Філософія історії - Бойченко І.В. - Ц

ЦИВІЛІЗАЦІЯ

— (від лат. civilis — громадянський, державний) 1) форма існування живих істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільного розвитку загалом; 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні (напр., антична Ц., елліністична Ц., афінська Ц.). Термін, запроваджений В.Р. Мі-рабо (1757) і використаний А. Фергюсоном, а пізніше Л.Г. Морганом і Ф. Енгельсом для періодизації історії, означення вищої, після дикості і варварства, епохи.

На різних історичних етапах зміст терміна "цивілізація" зазнавав чималих змін і тлумачень. У мислителів, що запровадили цей термін, протягом наступного досить тривалого часу поняття цивілізації вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (Мірабо, Ленге, Фергюсон, Сміт). Пізніше, з першої половини XIX ст. і до XX ст., воно слугує, як правило, для позначення вже не процесу зміни, а певного стану суспільства. Функціонує при цьому дане поняття, взяте (за поодинокими винятками) в однині, оскільки йшлося про цивілізацію взагалі, в універсалістському плані, як етап (він же стан) поступу людства від дикості й варварства. І перше "процесуальне", і друге" "системне", тлумачення поняття "цивілізація" здійснювалося з позицій класичного, лінійно-прогресистського, моністичного підходу, який до середини XIX ст. був у царині філософії історії визначальним.

З другої половини XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям ряду концепцій некласичної філософії історії (М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі), у яких історичний процес розглядається вже не як монолітний, чи як поступальне сходження, а як полі центричний нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. Данилевський і Шпенглер Ц. тлумачать як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (якими, за Данилевським, постають культурно-історичні типи, за Шпенглером — культури); у Тойнбі — це вже найосновніша складова одиниця історичного процесу. Неоднозначно оцінюється й роль Ц. в історії. Данилевський розглядає її як апофеоз розвитку відповідного культурно-історичного типу, відносно короткий (400—600 років) бурхливий період творчого плодоношення, який, однак, спричиняє Необоротну витрату творчих потенцій народу (народів), що утворює цей тип. Шпенглер, як і Данилевський, вважав Ц. стадією існування культури, але — стадією не розвитку, а скам'яніння, занепаду і вмирання. За Тойнбі, кожна з Ц., які становлять всесвітню історію, є суб'єктом культуротворчої діяльності, даючи відповіді на все нові виклики довкілля. Однак поняття Ц. Тойнбі вживає й у вужчому (близькому до шпенглерівського) розумінні — як етап регресу. Попри всі розбіжності між його прибічниками, цивілізаційний підхід у дослідженні історичного посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не лінійною послідовністю, а розмаїттям таких культурно-історичних форм, як Ц. При цьому кожна Ц. розглядається як нелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, в якому відтворюється й уособлюється всесвітньо-історичний процес в цілому. За цивілізаційного підходу докорінним чином переосмислюється й поняття історичного прогресу. Останній сприймається тут не лише як висхідний рух, поступальний характер якого визначається опозиціями "вище — нижче", "гірше — краще", а насамперед у тому, щоб кожна Ц. у ході самовизначення і самореалізації відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності.