Теорія фінансів - Федосов В.М. - 3.1.6. Повернення до неокласики. Протистояння кейнсіанству

Неокласицизм кінця ХІХ ст. Фінансова теорія Артура Сесіля Пігу

У другій половині ХІХ ст. в економічній науці розвиваються неокласичні напрями. У Великобританії з'являється, так звана, Кембриджська школа, на чолі якої стає Альфред Маршалл (1842-1924). Слід зазначити, що А. Маршалл поєднав теоретичні положення англійської класичної політекономії А. Смита, Д. Рикардо, Дж. С. Мілля (1806-1873) з ідеями маржиналізму. Як зазначається в літературі, у другій половині ХІХ ст. спостерігається процес певного "примирення" конфронтуючих теорій. Так само, як і класики англійської політекономії, предметом дослідження А. Маршалл вважав діяльність людей у сфері матеріального виробництва. Фактично він змінив назву науки "політична економія", що поширюється після того як французький меркантиліст А. Монкретьєн у 1615 р. опублікував свій "Трактат з політичної економії". Як стверджує А. Маршалл, політична економія, або економічна наука - Economics, займається дослідженням життєдіяльності людського суспільства і вивчає ту сферу індивідуального й суспільного розвитку, яка пов' язана зі створенням і використанням матеріальних благ. Після А. Маршалла до економічної літератури входить нова назва науки - Економікс.

Видатним представником неокласицизму був Артур Сесіль Пігу (1877-1959), учень А. Маршалла, який зробив істотний внесок у розвиток фінансової науки. А. С. Пігу є одним із засновників теорії добробуту. У своїй роботі "Політична економія добробуту" А. Пігу досліджує широке коло економічних і фінансових проблем з метою знаходження шляхів до поліпшення життя людей. Він зазначав, що соціальний ентузіазм, що повстає проти злиденності брудних вулиць і безрадісного існування знедолених людей, є початком економічної науки. У своєму дослідженні А. Пігу розглядає економічну, соціальну й фіскальну політику в аспекті розподілу національного доходу як у короткостроковому, так і в довгостроковому плані.

У іншій своїй роботі, оприлюдненій у 1928 р. - "Дослідженням державних фінансів", А. Пігу приділив значну увагу проблемам оподатковування. Він ввів принципи найменшої сукупної жертви, що полягає в рівності граничних жертв для всіх членів суспільства. На його думку, "жертву" можна виміряти так само, як вимірюється задоволення. В цьому сповна виявляється вплив соціального маржиналізму. "Найменшу жертву" автор розглядає з різних позицій оподатковування: доходу, майна, родинного стану тощо. На його думку, податки загалом негативно впливають як на споживання, так і на заощадження. На його погляд, ідеальним інструментом оподаткування міг би стати податок на видатки, але він непрактичний з точки зору адміністрування. А. Пігу зазначає, що в суспільстві, де затрати всіх членів більш-менш рівні, справедливішим був би подушний податок. Для сучасного суспільства з великою амплітудою коливання доходів різних його верств більш придатним, з точки зору справедливості, є прибутковий податок за прогресивними ставками.

А. Пігу, глибоко проаналізувавши проблеми відповідності державних доходів і видатків, ставить питання про визначення оптимуму державних видатків. Він зазначає, що без цього балансування між платежами "найменшої сукупної жертви" і задоволенням суспільних потреб може бути порушено, а це призводить до необхідності певного державного втручання. А. Пігу одним із перших економістів запропонував ввести податкові пільги персонального характеру. На його думку, первісна пільга (initial exemtion) повинна бути оподатковуваним мінімумом доходу для тих, чий дохід не перевищує цю суму. Друга пільга - так звана, зникаюча, що сходить до нуля (vanishing exemption), повинна застосовуватися до певної суми доходу й поступово знижуватися в міру його зростання. Третя пільга застосовується постійно до будь-якого рівня доходу (continuing exemption). А. Пігу ввів поняття податковий кредит, яке він вивів із третьої пільги. На його думку, накопичені податкові суми по третій пільзі у своїй сутності є податковим кредитом.

А. Пігу відомий також обгрунтуванням ефекту, що має його ім'я - "Ефект Пігу" або "Ефект багатства". Його суть полягає у тому, що у період класичної кризи перевиробництва відбувається падіння цін, тоді як, так звані, зовнішні ліквідні активи збільшуються (інвестиції у цінні папери та інше). Власники таких активів почувають себе більш багатшими, через що збільшують свої витрати. "Ефект Пігу" був підданий критиці Дж.Кейнсом, який доводив, що дефіцит споживацького попиту не може бути подоланий автоматично і ніякого "ефекту" не виникає.