Філософія історії - Бойченко І.В. - Д

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович (1822—1885)

— російський філософ, публіцист і природознавець, ідеолог панславізму. Система філософії історії Д. викладена у його праці "Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к романо-германскому" (1869), представляє циклічну культурно-історичну типологію розвитку людства, спрямовану на подолання європоцентризму, моністичного тлумачення історії і обгрунтування принципово іншого, плюралістичного її розуміння. Виходячи з того, що певна галузь пізнання набуває статусу науки лише тоді, коли притаманні їй знання утворюють "природну систему", Д. формулює як основні три вимоги, яким має відповідати така система.

1. Принцип поділу має обіймати всю сферу діленого.

2. Всі предмети чи явища однієї групи повинні бути більш схожими чи спорідненими між собою, ніж з явищами чи предметами, віднесеними до іншої групи.

3. Групи мають бути однорідними, тобто ступінь спорідненості повинен бути однаковим в однойменних групах.

Існуюча загальноісторична теорія, з її універсалістською інтерпретацією всесвітньої історії як одного глобального процесу, членування якого на послідовні стадії (стародавня історія, середньовіччя, новий час) можливе лише у діахронічному зрізі, на думку Д., неспроможна, оскільки не відповідає жодній з трьох означених вимог. Критерій відокремлення стародавнього світу від початку середньовіччя (падіння Римської імперії) виявляється неспроможним, оскільки не відповідає першій системній вимозі. Не витримуються традиційною схемою періодизації всесвітньої історії й останні дві вимоги. Так, ступінь спорідненості у стародавньої Греції та Риму — більший, на думку Д., з романо-германською (європейською) культурою, ніж з цивілізаціями стародавніх Індії, Китаю тощо. Недоліком цієї періодизації Д. вважав і те, що за неї, з одного боку, ціла група культур — єгипетська, китайська, індійська, єврейська, грецька тощо — відноситься до однієї (діахронічно першої) групи, тоді як одна і та сама рома-но-германська культура штучно "препарується на середньовіччя та нову історію".

Відкидаючи подібну моністичну, лінійну універсалістську за формою та європоцентристську за характером версію тлумачення історичного процесу, Д. пропонує натомість підхід, за яким історія людства уявляється не єдиним моністичним процесом, а множиною автономних органічних соціокультурних утворень, які він називає культурно-історичними типами. Однак ця множина є не механічним агрегатом байдужих одна щодо одної культурно-історичних одиниць, а виявом гармонії Універсуму, незбагненної без прийняття ідеї цілеспрямованості всього сущого і взаємної узгодженості, без божественного цілепокладання, що зумовлює загальний взаємозв'язок, спрямованість усіх життєвих процесів Землі. Постаючи як більшою або меншою мірою замкнений у собі унікальний світ, кожна з існуючих систем різного ступеня цілісності та складності, зокрема й культурно-історичні типи, поєднується спільністю найглибиннішого джерела походження і підпорядкованості дії єдиного закону виникнення, поступу і занепаду. Кожна з культур грунтується на своєму енергетичному джерелі, має своїх рушія, центр, певне своєрідне морфологічне етнографічне начало, здатних до розвою завдяки наданій їм божественній енергії.

Всесвітню історію становлять, за Д., 11 культурно-історичних типів, що замикають повне життєве коло, створене трьома основними стадіями: початкового становлення; утвердження політичної незалежності, формування власної державності і національної самосвідомості; розквіту й такої реалізації неповторних здатностей відповідної культури, що супроводжується одночасним незворотним виснаженням її творчих потенцій та поступовим перетворенням суб'єкта історичної творчості на пасивний етнографічний матеріал. Такими типами, за Д., є: єгипетський, китайський, асиро-вавилоно-фінікійський, халдейський (давньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (аравійський) та романо-германський (європейський), який уже перебуває на останній стадії існування і має поступитися місцем історичного лідера східнослов'янському культурно-історичному типу.

Майбутнє належить останньому типу не тільки як наймолодшому, а й як найуніверсальнішому. Виходячи з того, що історичну творчість

складають чотири основи — релігійна діяльність, політична, культурна та суспільно-економічна, Д. відповідно до особливостей цієї творчості у різних культурах класифікує ці культури за такими групами:

а) первинні, підготовчі, або автохтонні (єгипетська, китайська, аси-ро-вавилоно-фінікійська, індійська, іранська), протягом яких здійснюється перехід від тваринної життєдіяльності до діяльності власне людської та її утвердження;

б) одноосновні (єврейська, грецька, римська), тобто акцентовані на тому чи іншому різновиді історичної діяльності — релігійній (єврейська), культурній з акцентом на художній (грецька), чи політичній (римська) творчості;

в) двоосновні (германо-романська), тобто зосереджені на двох різновидах — політичній і культурній діяльності. І лише слов'янська культура спроможна, гадав Д., постати як чотириосновна, тобто дати класичні зразки світового значення за всіма чотирма напрямами історичної творчості. Саме це, а не інкриміноване свого часу Д. (але насправді не притаманне йому) зневажання інших культур, може розглядатися як підстава для тверджень про панславізм автора концепції культурно-історичних типів, що передувала циклічним філософсько-історичним системам О. Шпенглера та А. Тойнбі.