Фінансова система України - Карлін M.I. - 7.4. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності

Основні завдання Фонду соціального страхування від не­щасних випадків на виробництві та професійних захворю­вань, які спричинили втрату працездатності (далі — Фонд) такі:

- проведення профілактичних заходів, спрямованих на усу­нення шкідливих і небезпечних виробничих факторів;

- запобігання професійним захворюванням, нещасним ви­падкам на виробництві та іншим випадкам загрози здоров'ю за­страхованих, викликаним умовами праці;

- відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;

відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей.

Суб'єктами страхування від нещасного випадку е застраховані громадяни, а в окремих випадках — члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик.

Для страхування від нещасного випадку на виробництві не потрібно згоди або заяви працівника. Страхування здійснюєть­ся в безособовій формі. Усі застраховані є членами Фонду.

Фонд провадить збирання та акумулювання страхових внесків, має автономну, незалежну від будь-якої іншої систему фінансування.

Працівники не здійснюють будь-яких витрат на страхування від нещасного випадку. Кошти на страхування від нещасного випадку не включаються до складу Державного бюджету України, використовуються виключно за їх призначенням і зараховуються на єдиний централізований рахунок Фонду в установах банків, визначених урядом.

Страхові тарифи, диференційовані за галузями економіки залежно від класу професійного ризику, встановлюються зако­нодавством. Відповідно до Закону України "Про страхові тари­фи на загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасно­го випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" для окремих галузей еко­номіки без зміни класів професійного ризику їх виробництва встановлено певні тарифи (від 0,2 до 13,8 % витрат на оплату праці).

7.5. Проблеми соціального страхування в Україні та шляхи їх вирішення

Соціальне страхування є важливою складовою соціального захисту населення. Саме в умовах трансформації економічних підвалин суспільства відповідне страхування забезпечує не тільки грошові виплати у разі настання страхових випадків, а й створює правові та економічні умови для стимулювання ефективної праці. Якраз у цьому періоді створюється нова система грошових відносин, необхідність якої об'єктивно випливає з функцій демократичної держави із соціально орієнтованою економікою ринкового типу.

Світовий досвід виразно показує, що життєздатність такої системи базується на наявності певних умов.

По-перше, необхідність фінансових ресурсів, що дають змогу юридичним та фізичним особам узяти на себе витрати зі страхування. Розміри таких витрат значною мірою залежать від суб'єктивних дій політичних сил, що перебувають при владі.

По-друге, реалізація зрілої соціальної політики, яка є однією зі складових економічної політики, одночасно будучи гарантом забезпечення ефективної реалізації цілей інших складових еко­номічної політики, а також забезпечення соціального захисту тих верств населення, індивідів, які потребують захисту, підтримки з боку всього суспільства. Адже багатовікова відсутність власної державності та героїчна боротьба за неї породили не в одному поколінні українців культ держави і готовність жертвувати заради неї, непохитну віру в її всесильність.

По-третє, забезпечення відповідної правової бази, що гаран­тується прийняттям законодавчих актів, інших нормативних документів щодо реалізації соціальної політики, які б у сукуп­ності усували відповідні суперечності.

Поки в Україні діють чотири соціальних фонди. Фонд медич­ного страхування не запроваджено, оскільки не прийнято закон про страхову медицину. У 2004 р. сукупні видатки на чотири соціальних фонди становили 47 млрд.. грн.., або 13,5 % ВВП. Найбільші видатки були у Пенсійного фонду — 39,2 млрд.. грн.., або 8,5 % ВВП. Пенсії та соціальні й страхові допомоги одержу­вали 13,5 млн.. пенсіонерів, 2,9 млн.. безробітних та членів їхніх сімей, б млн.. осіб, які тимчасово втратили працездатність через хворобу і народження дітей, а також понад 300 тис. потерпілих унаслідок нещасних випадків на виробництві.

У 2005 р. кожен найманий працівник зі своєї заробітної плати сплачував: у Пенсійний фонд—від 1 до 5 % (залежно від роз­міру зарплати); зі страхування на випадок безробіття — 0,5; зі страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності — від 0,5 до 1 %. Роботодавці сплачували за найманих працівників внески у фонди соціального страхування в таких розмірах (від фонду оплати праці): в Пенсійний фонд — 32,3% (раніше 32 %); у фонд страхування на випадок безробіття —1,6; у фонд страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності — 2,9; у фонд страхування від нещасного випадку на виробництві (залеж­но від галузі)— від0,86до 13,8% (у середньому —1,73 %).Тобто разом працівник і роботодавець сплачували нараховані суми до названих фондів у розмірі від 39,7 до 57,1 % фонду оплати праці. Це є однією з причин приховування дійсних розмірів фонду оплати праці на підприємствах, виплати частини зарплати "в конвертах", поширення тіньової економіки в Україні.

Найбільшим фінансовим тягарем для підприємств є нара­хування в Пенсійний фонд України, що пояснюється значною кількістю пенсіонерів у нашій країні (близько ЗО % населення), низьким пенсійним віком (60 років для чоловіків і 55 років для жінок), великою кількістю пенсіонерів-пільговиків. Крім того, не всі працюючі українці сплачують внески на соціальне страхування в однакових розмірах. Так, із 15,3 млн.. регулярних платників внесків до Пенсійного фонду пільги зі сплати мали 2,9 млн.. осіб. Якщо перші платили в Пенсійний фонд у середньому по 200 грн.. на місяць, то учасники спрощених систем оподаткуван­ня — в середньому по 35 грн.. Тому Міністерство фінансів Украї­ни виступає за обмеження кола підприємців, які працюють за спрощеною системою оподаткування. Інакше необхідно буде підвищувати норматив відрахувань до Пенсійного фонду, щоб за­безпечити своєчасну виплату пенсій у встановлених законодавством розмірах. За розрахунками фахівців, у 2004 р. соціальні податки до Пенсійного фонду України мали становити 40, а не 32 % за законодавством. Поки ця різниця береться з Державно­го бюджету України, який у результаті стає все більше дефіцитним . Тому треба шукати нові підходи до організації соціального страхування.

У світовій практиці склалися різні моделі організації соціального страхування, зокрема такі.

І модель характеризується тим, що розмір соціальних виплат залежить від другорядних, так званих зовнішніх, чинни­ків, зокрема, від зайнятості особи в тій чи іншій галузі, її службового становища тощо. Така організаційна форма соціального страхування має низку недоліків: може забезпечувати лише не високі рівні соціального захисту; функціонуватиме за умови без­дефіцитного державного бюджету; ЇЇ засновники (особливо держава) можуть відмовитися від взятих зобов'язань; породжує в суспільстві психологію соціального утриманства.

ІІ модель сформована так, що особи, які страхуються, і кон­кретні страхувальники, роблять певні внески, проте при цьому не враховується ступінь імовірності настання страхової події, тобто соціальний ризик. Страхування здійснюється на користь третіх осіб (наприклад, погашення поточних витрат із пенсійного страхування в Україні), а накопичення коштів не пов'яза­не зі зростанням зобов'язань.

ІІІ модель найбільш поширена в розвинутих країнах, оскільки дає змогу з достатнім ступенем точності визначати, які виплати можуть бути здійснені. Вона базується на страхуванні кон­кретних ризиків. Розмір коштів має відповідати взятим страхувальниками зобов'язанням, а виплати не можуть перевищувати встановленого співвідношення між виплатами, що нада­ються, і надходженнями страхових коштів.

Найважливішою є проблема розподілу фінансової відповідальності між суб'єктами соціального страхування. Страхові платежі розподіляються між роботодавцями, працівниками, державою (державним бюджетом) та місцевими органами вла­ди (місцевими бюджетами). Внески на соціальне страхування в тій чи іншій пропорції поділяють між роботодавцями та застра­хованими. Частка останніх становить від 40 до 66 % внесків. Наприклад, частка виплат застрахованих осіб відносно загальної суми страхового внеску в деяких країнах становить: у Чехії — 12,5 %, Сербії і Чорногорії — 28,1, Угорщині — 11,5, Німеччині — 20,2, Австрії — 17,2, Люксембурзі — 15 %. Частка роботодавців у загальній сумі внеску коливається від 34 до 60 %. У разі зміни економічних умов ці співвідношення змінюються. Незмінним залишається лише принцип паритетної участі в соціальному страхуванні. Стосовно окремих видів страхування зберігається участь підприємств і самих працівників. Так, частка відрахувань для роботодавців і працівників на страхування від безробіття в деяких країнах встановлена: у Німеччині — відповідно 3,25 та 3,25 %; Канаді — 4,13 та 2,9; Франції — 5,13 та 3,04; США — 6,20 та 0 %; Швеції — 5,42 (застраховані особи роблять внески у сумі від 35 до 100 крон на місяць, що дорівнює відповідно 4,65 — 13,3 дол. США); Італії — 4,41 та 0; Японії — 0,75 та 0,40 %. Держава також бере участь у формуванні фонду страхування від безробіття. Так, в Японії частка держави у фор­муванні цього фонду становить 25—30 %, Франції — 34,9, Німеччині — 21, Швеції — 40,4, США — 18 %.

Деякі вчені-економісти пропонують такі заходи, спрямовані на подальший розвиток системи соціального страхування в Україні:

- створення достатньої економічної основи для забезпечен­ня відшкодування основних фінансових ризиків, що вимагає встановлення обґрунтованого розміру тарифів страхових внесків, поступового перетворення страхових фондів у фінансово-кредитні страхові компанії;

- поступове запровадження триканальної схеми надходження коштів до страхових фондів, згідно з якою значна час­тина навантаження має припадати на роботодавця, а менша — розподілятися між працівником та державою;

- розширення гарантій забезпечення страхових виплат шляхом створення соціального арбітражу, що дало б змогу за допомогою страхових судів перевіряти правомірність дій страхових організацій, вирішувати конфлікти між суб'єктами страхування;

- докорінного реформування управління фондами соціального страхування за принципом трипартизму;

- створення сприятливих умов для розвитку добровільного страхування, в тому числі на комерційних засадах.

У подальшому реформуванні системи соціального страхуван­ня необхідно вирішити низку організаційних питань. Оптимізації потребують операції зі сплати страхових внесків до соціальних фондів. У світовій практиці цю проблему вирішують шляхом передачі права на збирання страхових внесків податковій службі або іншій структурі з можливим запровадженням єдиного соціального податку. Так, у Російській Федерації такий податок надходить до федерального бюджету.

У 2005 р. Президент України висловився за запровадження Єдиного соціального податку (ЄСП) на рівні 20 % від фонду опла­ти праці підприємства. Сама по собі ідея запровадження ЄСП не викликає заперечень, але сумніви викликає запропонований розмір ставки у 20 %. Так, колишній перший віце-прем'єр

А Кінах називав бажану ставку цього податку на рівні 25-27 % фонду оплати праці. Згідно з планом Міністерства фінансів України соціальне навантаження на фонд зарплати знизиться у 2006 р. до 30 %, у 2007 р. — до 25, у 2008 р. — до 20 %. Водночас, за розрахунками фахівців, у нинішніх умовах ставка ЄСП не може бути меншою від 30—35 %, якщо уряд не плануватиме дотацій для підтримки фондів соціального страхування, насам­перед Пенсійного фонду України, в якому в 2005 р. виник знач­ний дефіцит (близько 20 млрд.. грн..).

З 2004 р. у Запорізькій, Луганській та Львівській областях проводиться експеримент у чотирьох фондах соціального стра­хування з метою усунення дублювання їхніх адміністративних функцій щодо реєстрації та обліку застрахованих осіб, страхувальників і одержувачів допомог, уніфікації обліку застрахованих заробітків, обліку й процедури сплати внесків, спрощення управління фінансами, вдосконалення виплати допомог і пенсій. Світовий банк запропонував уряду технічну допомогу і систем­ну позику для створення єдиної установи соціального страхування.

Основною метою пенсійної реформи є створення такої систе­ми пенсійного забезпечення, яка гарантує гідне життя особам пенсійного віку (за 30-річного страхового стажу пенсія має перевищувати 60 % середньої заробітної плати і водночас становити 150—180 % прожиткового мінімуму для осіб пенсійного віку).

Сьогодні, на думку кандидата економічних наук М. М. Папієва, практично не створено умов для зменшення навантаження на фонди оплати праці внесками на соціальне страхування. Це, пов'язане не тільки з доволі складною демографічною ситуа­цією, зокрема із високим співвідношенням кількості пенсіонерів та працюючих, а й з дублюванням функцій страхових фондів, технологічним неузгодженням процесів адміністрування збирання внесків. Отже, завершення формування системи загальнообов'язкового державного соціального страхування потребує пошуку шляхів розвитку систем оплати праці, детінізації заробітної плати, збільшення її частки у собівартості та ВВП.

У зв'язку з тим, що з об'єктивних причин можливості суттєвого підвищення доходів від трудової діяльності на основі забезпечення економічного зростання і використання традиційних джерел збільшення доходів працюючих у найближчі роки все будуть обмеженими, вкрай важливо повною мірою задіяти потенціал тих джерел зростання трудових доходів, що пов'язані з реструктуризацією собівартості й цін та підвищенням у них частки заробітної плати на основі перегляду ставок і відрахувань із доходів підприємств; запровадити систему оподаткуван­ня прибутку, яка б стимулювала зниження ресурсовитратності; ухвалити додаткові нормативно-правові акти, які б унеможливлювали марнотратство на виробництві.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. За рахунок яких надходжень формується бюджет Пенсій­ного фонду України?
2. Хто виступає платником збору на обов'язкове державне пенсійне страхування? Які розміри цього збору?
3. Що передбачає загальнообов'язкове державне соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності?
4. Хто підлягає обов'язковому страхуванню від нещасного випадку на виробництві?
5. За якими принципами здійснюється загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття?
6. Що таке єдиний соціальний податок? Коли, на вашу дум­ку, його можна запровадити в Україні?