має місце в окремих науках, а те, що має бути, належне, ідеали, цінності. Тому філософію В. визначає як нормативну "критичну науку про загальнообов'язкові цінності". Поєднуючи ідеї Канта, Фіхте, Лотце, з одного боку, та об'єктивного ідеалізму — з іншого, В. тлумачив історію як низку циклів усвідомлення й втілення цінностей, акцентуючи відповідно роль методу історичних наук як "органону філософи". Розглядаючи цінності як апріорні й загальнозначущі, він виокремлює як основні послідовні щаблі етичні, естетичні й релігійні цінності. Редукуючи, по суті, суспільно-історичну тематику до етичної, В. проголошував кінцевою метою поступу людства його самовизначення відповідно до етичного ідеалу. Вище етичних мислитель ставив цінності естетичні — вільні від інтересів і волі. Наголошуючи на розриві у царині індивідуалізовано-історичного, належного й сущого та на існуванні, по суті, неусувного залишку тут чогось, що не пізнається засобами філософського, етичного й естетичного мислення, В. відносив вирішення цих питань до релігії, цінності якої, на його думку, становлять вершину ціннісної піраміди. Втім, принципова, нездоланна роздвоєність властива, за В., не тільки філософії через її неспроможність виробити універсальний і автентичний метод пізнання природи та суспільства, а й релігії, що неспроможна пояснити поряд а цінностями (які не існують, а "значать") існування предметів, нейтральних в аксіологічному плані. Розбіжність, а подекуди й протиставленість цінностей і реальності філософ не вважав чимось лише негативним, чи другорядним, оскільки розбіжність є важливою умовою й спонукою нових циклів продуктивної людської дії. До найвищих споконвічних загальнолюдських святинь людства він відносить не тільки цінність життя, благо, святість, гідність, свободу, добро, любов і красу, а й істину. Засобами пізнання істини як універсальної та споконвічної цінності постають, за В., передусім науки. їх він, на відміну від, скажімо, Дільтея і подібно до Ріккерта, поділяє не за предметом (науки про природу й науки про дух), а за методом. Одні з них, вважав В., — науки закону, інші — науки події; перші — номотетичні науки (науки про природу) вивчають те, що є завжди, другі — ідіографічні (науки про культуру) тлумачать те, що було лише одиничним і має особливе значення, цінність. Якщо завданням природознавчого пізнання є виявлення закономірностей, то гуманітарного, зокрема історичного, — віднесення до цінностей. Останнє ж постає як істотна передумова і складова правильного вибору з множини можливих вчинків, через які цінності втілюються у життя, якогось одного, осмисленого крізь призму цінностей в якості належного; саме таким чином у суспільній життєдіяльності людей реалізується принципово відмінна від природної соціальна необхідність, заснована не на каузальних зв'язках, а навпаки, на "причинній незумовленості нашої істоти", на індивідуальній свободі особистості в усій її активності й неповторності. Однак загалом, відповідно до духу часу В. аналізує культуру, розглядаючи історію, дух, прогрес переважно не стільки через осягнення людини, особливостей її буття, свідомості й дій, скільки взятих самих по собі, без антропологічного виміру, який стане визначальним у філософії культури дещо пізніше.

Класичними й донині залишаються праці В. з історії стародавньої і, особливо, нової історії філософії. В. залишив по собі досить потужну філософську школу, найпомітніші представники якої — Г. Ріккерт, Г. Мюнстерберг, Т. Ліппс, І. Кон, Е. Ласк, Р. Кронер тощо поглибили і конкретизували ідеї, висунуті, а то й досить ретельно обгрунтовані та системно розроблені вже В.

ВІНКЕЛЬМАН Іоганн Іоахім (1717—1768)

— німецький просвітник, представник німецької класичної естетики, історик античного мистецтва. Основні праці: "Думки з приводу наслідування грецьким творам у живопису й скульптурі" (1756) та "Історія мистецтва давнини" (1764), яка започаткувала європейську наукову археологію й історію мистецтва як таку, оскільки розглядала не окремих митців, а античне мистецтво загалом, його формування, розквіт та занепад. За освітою богослов. Проректор гімназії у Зехаузені (Пруссія, з 1743). У 1748—1754 — бібліотекар у графа Бюнау (поблизу Дрездена), де знайомиться з працями англійських і французьких просвітників — Шефстсбері, Монтескьє, Вольтера та ін. Прийнявши католицьку віру, у 1755 перебирається до Риму; з 1763 — головний антикварій і "президент старожитностей" Ватикану. Виступав, з одного боку, проти раціоналізму Вольфа та його школи, стверджуючи, що осягнення прекрасного як найскладнішого предмета вивчення, переважає можливості наших пізнавальних здібностей. З іншого боку, — вже з позицій просвітницької філософії — засуджував манірне аристократичне мистецтво ХVIIІ ст., протиставляючи йому, як зразок для всіх країн і народів, ідеалізоване античне мистецтво. Ідеалом для В. була давньогрецька скульптура епохи класики, "її благородна простота і спокійна велич".

Давньогрецьке мистецтво, за В., ідеальне й піднесене, воно справляє катарсисний вплив на людину, пом'якшує або й усуває її особисті негаразди, страждання і метушню. З'ясовуючи чинники унікальності й небаченого розквіту цього мистецтва як одного з найвищих досягнень людської культури загалом, В. до основних відносить природні умови давньої Греції, суспільний лад і передусім свободу, "котра панувала в управлінні й державному устрої країни". Саме завдяки їй, за В., греки змогли сформувати себе як досконалих людей (а прекрасна людина є, вважав він, найвищим витвором розвитку природи); для поступу ж мистецтва неоціненним було те, що митці Еллади не залежали від багатіїв і можновладців, їхніх сваволі й примх, їхня творчість була вільною і невимушеною і водночас автентично відбивала "величний спосіб думок всього народу". Якраз тому, підкреслював В., пік розвитку цього мистецтва, "високий стиль" (Мирон, Фідій) був досягнутий за розквіту демократичних Афін часів Перікла; попередньому ж мистецтву ("найстаровинніший стиль") не вистачало завершеності; пізнішому ("вишуканий стиль") було властиве переважання грації й витонченості над силою й героїкою, що зумовило занепад мистецтва у подальшому. Акме творчості В. збіглося із загальноєвропейським "бумом" інтересу до античної культури. Завдяки цьому В. виявився в ролі своєрідного ідеолога даного нового повороту Європи до античності. В дусі В. перебудувалися всі художні європейські академії, його книги стали настільними для всієї митецької молоді. Ідеї ж В. знаменували якісний етап у вивченні Європою античності, чималою мірою зумовили розвиток тогочасних естетичних концепцій (Гете, Шіллер, Гердер, Шлегель) та митецьку практику кінця XVIII — початку XIX ст. (Лессінг, Віланд, Гете, Шіллер, Гьольдерлін, мистецтво французької революції кінця XVIII ст.). За висловом Гете, В. був Колумбом, який відкрив для німців стародавню Грецію. Можна погодитися й з іншим шанувальником та й послідовником В. — Якобом Буркхардтом — що вбачав у особі В. мужа, якому історія мистецтв передусім зобов'язана ключем до порівняльного методу, та й навіть самим своїм існуванням.