Екологічне управління - Шевчук В.Я. - 8.6 Екологічний моніторинг

Моніторинговий механізм гармонізації життєдіяльності та екологічного управління було розглянуто в першій главі. Екологічний моніторинг як складова інформаційної системи грунтується на отриманні первинної інформації, що характеризує стан і динаміку об'єктів управління та навко­лишнього середовища, у якому функціонує система.

Одним із головних показників ефективності управління є своєчасна та адекватна реакція суб'єкта управління на зміни в навколишньому середо­вищі. Це можливо лише за наявності достатньо ефективної системи опера­тивного спостереження Й отримання необхідної первинної інформації для прийняття управлінських рішень. Нагадаємо, що під моніторингом розу­міють спостереження за станом об'єкта управління, відображення динаміки змін, що відбуваються в ньому, та прогноз розвитку ситуації. З позиції еко­логії моніторинг відіграє роль своєрідного зворотного зв'язку в регуляції екологічної ситуації. Інструментарієм здійснення всього комплексу моніторингових заходів, необхідних під час прийняття управлінських рішень, і виступає інформаційна моніторингова система. У визначенні "інформацій­на" відображається не лише спостереження і збирання первинної інфор­мації, але і її попередня обробка і накопичення у відповідній базі даних для подальшого використання.

Спостереження за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення здійснюється Міністерством екології та при­родних ресурсів, іншими спеціально уповноваженими державними органами, а також підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану такого середо­вища.

Державна система екологічного моніторингу — це система спостережень, збирання, обробки, пере­давання, збереження та аналізу інформації про її стан довкілля, прогнозування його змін і роз­робки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття рішень про запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Створення й функціонування Державної системи екологічного моніто­рингу довкілля грунтується на принципах:

• систематичності спостережень за станом навколишнього природного середовища і техногенними об'єктами, що впливають на нього;

• своєчасності отримання та обробки даних спостережень на відомчих і узагальнюючих (місцевому, регіональному й національному) рівнях;

• комплексності використання екологічної інформації, що надходить у систему від відомчих служб екологічного моніторингу та інших поста­чальників;

• об'єктивності первинної, аналітичної і прогнозної екоінформації та узгодженості нормативного, організаційного й методичного забезпе­чення екологічного моніторингу довкілля, що проводиться відповід­ними службами суб'єктів управління;

• сумісності технічного, інформаційного і програмного забезпечення її складових частин;

• оперативності доведення екологічної інформації до суб'єктів управління, інших зацікавлених органів, підприємств, організацій та установ;

• доступності екологічної інформації населенню України та світовій спільноті.

Нині для України проблемним залишається інтеграція суб'єктів еко­логічного моніторингу в єдину систему, розробка єдиної методології збирання, обробки, накопичення і передавання мої і і горни юної інформації, узгодження функціонування окремих відомчих моніторингових систем. Процес інтеграції екологічних інформаційних систем, що належать різним відомствам або охоплюють певні території (регіональні моніторингові систе­ми), здійснюється на основі узгодженості нормативно-правового та органі­заційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного й програмного забезпечення їх складових частин, комплексності обробки та використання екологічної інформації, шо надходить і зберігається в системі моніторингу.

Саме для координації діяльності суб'єктів Державної системи моніто­рингу довкілля і здійснення заходів шодо забезпечення функціонування цієї системи на основі єдиного нормативного, методологічного і метрологічно­го забезпечення, уніфікованих технічних компонентів створено Міжвідомчу комісію з питань моніторингу довкілля.

Підпорядкування систем екологічного управління принципам збалансо­ваного розвитку потребує перегляду як основних, так і другорядних показ­ників стану компонентів навколишнього природного середовища, вибору та обгрунтування нової системи показників, а також показників для інтеграль­ної оцінки стану системи "природа—суспільство". Участь України у вирі­шенні глобальних екологічних проблем, виконання нею міжнародних еко­логічних зобов'язань вимагає від національної системи моніторингу довкілля забезпечення достовірності й порівнюваності вимірювань в оцінках показників екологічної ситуації не лише по окремих регіонах Ук­раїни, але й на міжнародному рівні.

Щоб вирішити екологічні проблеми у світі створено чимало мереж, шо охоплюють як державні, так і недержавні суб'єкти діяльності на національ­ному й міжнародному рівнях. Завдяки впровадженню нових інформаційних технологій ці мережі корисні для обміну екологічною інформацією між різними країнами. Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) започаткувала процес збирання, аналізу та синтезу глобальних і регіональ­них даних про стан навколишнього середовища через мережу 35 партнер­ських центрів, розташованих по всьому світу. Результатом цієї роботи є регулярне видання глобального екологічного огляду — "Глобальна еко­логічна перспектива". Щоб брати участь у подібних ініціативах Державна система екологічного моніторингу довкілля країн, зокрема й України, по­винна відповідати міжнародним стандартам.

Отже, виникає необхідність перебудови і переорієнтації всієї системи на новий комплекс первинних даних і на міжнародні екологічні стандарти. Трансформація системи екологічного моніторингу прагне досягти такі основні цілі, що забезпечують вищу якість екологічного управління:

• підвищення рівня адекватності інформаційної моделі довкілля дій­сному екологічному стану, яка формується на основі даних система­тичних спостережень, здійснюваних спеціальними службами суб'єк­тів екологічного управління, підприємствами, організаціями та уста­новами в порядку виробничо-інформаційної діяльності, на основі дослідних робіт і наукових досліджень;

• підвищення оперативності одержання та достовірності первинних даних через використання досконалих методик, сучасних контрольно-вимірювальних приладів і засобів комп'ютеризації процесів збирання, накопичення та обробки екологічної інформації на всіх рівнях управління;

• підвищення рівня та якості інформаційного обслуговування спожи­вачів екологічної інформації на всіх рівнях управління на основі мережного доступу до розподілених відомчих та інтегрованих банків даних, комплексної обробки і використання інформації для прийнят­тя відповідних рішень.

Пріоритетами функціонування системи є захист життєво важливих еко­логічних інтересів людини і суспільства, збереження природних екосистем, відвернення кризових змін екологічного стану довкілля і запобігання над­звичайним екологічним ситуаціям. Суб'єктами системи є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які згідно зі своєю компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля, приймають відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічного стану, раціональ­ного використання і забезпечення якості природних ресурсів. У структурі управління основними суб'єктами моніторингу довкілля є Мінекоресурсів, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій, Міністерство охорони здо­ров'я, Мінагрополітики, Національне космічне агентство, Держкомзем, Держводгосп, Держкомлісгосп, Держбуд (рис. 8.1). Екологічний моніторинг проводиться також органами цих суб'єктів на місцях, підприємствами, ус­тановами та організаціями, що належать до сфери їх управління і які є

суб'єктами системи моніторингу за загальнодержавною й регіональними (місцевими) програмами реалізації відповідних природоохоронних заходів.

Координацію діяльності суб'єктів системи моніторингу, розгляду поточ­них питань, пов'язаних із проведенням моніторингу довкілля, здійснює Міжвідомча комісія з питань моніторингу довкілля із секціями за відповід­ними напрямами. Організаційну інтеграцію суб'єктів системи моніторингу на всіх рівнях здійснюють органи Мінекоресурсів на основі загальнодержав­ної і регіональних (місцевих) програм моніторингу довкілля, що містять програми відповідних рівнів, подані цими суб'єктами, та укладених між ни­ми угод про спільну діяльність під час проведення моніторингу на відповідному рівні. До складу виконавців зазначених програм суб'єкти сис­теми моніторингу можуть залучати підприємства, установи та організації незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

Проведення моніторингу регламентується екологічним законодавством України за такими напрямами:

1. Ґрунти (Земельний кодекс України, постанова Кабінету Міністрів Ук­раїни від 20 серпня 1993 р. № 661 "Про затвердження Положення про моніторинг земель"):

• грунти і ландшафти (вміст забруднювальних речовин, прояви ерозій­них та інших екзогенних процесів, просторове забруднення земель об'єктами промислового й сільськогосподарського виробництва);

• геохімічний стан ландшафтів (вміст та поширення природних і техно­генних хімічних елементів та сполук);

• фунти на природоохоронних територіях (вміст забруднювальних ре­човин, у тому числі радіонуклідів);

• просторове поширення в фунтах забруднювальних речовин, у тому числі радіонуклідів;

• фунти (вміст пестицидів, важких металів, бактеріологічні, вірусо­логічні визначення, наявність яєць геогельмінтів);

• зрошувані та осушувані землі (вторинне підтоплення, глибина заля­гання і мінералізація фунтових вод, ступінь засоленості та солонцю­ватості фунтів);

• берегові лінії річок, морів, озер, водосховищ, лиманів, заток, гідро­технічних споруд (динаміка змін, ушкодження земельних ресурсів);

• фунти сільськогосподарського використання (радіологічні, агрохі­мічні й токсикологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів);

• грунти земель лісового фонду (радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів).

2. Води (Водний кодекс України, постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 815 "Про затвердження Порядку здійснення державного моніторингу вод"):

• водні об'єкти в межах природоохоронних територій (фонова кількість забруднювальних речовин, у тому числі радіонуклідів);

• річки, водосховища, канали, зрошувальні системи і водойми в межах водогосподарських систем комплексного призначення, системи між­галузевого й сільськогосподарського водопостачання (вміст забруд­нювальних речовин, у тому числі радіонуклідів);

• водойми в зонах впливу атомних електростанцій (вміст радіо­нуклідів);

• поверхневі води в прикордонних зонах і місцях їх інтенсивного виробничо-господарського використання (вміст забруднювальних

речовин, у тому числі радіонуклідів);

• поверхневі води сільськогосподарського призначення (токсикологічні й радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімі­катів і важких металів);

• поверхневі води суші і питної води (хімічні, бактеріологічні, радіо­логічні, вірусологічні визначення);

• підземні води (гідрогеологічні й гідрохімічні визначення складу і вла­стивостей, у тому числі радіонуклідів, залишкової кількості пести­цидів та агрохімікатів, оцінка ресурсів);

• поверхневі і морські води (гідрохімічні й гідробіологічні визначення);

• морські води, мінеральні і термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропа лиманів та озер (хімічні, бактеріологічні, радіологічні, вірусо­логічні визначення);

• питна вода централізованих систем водопостачання (вміст забрудню­вальних речовин, обсяги споживання);

• джерела скидів стічних вод (вміст забруднювальних речовин, у тому числі радіонуклідів; обсяги скидів);

• стічні води міських каналізаційних мереж та очисних споруд (вміст забруднювальних речовин, обсяги надходження).

3. Атмосферне повітря (закон України "Про охорону атмосферного повітря", постанова Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. № 343 "Про затвердження Порядку організації та проведення моніто­рингу в галузі охорони атмосферного повітря"):

• атмосферне повітря та опади (вміст забруднювальних речовин, у тому числі радіонуклідів);

• джерела викидів в атмосферу (вміст забруднювальних речовин, у тому числі радіонуклідів; обсяги викидів);

• транскордонне перенесення забруднювальних речовин.

4. Біологічні об'єкти (закони України "Про тваринний світ", "Про рос­линний світ", Конвенція про охорону біологічного різноманіття):

• наземні, річкові і морські екосистеми (фонова кількість забрудню­вальних речовин, у тому числі радіонуклідів, біоіндикатори і визна­чення);

• рослинний покрив земель (видовий склад, показники розвитку та ураження рослин);

• зелені насадження в містах і селищах міського типу (ступінь пошко­дження ентомошкідниками, фітозахворюваннями тощо);

• сільськогосподарські рослини і продукти з них (токсикологічні та радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів);

• сільськогосподарські тварини і продукти з них (зоотехнічні, токсико­логічні та радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів);

• лісова рослинність (пошкодження біотичними та абіотичними чин­никами, біомаса, біорізноманіття, радіологічні визначення, вміст забруднювальних речовин);

• мисливська фауна (видові, кількісні та просторові характеристики, радіологічні визначення);

• природно-заповідний фонд.

5. Надра (закон України "Про Державну геологічну службу України"):

• геологічне середовище (геологічні, геофізичні, геохімічні, гідрогео­логічні, еколого-геологічні характеристики надр);

• екзогенні та ендогенні геологічні процеси;

• забруднення підземних вод, грунтів та донних відкладів;

• сейсмічні прояви;

• мінерально-сировинна база.

6. Відходи (закон України "Про відходи", "Про затвердження Положен­ня про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх утилізацією"):

• звалища промислових і побутових відходів (склад відходів, вміст забруднювальних речовин, у тому числі радіонуклідів);

• місця утворення, зберігання і видалення відходів;

• транскордонне перевезення небезпечних відходів;

• об'єкти захоронення радіоактивних відходів (вміст радіонуклідів, радіаційна обстановка).

7. Небезпечні природні явища та техногенні аварії (закон України "Про гідрометеорологічну діяльність", указ Президента України "Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи", поста­нова Кабінету Міністрів України від 16 грудня 1999 р. № 2303 "Про створення Урядової інформаційно-аналітичної системи з питань над­звичайних ситуацій"):

• надзвичайні ситуації природного характеру — небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні морські та прісноводні явища, деградація грунтів чи надр, природні пожежі, зміна стану повітряного басейну, інфекційна захворюваність людей, сільськогосподарських тварин, ма­сове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідни­ками, зміна стану водних ресурсів та біосфери;

• надзвичайні ситуації техногенного характеру — транспортні аварії (катастрофи), пожежі, неспровоковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидом (загрозою викиду) небезпечних хімічних, радіоактивних, біологічних речовин, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпечення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах;

• ендогенні та екзогенні геологічні процеси (їх видові і просторові характеристики, активність прояву);

• повені, наводки; снігові лавини, селі (у районах спостережних станцій);

• підтоплення міст і селиш міського типу (небезпечне підняття рівня ґрунтових вод);

• підтоплення сільських населених пунктів, прибережних зон водосхо­вищ (переформування берегів і підтоплення територій);

• зони радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

8. Об'єкти підвищеної небезпеки (закони України "Про об'єкти підвище­ної небезпеки", "Про перевезення небезпечних вантажів", постанова Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554 "Про перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку"):

• транспортування небезпечних вантажів;

• авіаційні і воєнно-морські бази, полігони і танкодроми, військово-навчальні центри, військово-ремонтні підприємства, парки бойової техніки, гарнізони і підприємства військово-промислового комплексу;

• залишки хімічної зброї, пов'язані з попередньою воєнною діяльністю. Територія України за ступенем екологічної небезпеки поділяється на

зони, для яких встановлюються нормативи, що дозволяють або забороняють види господарської діяльності і враховують екологічні, соціальні та еко­номічні умови. Залежно від призначення за спеціальними програмами в Україні здійснюється кілька видів екологічного моніторингу: загальний, кризовий та фоновий.

Загальний моніторинг — це оптимальні за кількістю та розміщенням па­раметри й періодичність спостережень за довкіллям, які лають змогу на ос­нові оцінки і прогнозування стану довкілля підтримувати прийняття відповідних рішень на всіх рівнях відомчої та загальнодержавної екологічної діяльності.

Кризовий моніторинг — це інтенсивні спостереження за природними об'єктами, джерелами техногенного виливу, розташованими в районах еко­логічної напруженості, у зонах аварій та небезпечних природних явиш із шкідливими екологічними наслідками, для забезпечення своєчасного реагу­вання на кризові й надзвичайні екологічні ситуації і прийняття рішень шо­до їх ліквідації, створення нормальних умов для життєдіяльності населення і господарювання.

Фоновий моніторинг — це багаторічні комплексні дослідження спе­ціально визначених об'єктів природоохоронних зон для оцінки та прогно­зування зміни стану екосистем, віддалених від об'єктів промислової і гос­подарської діяльності, або одержання інформації, щоб визначити середньо­статистичний (фоновий) рівень забруднення довкілля в антропогенних умовах.

Міністерство екології та природних ресурсів України разом із Міністер­ством з питань надзвичайних ситуацій, їхні органи та інші суб'єкти систе­ми моніторингу встановлюють спеціальні регламенти спостереження за еко­логічно небезпечними об'єктами, критерії визначення і втручання в разі виникнення або загрози виникнення надзвичайних екологічних ситуацій. Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою держав­ною програмою, яка визначає спільні" узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії суб'єктів екологічного управління, підприємств, організацій та установ різних форм власності.