Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 9.1.2. Перехід від змішаних банків до розподілу банківських функцій між депозитними і комерційними банками у Франції

Потребам індустріалізації та фінансування залізниці в XIX ст. у Франції заважала недовіра уряду до створення акціонерних банків. Безперечно, статус акціонерної компанії, чи "сосьєте анонім" (societe апопуте), повністю визнавався законодавством Франції, проте за Комерційним кодексом 1807 р. створення таких компаній підлягало ухваленню урядом після ретельного дослідження кількома міністрами. Як уряд епохи Реставрації, так і уряд Липневої монархії перешкоджали ініціативам у цій галузі, що було повністю підтримано Банком Франції, який і сам зазнавав великого впливу приватних банків. Через це банкір Жак Лафіт не зміг у 1825 р. втілити в життя свій проект "Сен-Сімоніан" щодо створення промислового інвестиційного банку, який прискорив би виникнення змішаних банків.

Тільки у 30-х роках XIX ст, тиск попиту на промислові інвестиції дав змогу Лафіту втілити свій проект, створивши в 1837 р, у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Головну касу торгівлі та індустрії" (Caisse Generate du Commerce et de Г Industrie), Установа Лафіта діяла як звичайний банк, приймаючи депозити від усіх заощадників. Капітал банку становив 55 млн франків. У такий самий спосіб було створено інші банки (каси), але немобільність депозитів в напрямі інвестицій у промисловість та залізницю поклала їм кінець під час кризи 1846—1848 pp.

Проекти Лафіта було повністю реалізовано на початку Другої імперії зі створенням у 1852 р. братами Пер'є, Сен-Сімонами та колишніми співпрацівниками Ротшильдів "Кредит мобільєр" (Credit Mobilier).

З цього часу банківська історія Франції вступає в нову фазу, яка хоча і не привела до інновацій у фінансових технологіях, але сприяла кількісним трансформаціям. Це можна побачити в організації банків, розмірах підприємств, обсягах власних коштів банків і насамперед у збільшенні обсягів депозитів. Більш ліберальне законодавство про компанії 1863 р. сприяло створенню акціонерних банків.

Спочатку засновники банківської системи Франції XIX ст. характеризувалися різноманітністю, інтернаціоналізмом та безпосередньою зацікавленістю в своїх підприємствах. За винятком Джеймса Ротшильда, численні представники банківської сфери, такі як Фоулд, Маллет та Хенч, брали активну участь у створенні нових банків. Вони активно співпрацювали з великими промисловцями та бізнесменами. В новій системі були добре представлені також іноземні банкіри, що чітко бачимо на прикладі Банк де Парі е дез пейз-бас (Banque de Paris et des Pays-Bas), де головними промоутерами були Бішофсхайми. Першими, хто отримав вигоди від кредитів та інвестицій новостворених банків, були власники торговельних підприємств, промисловці та власники залізниць. Вони й самі сприяли появі цих установ. Так" "Кредит Ліонез" (Credit Lyonnais) (Ліонський кредит), заснований у 1863 p., активно займався фінансовими операціями в Ліоні. Це стосувалося шовку, видобутку вугілля, металургійної та хімічної промисловості, не кажучи про залізницю, що відігравала певну роль у заснуванні банків. У 1864 р. було створено "Соеьєте же-нераль" (Societe Generate) (Генеральне товариство) для задоволення потреб у кредиті підприємств Паулін-Тальбот. Це створило значну конкуренцію братам Пер'є.

Вирішальна інновація базувалася на спробі створити канал для припливу заощаджень а усіх регіонів. Цьому сприяло створення з 1864 по 1873 р. нових банків з більш розгалуженою мережею філій.

У період від заснування в 1852 р. "Кредит мобільєр" до краху банку "Юніон женераль" (Union Generate) в 1882 p. банківська система Франції чітко базувалася на моделі змішаних банків, запропонованій братами Пер'є. Вони отримали вигоди від приходу до влади Луї Наполеона III. Під впливом Сен-Сімонових ідеалів Пер'є з їх широкими поглядами та енергією, з якою вони захищали свої ідеї, залишили свій власний відбиток у революції банківської системи. За словами Ісаака Пер'є, "концепція "Кредит мобільєр" походить з нестачі кредитних інструментів для великого бізнесу, з ізоляції та жалюгідного стану світу фінансів та з відсутності будь-якої централізованої сили, що здатна об'єднати їх". Це також пов'язано з ідеалами Лафіта "створити ринок, де буде вільний доступ до нових ресурсів капіталу, що сприятиме розвитку державного та промислового кредиту".

Завданням "Кредит мобільєр" було фінансування розвитку залізниці та важкої промисловості, здійснення всіх операцій з державною владою і підтримання вартості акцій компанії на фондовому ринку. Оригінальність банку полягає в тому, як він залучав депозити, видаючи коротко- та довгострокові депозитні сертифікати. Залучалися надлишкові заощадження в економіці і погашалися на амортизаційній основі. У такий спосіб Пер'є сподівався централізувати дисагреговані до цього часу фінансові операції великих залізничних та металургійних підприємств, маючи за кінцеву мету досягти поступового об'єднання всіх фірм цього сектору в єдине підприємство. "Кредит мобільєр"" керуючись однією з найбільш амбітних ідей Пер'є, нарешті замінив свої власні акції та сертифікати, тобто весь акціонерний капітал, на вже наявні в обігу цінні папери. Це сприяло єдності на фондовому ринку та вселяло довіру населенню.

Ці ідеї монополістичного бачення майбутнього великих промислових агломератів поширювалися і за межами Франції — в інших країнах континенту, де вони були значно привабливими для країн, які ще не були повністю втягнуті в процес індустріалізації, таких як Австрія, Швейцарія, Італія, Іспанія та Росія. Кожна з цих країн мала потребу в створенні інститутів типу "Кредит мобільєр" за моделлю Пер'є, Це гарантувало б акумуляцію промислових інвестицій на рівні всього континенту під егідою батьківської установи у Франції, не кажучи про державний кредит, операції з акціями компаній та зменшення відсоткової ставки. Створення різних банків такого типу могло б стати інструментом зміни їх статусу та привести до створення нового типу грошей, що підірвало б монополію Банку Франції на емісію банкнот та його рестриктивну кредитну діяльність.

До 1860 р. "Кредит мобільєр" мав 105 млн франків на депозитах та 60 млн франків власного капіталу. Однак такий сприятливий початок, який мало підтримували економічна та політична ситуації, призвів до того, що Ротшильди, члени правління Банку Франції та великі залізничні барони об'єдналися проти нього. Джеймс Ротшильд був, безперечно, найбільш завзятим противником "Кредит мобільєр". Він не тільки намагався (безуспішно) переконати Луї Наполеона III не давати дозволу на створення установи, а й продовжував шкодити Пер'є на фондовому ринку, в промисловому секторі, де він мав свої інтереси, а також через своїх кореспондентів за кордоном. Ротшильд брав участь в усіх залізничних та банківських коаліціях, що були направлені проти Пер'є. Таке протистояння привело до створення установи типу "Кредит мобільєр" в Австрії — Кредитанштальт (Creditanstalt), а також Турінської каси (Caisse de Turin), Не маючи змоги переконати уряди в шкідливості такого типу кредитних закладів, Ротшильди обирають шлях збереження своїх власних позицій в європейських фінансах. Це було зумовлено реальністю.

У такій боротьбі, коли "Кредит мобільєр" сам відчував спад у зв'язку з немобільністю більшої частини своїх інвестицій (що, безперечно, обмежувало сферу його діяльності), брати Пер'є мусили залишити цю діяльність. Вони пішли з банку в 1867 р. після банкрутства одного з підрозділів, "Кредит іммобільєр" (Credit Immobiliere). Однак це не поклало край конкуренції. Великі фінансові операції, пов'язані з виплатою Німецькій імперії 5 млрд контрибуцій після поразки в 1871 p., привели до поширення банків та спекуляцій у Парижі.

З крахом створеного у 1878 р. Бженом Бонто "Юніон женераль" зазнала краху система змішаних банків. Після блискучого початкового успіху "Юніон женераль", що базувався на бізнес-товаристві Ліона та католицькому світі, він почав займатися інвестиціями в залізницю на Балканах, що означало втручання в інтереси паризьких банків в цьому регіоні. Необережне управління "Юніон женераль", як і "Кредит мобільєр", призвело до заморожування депозитів, які були спрямовані в дуже неліквідні інвестиції. Такі дії викликали напругу на фондовій біржі та спекуляції між фінансовими підприємствами на рівні континенту. Економічна депресія в Ліоні була іншим чинником краху банку під час кризи фондового ринку Ліона в 1882 р. Провал Бонто мав значні наслідки і навіть скомпрометував Ватикан.

Час змішаних банків у Франції закінчився. Відтепер банківська система Франції розвивалася за зразком Англії, чітко розмежовуючи функції депозитних і комерційних банків.

Однією з чотирьох великих кредитних установ з національною мережею філій, що спеціалізувалися на депозитних операціях, був "Кредит Ліонез". Для виходу на ринки капіталів цей банк із самого початку розвивав фінансові технології, спрямовані на залучення широкого кола вкладників. Навіть за найменшими депозитами "до запитання" сплачувалися відсотки, які коливалися залежно від відсотка Банку Франції, який у 1863 р. становив 3 %. Власник міг використовувати депозит у будь-який спосіб, не несучи при цьому банківських витрат. Для тих, хто нерішуче ставився до довгострокових прямих інвестицій, банк пропонував систему "depots ои tons a Vecheance", що є аналогом сучасних термінів "депозити" та "ощадні банківські сертифікати". Ці інновації були здебільшого спрямовані на мобілізацію заощаджень селян. Крім того, клієнтам пропонувалися можливості контокорентного кредиту, відсотки за яким коливалися, а умови кредиту залежали від фінансового стану клієнта, особистих стосунків та доручення головної контори, якщо угода укладалася з місцевим відділенням. Реальні труднощі, що виникали у населення в справах з депозитними банками, стимулювали ці установи підвищувати сплачувані відсотки та пропонувати більш широке коло окремих послуг.

Як і "Кредит Ліонез", "Комптуар д'ескомпте де Парі" (Camp-toir d'Escorn pie de Paris) (1848), "Індустріальний та комерційний кредит" (Credit Industriel et Commercial) (1869) та "Сосьєте женераль" (1864) поступово відійшли від діяльності з інвестування промисловості. Таке зрушення було пов'язане зі спадом на деяких підприємствах. Інвестиції "Кредит Ліонез" в 1870 р. у фірму "Ла Фушзін" (La Fuchsine), що займалася хімічними фарбами, є прикладом нераціонального розміщення капіталу. "Комптуар д'ескомпте де Парі" багато втратив від інвестицій у мідну промисловість, що призвело до його банкрутства в 1890 р. Так само "Сосьєте женераль" втратив від інвестицій в перуанське гуано. що було одним із неуспішних проектів з вкладення капіталу. Це сприяло впровадженню нової фінансової стратегії в цих великих банках.

Великі байки усвідомлювали, що строкові депозити, які були дорогими для них, могли зменшити їх ліквідність. Тому вони намагалися вирівняти баланс через зменшення в своєму портфелі частки строкових депозитів на користь депозитів "до запитання". Це привело до спеціалізації на короткострокових кредитних операціях. З 1869 по 1914 р. "Кредит Ліонез" збільшив обсяг своїх депозитів з 80 млн до 1 млрд франків; "Сосьєте женераль" — з 88 млн до 681 млн, а депозити "Комптуар д'ескомпте де Парі" зросли з 70 млн до 860 млн франків.

До 1877 р. ці три банки мали 170 представництв — філій і тимчасових відділень, кількість яких у 1907 р. зросла до 860. Разом із банком "Індустріальний та комерційний кредит" на них припадало 59 % кредитів та депозитів всієї банківської системи Франції.

На відміну від депозитних банків, які для обмеження короткостроковими кредитними операціями відходили від змішаних операцій, комерційні банки, керовані великими приватними банкірами, спеціалізувалися на довгостроковому фінансуванні. Вони не мали мережі філій, як депозитні банки, а їх клієнтура не була такою численною і складалася здебільшого з бізнесменів та "заможних капіталістів", як їх називали на той час. Комерційні банки проводили операції зі своїми власними фондами, капіталом і резервами й приймали середньо- та короткострокові депозити. Вони фінансували бізнес через пряму участь в акціонуванні та надання короткострокових позик. Крім того, комерційні банки також надавали значні позики державі, насамперед іноземним урядам. Звичайно, вони проводили спекулятивні операції щодо обміну з метою підтримання фондових котирувань паперів тих компаній, де вони мали частку.

Найвідомішим комерційним банком був "Банк де Парі е дез пейз-бас", відомий під назвою "Парібас" (Paribas), створений у 1872 р. після злиття "Банк дез пейз-бас" (Banque des PaysBas) (Кредитний і депозитний банк Нідерландів) та Паризького банку (Banque de Paris) за допомогою "Хойте банку", отримавши міжнародні контракти найвищого рівня. В останні роки XIX ст. брюссельське відділення займало провідні позиції в банківському секторі Бельгії.

Пізніше заснування "Банк де л'юніон Парісьєн" (Banque de IіUnion Parisienne) (1904) стало "дитиною" протестантської еліти "Хойте банку": Готтінгер, Маллет, Мірабауд та де Нойфліц, які об'єдналися з "Хайнебанком" (Heinebank) та "Сосьєте женераль" Бельгії. Він відігравав велику роль в експорті капіталу до Російської імперії перед Першою світовою війною.