Фінанси країн Європейського Союзу - Карлін М.І. - 3.2. Особливості пенсійної реформи в Італії

Згідно з новими правилами до 2008 р. чоловіки і жінки можуть йти на пенсію в будь-якому віці за наявності 40-річного періоду сплати внесків. Надалі встановлюється можливість виходу на пенсію з 57 років при 5-річній сплаті внесків, але за умови, що їх загальна сума дає право на пенсію, що перевищує принаймні на 20 % нинішню соціальну. З досягненням 65 років єдиною умовою для отримання пенсії є наявність 5-річного періоду сплати внесків. Після 65 років можна знову почати працювати за наймом, але за умови відмови від отримання пенсії.

Нова італійська система поступово скасовує пенсії за вислугу років, затвердивши диференційований порядок нарахування пенсій для різних груп працівників. Ті, в кого до кінця 1995 р. було не менше 18 років сплачених внесків, можуть претендувати на пенсію за вислугу років при 35-річному стажі роботи. З 1996 р. для них введений мінімальний вік — 52 роки для чоловіків і жінок, — який до 2008 р. поступово збільшиться до 57 років. Ті, в кого було менше 18 років сплачених внесків, мають досягти 57-річного віку, щоб претендувати на пенсію за вислугу років. Працівники, в яких до кінця 1995 р. було не менше 36 років сплати внесків, могли в 1996 р. йти на пенсію незалежно від віку, але в 2008 р. необхідний період сплати внесків збільшиться до 40 років. Ті, хто почав працювати з 1996 р., повністю підпорядковуються новим правилам, тобто для них установлюються вікові обмеження виходу на пенсію в 57 років, а пенсія за вислугу років відміняється.

Із введенням накопичувальної системи за основу при нарахуванні пенсій береться не заробітна плата працівника за останні роки його діяльності, а величина сплачених ним внесків протягом усього трудового життя. Виділяють три вікові групи. Ті, в кого до кінця 1995 р. було 18 років сплачених внесків, одержують пенсію, розраховану за колишньою методикою, але на подовженій основі (10 замість 5 останніх років роботи). Якщо трудовий стаж менше 18 років, пенсія розраховується за змішаною системою: за внесками до кінця 1995 р. — на попередній основі, а далі — за новою. Проте ця група має право на розрахування всієї пенсії за новою методикою, починаючи з 2000 р. Тим, хто почав працювати з 1996 р., пенсія розраховується повністю за новою системою.

Щомісячні внески до пенсійного фонду зараховуються на особистий рахунок працівника. Сплачені внески щорічно перераховуються відповідно до 5-річного змінного показника зростання ВВП. У момент виходу на пенсію їх розмір розраховується шляхом множення суми внесків на особливий коефіцієнт, який варіюється залежно від віку працівника, забезпечуючи вищу пенсію тим, хто припиняє працювати ближче до 65 років. Коефіцієнт перерахунку корегують кожні 10 років залежно від стану пенсійної системи. Нині він варіюється від 4,72 (при виході на пенсію в 57 років) до 6,1 (при виході на пенсію в 65 років). Система розрахунку у такий спосіб стимулює подовження періоду активної виробничої діяльності працівника. З іншого боку, вона дозволяє розраховувати на певне збільшення ресурсної бази пенсійної системи. Починаючи з 1996 р. збільшилися надходження до пенсійного фонду за рахунок соціальних відрахувань підприємств від фонду заробітної плати (внески найманих робітників залишилися на попередньому рівні). За 1996—2005 рр. нова система мала забезпечити економію бюджетних витрат у розмірі близько 56 млрд євро.

Узгоджений сторонами варіант пенсійної реформи містив взаємні поступки, завдяки яким уряд забезпечив бажаний поворот у бік модернізації системи та економії соціальних витрат. За новими правилами працівник у 65 років при 40-річному страховому стажі одержує як пенсію 83,6 % своєї колишньої заробітної плати, якщо загальне зростання зарплат у країні випереджатиме зростання ВВП, і 90,9 % — якщо динаміка зарплат зберігатиметься з динамікою ВВП. Працівник того самого віку при 35-річному страховому стажі одержить пенсію вроз-мірі 75,2 або 80,7 % зарплати відповідно. Проте така пенсія гарантована далеко не кожному працівнику в умовах сьогоднішнього італійського ринку праці. Фактичне співвідношення середньої пенсії у зв'язку зі старістю і середньої заробітної плати становило в 1995 р. 32,8 % (13,9 млн лір від 42,4 млн лір). Співвідношення середньої величини всіх видів пенсійних виплат і середньої заробітної плати було ще меншим — 26,9 %.

Нове законодавство створило рамкову основу і для діяльності добровільних пенсійних фондів, доступних усім категоріям працівників. За офіційною оцінкою, в перспективі додаткове пенсійне забезпеченням охоплюватиме до 2/3 загального числа зайнятих. Розробку підзаконних актів передбачається проводити в рамках колективних угод.

Пенсійні фонди планується створювати на рівні галузей, компаній, кооперативів або груп самозайнятих. Очолюватимуть їх наглядові ради, а управління здійснюватиметься зовнішніми агентами (банками, страховими компаніями та ін.) на контрактній основі. Розміри внесків до цих фондів визначатимуться колективними договорами. Нині працедавці та працівники відраховують по 2 % заробітної плати з кожного боку; ще 2 % з боку працівників і 7 % з боку працедавців мають відкладатися на фінансування вихідної допомоги.

За даними, на кінець 1999 р. в Італії нараховувалося більше ЗО зареєстрованих закритих фондів з кількістю учасників понад 700 тис. людей і сумарним капіталом, що перевищував 1 трлн лір. Було також 88 зареєстрованих фондів із загальним числом учасників 140 тис. людей.

Реформа Л. Діні не була останнім актом пенсійних перетворень в Італії. Дискусія громадськості та пошуки вирішення проблем, які виникли, продовжуються. Значний інтерес викликали рекомендації відносно пенсійної реформи, вироблені парламентською "комісією Онофрі" (названа на ім'я депутата, що її очолював), яка різносторонньо вивчила весь комплекс проблем соціальних витрат і представила на початку 1997 р. свою доповідь уряду країни.

Згідно з цими рекомендаціям ресурси бюджету соціального забезпечення необхідно істотно перемістити з пенсійної сфери, по-перше, у сферу активної політики на ринку праці, адресовану всім категоріям трудящих, і, по-друге, у сферу цільових (адресних) виплат іншим категоріям непрацездатного населення, крім пенсіонерів. Важливо також чітко розмежувати витрати на соціальне страхування, що фінансуються з пенсійних внесків, і витрати на соціальну підтримку, що фінансуються з податкових надходжень; це необхідно для того, щоб уникнути неправомірного переливання коштів на покриття дефіциту пенсійної системи. Слід, крім того, ліквідувати очевидні недоліки соціального забезпечення (за оцінкою експертів МВФ більше 80 % ресурсів пенсійної системи йшло на підтримку сімей, чий рівень доходу більше ніж удвічі перевищував офіційно встановлений поріг бідності). Наведення порядку в указаних витратах, за оцінками, вивільнило б кошти, еквівалентні 0,4—0,5 % ВВП, достатні для фінансування нових соціальних програм.

Нова система соціального забезпечення, отже, могла бути організована на основі "моделі 2/3": з одного боку, здійснювалася б виплата субсидій для непрацездатних, повністю компенсуючи розрив між ресурсами сім'ї та офіційно встановленим порогом бідності, а з іншого — виділялася б додаткова (допоміжна) допомога молоді, яка активно шукає роботу (і що в цьому випадку лише частково покриває цей розрив, щоб зберегти в одержувача стимул до працевлаштування). Італія стала на шлях створення напівдержавної пенсійної системи. Дотепер законодавство майже не звертало уваги на інтереси тих, хто вже знаходиться на пенсії, і скрупульозно враховувало вимоги тих, що працюють. Перехід до нової системи розрахований на десятиліття, а бажаний результат може бути одержаний не раніше ніж у 2050 р.