Фінанси країн Європейського Союзу - Карлін М.І. - Розділ 3. ФІНАНСИ ІТАЛІЇ

3.1. Державні фінанси Італії у фінансовій системі країни

Провідною статтею доходів бюджету Італії (близько 89 %) є податки. Ця обставина визначає роль податків у регулюванні бюджету Італії, місце оподаткування в економічній політиці парламенту й уряду країни.

Сучасна податкова система Італії характеризується досить чіткою структурою, уніфікованими правилами обкладання та вилучення коштів у бюджет. Вона включає систему прямих і непрямих податків. Прямі податки поділяються на податки з фізичних і юридичних осіб.

Усі доходи приватних осіб залежно від джерела їх виникнення поділяються на п'ять категорій, кожна з яких має свої особливості обчислення. Цими джерелами визначаються: а) земельна власність, нерухомість і будівлі; б) капітал; в) робота за наймом і вільні професії; г) підприємництво; д) інші джерела.

У 1994 р. мінімальна ставка прибуткового податку становила 10 %, а максимальна — 51 %. Розрахунок прибуткового податку з фізичних осіб (до введення євро) проводився за ставками, побудованими за принципом складної прогресії (табл. 3.1).

Таблиця 3.1. Ставки прибуткового податку

Сума податку зменшується на суму індивідуальних пільг, розмір яких залежить від складу сім'ї: чим більша сім'я, тим значніші пільги.

Прибутковий податок з юридичних осіб є універсальним інструментом оподаткування прибутку корпорацій. Об'єктом оподаткування є чистий прибуток компаній у вигляді нерозподіленого прибутку.

Італійське податкове законодавство передбачає низку пільг, які стимулюють технічне переозброєння підприємств та збільшення капіталовкладень в економічно відсталих районах Півдня Італії.

Спеціальні правила регулюють обкладання податками доходів, отриманих за кордоном. Податки, сплачені там, дають право на податкові пільги в Італії, розмір яких може бути різним у кожній країні.

З 1983 р. податок на прибуток стягується за єдиною ставкою в 30 %. До цього часу основна ставка прибуткового податку становила 25 %. Крім неї в Італії були дві спеціальні ставки. Для фінансових і холдингових компаній, що проводять операції лише з цінними паперами, ставка прибуткового податку скоротились до 7,5 %. Компанії та організації, в яких державна частка перевищує 50 %, сплачували податок за ставкою 6,25 %.

З 1977 р. місцевий прибутковий податок стягувався за єдиною ставкою (15 %). З 1982 р. вона зросла до 16,2 %.

Крім прибуткового податку, існують й інші джерела формування коштів місцевих органів влади: податки зі спадщини та дарувань, нерухомої власності та ін. Усього 24 % суми місцевих бюджетів Італії формуються за рахунок податків, які стягуються безпосередньо місцевими органами. Решта 76 % коштів перерозподіляються урядом, виходячи з потреб регіонів. Як критерії перерозподілу коштів застосовуються програми державних інвестицій, рівень безробіття та ін.

Новим Законом про оподаткування передбачено розширення самостійності місцевих органів влади у формуванні своїх бюджетів. З 1989 р. близько 50 % коштів, необхідних для розвитку територій, надходять від податків, які стягуються безпосередньо місцевими органами.

Податок на додану вартість ввели в Італії з 1 січня 1973 р. у порядку реалізації рішень країн — членів ЄС. Нині цей податок становить 67 % у загальній сумі непрямих податків.

Податок на додану вартість стягується з покупців більшості товарів та послуг на кожній стадії їх виробництва.

Податок на додану вартість стягується за диференційованими ставками. Нині їх чотири: знижені — 0, 4 і 10, основна — 20. Нульова ставка застосовується до експорту товарів і послуг. Пільгова — 4 % — застосовується до предметів першої необхідності (хліб, молоко, газети, журнали), а ставка в 10 % застосовується до деяких сільськогосподарських продуктів, готельних послуг тощо. За основною ставкою оподатковуються промислові вироби, в тому числі текстильні.

Продукти та спиртні напої, що продаються через ресторани, а також бензин та нафтопродукти оподатковуються за ставкою 19 %.

Найвища ставка (38 %) застосовується до предметів розкоші (ювелірні вироби, спортивні автомашини).

Спеціальні акцизи мають друге за величиною фіскальне значення серед непрямих податків. Вони збереглись в Італії стосовно декількох видів товарів та послуг (електроенергія, цукор, алкогольні напої та ін.). Найзначніші надходження забезпечує акциз на нафту та нафтопродукти. Іншим доходним об'єктом є тютюнові вироби.

Особлива категорія непрямих податків — податки з ділових операцій, представлених гербовим, реєстраційним та концесійним податками.

Проведена С. Берлусконі на початку XXI ст., податкова амністія дала додатково в бюджет більше ЗО млрд євро. Ставка податку на амністовані капітали становила 10 %. У 2005 р. на 12 млрд євро була зменшена сума податку на корпорації.

Переважна частка державного бюджету Італії витрачається на соціальну сферу, допомогу регіонам, управління, науку та освіту тощо. Як свідчать дані табл. 3.2, в Італії витрати на проведення науково-дослідних робіт значно менш, ніж витрати США та Японії.

Італія витрачає на соціальну сферу близько 25 % свого ВВП — приблизно стільки ж, скільки в середньому країни ЄС, хоч менше, ніж Франція або ФРН. Проте структура виплат у Італії інша: найбільша частка припадає на пенсії у зв'язку зі старістю та овдовінням, тоді як частка допомоги з безробіття, виплат сім'ям житлових субсидій та ін. значно нижча, ніж в ЄС.

Так, дані за 1994—1996 рр. свідчать, що величина середньорічних витрат на пенсії у зв'язку зі старістю досягала 65,3 % загального обсягу соціальних виплат — на противагу 40—43 % у ФРН, Великій Британії та Франції. Водночас на допомоги з безробіття припадало лише 2,1 % соціальних виплат напроти-вагу 6—9,5 % у цих країнах. Частка сімейної допомоги в італійській системі соціального забезпечення займала тільки 3,6 % порівняно з 8—10 % у трьох інших провідних країнах ЄС. На допомогу з тимчасової непрацездатності витрачалося 21,8 % і відповідно 25—30 % у названих країнах. Пенсії у зв'язку з інвалідністю становили 7,2 % соціальних витрат, що було, правда, трохи вище показників ФРН і Франції (6—7 %), але набагато нижче, ніж у Великій Британії (12,2 %). На частку інших соціальних виплат припадало всього 1,6 %, тоді як у ФРН — 3,1, у Франції — 6,2 й у Великій Британії — 7,7 %.

Узагальнений показник бідності в Італії (за класифікацією ОЕСР) вищий, ніж в інших провідних країнах Західної Європи: у період з 1990 по 1994 р. він становив 14,2 % тоді як у Франції — 6,8, у ФРН — 9,1%. За 1983—1993 рр. італійський показник зріс на 3,9 відсоткового пункту. За офіційними даними, в 1999 р. за межею бідності знаходилося близько 11 % сімей.

Відсутність надійних механізмів соціальної підтримки призводить до обмеження рухливості ринку робочої сили, потреба в якій гостро відчувається в більшості галузей економіки країни.

Італійська пенсійна система мала переважно розподільний характер, тобто виплати фінансувалися з поточних внесків і соціальних відрахувань. На початку 90-х років вона поглинала 15,5 % ВВП і мала дефіцит, еквівалентний 4 % ВВП. Оскільки рівень самофінансування цієї системи не перевищував 30 %, а інше покривалося за рахунок різноманітних дотацій зі скарбниці різним автономним господарським органам, то до 80 % усіх бюджетних трансфертів на цілі соціального забезпечення фактично йшло на пенсійні виплати.

Таблиця 3.2. Статистика національних наукових і технологічних досліджень у розвинених країнах у 1998 р.

Такий значний і хронічний дефіцит пенсійної системи був викликаний низкою причин. Перш за все, в країні за останні десятиліття різко збільшилася чисельність пенсіонерів: з 7,5 млн у 1960 р. до 22 млн у 1995 р., що змінило співвідношення тих, що працюють, і тих, що знаходяться під опікою держави, з 3 :1 до 1:1. Крім того, у зв'язку з поширенням пенсійних пільг, розміри пенсій стали все менше відповідати загальній величині сплачуваних внесків.

Така динаміка підриває ресурсну базу розподільчої пенсійної системи. Уже в 1992 р. величина пенсійних відрахувань у приватному секторі становила 42 % фонду заробітної плати, а в державному — 43 %. Очевидно, що розрив між внесками до бюджету соціального страхування і виплатами з нього в перспективі може тільки зростати. Роками італійська держава закривала цю прогалину шляхом авансування пенсійної системи з єдиного казначейського рахунку. Потім почала просто списувати її зростаючу заборгованість. Нарешті, було ухвалене рішення про пенсійну реформу — перехід на накопичувальну систему, в якій набагато більше місця мають зайняти приватні пенсійні фонди, і про повний перегляд пенсійного режиму, що склався. Тому парламент Італії ухвалив реформу, за якою підвищиться пенсійний вік у країні. З 2008 р. італійські чоловіки зможуть вийти на пенсію у віці 60 років замість нинішніх 57. Колишній прем'єр-міністр С. Берлусконі, який погрожував піти у відставку, якщо проект не приймуть, стверджує, що реформа полегшить тягар, який несе економіка Італії. Очікується, що зміна пенсійного віку збереже італійському казначейству близько 0,7 % ВВП на рік. Нині на державні пенсії використовуються близько 15 % ВВП країни. Економісти попереджають, що за нинішнього низького рівня народжуваності та населення, що старіє, країна невдовзі просто не зможе підтримувати в робочому стані нинішню пенсійну схему, яку необхідно терміново реформувати. Водночас плани уряду з цього питання вже викликали бурхливі й масові протести трьох найбільших профспілок Італії.

Негативно вплинуло на доходи населення в Італії, за висновками багатьох експертів, введення євро, оскільки це призвело до різкого зростання цін. Відповідно, близько 50 % населення Італії, які мали заощадження, повністю їх втратили, а 20 % перетворилися на бідняків. Тому в країні посилюються позиції тих, хто пропонує відмовитися від євро і повернутися до ліри в грошовому обороті.

Крім того, загострюються фінансові суперечності між Північчю і Півднем Італії, оскільки фінансові ресурси Італії формуються на Півночі, а значну частку з них отримує Південь.