Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 14.2. Маастрихтський договір

Ідеї, висловлені комітетом Делора, викликали величезний резонанс. Вони захопили не тільки значну (і найбільш впливову) частину західноєвропейських правлячих кіл, а й мільйони простих громадян. Економічний і валютний союз одержав підтримку засобів масової інформації. У розумінні більшості жителів Західної Європи його ідеї стали у першій половині 1989 р. символом нового злету західноєвропейської інтеграції. Не дивно, що подальші події, пов'язані з реалізацією проекту ЕВС, розгорталися з разючою швидкістю.

Мадридський саміт у червні 1989 р. прийняв дві основні організаційні пропозиції, висунуті комітетом Делора:

1) почати перший етап переходу до економічного і валютного союзу з 1 липня 1990 p.;

2) скликати міжурядову конференцію (МУК) для розробки змін до основних договорів, без яких неможливе просування до наступних етапів.

З ініціативи Франції, що головувала в цей час у Раді, було створено робочу групу з високопоставлених представників міністерств закордонних справ і фінансів країн — членів ЄС на чолі з французьким міністром у справах європейської інтеграції (так звана група Гіжу). Формально її завдання полягало в тому, щоб підготувати перелік питань для обговорення на майбутній міжурядовій конференції. її було створено для того, щоб пропустити проблематику економічного і валютного союзу через апарати урядів і зібрати прихильників проекту серед чиновників, як це було зроблено раніше з керівництвом центральних банків.

У жовтні група Гіжу подала свою доповідь Раді, Комісії і національним урядам. Це дало змогу главам держав і урядів у ході чергової зустрічі в Страсбурзі в грудні 1989 р. прийняти рішення про скликання міжурядової конференції наприкінці 1990 р.

Через рік міжурядова конференція приступила до роботи. Концептуальною основою її роботи, природно, стала доповідь Делора. Дискусія зосередилася в основному на слабких, недостатньо пророблених чи внутрішньо суперечливих положеннях доповіді.

Члени комітету Делора, запропонувавши створити Європейський центральний банк і європейську систему центральних банків, не стали поглиблюватися в питання їхньої структури та функцій. Докладне пророблення цих питань уже після ухвалення рішення про скликання міжурядової конференції було покладено на комітет керівників центральних банків і Валютний комітет ЄС. До грудня 1990 р. вони практично повністю підготували проект статуту майбутнього Європейського центрального банку, що суттєво полегшило роботу конференції, оскільки внесені ними пропозиції ні в кого не викликали істотних заперечень.

Розробка погодженої позиції щодо цього політично гострого питання потребувала великих зусиль. Учасники МУК вирішили запропонувати для включення в договір два положення:

1) піком бюджетних дефіцитів і державного боргу мають бути середні величини для всіх 12 країн — членів ?С за станом на 1990 р. — відповідно 3 і 60 % ВВП. Іншими словами, за час, що залишився до появи економічного і валютного союзу, "відстаючі" повинні були підтягтися до середнього рівня 1990 р. У майбутньому ці ліміти отримали назву "критерії конвергенції";

2) дотримання лімітів є обов'язковою умовою вступу до економічного і валютного союзу, їх порушення членами не допускається і призводить до санкцій.

Під час обговорення питання переходу від другої до третьої стадії переходу до ЕВС відбулося передбачуване зіткнення між двома принципово різними підходами — "економічним" і "монетаристським", "фундаменталістським" та прагматичним.

Перший підхід обстоювали в основному ФРН та Нідерланди. Ці країни відверто виступали за фіксацію обмінних курсів і введення єдиної валюти, проте за умови обов'язкового і суворого дотримання критеріїв конвергенції. Оскільки неможливо було передбачити, коли цього можна досягти, ФРН і Нідерланди заперечували проти того, щоб заздалегідь затвердити дату переходу до повного економічного і валютного союзу.

Другого підходу дотримувались Італія й, у дещо м'якшій формі, Франція. Вони підкреслювали мобілізуючу роль самої ідеї ЕВС. Згідно з їх поглядами встановлення твердої дати переходу мало підштовхнути національні уряди та ринкові сили створити політичні умови для проведення непопулярних заходів економії й у кінцевому підсумку різко прискорити економічну конвергенцію.

На міжурядовій конференції не вдалося остаточно вирішити цю проблему. Компромісу було досягнуто лише в ході Маастрихтського саміту, що затвердив текст виправлень, необхідних для реалізації економічного і валютного союзу.

Остаточний текст договору являє собою розумний компроміс між поглядами "економістів" і "монетаристів". Можна сказати, що "битву" виграли обидві сторони. "Монетаристська" точка зору перемогла в тому, що держави — члени ЄС домовилися встановити тверді строки створення ЕВС. "Економісти" мали всі підстави вважати, що вони здобули перемогу, наполігши на суворих критеріях добору кандидатів на участь у зоні євро.

Основні результати зустрічі в Маастрихті такі.

1. Договір про Європейський Союз заклав міцну правову основу майбутнього економічного і валютного союзу та єдиної валюти.

2. Визначено інституціональну структуру ЕВС.

3. Встановлено точний графік трьох етапів переходу до економічного і валютного союзу і загалом визначено їх зміст.

4. Погоджено та затверджено чотири критерії конвергенції, які є обов'язковими умовами вступу країн — членів ЄС до економічного і валютного союзу:

• стабільність цін. Для вступу в економічний і валютний союз країні-кандидату потрібно домогтися стабільних успіхів у боротьбі з інфляцією, причому в контрольному 1997 р., за результатами якого і визначалося коло учасників, середня норма інфляції в даній країні не повинна була перевищувати норму інфляції в трьох найбільш просунутих у цьому відношенні державах — членах ЄС більш як на 1,5 %;

• стійкість державних фінансів, тобто відсутність надмірного бюджетного дефіциту. Відповідні формулювання Маастрихтського договору являють собою верх мистецтва компромісу, властивого Європейським Співтовариствам: вони цілком певні і разом з тим досить гнучкі, щоб не заганяти учасників договору "у кут". Верхній ліміт річного дефіциту урядового бюджету становить 3 % валового внутрішнього продукту. У разі якщо дефіцит перевищує цю цифру, слід встановити, чи відбувається істотне і безупинне зниження дефіциту або (як альтернатива) чи не є перевищення винятковим і тимчасовим, тоді як в основному дефіцит залишається близьким до встановленої межі. Моніторинг національних урядових бюджетів доручено Європейській комісії. Аналогічно вирішене і питання з державним боргом, який не має перевищувати 60 % річного ВВП. У випадку деякого перевищення цієї межі країна все-таки може розраховувати на те, щоб стати учасницею економічного і валютного союзу, якщо має місце суттєве зменшення цього співвідношення і воно наближається до 60 % з достатньою швидкістю;

• рівень процентних ставок за довгостроковими кредитами. Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш як на 2 % -й рівень, досягнутий зазначеними трьома країнами з найнижчим рівнем інфляції;

• дотримання встановлених усередині Європейської валютної системи меж коливань обмінних курсів без напруженості і без девальвацій протягом принаймні двох років.

5. Маастрихтський саміт затвердив пріоритети кредитно-грошової політики в рамках економічного і валютного союзу. Ці пріоритети мають визначений монетаристський характер. Основною метою союзу і його вищого органу — Європейської системи центральних банків є стабільність цін. Підлеглий характер має друге завдання — сприяння іншим напрямам економічної політики співтовариств і держав-членів.

6. Ще до початку Маастрихтського саміту з'ясувалося, що незалежно від динаміки критеріїв конвергенції дві країни — Велика Британія і Данія — за політичними мотивами залишаться поза економічним і валютним союзом, принаймні на першому етапі його становлення. їм було надано право залишитися поза договором, якщо вони цього побажають.

Зрозуміло було також те, що не всі з тих держав, що схвалили план створення ЕВС, зможуть справитися з критеріями конвергенції. Для таких країн договором було передбачено систему тимчасових виключень. Суть її полягала в тому, щоб країни, що приєднаються до зони єдиної валюти пізніше, мали б такі самі права і пройшли через такі самі процедури, що й перші члени ЕВС. Кожні два роки чи на прохання держави-члена Комісія і Європейський центральний банк повинні подавати доповідь про прогрес кожної окремої країни в сфері конвергенції. Раді було надано право приймати рішення про скасування режиму виключення (тобто по суті про приєднання відповідної країни до економічного і валютного союзу).

Маастрихтський саміт закінчився в обстановці небаченої ейфорії. Співтовариства, що домоглися незаперечних успіхів у здійсненні "проекту-1992", були озброєні тепер конкретною програмою створення економічного та валютного союзу. На жаль, наснага, викликана перспективою сходження до нових висот інтеграції, тривала недовго.