Гроші і кредит - Колодізєв О.М. - Фіксований курс валюти

Фіксований курс валюти – це курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті та пропозиції валюти. Зміна фіксованого курсу здійснюється офіційно шляхом підвищення курсу національної валюти (ревальвація) або його зниження (девальвація).

Його переваги такі^*126:

*126: { Демківський А.В. Гроші та кредит: навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.}

– забезпечення для фірм та підприємств чіткої основи, коли вони планують діяльність і здійснюють політику ціноутворення;

– можливість здійснювати досить ефективну грошово-кредитну політику в умовах, коли в країні ринок валюти, банківська система та інфраструктура ринку ще недостатньо розвинуті.

До недоліків фінансового валютного курсу слід віднести:

– необхідність мати значні валютні резерви для підтримання курсу в умовах дії чинників, які ведуть до відхилення реального курсу від фіксованого;

– можливість втрат в умовах виникнення спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу;

– неможливість точного визначення на будь-який момент оптимального для країни співвідношення реального і фіксованого валютних курсів.

Плаваючий валютний курс – це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється під впливом попиту і пропозиції.

Цей курс має підвиди. Так, він може бути вільно плаваючим, тобто не залежати від валютного курсу будь-якої іншої країни і визначатися як співвідношення попиту та пропозиції на певну валюту.

Певним варіантом плаваючого валютного курсу є валютний коридор, який полягає в тому, що центральний банк установлює верхню і нижню межі можливих коливань національної валюти.

Різновидом плаваючого валютного курсу є режим колективного, спільного плавання, який означає, що країни – члени певного угруповання разом змінюють курси своїх валют щодо валют країн, які не входять до цієї групи^*127.

*127: { Гроші та кредит: підручник / М.І. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001. – 604 сДемківський АЛ. Гроші та кредит : навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.}

Можливі моделі валютних курсів наведені у табл. 6.1.

Встановлення курсу називається котируванням валюти, види якого подані на рис. 6.7.

Котирування складається з двох цифр: перша – бід (Bid) – ціна, за якою клієнт може продати базову валюту, друга – аск (ask або offer) – ціна, за якою клієнт може купити базову валюту за котирувану. Різниця між цими курсами має назву спреду а сам процес котирування валют – фіксинг. Його сутність полягає в тому, що спочатку визначається та реєструється міжбанківський курс на основі ринкового курсу, що склався напередодні, шляхом послідовного зіставлення попиту та пропозиції за кожною валютою. Потім на цій основі визначаються курси покупця та продавця.

Таблиця 6.1. Моделі валютних курсів

Рис. 6.7. Види котирування валюти

Крос-курси – це співвідношення між двома валютами, що випливає з їхнього курсу стосовно курсу третьої валюти.

Форвард-курси – це реальний показник того, яку вартість буде мати валюта через певний період часу.

Валютний курс постійно змінюється під впливом різноманітних факторів, тому держава намагається за допомогою свого центрального банку здійснювати регулювання валютного курсу такими методами (рис. 6.8).

Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок, що зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюта.

Рис. 6.8. Методи регулювання валютного курсу

Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне, і навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені і продаж має поєднуватися з купівлею. Для здійснення валютної інтервенції, як правило, утворюється спеціальний фонд.

Валютну інтервенцію як інструмент валютної політики почали використовувати ще в XIX ст.: наприклад, Держбанк Росії, Австро-Угорський банк застосовували її для підтримки курсу національних валют. Широкого застосування вона набула після скасування золотого монометалізму. В умовах світової економічної кризи 1929–1933 pp. центральні банки використовували валютну інтервенцію з метою зниження курсу своєї валюти для сприяння валютному демпінгу.

Матеріальну базу для валютної інтервенції становили спеціально створені у 30-х роках минулого століття у США, Великій Британії, Франції, Італії, Канаді та інших країнах державні валютні стабілізаційні фонди – у золоті, іноземній та національній валютах, які використовувалися з метою регулювання валютного курсу. Оскільки валютні інтервенції проводив центральний банк, такі фонди створювалися при ньому і з часом отримали назву валютних резервів. Сьогодні валютні резерви мають практично всі центральні банки світу.

Прикладом масової валютної інтервенції можуть бути дії уряду США, спрямовані на підтримку курсу долара, коли він став стрімко падати після значного зростання у 1980–1985 pp. Так, у вигляді валютної інтервенції для підтримки власної валюти США використали за період з 1987 р. по липень 1989 p., за різними оцінками, понад 140 млрд дол.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на заниженому рівні для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою нарощування експорту товарів за цінами, нижчими за світові.

Валютний демпінг використовується для експорту товарів через застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відображають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку країни, яка експортує товари та послуги. За валютного демпінгу експортер навіть за високого рівня витрат виробництва, реалізуючі свої товари на зовнішніх ринках за цінами, нижчими від світових, може одержати досить вигідний прибуток у валюті тієї країни, куди експортується товар. Найчастіше валютний демпінг здійснюється в умовах множинності валютних курсів за використання так званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного виду товарів, послуг та операцій.

Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-економічні відносини відповідних країн. Так, занижений валютний курс підвищує конкурентоспроможність фірм певної країни на світових ринках та сприяє розширенню експорту товарів і послуг, однак призводить до того, що зростають внутрішні ціни, країна вивозить більше товарів і послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність міжнародного обміну на шкоду їй.

Штучно завищений валютний курс спричиняє зворотний економічний ефект, коли на одиницю вивезеного за кордон товару країна за рахунок імпорту отримує більшу кількість товарів і послуг. Цим також порушується еквівалентність міжнародного обміну, але вже на користь цій державі.

Для валютного демпінгу характерне таке^*128:

*128: { Демківський A.В. Гроші та кредит: навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.}

1) експортер, придбаваючи товари на внутрішньому ринку за національну валюту, куплену за поточним курсом, продає їх на зовнішньому ринку за іноземну валюту за цінами, нижчими за середньосвітові;

2) джерелом зниження експортних цін є курсова різниця, яка виникає за обміну вирученої іноземної валюти на національну за курсом, який за цей час зросте;

3) вивезення товарів у масовому масштабі забезпечує надприбутки експортерів; демпінгова ціна буває навіть нижчою за ціну виробництва або собівартості, однак експортерам невигідна дуже занижена ціна, оскільки може виникнути конкуренція з національними товарами в результаті їх реекспорту іноземними контрагентами.

Останніми десятиріччями центральні банки країн із розвинутою ринковою економікою надають перевагу такому інструменту грошово-кредитної політики, як проведення операцій із цінними паперами на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переважного використання ринкових інструментів регулювання економіки.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції центрального банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що у свою чергу позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Унаслідок цього центральний банк має можливість впливати на розмір грошової маси і рівень ринкової процентної ставки у потрібному напрямі, тобто досягати заздалегідь поставленої мети.

Об'єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються попитом за незначних коливань ринкової вартості. Традиційно вони проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції по суті є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів, які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів.

Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримувати зростання платоспроможного попиту, а отже, сприяти підвищенню рівня процентної ставки, і у кінцевому підсумку знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комерційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банківських резервів зумовлює мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо центральний банк продає цінні папери небанківським учасникам (дилерам) фондового ринку, то зменшуються резерви комерційних банків, які обслуговують небанківських дилерів, і одночасно їх депозитна база, оскільки для розрахунків із центральним банком за куплені цінні папери небанківські дилери використовують свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі грошова маса скорочується, але це частково відбувається в момент розрахунків за цінні папери, а частково – через мультиплікативне зменшення депозитів.

Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто зменшити рівень ринкової процентної ставки, і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон'юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час продажу, тільки відбувається у протилежному напрямі.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це найбільш дієвий і гнучкий метод грошово-кредитної політики, результати застосування якого центральні банки можуть досить точно спрогнозувати, а його дія забезпечує ефективний вплив на грошовий ринок, а отже, і на економіку в цілому. Позитивні аспекти цього методу грошово-кредитної політики полягають у тому, що центральний банк самостійно визначає обсяг, час і напрям здійснення операцій на відкритому ринку і в такий спосіб повністю контролює застосування цього методу. Наслідки проведення операцій на відкритому ринку легко піддаються коригуванню. Якщо у здійсненні грошово-кредитної політики допущена помилка, центральний банк може швидко її виправити, здійснивши операцію зворотного спрямування.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для застосування. Водночас для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів, які відрізняються певними параметрами.

Такий метод грошово-кредитного регулювання вперше застосували у 20-х роках у США, а у 30-х роках і в Англії, що було зумовлено високим рівнем розвитку ринку цінних паперів у цих країнах. І досі у промислово розвинутих країнах операції на відкритому ринку вважаються найбільш гнучким інструментом стимулювання скорочення або розширення кредитних вкладень в економіку, оскільки обсяги операцій можуть змінюватись практично щоденно (відповідно до напряму політики центрального банку).