Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - Розділ 14. СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ

14.1. План комітету Делора

Успіхи європейської валютної системи органічно вписувалися в тканину безпрецедентного підйому західноєвропейської інтеграції в другій половині XX ст. Разом з тим у міру здійснення "проекту-1992" ставало зрозумілим, що співробітництво держав — членів ЄС у валютній сфері починає відставати від економічної інтеграції. Переваги спільного ринку не могли бути цілком реалізовані, доки зберігалися значні витрати на конвертування й обмін валют та ризики, пов'язані з коливаннями обмінних курсів. Усунення цієї аномалії полегшувалося тим, що в той час не спостерігалося ніякого антагонізму в розвитку економічної та валютної інтеграції. Стабільність європейської валютної системи давала всі підстави вважати, що вона може плавно перерости в економічний і валютний союз (ЕВС).

Ця ідея буквально витала в повітрі. Творці європейської валютної системи — колишній канцлер ФРН Гельмут Шмідт і колишній президент Франції Валері Жіскар Д'Естен — нагадали про себе, заснувавши наприкінці 1986 р. Комітет за валютний союз у Європі, в який ввійшли переважно відставні політики й колишні керівники центральних банків. У квітні 1988 р. Комітет опублікував докладні пропозиції щодо механізму союзу та Європейського центрального банку. З ініціативи Комітету була створена Асоціація за валютний союз у Європі, що об'єднала представників багатьох великих корпорацій.

В офіційних колах ЄС рух на користь створення ЕВС розпочався трохи парадоксально. У січні 1988 р. Едуард Балла-дюр, на той час міністр фінансів Франції, надіслав меморандум своїм колегам по Екофіну, у якому містилася різка критика з приводу несправедливості в розподілі витрат валютних інтервенцій. У кінцевому підсумку, писав Балладюр, платити доводиться центральному банку тієї країни, валюта якої знаходиться на нижчій межі коливань, хоча таке положення дуже часто складається не з її вини, а у зв'язку з бездіяльністю тих країн, що мають хронічні надлишки на своїх платіжних балансах. До того ж ці надлишки ставлять західноєвропейські валюти в невигідне положення стосовно американського долара (саме в цей час відбувалося чергове велике падіння курсу американської валюти, що погіршувало конкурентні позиції західноєвропейських товарів).

З аналогічними претензіями виступив також італійський міністр казначейства Джуліано Амато. Він звернув увагу на те, що структурний надлишок платіжного балансу ФРН позбавляє інші нації потенціалу зростання, і виступив за вживання заходів спрямованих на усунення цього надлишку, якщо буде потрібно, за допомогою нової ревальвації марки.

Здавалося б, що конфлікт між ФРН і її найбільшими партнерами по ЄС неминучий. Однак цього не відбулося. Західнонімецькі керівники винахідливо відреагували на критику. Міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітрих Геншер розіслав своїм колегам меморандум за назвою "Європейський валютний простір і Європейський центральний банк". Цей документ ознаменував крутий поворот у політиці ФРН у питаннях валютної інтеграції. Якщо раніше офіційні особи в Бонні і Франкфурті-на-Майні незмінно підкреслювали, що передумовою успішної валютної інтеграції є зближення економік і економічної політики країн-учасниць, то в документі Геншера вперше було висловлено думку про те, що, навпаки, саме монетарні чинники — єдина валюта і Європейський центральний банк (ЄЦБ) — стануть каталізатором економічної конвергенції, про що вже давно йшлося в Парижі. Геншер пішов назустріч Франції також у двох інших важливих питаннях валютної інтеграції: він висловився за подальше рішуче скорочення залежності Західної Європи від американського долара і поступове перетворення ЕКЮ в єдину валюту економічного і валютного союзу. Остання пропозиція була покликана заспокоїти тих, хто побоювався, що валютний союз буде просто ширмою для встановлення панування західнонімецької марки на всьому просторі Європейських Співтовариств.

Передбачаючи неминучу критику на свою адресу з боку політичних та фінансових кіл ФРН з приводу "здачі позицій", Геншер поспішив роз'яснити, що у відповідь на ці поступки партнери ФРН по ЄС повинні будуть прийняти строго німецьку модель Європейського центрального банку. Цей стовп економічного і валютного союзу має бути цілком незалежним як від національних урядів, так і від керівних органів Європейських Співтовариств. Емісія буде жорстко відокремлена від фінансування як національних, так і коммунітар-них бюджетних дефіцитів. Вищим пріоритетом його політики стане стабільність цін. Іншими словами, Європейський центральний банк — це... Бундесбанк, що діє в загальноєвропейському масштабі. Керівні принципи його діяльності будуть узаконені "Європейською великою хартією стабільності", прийнятою всіма державами — членами ЄС.

Геншер запропонував невідкладно обговорити на черговому засіданні Європейської Ради в Ганновері ідею створення невеликої групи з 5—7 незалежних експертів для проробки всього комплексу питань, пов'язаних із розвитком європейського валютного простору. Ця організаційна пропозиція була прийнята главами держав і урядів, але в істотно видозміненій формі. Справа в тому, що найбільші заперечення ідея створення економічного й валютного союзу зустріла з боку керівників центральних банків. Для того щоб нейтралізувати їхній опір і перетворити із супротивників у союзників і навіть однодумців, тодішній канцлер ФРН Гельмут Коль і голова Комісії Європейських Співтовариств Жак Делор висунули дуже оригінальну пропозицію: доручити розробку ідеї економічного і валютного союзу... керівникам центральних банків країн — членів ЄС, тобто тим, хто мав у майбутньому приймати ключові практичні рішення, що стосуються створення БВС. При цьому малося на увазі, що центральні банкіри будуть працювати особисто, не залучаючи помічників експертів і несучи персональну відповідальність за розроблені ними рекомендації.

Політичні лідери "дванадцяти" підтримали цю пропозицію. Було вирішено поставити на чолі "Комітету для вивчення питання про економічний і валютний союз" Жака Делора і ввести до складу комісії, крім керівників центральних банків трьох незалежних експертів і ще одного представника Комісії ЄС.

Склад комітету дав змогу виробити незалежні, висококваліфіковані й прагматичні рекомендації, не обтяжені ані надмірною політизованістю, ані зайвим академізмом. На роботу комітету, безсумнівно, мала великий вплив особистість його голови.

У квітні 1989 р. комітет Делора подав свою доповідь Раді Екофіну. На тлі відомих (і значних) розбіжностей між урядами країн — членів ЄС з цього питання винятково важливе значення мало те, що доповідь була прийнята одноголосно. Отже, усі наступні дебати мали відбуватися під знаком уже досягнутої згоди між керівниками центральних банків з принципових питань, пов'язаних зі створенням БВС. Це великою мірою визначило наступний успіх прихильників союзу.

Природно, що комітет Делора розпочав свою роботу з критичного огляду попередніх спроб створення економічного і валютного союзу. У результаті в його рекомендаціях були наявні як елементи наступності з пропозиціями попередників, так і дуже важливі новації. Вони увібрали в себе і накопичений практичний досвід, і великі зміни в теорії валютної інтеграції.

Щодо кінцевої мети валютного союзу, то зовні тут простежується майже повна ідентичність з доповіддю Вернера. Комітет Делора також висловився за:

• повну лібералізацію руху капіталів;

• повну інтеграцію фінансових ринків;

• повну і необоротну конвертованість усіх валют, засновану на фіксації валютних паритетів, що не підлягають перегляду. Остання мала бути досягнута шляхом скасування лімітів коливань усередині європейської валютної системи і в кінцевому підсумку заміни національних валют єдиною валютою.

Критики доповіді справедливо звернули увагу на архаїчність і безкрилість цього визначення. Повна конвертованість валют давно вже стала фактом і без валютного союзу, причому в її необоротності не було ніяких сумнівів. Рішення про повну лібералізацію руху капіталів уже здійснювалося в рамках програми єдиного ринку. Щодо фіксації обмінних курсів, то вона уявлялася як проста жорсткість правил їхніх коливань у рамках європейської валютної системи.

Отже, наступність щодо доповіді Вернера явно не пішла на користь доповіді Делора. її більш сильною стороною виявилися принципово нові положення, що торкались співвідношення між валютним і економічним союзом.

Хоча наведене в доповіді Делора визначення валютного союзу витримано в дусі "монетаризму", комітет Делора віддав належне і "економізму". У доповіді підкреслювалося, що валютний союз нерозривно пов'язаний з економічним союзом, що заснований на чотирьох основних елементах:

1) єдиному ринку, що забезпечує свободу руху людей, товарів, послуг і капіталу;

2) загальній політиці конкуренції та інших заходах, націлених на посилення ринкової конкуренції;

3) загальній політиці структурних змін і регіонального розвитку;

4) координації макроекономічної політики, включаючи зобов'язувальні правила бюджетної політики.

Очевидно, що двадцять років тому, коли зміст західноєвропейської інтеграції вичерпувався в основному митним союзом і Спільною сільськогосподарською політикою, таке визначення було б просто неможливим.

У доповіді Делора чітко відбилися не тільки практичні досягнення європейської інтеграції, а й зрушення, що відбулися в західній економічній філософії.

У доповіді Вернера передбачався високий ступінь централізації бюджетної політики на рівні співтовариств частково за рахунок істотного збільшення їх бюджету, частково в результаті передачі їм ряду повноважень, що торкались виконання бюджетних доходів і витрат національних держав. У цих положеннях виразно простежувалася кейнсіанська недовіра до спроможності ринків автоматично усувати диспропорції, що виникають, переконаність у незамінності державного економічного регулювання і як наслідок у необхідності передачі співтовариствам широких повноважень у сфері прямого економічного регулювання, без чого, як здавалося в той час, економічний і валютний союз буде неефективним.

У доповіді Делора помітна набагато більша віра в спонтанні сили ринкової економіки. Автори цієї доповіді виходили з того, що механізм вільної конкуренції і ринкових цін, у тому числі на ринках факторів виробництва (у серед-ньо- і довгостроковій перспективі), спроможний нейтралізувати зовнішні потрясіння, які є причиною валютних криз. При цьому від держави (а отже, і співтовариств) було потрібно лише обмежене і зважене втручання. Керуючись саме цим баченням економіки, автори доповіді Делора вважали непотрібним істотно збільшувати бюджет співтовариств (залишивши відкритим тільки питання про розширення фондів структурної та регіональної політики). Щодо контролю співтовариств за бюджетною політикою національних держав, то було визнано доцільним:

1) обмежитися встановленням зобов'язу вальних лімітів на її основні параметри, залишивши практичні питання стратегії й тактики на розсуд урядів;

2) проводити моніторинг національних середньострокових планів бюджетної політики щодо їх відповідності цілям БВС.

Зрозуміло, що при такому підході не могло бути й мови про створення будь-якого "центра прийняття рішень в галузі економічної політики", за який ратував комітет Вернера.

Автори доповіді Делора, розділяючи переконання своїх попередників у тому, що успішна і міцна валютна інтеграція неможлива без зближення економік країн-учасниць і найтіснішої координації економічної політики їхніх урядів, разом з тим бачили величезні можливості, закладені у відносній самостійності валютної сфери. У кінцевому підсумку в повній відповідності до "монетаристського" підходу комітет Делора висловився за якнайшвидше введення єдиної валюти на заключному етапі створення ЕВС.

Щоправда, з більш конкретних питань введення єдиної валюти між членами комітету Делора виникли серйозні розбіжності. Тому в опублікованому тексті доповіді ці питання трактуються дуже коротко і досить плутано. З одного боку, автори доповіді висловилися проти стратегії переходу до економічного і валютного союзу через розвиток паралельної валюти, що згодом може перетворитися в загальну, а потім і в єдину валюту союзу. З другого боку, вони рішуче підтримали ЕКЮ, тобто фактично вже існуючу паралельну валюту, і рекомендували не тільки використовувати її як інструмент загальної валютної політики, а й не перешкоджати всілякому поширенню ЕКЮ в операціях на валютних ринках.

Філософією "монетаризму" було продиктовано розуміння мандата, функцій, організаційної структури та статусу нового інституту співтовариств — Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), вищого органу валютного союзу. Головна мета його діяльності — підтримання стабільності цін. Передбачалося, що керівна рада ЄСЦБ буде складатися з керівників національних центральних банків і кількох членів, яких призначатиме Європейська Рада. Комітет Делора підкреслював необхідність повної незалежності Ради й ЄСЦБ від національних держав і керівних органів співтовариств (крім обов'язку звітувати у своїй діяльності перед Європейським парламентом і Європейською Радою).

Одним із основних недоліків плану Вернера було те, що запропоновані в ньому три етапи переходу до економічного і валютного союзу були слабко ув'язані один з одним. Тому його практичне здійснення звелося до обговорення тільки першого етапу, вирваного із загального контексту програми. У відповідь на це комітет Делора, пропонуючи три перехідних етапи, спробував органічно ув'язати їх між собою. Однак цей намір не вдалося реалізувати в досить переконливій формі.

Головна причина цього полягала в тому, що, незважаючи на всі зусилля голови комітету, конфлікт між "економічним" і "монетаристським" підходами не було переборено, що проявилося під час обговорення графіка переходу до економічного і валютного союзу. Щодо першого етапу, то тут особливих розбіжностей не було: в обох комітетах йшлося лише про жорсткість умов Європейської валютної системи. Не було розбіжностей також щодо вжиття заходів на другому етапі:

1) створення Європейської системи центральних банків і передача їй повноважень з керування діючим механізмом координації валютної політики;

2) проведення коригувань центральних обмінних курсів тільки при виняткових обставинах;

3) прогресуюче звуження лімітів коливань обмінних курсів.

Суперечки розгорнулися з приводу двох питань, що торкались механізму і часу, необхідного для вжиття цих заходів: 1) хто буде здійснювати найвище керівництво загальною кредитно-грошовою політикою на другому етапі; 2) яка тривалість цього етапу?

Як і треба було очікувати, "економісти" виступили за те, щоб другий етап був тривалішим і дав змогу досягти високого ступеня економічної конвергенції. На їхню думку, основні рішення з питань кредитно-грошової політики в цей період мають, як і раніше, прийматися урядами національних держав.

"Монетаристи", навпаки, виступали за всіляке скорочення перехідного періоду (в ідеалі — до двох років) і якомога швидше становлення ЄСЦБ і передачу їй усієї відповідальності за проведення кредитно-грошової політики з початком третього етапу.

Незважаючи на окремі недоліки та компромісний характер багатьох положень, доповідь Делора відіграла неоціненну роль у розвитку західноєвропейської інтеграції. Можна стверджувати, що політичний ефект доповіді перевершив най-сміливіші очікування її авторів.