Наприкінці 90-х років виплати України за середньо- та довгостроковими кредитами (не беручи до уваги фінансування за спеціальними умовами) підвищилися з 234 млн дол. США (у 1997 р.) до практично 700 млн. Майже 90 % отриманих нових кредитів припадало на торговельні кредити Німеччини, США та Японії, а також на проектне фінансування, надане ЄБРР та Всесвітнім банком.
Структура зовнішнього фінансування змінилася в 1997 p., коли Україна вийшла на міжнародні ринки капіталів. Якщо до цього року фінансування здійснювалося головно за рахунок ресурсів, наданих МВФ, Всесвітнім банком та ЄС на спеціальних умовах, то в 1997 р. найбільше ресурсів надійшло від приватних інвесторів. Надходження від приватних кредиторів оцінювалися у 400 млн дол. США, фінансування МВФ за двома кредитами stand-by — у 286 млн дол., ЄС — 110 млн дол., на частку інших кредиторів, включаючи Японію, припадало 35 млн дол. США.
Протягом першої половини 1998 р. Україна ще більше стала покладатися на зовнішні джерела фінансування і випустила дві єврооблігації на загальну суму 1,1 млрд дол. США, однак приплив нового фінансування за рахунок приватних ринків капіталів різко знизився. Умови цих облігацій були надто непривабливі, вони відображали складнощі, притаманні економікам перехідного періоду в усьому світі, та наявні прорахуйки в тогочасній політиці держави. Водночас суттєво скоротилося фінансування на спеціальних умовах (до 50 млн дол. США), що надавалося іншими кредиторами, передусім міжнародними фінансовими організаціями.
Виплата основної суми боргу Росії та Туркменистану становила 80 % загальної суми виплат у рахунок повернення основної суми боргу за кредитами протягом 1997 р. Більша частина цих коштів- спрямовувалася на погашення консолідованого боргу за газ (Росії та Туркменистану) та овердрафтів, наданих Україні після проголошення незалежності (тільки Росії). Платежі за двосторонніми кредитами, забезпеченими державними гарантіями, оцінювалися в 163 млн дол. США — більшу частину з них отримала Німеччина. Теоретично очікувалося, що ці кредити оплатять кінцеві боржники — державні підприємства України, а не держава, але в разі несплати держава гарантувала повернення кредитів у повному обсязі.
До 1997 р. в бюджеті передбачалося, що 85 % гарантованих державою кредитів, наданих комерційним (державним) підприємствам, обслуговуватимуться цими підприємствами безпосередньо. Якщо уряд муситиме взяти на себе обслуговування 95 % цих боргів, такі додаткові витрати мають бути погоджені і схвалені парламентом. Отже, уряд вирішив включати до бюджету всі витрати, пов'язані з обслуговуванням боргів підприємств, за якими надано гарантії держави. Більше того, у середині 1998 р. уряд видав Декрет, згідно з яким усі комерційні підприємства, що намагаються взяти кредит під гарантії уряду" повинні мати взаємні гарантії від комерційних банків, щоб звільнити уряд від необхідності сплачувати борги неплатоспроможних підприємств.
Наприкінці 90-х років найбільші виплати в рахунок обслуговування боргу були зроблені на користь приватних кредиторів у погашення облігацій, розміщених через Nomura, Merrill Lynch та Chase Manhattan.
Таким чином, нестабільна економічна та фінансова ситуація в Україні, низька ефективність економічних реформ, використання залученого зовнішнього фінансування на покриття бюджетного дефіциту, а не на розвиток реальної економіки, покриття державних гарантій за рахунок держбюджету спричинилися до зростання недовіри зовнішніх інвесторів до України та зниження їхньої заінтересованості у вкладенні коштів у ЇЇ економіку. Через це Україна вже кілька разів опинялася на межі неплатоспроможності — дефолту (у 1998 та 2000 p.), що змусило уряд удатися до реструктуризації зовнішніх боргових зобов'язань.
Висновки
Термінологічний словник
ВСТУП
Змістовий модуль 1. Організаційні та методичні засади формування та функціонування інституту місцевих фінансів
Тема 1. Сутність, складові та засади організації місцевих фінансів
1.1. Теоретичні засади місцевого самоврядування та розвиток місцевих фінансів
Становлення місцевого самоврядування
Розвиток місцевих фінансів
1.2. Сутність, функції та роль місцевих фінансів. Інститут місцевих фінансів