Філософія історії - Бойченко І.В. - ДІЛЬТЕЙ Вільгельм (1833—1911)

— німецький філософ і вчений, автор плідних і відомих досліджень з історії, етики, естетики, психології, педагогіки, літературознавства. Один з основоположників філософії життя, критичної філософії історії, філософської герменевтики, розуміючої психології та школи "історії духу" в німецькій історії культури XX ст. Народився у м. Бібріх на Рейні у сім'ї кальвіністського священика; закінчив гімназію у Вісбадені; 1852 — студент теологічного факультету Гейдельберзького університету, зазнав впливу Куно Фішера; 1853 — переводиться до Берлінського університету, де студіює далі теологію, а також філософію (зокрема — у Тронделенбурга) та історію у відомих представників німецької історичної школи — Л. фон Раннє, Я. Грімма, А. Бьока, Т. Моммзена; після закінчення філософського факультету (перевівся на нього у 1861) 1864 захищає докторську дисертацію, присвячену дослідженню принципів етики Шлейермахера, та габілітаційну роботу "Спроба аналізу моральної свідомості". 1867 — ординарний професор у Базелі (знайомство з Я. Буркхардтом); 1868 — у Кілі; 1869 — у Бреслау; 1882 — посідає місце Г. Лотце у Берлінському університеті, де працює до 1905; 1887 — член Академії наук у Берліні. Основні філософські праці: "Життя Шлейермахера". Т. 1. (1870), "Вступ до наук про дух. Спроба обгрунтування дослідження суспільства та історії". Т. 1. (1883), "Сила поетичної уяви. Засади поетики" (1887), "До з'ясування питання про походження нашої віри в реальність навколишнього світу та його вірність" (1890), "Ідеї описової та аналітичної психології" (1894), "Виникнення герменевтики" (1900), "Сутність філософії" (1907), "Історія молодого Гегеля" (1907), "Побудова історичного світу в науках про дух" (1910), "Типи світогляду та їх виокремлення в метафізичних системах" (1911). Становлення світогляду Д. відбувалося у процесі творчого осмислення й синтезу кількох, причому досить різних, традицій філософування, а також історичного, естетичного та художнього мислення: передусім німецьких класичної філософії та романтизму (Кант, Шеллінг, Гегель, Шлейермахер, Ф. Шлегель, Новаліс); англійського (Мілль, Спенсер, Бокль) і французького (Конт, Літтре) позитивізму; неокантіанства Баденської школи (Віндельбанд, Ріккерт), німецької історичної школи (Вінкельман, Гердер, Б.Г. Нібур, Л. фон Ранке тощо). Свою дослідницьку діяльність Д. розпочав у 60-х роках зі спроб дати на основі поєднання ідей неокантіанства та позитивізму теоретико-пізнавальне обгрунтування так званих наук про дух. Водночас уже тоді він намагається вийти за межі теорії пізнання і з'ясувати особливості осягнення історичної дійсності через дослідження структур історичної свідомості. Перебуваючи у цей час переважно під впливом філософії Канта і відштовхуючись від теоретико-пізнавальних ідей його "Критики чистого розуму", Д. поставив перед собою завдання розробити своєрідну "критику історичного розуму", зрозуміти, яким чином суб'єкт за допомогою своїх здатностей духовного (а не суто пізнавального) осягнення отримує можливість автентично осмислювати життя людей, тлумачене як світ історії, спосіб людського буття. Категорія "життя" — центральна у філософії Д. У ракурсі пропонованої ним версії філософії життя основоположне полісемантичне філософське поняття "буття" розкодовується передусім в одному із своїх значень — "життя", під яким філософ постійно, з більшою чи меншою очевидністю має на увазі історичне, людське життя.

Намагаючись адекватно схарактеризувати життя у його "життєвості", він залучає як "категорії життя" інші поняття, зокрема: "ціле", "частіша", "зв'язок", "структура" "розвиток", "часовість", "значення", "вартість" і "мета", а також — "цілісність життя", "повний історичний досвід". Насамперед — це досвід внутрішній, структура людської свідомості. Власне саме цей досвід витлумачується Д. як історія, оскільки людина, на думку мислителя, не має історії, а сама є нею. Інакше кажучи, історія постає нічим іншим, як розкриттям здатностей людини, актуалізацією ії духовних потенцій, свідомості, до того ж свідомості, котра, на відміну від суб'єкта традиційної філософії та "чистого розуму" раціоналізму, інтерпретується як повнота, "тотальність" усіх сил, здатностей і переживань людської душі. Особливе місце серед останніх відводиться вже не так інтелекту, як прагненням, почуттям і волі. Принципово відмінний, за Д., від світу природи історичний світ, життя людей у розмаїтому обширі його виявів посланий нам у переживаннях. їх філософ розглядає як фундаментальну даність свідомості й водночас як диференційоване, але цілісне утворення, що сприймається не у вигляді механічного агрегату відокремлених фактів, а як мережа динамічних і взаємозв'язаних елементів потоку життя. Переживання постає у нього основою, началом первинного, рушійного та визначального, вихідної й нерозривної єдності "самості" і світу. Віра ж у реальність зовнішнього світу зумовлена, за Д., досвідом "повторюваного", з котрим має справу людська воля у процесі реалізації своїх інтенцій. Реалізуючи цей підхід, мислитель, подібно до представників Баденської школи неокантіанства, доходить висновку про принципову відмінність за предметом і методами наук про природу та історичних наук про суспільство, які він поіменовує "науками про дух". Доводячи, що останні, на противагу каузально-пояснюючому природознавству, грунтуються на внутрішньому досвіді, Д. вважав проблеми каузальності та закономірності не специфічними для наук про дух, а інструментарій раціональної (спрямованої на пояснення) методології традиційної науки — недостатньо ефективним на терені цих наук. Справжнім методом наук про дух, зокрема філософи, є, як твердив він, не пояснення, а розуміння людського життя, інтуїтивне занурення у нього. Мета ж філософського осягнення історичного процесу — зрозуміти: свій власний внутрішній світ через самоспостереження; життя інших людей — не як чуже, автентичне (тобто з нього самого) та конгеніальне, співзвучне з ним, через своєрідне вживання та симпатичне співпереживання. Саме через переживання, експресивне вираження, співпереживання та розуміння життя й прояснює поступово себе для себе самого. У пізній період творчості вчення про розуміння, передусім щодо його спрямованості на минулу культуру, конституюється у німецького мислителя у самобутню теорію історичного пізнання. Точніше, в "інаугуровану" ним філософсько-історичну герменевтику як вчення про тлумачення та реконструкцію духовного життя тієї чи іншої з епох минулого, трактованих, подібно до Гегеля, як вияв "об'єктивного духу". Але, на відміну від Гегеля, — з романтично забарвленим визнанням наявності у цих виявах залишкового моменту таємничості, що осягається лише асимптотично, врешті-решт, як своєрідна кінцева межа постійної й тривалої герменевтичної роботи. Маючи свої переваги, такий підхід стикається, однак, із (так і не подоланими, по суті, Д.) труднощами, що виникають при з'ясуванні проблеми об'єктивності, що неминуче виникає у ході осягнення історичного процесу. Зокрема це стосується загал ьнозначущості уявлень різних людей про історичні реалії. Вплив Д. на розвиток філософської та наукової думки глибокий і надто відчутний і донині. У галузі філософських розвідок безпосередньо він виявився через школу філософії життя, створену його духовними спадкоємцями: Шпрангером, Літтом, Мішем, Ротхакером, Нолем, Фрішайзен-Кьолером. Опосередкованіше, проте значно помітніше, цей вплив ідей Д. реалізувався у широкому річищі трансформації, яка охопила й інші течії та напрями філософії XX ст. — філософію історії, філософську антропологію, екзистенціалізм, філософську герменевтику тощо.