Основи екології - Олійник Я.Б. - Розділ 7. Основи екології людини

Усі процеси в біосфері взаємозалежні. Людство - лише незначна частина біосфери, а людина є лише одним з видів органічного життя - Homo sapiens (людина розумна). Розум виділив людину з тваринного світу і дав їй величезну могутність. Протягом століть вона прагнула не пристосуватися до природного середовища, а робити його зручним для свого існування. Тепер люди усвідомили, що будь-яка діяльність впливає на довколишнє середовище, а погіршення стану біосфери небезпечне для всіх живих істот, у тому числі й для них самих. Всебічне вивчення людини, її взаємовідносин із навколишнім світом призвели до розуміння, що здоров'я - це не тільки відсутність хвороб, а й фізичний, психічний і соціальний добробут людини, капітал, що не тільки даний людям природою від народження, а й зумовлюється тими умовами, у яких вони живуть.

Серед глобальних проблем сучасності однією з найважливіших є проблема виживання людства. Людина всіма своїми життєвими функціями пов'язана з природними екосистемами і повністю залежить від їхньої цілісності та безперервного функціонування. Складність природи людини визначена тим, що вона одночасно перебуває у трьох вимірах: як фізичне тіло; як жива система; як особистість. Тому взаємозв'язок людини та середовища її існування дуже складний. Це зумовлено складністю як людської природи, так і зовнішнього середовища.

Еволюція взаємовідносин природи і суспільства пройшла складний шлях. Як відомо, тривалий час екологія була розділом біології і розвивалась у її межах, однак перенесення екологічного погляду на інші науки привело до розширення значення деяких термінів у декількох значеннях. Одним із таких термінів є "екологія людини", який застосовували географи і соціологи у розмовному вжитку ще до того, як він був уведений у науковий обіг. Як окрема дисципліна, наука про взаємодію природи і суспільства (з позицій впливу природного середовища на здоров'я людини) була визначена у статті американського вченого Р. Парка ще у 1916 р. Термін "екологія людини" у 1921 р. запропонували вживати американці - Р. Парк і Е. Берджес - на позначення вивчення людського суспільства за аналогією до рослинних асоціацій.

У 1922 р. американський учений X. Берроуз уперше назвав вступну доповідь на засіданні Асоціації американських географів "Географія як екологія людини". За визначенням X. Берроуза, екологія людини охоплює взаємовідносини людей і території. Пізніше цю галузь інтенсивно розробляли, проте географи зрідка зараховували свої праці до екології людини у розумінні, запропонованому X. Берроузом, а соціологи цим терміном позначають симбіоз в людських угрупованнях за аналогією до рослинних і зоологічних асоціацій.

Відтоді термін "екологія людини" досить активно використовують соціологи, які негативно реагують на згадки про те, що він уперше був застосований в американській географії людини (human geography). Для соціологів екологія людини обмежується лише стосунками між людьми. Насправді поняття "екологія людини" варто розширити і включати в нього зв'язки людини з територією, людьми і не забувати про екологічний аспект, сформульований дуже давно і відтоді значно розширений. У 20-30 роки XX ст. у роботах американських соціологів (Е. Берджеса, Р. Маккензі та ін.) вона називалася "людська екологія" (human ecology), або "соціальна екологія" (social ecology), на відміну від ecology of man - екології людини як біологічної істоти.

У 1927 р. відомий представник класичної екології людини Р. Маккензі вказав на необхідність дослідження зв'язків між станом здоров'я людини і навколишнім середовищем, а також одним з перших дав визначення соціальної екології, А вчення

В. Вернадського про біосферу та ноосферу стало теоретичною базою соціоекології.

Пізніше засновник медичної географії М. Серре видав у Франції свою працю "Нариси екології людини". Значний внесок у розвиток цієї науки у цей час зробив американський вчений А. Тоулі, який у 1950 р. опублікував монографію "Людська екологія". У 50-ті роки XX ст. людську, або соціальну, екологію вже розуміли значно ширше - як науку, що розглядає питання управління, прогнозування, планування всього процесу введення природного середовища у взаємозв'язок з людським суспільством. А саме суспільство розглядалося як соціоекосистема, тобто залежна і керована підсистема великої системи "природа - суспільство".

Становлення соціальної екології як науки прискорилося після Другої світової війни і особливо у 60-ті роки минулого століття, про що засвідчив Всесвітній конгрес соціологів у 1966 р. Швидкий розвиток соціальної екології в наступні роки дозволив на черговому конгресі соціологів, що відбувся у Варні 1970 р., створити Дослідницький комітет Всесвітнього об'єднання соціологів з проблем соціальної екології. Тим самим було визнано існування соціальної екології як самостійної галузі наукового знання і зроблено крок до швидшого її розвитку і точного визначення її предмета. У матеріалах цього конгресу соціоекологія визначалась як соціологічна дисципліна, що відповідало західному розумінню соціології в широкому розумінні як науки про суспільство взагалі.

В Україні соціоекологічними дослідженнями займався Сергій Подолинський, який виклав головні положення своєї теорії у ряді праць ("Про багатство та бідність", "Про те, як наша земля стала не наша", "Ремесла та фабрики в Україні" та ін.), надрукованих українською та основними європейськими мовами. У 1880 р. С.А. Подолинський опублікував у Петербурзі дослідження "Праця людини та її відношення до розподілу енергії", що згодом була видана французькою, італійською і німецькою мовами. Провівши глибокий аналіз взаємодії людини і природи, вчений дійшов висновку про те, що загальна кількість енергії, одержуваної поверхнею Землі з її внутрішності та від Сонця, постійно зменшується. В той же час загальна кількість енергії, яка нагромаджена на земній поверхні і яка перебуває в розпорядженні людства, постійно збільшується. Це збільшення відбувається під впливом праці людини і домашніх тварин. С.А. Подолинський зробив спробу виміряти людську працю одиницею фізичних сил, на основі правильної ідеї про працю як речовинно-енергетичний метаболізм, який властивий соціальному організму і природному середовищу. Спроба ця була не зовсім вдалою, адже економічні відносини майже неможливо виміряти у фізичних одиницях.

Півстоліття це відкриття не було до кінця усвідомлене людством, і тільки інший геній України, перший президент Всеукраїнської академії наук В.І. Вернадський сприйняв ці ідеї і створив вчення про біосферу та ноосферу, яке стало теоретичною базою соціоекології.

Значний внесок у розвиток вітчизняної соціоекології зробив професор Г.О. Бачинський, який 1986 р. організував у Львові першу науково-практичну конференцію "Проблеми соціальної екології", завдяки чому ця наука дістала у нас офіційне визнання. Він розробив теоретичні основи соціоекології як міждисциплінарного вчення про гармонізацію взаємодії суспільства і природи.

Сьогодні серед вчених немає єдиного погляду на місце екології людини серед інших розділів сучасної екології. Це в першу чергу зумовлено тим, що людина є істотою біосоціальною. Тобто, з одного боку, як істота біологічна вона залежить від фізичних факторів середовища і пов'язана із середовищем існування через харчування, дихання, обмін речовин. З іншого боку, людина не може жити поза сім'єю, колективом, суспільством, вона є одиницею суспільства, яке в результаті технічного і соціального розвитку впливає на природу.

Оскільки структура загальної екології як науки досить складна, є різні підходи до її інтерпретації в цілому і конкретно місця екології людини у структурі екологічної науки. Зокрема, відомий американський еколог Ю. Одум визначав екологію людини як екологію біологічного виду Ноmо sapiens і стверджував, що вона вивчає взаємодію з природою людини як біологічної істоти на рівні організму та популяції. Вчений протиставляв екологію людини соціоекології, яка зосереджує увагу на розгляді взаємодії природи і всього людського суспільства, що впливає на довкілля своєю господарською діяльністю. Ю. Одум також вважав, що екологія людини може розглядатися подібно до екології рослин, тварин, мікроорганізмів, грибів як розділ біологічної екології.

Цікавим є підхід російського вченого М.Ф. Реймерса, який як підрозділ екології людини виділив соціальну екологію (взаємовідношення соціальних груп суспільства з їхнім середовищем життя) і відокремив її від екології людського індивіда - особистості та екології людських популяцій. М.Ф. Реймерс багато уваги приділяв розділенню екології людини та соціальної екології. Різницю він вбачав у тому, що соціальна екологія не охоплює біологічної сутності людини, її аутекології і демекології як такої (наприклад, вплив природних чинників на здоров'я людини та її популяції). Отже, екологія людини у вузькому розумінні - це біоекологія людини, а соціальна екологія у вузькому значенні - екологія соціального ряду: особистість - сім'я тощо. Тому ці дві лінії екології мають спільний об'єкт дослідження, але різний предмет.

Російський академік-медик В.П. Казначеєв трактував екологію людини як спільний науковий підрозділ соціоекології та медицини, що вивчає медико-біологічні аспекти гармонізації взаємовідносин між суспільством та природою. Учений зробив висновок, що здоров'я людини залежить від здоров'я біосфери. За визначенням В. Казначеєва, екологія людини - це комплексний міждисциплінарний науковий напрям, що досліджує закономірності взаємодії популяцій людей з навколишнім середовищем, проблеми розвитку народонаселення у процесі цієї взаємодії, проблеми цілеспрямованого керування збереженням здоров'я населення, вдосконалення виду Homo sapiens.

Однак є й інші погляди на місце екології людини в системі наук. Так, Г.О. Бачинський (1995) виділяє соціоекологію як над-науку, в яку входять спеціалізовані розділи традиційних наук: від біології - біоекологія, від географії - геоекологія, від хімії - біогеохімія і т. ін.; як окремий напрям, який сформувався на стику медичної географії і гігієни. Проте за такого підходу незрозуміло, як досліджувати екологію людського суспільства, якщо саме суспільство розвивається не за природними, а за суспільними законами розвитку і є предметом вивчення соціальних наук. Тому видавати "соціоекологію" за наднауку, яка поєднує всі інші напрями сучасної теоретичної і прикладної екології, не зовсім доцільно.

За Г.О. Бачинським, екологія людини сформувалася на стику соціоекології і медицини. Про екологію людини він говорив як про нову синтетичну галузь медичних наук. Предметом вивчення екології людини учений вважав медико-біологічні та медико-демографічні аспекти взаємодії суспільства і природи, якими спочатку частково займалися медична географія та гігієна. Нову наукову дисципліну - екологію людини - вчений ототожнив з антропоекологією і зазначив, що вона сформувалась на базі медичної географії та гігієни, які доповнюють одна одну. Г.О. Бачинський підтримав думку американського еколога Ю. Одума про те, що екологію людини не можна ототожнювати з соціоекологією, бо у них різні предмети дослідження.

У 2000 р. професори. В.Н. Бровдій та О.О. Гац удосконалили варіант класифікації екологічної науки. Екологію людини вони розглядали і в теоретичній, і в прикладній екології. У теоретичній екології екологію людини вони трактували як біологічний аспект, а в прикладній екології - як соціальний.

На відміну від них, академік М.А. Голубець впевнений, що екологію людини доцільно розглядати як дисципліну суспільствознавчу і в жодному разі не як розділ екології. Соціальне людство, на його думку, є не компонентом екосистеми, а зовнішнім щодо неї збурювальним чинником, тому його треба вважати об'єктом дослідження цілком іншої галузі знання - геосоціо-екосистемології. А еколог В.П. Кучерявий екологію людини вважає частиною біоекології поряд із соціоекологією, яка тісно пов'язана з екологією культури, екологією духу, етноекологією.

Професор О.І. Шаблій у структурі екологічної науки виділив два блоки дисциплін: наукове ядро і концентр окремих екологічних дисциплін. Науковим ядром екологічної науки він вважав метаекологію, теоретичну екологію і математичну екологію, а концентром - антропоекологію разом із біоекологією, соціоекологією, економічною екологією та конструктивною екологією. На думку О.І. Шаблія, найрозвиненішою у системі метаекології є біоекологія, яка на сучасному етапі найтісніше пов'язана з антропоекологією. Антропоекологію вчений ототожнив з екологією людини і підкреслив, що вона повинна досліджувати функціональні закономірності взаємодії природного середовища і організму людини як біологічної істоти.

Отже, підсумовуючи всі наведені думки, можна зробити висновок, що екологія людини - це комплексна наука, яка вивчає взаємовідносини людини і навколишнього середовища з погляду сприяння збереженню здоров'я, а також розвитку фізичних і психічних можливостей людини. Головним завданням екології людини є виявлення і виключення токсичних для людини речовин зі сфери виробництва, а також контроль за впровадженням екологічно чистих (безвідходних) технологій. Реалізація цього завдання не можлива без виконання екологією людини певних функцій:

- теоретико-пізнавальному тобто нагромадження, систематизація, узагальнення знань про закономірності взаємодії людини і довкілля; вироблення науково обґрунтованих висновків та прогнозів стосовно змін у природі внаслідок певної діяльності або бездіяльності людини, рекомендацій про доцільність чи недоцільність конкретних заходів;

- інформаційної - інформування суспільства про процеси та явища у природі, форми і способи раціональної поведінки людини;

- просвітницької - реалізація різних просвітницьких програм, акцій;

- практично-перетворювальної, тобто реалізація на основі науково обґрунтованих прогнозів і рекомендацій конкретних заходів щодо збереження, оздоровлення довкілля, оптимізації поведінки людини в ньому;

- соціально-економічного контролю - цілеспрямований аналіз ситуацій, обґрунтування суспільних норм, забезпечення функціонування механізмів контролю за їх реалізацією;

- організаційно-управлінської - організація, аналіз, корегування процесів та ін.

Для кращого розуміння сутності екології людини як наукової дисципліни коротко розглянемо її зв'язок і співвідношення з іншою галуззю екології - соціальною екологією. Виробнича діяльність людини нині охопила всю біосферу, глибокі шари літосфери, повністю стратосферу, гідросферу і прилеглий до Землі Космос. Таким чином утворилася нова надсистема - соціосфера. Соціосфера - це самоорганізована, саморегульована планетарна система, до складу якої входить біосфера, інші охоплені виробничою діяльністю геосфери, прилеглий до Землі Космос і людське суспільство з усіма наслідками його господарської і розумової діяльності.

Соціоекологія виникла і розвивається не в результаті синтезу вже наявних природничих, технічних і гуманітарних дисциплін, а формується як окрема самостійна якісно нова наука. У ході свого становлення соціоекологія, безумовно, асимілює певним чином досягнення традиційних дисциплін, однак при цьому вона переводить їх в іншу площину і надає їм зовсім іншого змісту. Іншими словами, беручи деякі знання із традиційних дисциплін, соціоекологія розглядає їх на іншому, системному, рівні, на рівні ширших узагальнень. Взаємовідносини суспільства і природи визначаються різними суб'єктно-об'єктними відносинами; об'єкт - природа, суб'єкт - суспільство. Ось чому соціоекологічний світогляд стає ядром світогляду людини, що є складною системою орієнтирів і стимулів у ставленні людини до природи.

Суспільні науки дають соціальній екології теоретичні відомості про закономірності руху продуктивних сил, про економічні процеси на основі життя суспільства, картину прогресу цивілізації і культури. Технічні науки дають соціоекологічним узагальненням теоретичний матеріал про сукупність руху створених людиною матеріальних засобів підвищення ефективності її діяльності, систематизовані знання про властивості і закони розвитку технологічних систем. Гуманітарні науки (антропологія, етнологія, психологія, філологія, культурологія) характеризують якості людства, його діяння і розвиток людини як родової істоти у конкретних виявах.

Вивчення і порівняльний аналіз різних думок дозволяє стверджувати, що соціальна екологія, відповідно до своєї специфіки, не може вкладатися у традиційну класифікацію наук. її не можна однозначно зарахувати ні до соціальних, ні до природничих наук. Це зумовлено специфікою її об'єкта - взаємодії між суспільством і природою, у якій природний і соціальний аспекти діалектично між собою поєднуються. Інша справа, що у предметі кожної соціально-природничої науки взаємовідносини між природним і соціальним аспектами можуть бути різними, однак це не змінює соціального статусу цих наук.

Соціоекологія розглядається як міждисциплінарна та одночасно інтегральна наука. Міждисциплінарний характер полягає у тому, що внаслідок багатоаспектності самої проблеми гармонізації взаємодії суспільства і природи її неможливо вирішити, не вивчаючи при цьому географічні, біологічні, геологічні, медичні, технологічні, економічні, юридичні, соціальні та інші її аспекти. Інтегральний характер визначається системністю проблеми - взаємопов'язаністю всіх природних та соціально-економічних компонентів у соціоекосистемах. Саме соціоекологія є теоретичною базою для охорони природи і раціонального використання природних ресурсів.

Об'єктом вивчення соціоекології є соціоекосистеми. Соціоекосистема - це територіальна соціоприродна саморегульована система, динамічна рівновага якої має забезпечуватися людським суспільством. Соціоекосистеми - надзвичайно складні системи, кожна з яких складається з двох основних підсистем - природної і соціально-економічної, що складаються з підсистем нижчого рівня: природна - з абіотичної і біотичної, а соціально-економічна - з підсистеми населення і господарства. У свою чергу, названі підсистеми містять компоненти: природна - гірські породи, рельєф поверхні, ґрунти, рослинність, тваринний світ, поверхневі і підземні води, атмосферне повітря, а соціально-економічна - конкретні люди, житлові, промислові, інженерні, комунікаційні, господарські та інші антропогенні об'єкти.

Соціоекосистеми бувають трьох рівнів - глобальні, регіональні, локальні. При вивченні соціоекосистем необхідно завжди прагнути відновити їхню динамічну рівновагу, а досягнути цього можливо лише через їх оптимізацію. Оптимізація соціоекосистеми полягає у створенні її оптимальної функціональної структури, тобто у такому гармонійному поєднанні і раціональному функціонуванні її природних і антропогенних підсистем, яке б забезпечувало відновлення та подальше збереження у ній речовинно-енергетичного балансу. У кожній соціоекосистемі людина та її діяльність займає одне з центральних місць. Проте це зовсім не означає, що людина може вільно керувати природними і суспільними законами або довільно змінювати внутрішні процеси, які відбуваються у природній та соціально-економічній підсистемах.

В історії цивілізації за характером ставлення суспільства до природи умовно виокремлюють три періоди:

o Людина змінює та перетворює природу, але й залежить від неї і не стоїть над нею.

o Людина створює "нову" природу і повністю упевнена у тому, що вона може повністю панувати над природою.

o Сучасний період - зміни природи людиною вже ставлять багато питань про існування самої людини як біологічного виду. Це період усвідомлення помилковості концепції про невичерпність природи.

За М.Ф. Реймерсом (1994), функціонування системи "природа - людина" з позицій екології можна охарактеризувати як систему "ресурси - споживач", де людина стає "розумним паразитом". Отже, людина не є пасивною, цілком залежною від зовнішнього середовища істотою. Завдяки своїй унікальній тілесно-душевній організації вона спромоглася піднятися над світом тварин, стала суспільною особистістю, здатною планомірно і цілеспрямовано діяти, змінюючи навколишній світ, своє життя і власну сутність. Духовно-культурне панування над природою (одночасно із залежністю від неї) вирізняє людину з-поміж інших живих істот, робить ЇЇ творцем свого життя, його матеріальних, духовних і культурних реалій. Крім того, людина здатна відокремлювати значуще, ціннісне від корисного, доцільного, функціонального, що збагачує особливим змістом її життя і форми взаємодії з довкіллям.

Створення людиною реалій свого матеріального буття, утвердження духовних цінностей відбувалося у процесі і завдяки пізнанню, використанню нею природних закономірностей, тому людські творіння значною мірою повторюють витвори природи. Усе глибше пізнаючи її закономірності, використовуючи її потенціал задля своїх цілей, людина не завжди діяла виважено, завдавала шкоди довкіллю і собі. Навчити людину усвідомлювати себе невід'ємним елементом природного світу, враховувати і раціонально, без негативних наслідків, використовувати його закономірності і взаємозалежності покликана така галузь екологічної науки, як екологія людини, або антропоекологія.

Фахівців, які працюють у галузі екології людини, цікавить насамперед, як впливає руйнівна діяльність людини в біосфері на стан її здоров'я і які заходи можуть сприяти зміцненню здоров'я людини. Середовище функціонування людини охоплює не лише природні, а й технологічні і соціокультурні елементи. Це означає, що життєдіяльність людини відбувається в антропоекосистемі, якою вважають однорідно заселений простір, котрому властиві однорідні для певного часу форми взаємодії людей з довкіллям. Антропоекосистему формують такі компоненти і процеси: природа, її забрудненість, населення, його культура, рівень освіти, здоров'я, екологічна свідомість, соціально-побутові умови життя, господарська діяльність тощо.

Зважаючи на це, об'єктом дослідження екології людини є система "людина - навколишнє середовище", або антропоекосистема. Антропоекосистема - це територіальна система, в межах якої однотипна (міська, сільська тощо) людська популяція взаємодіє з відносно однорідним навколишнім середовищем, а критерієм ефективності її функціонування є високий рівень здоров'я населення. Антропоекосистеми є складниками соціоекосистем відповідного ієрархічного рівня.

Предметом екології людини як науки є вивчення взаємодії людського організму та людської популяції із середовищем їх існування як цілісної системи. Людина при цьому виступає на рівні окремого організму і на рівні популяції, а середовище охоплює природні, культурні, техногенні компоненти.

З огляду на це, антропоекологія та екологія людини мають однаковий об'єкт дослідження, яким є система "людина - довкілля" на рівні організму та популяції. Поняття предмета вивчення екологи людини та антропоекології поки що перебуває на стадії розробки. Є, наприклад, підхід, за яким екологія людини вивчає вплив зовнішнього середовища на людину переважно як на біологічний вид, а її предмет - вивчення медико-біологічних аспектів взаємодії суспільства та природи. Тому з погляду застосування ліпшим є термін антропоекологія, оскільки він має більшу деривативність, тобто від нього легше утворювати похідні поняття (наприклад, антропоекологічні проблеми тощо).

Екологія людини аналізує здоров'я, спосіб життя і довкілля разом з чинниками, що їх зумовлюють у межах динамічних екосистем. Вона розглядає захворювання як порушення динамічної рівноваги в системі організму і виявляє фактори, ліквідація яких допоможе відновити цю рівновагу. На сучасному етапі розвитку антропоекології актуальним є створення антропоекологічного моніторингу, на підставі якого можна складати медико-географічні карти, зіставляти їх з картами забруднення довкілля, визначати гранично допустимі техногенні навантаження на людський організм. Отже, екологія людини спрямована на вирішення медико-гігієнічних проблем, що полягають у зміцненні здоров'я людей, попередженні захворювань, підвищенні працездатності та продовженні терміну активної життєдіяльності людини.

Щодо ототожнення антропоекології та екології людини з іншою наукою - соціоекологією, то слід зауважити, що антропоекологія сформувалась на базі медичної географії та гігієни, а екологія людини - в результаті поєднання соціоекології з медициною. Тому антропоекологію та екологію людини не можна ототожнювати із соціальною екологією. Адже антропоекологія - це екологія біологічного виду Homo sapiens, її можна розглядати подібно до екології рослин, екології тварин та екології мікроорганізмів як розділ популяційної екології. Вона вивчає взаємодію людини з природою як біологічної істоти на рівні організму та популяції, що займає свою екологічну нішу у загальній екосистемі. На відміну від неї, соціоекологія зосереджує увагу на розгляданні взаємодії з природою всього людського суспільства, яке впливає на довкілля різноманітною господарською діяльністю.

Головні завдання екології людини:

- вивчення стану здоров'я людей, їх соціально-трудового потенціалу, впливу факторів середовища на здоров'я і життєдіяльність населення;

- прогнозування можливих змін у здоров'ї людей внаслідок процесів, що відбуваються у зовнішньому середовищі;

- вироблення науково обґрунтованих нормативів їх життєзабезпечення з урахуванням прогнозів антропоекологічного напруження;

- прогнозування стану здоров'я майбутніх поколінь;

- створення антропогенетичного моніторингу - системи спостережень за змінами процесів життєдіяльності людей у зв'язку з дією на них різних факторів довкілля, а також дослідження й оцінювання умов, що впливають на здоров'я населення і зумовлюють поширення захворювань;

- визначення науково обґрунтованих значень гранично допустимих техногенних навантажень на природне середовище і людський організм;

- вивчення впливу окремих факторів середовища і їх комплексів на здоров'я та життєдіяльність популяцій людини;

- дослідження процесів збереження і відновлення здоров'я людських популяцій;

- аналіз глобальних і регіональних екологічних проблем, які зумовлюють стан здоров'я людини;

- вироблення нових методів дослідження екологічних факторів впливу на здоров'я людини (космічних, біохімічних та ін.);

- аналіз і обґрунтування шляхів поліпшення рівня здоров'я і трудового потенціалу населення;

- складання медико-географічних карт з відображенням територіальної диференціації захворювань населення, пов'язаних із погіршенням якості навколишнього середовища.