Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 14.3. Тернистий шлях до Амстердама

Чотири обставини поставили під сумнів перспективу здійснення плану Делора:

• спад ділової активності, що розпочався ще в 1989 p., виявився набагато серйознішим, ніж очікувалося;

• зовсім зненацька для керівництва Європейського Союзу виникли великі труднощі з ратифікацією Маастрихтського договору;

• економічні наслідки возз'єднання Німеччини викликали різку розбіжність курсів економічної політики Бонна і його партнерів по ЄС;

• Європейська валютна система, що була покликана стати своєрідним роду трампліном для плавного "в'їзду" в економічний і валютний союз, фактично розвалилася.

Усі ці обставини були тісно взаємопов'язані. Протягом кількох років у громадській думці Західної Європи формували уявлення про те, що завершення "проекту-1992" приведе до нового "економічного дива". Замість цього відбулося падіння виробництва, різко зросло безробіття. Криза несправджених чекань цілком закономірно породила кризу довіри до Маастрихтського договору і тих, хто його уклав. Якщо в червні 1991 р. 64 % населення в країнах "дванадцяти" були впевнені в тому, що в 2000 р. єдина валюта стане дійсністю, то до червня 1994 р. ця цифра впала до 51 %. Швидко збільшилося число тих, хто взагалі виступав проти єдиної валюти. Особливо сильний опір її введенню спостерігався в Данії, Німеччині, Греції і Великій Британії. Близько третини європейців взагалі ніколи не чули про ЕКЮ і БВС1.

Як грім серед ясного неба державами — членами ЄС було сприйнято негативний результат референдуму в Данії в червні 1992 р. — 51 % його учасників висловилися проти ратифікації Маастрихтського договору. Хоча перевага скептиків була незначною, політичне значення датського референдуму було величезним. Справа в тому, що за умовами договору для набрання ним чинності була потрібна одноголосність усіх держав — членів ЄС. Тому одне-єдине вето могло пустити під укіс "потяг" економічного і валютного союзу та зажадати поновлення тривалих і важких переговорів. До того ж до середини літа стало зрозуміло, що і референдум у Франції міг у кращому випадку дати лише крихітну перевагу прихильникам Маастрихта, причому цей результат не був гарантований. Результатом усього цього стала політична невизначеність, що мала найглибший вплив на фінансові ринки.

В обстановці самозаспокоєності, породженої 13-літнім періодом безперебійного функціонування Європейської валютної системи, і маастрихтськими очікуваннями урядів держав — членів ЄС керівники Європейської Комісії і національні центральні банки явно втратили пильність перед обличчям могутніх валютних стихій. Вони почали забувати, що накопичувані роками державні валютні резерви дорівнюють денному обороту валютних ринків. Добре, якщо урядова політика перебуває в гармонії з рухом ринків, недобре, якщо вони раптом виявляться в непримиренній суперечності одне з одним, оскільки тоді вже не допоможуть ні обмежені золотовалютні резерви, ні інші інструменти валютної політики.

Головною причиною кризи було те, що провідні західноєвропейські країни виявилися до цього часу в різних фазах економічного циклу. Природно, що при цьому їхня економічна політика "пішла в рознос". Несподіване й погано підготовлене возз'єднання Німеччини створило в цій країні могутній інфляційний тиск, що змусило Бундесбанк підвищити процентні ставки. Цей крок було зроблено в повній суперечності з інтересами Франції, Італії і Великої Британії, що боролися в той час проти економічного спаду і швидко зростаючого безробіття. їм варто було б знизити процентні ставки, але взаємозалежність кредитно-грошових систем, у тому числі в рамках ЕВС, не давали змоги це зробити. Всупереч інтересам своїх громадян уряди цих країн були змушені наслідувати приклад Німеччини й підвищити процентні ставки, що призвело до ще більшого економічного спаду.

У цих умовах фінансові ринки стали задаватися питанням: як довго зможуть протриматися уряди Франції, Італії і Великої Британії, оплачуючи проти своєї волі витрати німецького возз'єднання? Крім того, оскільки швидке введення єдиної валюти стало проблематичним, виникли й дуже поширилися сумніви в економічній обґрунтованості обмінних і навіть центральних курсів, що сформувалися до літа 1992 р. На думку фахівців (висловленої, щоправда, постфактум), ці сумніви були обґрунтованими — всередині ЄВС назріла потреба чергового перегрупування. На жаль, валютні влади співтовариств і країн-членів виявилися несприйнятливими до цієї необхідності. У результаті на ринках запанувало очікування неминучої девальвації слабких валют — італійської ліри й іспанської пезети.

Спочатку спекулянти накинулися на фінську марку (Фінляндія не входила в той час до ЄВС), а потім на італійську ліру. Напір ринку був шаленим: італійський уряд був змушений оголосити в серпні 1992 р. про вихід країни з Європейської валютної системи. За нею пішла Велика Британія. Іспанія змогла утриматись в складі ЄВС, але ціною різкого зниження центрального курсу пезети.

У 1993 р. спекулятивні атаки на слабкі валюти відновилися з новою силою. Урядам Ірландії, Іспанії і Португалії довелося піти на коригування центральних курсів своїх валют. Виникла загроза і для валют, що були ядром ЄВС. Для того щоб уникнути загальної валютної кризи і зберегти економічно обґрунтовану сітку центральних курсів основних валют, було вирішено розширити допустимі межі коливань ринкових обмінних курсів до 15 %.

Фактично це було рівнозначно краху Європейської валютної системи. Накопичений нею величезний і різнобічний досвід регулювання обмінних курсів у вузьких межах виявився нікому не потрібним. Одночасно загинула також одна зі стратегічних установок Маастрихта — курс на послідовне скорочення меж коливань усередині Європейської валютної системи й досягнення таким шляхом остаточної і безповоротної фіксації обмінних курсів.

В розпал кризи у зв'язку із закінченням строку повноважень залишив свою посаду головний "архітектор" економічного і валютного союзу Жак Делор. Новому голові Європейської Комісії Жаку Сантеру потрібен був тривалий час для того, щоб утвердити себе на цій посаді. До того ж із самого початку стало ясно, що головним пріоритетом для нього є не економічний і валютний союз, а соціальна політика та боротьба з безробіттям, тобто концептуальні антиподи ЄВС.

Усі ці бурхливі події не могли не відбитися на ході підготовки до введення економічного і валютного союзу. У рамках першого етапу, як і намічалося "проектом-1992", була нормально здійснена лібералізація ринків капіталу. Однак передбачене раніше посилення координації політик національних центральних банків, що знайшло таке вдале вираження в роботі комітету Делора, не матеріалізувалося. Якщо малі країни були готові нарощувати співробітництво, то великі виявилися не готовими до цього, побоюючись розподілу відповідальності в надзвичайно важливій сфері діяльності, що прямо торкається національної економічної безпеки. Доки не була створена альтернативна система регулювання кредитно-грошових відносин на рівні співтовариств, уряди почували себе не вправі порушувати нормальний хід добре налагодженої національної державної машини.

Подібна доля спіткала і другий етап перехідного періоду. У доповіді Делора було наведено трохи двозначні вказівки щодо його суті. Зазначалося, що головне завдання етапу полягає в налагодженні "процесу навчання, що веде до колективного прийняття рішень". Водночас у доповіді підкреслювалося, що впродовж всього етапу вищу відповідальність за здійснення кредитно-грошової політики покладено на національні влади. Постає запитання: як же міг бути запущений "процес навчання", якщо він свідомо не міг втілитися в якихось практичних справах?

Винятково боязким виявився і створений на початку другого етапу Європейський валютний інститут (ЄВІ). Крім розробки зразків нових банкнот і монет (завдання, з яким інститут успішно справився), Маастрихтським договором ЄВІ було доручено:

• підсилити координацію кредитно-грошової політики з метою забезпечення стабільності цін;

• провести необхідну підготовку до створення Європейської системи центральних банків, проведення єдиної кредитно-грошової політики й створення єдиної валюти;

• здійснювати нагляд за розвитком ЕКЮ.

Для виконання цих функцій ЄВІ був наділений визначеними повноваженнями. Зокрема, Рада ЄВІ могла більшістю в 2/3 голосів розробляти проекти, пропозиції і рекомендації стосовно кредитно-грошової і валютної політики окремих країн — членів ЄС. Більш того, ст. 6 Маастрихтського договору надавала ЄВІ право на прохання й за дорученням національних центральних банків зберігати їхні валютні резерви і керувати ними.

Жодне з цих прав не було використано. Протягом перших чотирьох років свого існування ЄВІ займався в основному підбором кадрів і вирішенням організаційних питань. У результаті було створено висококваліфікований апарат, що володів значним аналітичним потенціалом. Однак цей потенціал не був задіяний політично. Матеріали, які публікував ЄВІ, були присвячені не стільки питанням валютної та кредитно-грошової політики, скільки неупередженому дослідженню об'єктивних процесів економічної конвергенції.

Не було і ніяких ознак втручання ЄВІ у функціонування Європейської валютної системи. Незважаючи на бюджетні й валютні кризи в Італії і Швеції в 1995 p., що викликали нову напруженість на валютних ринках, широкі межі коливань виявилися досить ефективним засобом захисту центральних курсів і використовувалися в середньому не більш як на 20 %. Хоча в 1995 р. Австрія, а в 1996 р. Фінляндія та Італія приєдналися до Європейської валютної системи, Велика Британія, Греція й Швеція залишилися за її межами. Керівництво інституту не робило ніяких спроб зрозуміти положення Європейської валютної системи, зокрема питання про сумісність широких меж коливань ринкових обмінних курсів і неучасть ряду країн — членів ЄС із встановленими Маастрихтським договором критеріями конвергенції.

Отже, і в діяльності ЄВІ не було ніяких ознак ефективного "процесу навчання" колективному прийняттю рішень.

Думка про те, що 1 січня 1999 р. ця "беззуба" установа має трансформуватися в Європейський центральний банк і прийняти на себе відповідальність за практичне здійснення кредитно-грошової політики на всьому просторі Європейського Союзу, у багатьох фахівців викликала почуття дискомфорту.

У дискусіях щодо економічного і валютного союзу, що, природно, продовжувалися і на іншому етапі здійснення плану Делора, все сильніше виявлялися скептичні настрої. Прихильники ЕВС вели "важкі оборонні бої", але разом з тим не переставали буквально по крихтах нарощувати концептуальний зміст програми ЕВС.

У червні 1995 р. Комісія Європейського Союзу опублікувала "зелену книгу" про практичні заходи для введення єдиної валюти під назвою "Одна валюта для Європи". Автори документа виходили з того, що визначивши принципові основи майбутнього економічного і валютного союзу, автори Маастрихтського договору залишили відкритими практичні питання перехідного періоду. Тому було поставлено триєдине завдання:

• з усіх можливих сценаріїв переходу вибрати один, усунувши тим самим можливу невизначеність і скоротивши витрати перехідного періоду;

• визначити конкретні завдання всіх учасників процесу аж до технічних деталей;

• виробити основні напрями кампанії щодо широкого роз'яснення проекту та завоювання підтримки з боку громадської думки, без якого перехід до ЕВС був би неможливий.

Документ Комісії було обговорено з представниками політичних, ділових та академічних кіл. У грудні 1995 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Мадриді затвердила розроблений Комісією проект і прийняла рішення про те, що майбутня єдина валюта буде називатися євро.

Однак, хоча документ Комісії, затверджений Мадридським самітом, мав суто технічний характер і не містив ніяких принципових нововведень, саме він став каталізатором психологічного й політичного перелому відносно до проекту ЄВС. Очевидно, саме його конкретність, що дала змогу широким колам громадськості, так би мовити, відчути майбутню систему, побачити себе в перехідний період, і дала цей несподіваний ефект.

Пропозиції Комісії не потребували внесення будь-яких доповнень у текст Маастрихтського договору. Тому питання про економічний і валютний союз не стояло на порядку денному ні Амстердамського саміту, ні міжурядової конференції, що передувала йому. Більш того, хоча це може здатися парадоксальним, найбільший внесок, який Амстердам міг зробити в підготовку економічного і валютного союзу, полягав у тому, щоб... не торкатися цієї теми взагалі. Це був найкращий спосіб продемонструвати рішучість глав держав і урядів виконати рішення Маастрихту, не торкаючись ані старих, ані нових розбіжностей. Саме так було і зроблено: в Амстердамі не було змінено жодного слова Маастрихтського договору, що безпосередньо належить до проблематики економічного і валютного союзу.

Втім, повністю обійти приховані наявні розбіжності між основними державами — членами ЄС не вдалося, тим більше, що у Франції напередодні саміту в Амстердамі соціалісти перемогли на виборах і сформували новий уряд. Ще за старого кабінету Франція погодилася підписати запропонований Німеччиною Пакт стабільності, що в остаточному варіанті отримав більш благозвучну із соціального погляду назву — Пакт стабільності і зростання. Уряд Жоспена спочатку заявив про відстрочку свого остаточного схвалення Пакту. Однак в останній момент вдалося уникнути труднощів, що виникли через прийняття в Амстердамі резолюції про зростання, зайнятість і координацію економічної політики, що, на думку французьких керівників, пом'якшило монетарист-ську однобокість Пакту стабільності і зростання. Крім того, на настійну вимогу Франції в текст договорів було включено особливі розділи про зайнятість і соціальну політику. Німецькі керівники зробили поступки в цих питаннях, оскільки, на їх думку, залишилось недоторканним головне — суворі вимоги Пакту стабільності.

Важливе досягнення Амстердама полягало в тому, що, незважаючи на наймогутніший тиск противників економічного і валютного союзу, глави держав та урядів "п'ятнадцяти" виявилися непохитні й не пішли на те, щоб відкласти початок заключного етапу перехідного періоду. Тим самим була підведена риска під усіма сумнівами і коливаннями, якими б обґрунтованими вони не здавалися. Після Амстердама стало зрозумілим, що мости спалені й держави, які є ядром майбутнього союзу, сповнені рішучості здійснити задумане, що вони не відступлять від своїх намірів за будь-яких обставин (крім, зрозуміло, якихось непередбачених економічних чи політичних катастроф). Значення цього гранично ясного вираження політичної волі важко переоцінити. Адже технічна підготовка до введення євро потребувала значних капіталовкладень, що мають бути зроблені завчасно. Приватний капітал не пішов би на пов'язані з цим витрати, не маючи впевненості в тому, що розроблені плани переходу до економічного і валютного союзу будуть обов'язково здійснені. Після Амстердама така впевненість стала фактом. Прийшов час для реалізації конкретної програми переходу, запропонованої Європейською Комісією.