Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 4.5. Поява публічного депозиту та жирооперацій

Упродовж XV ст. приватні депозитні операції та жиротрансфери зазнали глибокої кризи не тільки в центральних регіонах Італії та Іспанії, а й у Німеччині та країнах сучасного Бенілюксу. Викликало здивування те, що ця криза відбувалася в період, коли Європа відчувала нестачу дорогоцінних металів, що здебільшого було спричинено нерівновагою в торговельному обміні з Середнім Сходом. Існування жиробанків привело б до зменшення безпосереднього використання монет у розрахунках, хоча європейська мережа депозитних та жирооперацій, що існувала у 1400 р., не забезпечила повного переходу від монет до банківських грошей. Вона не набула більшого поширення й пізніше у зв'язку з тим, що населення Європи не було достатньо обізнано на фінансах та банківських технологіях.

Інші чинники, які не сприяли розвиткові депозитних та жирооперацій, спровокували ще більш глибоку кризу та призвели до занепаду банківського бізнесу. Одним із таких чинників у другій половині XIV ст. був економічний та політичний клімат, повний невизначеності. Голод, епідемії та воєнні кампанії (Столітня війна тривала з 1337 по 1451 р.) спонукали депозиторів вилучати свої гроші з банків. Оскільки багато банків не могли відразу задовольнити попит на вилучення коштів, вони банкрутували. Більш того, криза невпевненості призвела до зменшення обсягу депозитів, а відтак і до скорочення ресурсів банківської системи. Однак ризикові чинники щодо інвестицій у промисловість збільшувалися. Здебільшого саме війна загрожувала комерційним інвестидіям, а позики монархам та феодалам також були дуже ризикованими. Останні вимагали надвеликих сум для фінансування своєї воєнної діяльності, але рідко були спроможні вчасно повертати борги. Міста та місцеву владу підстерігала така сама доля: вони часто були вимушені вдаватися до позик для сплати військових податків монарху, а повернення боргів кредиторам часто викликало значні труднощі.

Ситуація погіршувалася тоді, коли монархи вирішували проводити систематичну політику монетарної дестабілізації, що передбачало карбування нових, більш легких монет з метою збільшення надходжень. Така плутанина призвела до посилення народних заворушень. Зменшення вартості монет завдало шкоди всім, хто відкрив поточні рахунки в обмінювачів-банкірів. Останні могли виплачувати депозити, внесені до девальвації дорожчими грошима, дешевшими, девальвованими монетами після неї. Так само, як обмінювачі грошей, обмінювачі-банкіри відігравали свою роль у суцільному і постійному хаосі, який був притаманний монетарному обігові. Вони утримували дорожчі гроші, щоб перепродати їх принцу чи купцям за вищою ціною.

Така практика дискредитувала обмінювачів-банкірів в очах простих людей. При цьому влада почала впроваджувати рестриктивні заходи, які поступово переросли в жорсткі у XIV ст. Згідно з де Рувером, ворожі стосунки між герцогами Бургундії були головною причиною зникнення депозитних та жирооперацій у країнах сучасного Бенілюксу в другій половині XV ст. Фактично постанови, видані Карлом Хоробрим та Максиміліаном І, винесли смертельний вирок фінансовим установам такого типу на території Європи. Однак слід враховувати також й інші елементи. Криза, викликана воєнними діями цих двох монархів, як і політикою девальвації, яку вони провадили, мала руйнівні наслідки для фінансової сфери. Більш того, у країнах Центральної Європи наприкінці XIV ст. професія обмінювача грошей навряд чи розвивалася взагалі, здебільшого через жорстокість кризи, яка охопила текстильну галузь південних провінцій. Оскільки ця галузь промисловості базувалася на експорті і мала справи з величезною кількістю різних монет, то вона потребувала послуг професійних обмінювачів грошей. Спад експорту означав, що значна кількість обмінювачів мали припинити роботу. Місто Лувен, де текстильна промисловість була добре розвинена протягом багатьох років, є типовим прикладом цього. У 1367 р. в місті налічувалося 13 обмінювачів чи обмінювачів-касирів. Через 20 років, у розпалі кризи експорту, їх залишилося тільки троє. В менш важливих центрах, де традиційна торгівля тканиною тривала довше, обмінювачі грошей продовжували займатися своєю справою, проте у XV ст. професія зазнала занепаду навіть тут.

Застосування кредиту на основі рент (rente), що стало звичним вже з другої половини XIV ст., було ще одним чинником, який прискорив занепад професії обмінювача грошей. Коли владі були потрібні кошти, вона все частіше вдавалася до продажу податку на все життя чи постійного податку. Такі заходи були добре сприйняті населенням, оскільки передбачали чітко визначені податки і давали тверді гарантії. Крім того, приблизно з 1436 по 1465 р. придбання рент стало більш привабливим, оскільки купівельна спроможність збільшувалася завдяки стабільності грошей та зниженню світових цін на споживчі товари. Кредити, що надавалися у такий спосіб, здебільшого були спрямовані на загальні заощадження населення. Отже, обмінювачі-банкіри були позбавлені своїх кращих клієнтів — публічної влади як основного джерела інвестицій. Конкуренція, спричинена таким новим типом публічного кредиту, впливала і на попит, і на пропозицію.

Банкрутства, пов'язані зі спадом діяльності обмінювачів грошей, касирів та приватних банкірів, сприяли виникненню державних фінансових підприємств. У країнах сучасного Бенілюксу муніципальні обмінювачі грошей у XV ст. почали займати важливі позиції. Вони стали офіційними обмінювачами та касирами в багатьох містах і здійснювали всі безпосередні обміни грошей, а також прибуткові і видаткові операції від свого імені. Поступово сфера діяльності муніципальних обмінювачів набула поширення. Тому депозити розміщувалися у них. Муніципальні обмінювачі стали ключовим елементом в організації довгострокових кредитів, які базувались на рентах. Під час документарного оформлення створення підприємства — тітре де рент (titres de rente, акціонерний сертифікат уряду чи місцевого уряду) саме муніципальний обмінювач отримував на рахунок міста гроші для акцій. До його функцій входила також сплата щорічних надходжень власникам бонів. Довгостроковий кредит, що надавався під муніципальні гарантії, набув такого поширення, що міста стали залучати ще більшу кількість інвесторів, включаючи населення інших муніципалітетів. Задля досягнення цієї мети муніципалітет мав тісно співпрацювати з муніципальними обмінювачами, які почали відповідати за сплату щорічних надходжень власникам бонів та управління вічною рентою.

З метою спрощення управління цією досить складною кредитною системою місцева влада відкривала у муніципальних обмінювачів поточні рахунки, що в разі потреби забезпечувало можливості овердрафту сусіднім містам. Обмінювачі грошей часто були змушені надавати позики містам, де вони працювали, тобто такі організації в країнах сучасного Бенілюксу сприяли виникненню депозитних та жирооперацій, хоча це й відбулося не одразу. Без сумнівів, діяльність муніципального обмінювача грошей передбачала з цього моменту здійснення в містах функцій касира, а функції жиробанку ще не виконувались систематично. Надання кредитів мало кількісні обмеження. Муніципальні обмінювачі являли собою окрему категорію державних касирів. Тільки влада та повністю вільні міста, які займалися рентами, мали у них свої рахунки. Для простих громадян це було недоступним.

В Італії та Іспанії поширення довгострокового кредиту, що базувався на заставі, також сприяло виникненню публічних касирів. У цих країнах їх діяльність досягла більш високого рівня, ніж у Бургундських Нідерландах. Депозитні та жирооперації банку зародилися в Іспанії та Італії. Наприклад, у Генуї ефективна система довгострокового кредитування була налагоджена досить швидко. Кожного разу, коли республіка надавала довгостроковий кредит чи примушувала своїх громадян брати ці кредити, вона створювала спеціальну групу кредиторів, компере (compere). Ці кредити були розподілені на облігації, що мали назву луїджі де ла компе-ра (luoghi de la Сотрет), номінальною вартістю 100 генуезьких лір. Наявність муніципальної розписки чи специфічного нового податку гарантувало сплату відсотка. Проте нові емісії стали такими численними, система хаотичною, а фінансова ситуація в республіці жалюгідною, що в 1407 р. було вирішено поставити все на свої місця, зокрема налагодити муніципальні фінанси. З цією метою всі облігації, видані містом до 1340 p., були консолідовані. Це завдання було доручено спеціальному муніципальному агентству — Уфісіо де прокураторі ді Сан Жоржіо (Ufficio del Procuratari di San Giorgio).

Щодо міста Генуї, Каса Св. Георга (Casa di San Giorgio) займалася не тільки управлінням публічним боргом. Через деякий час влада попросила надавати кредити їй. Однак позики республіці, які надавалися Касою, досягли такого рівня, що репутація останньої почала погіршуватися. Більш того, в 1444 р. безпосереднім касовим та банківським операціям з населенням було покладено кінець, а установи стали займатися лише управлінням державним боргом. У наступні роки Каса продовжувала відігравати значну роль у спробах налагодити державні фінанси. Зокрема, вона сприяла реструктуризації та консолідації довгострокового боргу міста. Щодо депозитних та жирооперацій, то вони повністю перебували у приватному секторі. Тільки у 1586 р. у Касі Св. Георга вирішили ще раз взяти на себе банківські функції, проте в Італії на той час було вже дуже багато державних установ, що діяли в цій сфері.

Фактично Каса Св. Георга не була найдавнішим муніципальним жиробанком, що з'явився у пізньому середньовіччі. Інститут такого типу, відомий під назвою Таула де камбі і де комунс депозіт (Taula de Cambi у de Comuns Deposit), діяв з 1401 р. у Барселоні, а в 1407 р. у Валенсії за такою самою схемою був створений Таула де камбіс (Taula de Cambis). Трохи пізніше з'явилася така інституція у Сарагосі та в Хероні. В Іспанії за сприяння таких банків відбувався процес консолідації муніципальних фінансів. Завданням незалежних інституцій було загальне управління скарбницею та реструктуризація довгострокових муніципальних позик через консолідацію боргів у загальний фонд. Як до цього робила генуезька Каса, іспанська Таула почала приймати депозити від приватних осіб та інститутів. Через деякий час вона стала касиром і банкіром для цих клієнтів, хоча не мала права надавати кредити. Іспанська Таула розмежовувала свої функції державного депозитного та жиробанку від функцій у приватному секторі, але вона ніколи не займала такої важливої позиції, як Каса Св. Георга, а з другої половини XV ст. відігравала у фінансах зовсім незначну роль.

Однак муніципальні депозитні та жиробанки зазнали глибокої кризи у XV ст., яка вплинула на їх діяльність як у приватному, так і у державному секторі. Це можна пояснити кардинальними змінами, що відбулися в організації державного кредиту — як коротко-, так і довгострокового, а також дуже складною фінансовою ситуацією, яка на той час склалася в містах і феодальних володіннях. До XVI ст. ситуація не поліпшилася.