Міжнародні фінанси - Рогач О.І - Підхід кредиторів

Як відомо, останнє десятиліття XX ст. позначилося новим витком у розвитку широкомасштабної й всеохопної кризи світової заборгованості. Проте всі попередні десятиліття характеризувалися локальними кризами, які розвивалися прискореними темпами, коли та чи інша країна-дебітор вимагала серйозного перегляду своїх боргових зобов'язань. Так, 1956 р. датується перша угода про реорганізацію зовнішнього боргу, а всього до 1982 р. було укладено майже 70 таких угод.

У другій половині XX ст. проблема зовнішньої заборгованості набула по суті глобального характеру. Вперше зі всією гостротою вона постала перед країнами, що розвиваються. З кінця 80-х років минулого століття до групи світових боржників приєдналися країни Східної Європи та країни — правонаступник СРСР.

Встановлення між країнами відносин нетто-боржників і нетто-кредиторів може породити проблеми економічної і навіть політичної залежності. При досягненні певного рівня заборгованості можливість вдаватися до нових позик на ринках суттєво обмежується і фінансування зростаючого дефіциту може здійснюватися тільки шляхом відкритого втручання країн-партнерів або міжнародних організацій. Рано чи пізно таке фінансування пов'язується з умовами регулювання платіжного балансу, які стосуються вибору економічної політики.

Перші спроби подолати кризу заборгованості країн, що розвиваються, були зроблені на початку 80-х років, коли стало очевидним, що подальший розвиток кризи може мати згубні наслідки не тільки для країн-боржників, а й для великих комерційних банків та економічного зростання розвинутих країн. Як кредитори, так і боржники з часом змінювали свої підходи до вирішення цієї проблеми, оскільки відбувалось переосмислення ними реального стану і перспектив розвитку зовнішньої заборгованості країн "третього світу".

Підхід кредиторів

Перший період: 1982—1985рр. Ключовою подією цього періоду виявилася заява уряду Мексики в 1982 р. про неспроможність країни далі виплачувати заплановані проценти за зовнішніми боргами країни. Протягом кількох наступних місяців до цієї заяви приєднались інші країни-боржники.

Для даного періоду характерні значні обсяги заборгованості великих країн, що розвиваються, з середнім рівнем доходу перед основними комерційними банками. Оскільки сума заборгованості часто була більшою за капітальну базу цих банків, перспектива невиконання умов кредитних угод ставила під загрозу стабільність міжнародної банківської системи. В той час причину боргової кризи вбачали в тимчасових проблемах короткострокової ліквідності країн-боржників, тобто в короткостроковому дефіциті валютних резервів країн-позичальників, котрий, як вважалося, мав невдовзі зменшитися завдяки зростанню світового попиту на споживчі товари. Таке бачення природи кризи зумовило відповідні методи її подолання, такі як продовження термінів погашення боргів та надання нових позик для обслуговування старих боргів (як правило, під тиском МВФ чи урядів країн-кредиторів) у поєднанні з перебудовою грошової та макроекономічної систем країн-боржників. Отже, мета цих заходів полягала у скороченні поточних зобов'язань боржника з обслуговування боргу шляхом перенесення строків погашення основної суми боргу. Внаслідок реалізації даної стратегії зростали сукупні зобов'язання країни-боржника і майбутні зобов'язання з обслуговування боргу. В основі перегляду банківської заборгованості лежав принцип необхідності підтримання регулярної сплати процентів за кредитами. Для цього використовувалися переважно нові кредити, і такий перегляд супроводжувався створенням більш жорстких умов для країни-боржника.

Провідну роль у вирішенні проблеми міжнародної заборгованості в цей період відігравав МВФ, який розробляв для кожної країни-боржника стабілізаційну програму, прийняттям якої обумовлювалося отримання країною нових банківських кредитів. Розроблена МВФ програма була спрямована на макроекономічну стабілізацію в країні протягом 12—15 місяців, тобто строку, передбаченого типовою угодою про резервні кредити. Як правило, така програма охоплювала лібералізацію або скасування валютного та імпортного контролю, зниження курсу національної валюти, відкриття ринків країни та жорсткі антиінфляційні заходи.

На даному етапі країни, що розвиваються, вирішували проблеми своєї заборгованості поодинці, що значно ускладнювало ситуацію. Загалом було підписано 67 угод з перегляду заборгованості, які охопили приблизно половину всіх банківських кредитів, отриманих країнами, що розвиваються.

Ще однією характерною рисою даного етапу була централізація боргу в руках незначної кількості боржників у країні-позичальниці, що стало приводом для покладання на суверенну державу відповідальності за приватні зовнішні борги своїх установ і організацій. Запровадження даної стратегії призвело до погіршення добробуту громадян країни-позичальниці, оскільки валюту для виплати поточних зобов'язань з обслуговування боргу доводилось отримувати за рахунок скорочення витрат, включаючи імпорт та перерозподіл ресурсів із забезпечення внутрішнього попиту на діяльність, що дає валютні надходження.

Другий період: 1985—1987 рр. До 1985 р. основні кредитори зрозуміли, що причина боргової кризи не зводиться до проблеми ліквідності, що економічні негаразди країн-позичальниць мають структурний характер і потребують для свого подолання довгострокових зусиль. Здійснення економічних реформ у цих країнах гальмувалося соціальними і політичними факторами. Водночас через низькі рівні прибутку і нестабільність фінансового середовища відбувався відплив приватного капіталу, а це погіршувало платіжний баланс країн, що розвиваються. Таким чином, попередні заходи кредиторів з реструктуризації боргів, що не передбачали скорочення самої заборгованості чи обсягу її обслуговування, виявилися неефективними.

Тому в жовтні 1985 р. міністр фінансів США Джеймс Бейкер виступив з ініціативою, яка передбачала збільшення кредитування 15 основних країн-боржників. У межах цього кредитування 20 млрд дол. мали надати комерційні банки, а 9 млрд — МВФ і МБРР. Дана стратегія, що дістала назву "план Бейкера' була першим сигналом того, що світ визнав важливість та довгостроковий характер проблеми заборгованості країн, що розвиваються. План Бейкера полягав у наданні боржникам достатніх стимулів для сплати поточних зобов'язань з обслуговування боргу. За умови, що вони погодяться обслуговувати свій борг і надалі виконувати умови своїх угод з міжнародними фінансовими організаціями, ці країни мали отримати нові додаткові кредити, окрім тих, що необхідні для обслуговування боргу. Цільовим призначенням цих додаткових кредитів були структурна перебудова економіки та стимулювання економічного зростання країн-боржників.

Основна мета плану Бейкера не відрізнялася від тієї, яку ставили перед собою кредитори в попередній період. Вона полягала у збереженні вартості активів кредиторів шляхом гарантування своєчасних платежів з поточного обслуговування боргу. Однак відбулися зміни в ролі міжнародних фінансових установ. На перший план вийшов Всесвітній банк, який, на відміну від МВФ, надавав країні-боржнику допомогу в адаптації до її нового економічного становища, а не в короткостроковій стабілізації її економіки. Діяльність Всесвітнього банку була спрямована на середньо- та довгострокові структурні зміни в країні, необхідні для стимулювання і підтримання її економічного зростання.

План Бейкера не мав позитивних результатів у жодній з країн, оскільки був розроблений тоді, коли обсяг зовнішньої заборгованості й виплат за нею досяг таких розмірів, що неможливо стало не тільки виплачувати, а й утримувати борг на досягнутому рівні без використання механізмів його списання.

Третій період: 1987—1989рр. План Бейкера не передбачав механізму для зобов'язування комерційних банків внести додаткові кошти, передбачені стратегією. Тим часом унаслідок сприятливих економічних умов протягом 80-х років банки отримали значні доходи від буму злитті в і поглинань, позик для придбання нерухомості та операцій з обміну боргів на цінні папери. Таким чином, багато комерційних банків змогли акумулювати резерви для покриття збитків, пов'язаних з неповерненими боргами суверенних держав. Отже, ці банки стали менш заінтересованими у збереженні власних активів і відповідно наданні з цією метою нових кредитів країнам-боржникам. Тому банки схилялися до розгляду питання про створення таких механізмів, що зменшували б боргові зобов'язання позичальника, але більш адекватно відображали його реальну платоспроможність.

Такий підхід комерційних банків дістав практичне втілення в 1987 р., коли "Сітібанк" анулював позику в 3 млрд дол. СІЛА, яку він надав країнам, що розвиваються. Другою значною подією у цьому плані став початок перерахунку боргу Мексики за сприяння "Морган Гаранті Банку". Цей перерахунок являв собою обмін 20 млн дол. США кредитних паперів, якими володіли банки-позичальники, на кожні 10 млн дол. США нових облігацій, випущених країною. Ці облігації були забезпечені облігаціями Міністерства фінансів США з нульовим купоном, придбаними Мексикою. Таким чином, Мексика дістала можливість придбати 10 млн дол. США за строковою вартістю нульових купонів Міністерства фінансів США, витративши на це 4 млн дол. США готівкою, та погасити 20 млн дол. США номінальної вартості банківського боргу. Однак через не дуже привабливі строки такого обміну тільки невелику частину боргу було погашено.

Подібні експерименти з використанням методів скорочення і полегшення боргового тягаря привели до того, що учасники переговорного процесу почали надавати кредиторам "меню варіантів", яке давало змогу кожному з них вибирати форму полегшення заборгованості позичальника. Таке "меню" передбачало припинення або надання нових позик боржникам чи скорочення основної суми боргу та зобов'язань зі сплати процентів. Таким чином, стратегія перегляду боргу поступово переносилася зі збереження активів на скорочення боргу.

Четвертий період: з 1989 р. На даному етапі підхід кредиторів до проблеми кризи заборгованості країн, що розвиваються, грунтується на принципі скорочення боргу та зниження процентних ставок. З такою ініціативою в 1989 р. виступив міністр фінансів США Ніколас Брейді. Хоча до цього часу деякі комерційні банки вже почали скорочувати борг, виступ Брейді став офіційним визнанням того, що борг не буде повернений у повному обсязі і банки понесуть збитки. Запропонований Брейді план полягав у тому, щоб кредитори надавали країні-боржнику можливість обміняти ЇЇ заборгованість на менші за обсягом зобов'язання, які вона була б здатна повністю обслуговувати. Передбачалося, зокрема, використання таких форм, як викуп країнами, що розвиваються, своїх зобов'язань у кредиторів зі знижкою, перетворення боргів у цінні папери з меншим номіналом чи під нижчі проценти (ці папери дістали назву "облігації Брейді").

Подібні поступки мали застосовуватись за добровільної згоди банків і лише до країн-боржників, які проводили політику економічної стабілізації згідно з рекомендаціями МВФ та МБРР. Умови полегшення боргового тягаря розглядались окремо для кожного випадку шляхом переговорів між країною-боржником та комітетом, що представляє банки-кредитори.

План Брейді рекомендував вирішувати проблеми заборгованості країн із середнім рівнем доходу шляхом продовження строків виплат кредитів, перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову та зниження загальної суми заборгованості. Пізніше з ініціативи офіційних кредиторів було розроблено низку умов скорочення боргу з метою подолання боргової кризи найбідніших з країн, що розвиваються. Першими країнами, що в 1991 р. підписали угоди в рамках плану Брейді, були Мексика, Венесуела, Коста-Рика та Уругвай. В 1992 р. до них приєднались Аргентина та Бразилія.

Підхід боржників

Протягом перших років загострення кризи зовнішньої заборгованості серед країн, шо розвиваються, переважав політизова-ний підхід до вирішення проблеми. Країни-боржники заявляли, що кредитори також відповідальні за ситуацію, яка склалася, а деякі з них навіть обмежували платежі з обслуговування боргу. Країнам-боржникам доводилося виконувати жорсткі стабілізаційні програми МВФ, які в першій половині 80-х років не супроводжувались економічним і соціальним реформуванням. Негативні наслідки реалізації таких програм викликали в 1984 р. спробу латиноамериканських країн-боржників об'єднатись і прийняти спільну програму дій. Такі спільні дії латиноамериканських країн привели до певних позитивних результатів. У 1984 р. Мексика отримала 14-річну відстрочку погашення своєї заборгованості. Венесуела також домоглася відстрочки заборгованості в розмірі 20 млрд дол. США.

У другій половині 80-х років у основу своїх дій країни, що розвиваються, поклали принцип співпраці та розподілу відповідальності між усіма учасниками боргового процесу. Країни-боржники вперше об'єднали свої зусилля і розробили спільну програму врегулювання проблем зовнішньої заборгованості. Група з 77 країн, що розвиваються, висунула програму, в якій пропонувалось узгодити обсяги платежів за зовнішніми боргами з реальними можливостями боржників. Ці платежі не мали перевищувати певну встановлену частку ВВП чи доходів від експорту.

Країни, що розвиваються, вимагали значного скорочення процентної ставки за державними чи гарантованими державою позиками, а також списання заборгованості за державними кредитами, які отримали найменш розвинуті країни. Програма закликала розвинуті країни вживати заходів для полегшення процесу перегляду комерційними банками обсягів і строків процентних платежів шляхом консолідації позик (перетворення короткострокових державних позик у довгострокові чи безстрокові), погашення основної суми боргу та надання нових кредитів. Програма містила також пропозицію проводити переговори про перегляд заборгованості без попереднього підписання боржником угоди з МВФ.

Виступ країн, що розвиваються, з єдиною позицією щодо подолання кризи заборгованості вплинув на підходи розвинутих країн та міжнародних фінансових організацій до вирішення проблеми заборгованості. Вони зрозуміли, що подальше нарощування заборгованості не сприятиме розв'язанню проблеми і розпочали реалізацію стратегії, спрямованої на скорочення боргового тягаря.