Філософія історії - Бойченко І.В. - ФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА

— одна з наріжних категорій марксистської соціальної філософії. Запроваджена К. Марксом, який вперше вжив термін "суспільна формація" у своїй праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта" (1851), а до виходу в світ першого тому "Капіталу" (1867) — термін зустрічається вже не менше 25 разів, окреслюючи коло основних питань, пов'язаних з визначенням обсягу, змісту та функцій цієї категорії. Маркс розглядає Ф.с.-е. не як канон, а як органон пізнання, як дійовий "працюючий" інструмент розв'язання різноманітних пізнавальних і практичних завдань. Це значною мірою забезпечило йому уникнення від формаційного догматизму і редукціонізму (в який зазвичай впадають його наступники) і гнучке, відповідне тогочасним запитам науки і суспільного розвитку тлумачення та використання категорії Ф.с.-е. Термін "формація" запозичений Марксом з геології. У своїй єдності діахронічного і синхронічного вимірів, він вдало "схоплює" суспільство, водночас і як процес, і як структуру, як формування і як стан, послідовність і систему. Уникаючи однозначного тлумачення Ф.с.-е., Маркс розглядає її як поняття полісемантичне і визначає такі основні значення Ф.с.-е.: економічна структура суспільства впродовж всього його історичного існування; одна з трьох великих стадій історії людства — первісна Ф.с.-е. (докласове суспільство), вторинна Ф.с.-е. (класове суспільство), третинна Ф.с.-е. (безкласове суспільство); історичний ступінь (тип) розвитку суспільства; історично визначена сукупність суспільних відносин; історично визначена сукупність виробничих відносин. Основні терміни — Ф.с.-е. (зокрема, коли йдеться про сукупність виробничих відносин) і "суспільна формація" (коли йдеться про сукупність суспільних відносин взагалі). Щодо первісного суспільства Маркс використовував термін "суспільна формація", причому подекуди у множині. Крім цих, він вживав і терміни "історична формація", "економічна формація", "формації суспільного виробництва" тощо. Ще одне значення Ф.с.-е. — "соціальний організм" — зустрічається у Леніна. Однак загалом у марксизмі, особливо у його радянському варіанті, Ф.с.-е. поступово починає тлумачитись дедалі одностайніше і однозначніше — як історичний ступінь (тип) суспільства, а формаційний підхід помітно збіднюється, зводячись до формаційного редукціонізму. Це врешті-решт виявилося у звуженні всесвітньо-історичного процесу, всього обсягу його просторових і часових характеристик лише до "п'ятичленки" Ф.с-е. (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична) як єдино вірної періодизації. Витлумачуючи всесвітньо-історичний процес як монолінійний висхідний п'ятичленний формаційний ряд, дослідникам, однак, дедалі важче було штучно підганяти під цю схему все розмаїття соціально-історичних процесів, що дедалі наочніше доводило неспроможність претензій формаційного підходу на всезагальність і монополію, на істину як у діахронічному, так і в синхронічному вимірі. У діахронічному аспекті ні історія культур Америки, ні Африки, Австралії чи Азії у формаційну лінію розвитку не вкладаються. Та й історія переважної більшості народів Європи, на матеріалах якої і створювалась переважно формаційна теорія, підпадає під цю схему з чималими натяжками. Отже, щодо історії більшості регіонів планети формаційна послідовність постає як універсалістська теоретично можлива модель, яка реалізується у цих регіонах у кращому випадку лише частково. У структурному, синхронічному зрізі формаційний підхід, даючи в ряді випадків змогу виявити істотні закономірності будови, функціонування і розвитку суспільства індустріального типу, все ж призводив до невиправдано спрощеного розуміння життєдіяльності суспільства, фокусуючись на зведенні до однієї площини різноманітності явищ у кожній із сфер суспільного життя. У сфері матеріального виробництва багатоманітність економічних зв'язків редукується до сукупності панівних виробничих відносин, багатоукладність розглядається як явище небажане, що підлягає елімінації. У сфері соціальній відносини людей зводяться, по суті, до класових, інші ж розглядаються у ліпшому разі як маргінальні. У політичній сфері акцент ставиться на державно-партійних утвореннях і розгляді держави як знаряддя суто класового панування з недооцінкою її соціокультурного значення. І, нарешті, у сфері духовній відображення розмаїття виявів духовного життя зводиться лише в одну, ідеологічну площину, до того ж з орієнтацією на панування однієї і єдиної ідеології. Багато в чому адекватно відображаючи колізії індустріального суспільства, з початком перехідного періоду до суспільства постіндустріального, формаційний підхід стикається з рядом серйозних труднощів, подолання яких ставить його перед необхідністю перегляду ряду своїх позицій та інтервалу дійовості. Водночас варто наголосити, що розробка і використання заснованого на Ф.с.-е. підходу — один із класичних етапів у розвитку філософсько-історичного пізнання, а сам цей підхід за належної корекції спроможний і надалі залишатися одним з основних напрямів сучасного осягнення історичного процесу. Але це лише тоді, коли формаційне розуміння не обстоюватиме позицію сектантського протиставлення іншим підходам до історії, зокрема цивілізаційному, а поставатиме і як їх доповнення. За таких умов уже не ті чи інші соціокультурні формування припасовуватимуться ззовні до формаційної послідовності, а навпаки, формаційні особливості виявлятимуться як внутрішні, інваріантні характеристики певного культурно-історичного утворення, притаманні йому лише необхідною мірою і в контексті інших архетипних ознак.