Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 14.7. Європейський центральний банк і його політика

Символ євро — ?, що віддалено нагадує грецьку букву "іпсилон". Передбачається, що поряд із символами долара і єни він буде широко застосовуватися у всіх видах інформаційних систем і з'явиться на клавіатурі комп'ютерів.

Код, присвоєний євро Міжнародною організацією стандартизації в системі скорочених найменувань валют, — EUR. Код євро принципово відрізняється від звичайних кодів національних валют, що включають скорочені найменування країни (перші дві букви) та валюти (третя буква).

Банкноти існують у сімох різновидах — 5,10, 20, 50, 100, 200 і 500 євро. Надрукували їх у країнах — учасницях союзу. Європейський валютний інститут після тривалих міркувань відмовився від свого первісного наміру залишити місце на зворотній стороні банкнот для національної символіки.

На обох сторонах банкнот зображено архітектурні орнаменти, що відображають сім основних стилів у розвитку європейської архітектури: класичний (5 євро), романський (10 євро), готичний (20 євро), епохи Відродження (50 евро), бароко і рококо (100 євро), стиль заліза й скла (200 євро), стиль сучасної архітектури XX ст. (500 євро). Малюнки не репродукують якісь конкретні архітектурні пам'ятники, а включають окремі елементи, характерні для різних частин Європи. За задумом художників, що виграли конкурс на кращий дизайн євро, лицьова сторона банкнот, на якій зображені вікна і входи, покликана символізувати властивий Європі дух відкритості й співробітництва. На зворотній стороні — різні типи мостів, що служать метафорою комунікацій, спілкування. На банкнотах зображено: назва європейської валюти прописними літерами латинського і грецького алфавітів, прапор Європейського Союзу, ініціали Європейського центрального банку п'ятьма мовами і підпис президента ЄЦБ.

Для більш легкого розпізнавання банкноти мають різні розміри і різні кольори: сірий, червоний, синій, жовтогарячий, зелений, жовто-коричневий і пурпурний. Крім цього, великими рельєфними цифрами буде позначено достоїнство кожної банкноти.

Для банкнот євро передбачено високий ступінь захисту. Для їх виготовлення було використано папір з флуоресцую-чими волокнами та багатобарвними водяними знаками, спеціальним "волокном безпеки", світловідштовхуючою чи світло-віддзеркалюючою фольгою тощо. На банкноти нанесені спеціальні приховано знаки для машинного розпізнавання підробок.

Монети восьми різновидів (1 цент, 2 центи, 5 центів, 10 центів, 20 центів, 50 центів, 1 євро і 2 євро) викарбовано на монетних дворах держав — учасників ЄВС. Лицьову сторону монети прикрашає національний символ (наприклад, профіль монарха), на зворотній стороні зображено цифри, що характеризують достоїнство монети й символи загальноєвропейського характеру — обриси західної і центральної частин Європейського континенту.

Для виготовлення монет було вирішено використовувати сталь, анодовану міддю (для монет достоїнством 1, 2 і 5 центів), так зване "нордичне золото" — сплав, що вважається найбільш безпечним з екологічного погляду (для монет 10, 20 і 50 центів), та нікелеві сплави для монет достоїнством 1 і 2 євро. Остання пропозиція викликає суперечки, оскільки, на думку деяких фахівців, нікель може провокувати алергійну реакцію. Спеціально для зручності сліпих гурт монет було зроблено неоднаковим, що дало змогу навпомацки розпізнавати їх достоїнство.

14.7. Європейський центральний банк і його політика

Кредитно-грошова політика в рамках економічного і валютного союзу проводитиметься Європейською системою центральних банків (ЄСЦБ), що утворили наднаціональний Європейський центральний банк (ЄЦБ) та національні центральні банки держав — членів Європейського Союзу, що ввійшли до складу економічного і валютного союзу. ЄСЦБ не має власних керівних органів — керівництво здійснюватимуть керівні органи Європейського центрального банку (рис. 2). Керуюча рада ЄЦБ уповноважена розробляти кредитно-грошову політику, а виконавча дирекція — втілювати її в життя. Тією мірою, у який це можливо і доцільно, Європейський центральний банк вдається до використання можливостей національних центральних банків.

Рис. 2. Керівні органи економічного і валютного союзу

Головною метою Європейської системи центральних банків є підтримка стабільності цін. Для її досягнення ЄСЦБ вирішує такі конкретні завдання:

• розробляє і втілює в життя кредитно-грошову політику ЄВС;

• здійснює валютні операції щодо третіх країн;

• зберігає офіційні міжнародні ліквідні резерви держав-учасниць і керує ними (спочатку в розпорядженні ЄЦБ було до 50 млрд євро1);

• сприяє безперебійному функціонуванню платіжних і розрахункових систем.

У рамках, в яких не можна завдати шкоди головній меті ЄВС, Європейська система центральних банків покликана також підтримувати загальну економічну політику всередині ЄС. В усіх своїх діях вона має керуватися засадами відкритої ринкової економіки та вільної конкуренції.

Національні центральні банки — єдині акціонери ЄЦБ, причому їх частки в капіталі і прибутках пропорційні до часток їхніх країн у загальній чисельності населення та валовому внутрішньому продукту держав — членів співтовариств.

Створення наділеного широкими повноваженнями Європейського центрального банку становить собою якісно новий етап у розвитку європейської інтеграції. Як і національні центральні банки, він має бути незалежним від політичної влади. Більш того, якщо кожному національному центральному банку протистоїть один уряд, що має у своєму розпорядженні сильні засоби політичного тиску, Євробанку протистоять роз'єднані уряди національних держав, інтереси яких, як правило, розходяться. Тому ЄЦБ має якісно інший ступінь волі.

Серед безлічі теорій, що пояснюють цей феномен, виділяється своєю оригінальністю так звана теорія делегування. На думку її адептів, уряди споконвічно порочні в кредитно-грошовому відношенні: вони ведуть постійну гру зі своїми народами, бажаючи з першою нагодою надрукувати гроші, щоб зірвати емісійний дохід чи спровокувати раптову інфляцію, для того щоб знецінити свої боргові зобов'язання. У зв'язку з цим уряди й вирішили передати свої повноваження в сфері кредитно-грошової політики незалежному органу в особі Європейського центрального банку1.

Незважаючи на карикатурність своїх вихідних посилань, теорія делегування проливає світло на суть повноважень ЄЦБ. Це дійсно не конституційні, а делеговані повноваження, передані ЄЦБ реальними "господарями" економічного і валютного союзу — національними державами. Однак природа делегування така, що в "господарів" залишається дуже мало можливостей постояти за свої інтереси та інтереси своїх народів. Вони можуть діяти насамперед через Європейський парламент — єдиний орган, перед яким за законом має офіційно звітувати Європейський центральний банк. Вони можуть опосередковано діяти через Раду чи міністрів Європейської Ради. Перед ними відкрита можливість впливати на політику ЄЦБ, використовуючи для цієї мети процедуру призначення його президента. Однак реальних важелів впливу на оперативне керування банком через його незалежний статус вони не мають. Отже, національна держава поставлена перед вибором: усе або нічого. У разі, якщо її інтереси істотно розійдуться з політикою ЄЦБ, у неї не буде іншого виходу, як узяти назад делеговані ЄЦБ повноваження, тобто вийти з економічного і валютного союзу. Цей явний "демократичний дефіцит" ЄСЦБ, безумовно, ускладнює її роботу.

Починаючи свою діяльність, керівництво ЄЦБ буде в непростому становищі. Спочатку гарантовано перехід на євро тільки тих операцій, які становитимуть "критичну масу" нової валюти. Після цього відповідно до принципу "ніякого примусу, ніяких заборон" вступають у дію ринкові сили. Зі скрипом, але, очевидно, неминуче відбуватиметься впровадження євро в сфері розрахунків усередині ЄВС. Однак прожувати реакцію міжнародного позичкового ринку практично неможливо. Величезну роль відіграє чинник довіри (чи недовіри) ринків до Європейського центрального банку.

Основною причиною можливої недовіри є сумнівна політична легітимність ЄЦБ і неясність перспектив економічного і валютного союзу. Втім, самі творці ЄВС із неабиякою часткою наївності гадають, що довіру міжнародних ринків можна завоювати дуже швидко, якщо ЄЦБ доведе свою непохитність у боротьбі з інфляцією в разі потреби через встановлення завищених процентних ставок. Насамперед ймовірним результатом цієї "кампанії щодо створення репутації" може бути негативний вплив на динаміку виробництва товарів та послуг і, отже, посилення внутрішньої напруженості всередині ЄВС. Тобто ідея може виявитися контрпродуктивною. Крім того, проведення будь-якої кредитно-грошової політики буде ускладнено об'єктивними чинниками. Власне кажучи, створення ЄВС приведе до найглибших зрушень усередині національних грошових систем західноєвропейських держав, передбачити які заздалегідь неможливо: зона євро включає дуже різнорідні національні елементи, кожний з яких піддається травматичному впливу "шокової валютної інтеграції". Поки що не зрозуміло, як зміняться розміри сукупної грошової маси в зоні євро у зв'язку з невизначеністю у формуванні попиту на нову валюту. Власне кажучи, стихійно також складатимуться і параметри "провідності" усередині нової грошової системи. Результат цих процесів неви-значений. Однак без надійних вихідних даних важко проводити ефективну кредитно-грошову політику, тим більше що вона завжди сполучена з тимчасовими лагами.

Один із аспектів проблеми — вироблення нової методології й культури роботи керівних органів ЄВС. Керівники ЄЦВ, у минулому головні банкіри національних держав, знаходитимуться в зовсім незвичних для себе умовах. Адже весь їхній професійний досвід сформовано у рамках малих чи середніх за розміром країн з високим ступенем відкритості щодо світового ринку. Такі країни не мають досвіду широкомасштабних акцій внутрішнього кредитно-грошового регулювання. Через високу інтегрованість країн у світову, насамперед європейську, економіку національні влади звикли вдаватися в разі потреби до регулювання валютного курсу, а не внутрішніх грошових агрегатів чи процентних ставок. Після створення ЄЦБ його керівники опиняться в принципово іншому становищі, тобто вони повинні будуть за прикладом Федеральної резервної системи США керувати єдиним грошовим обігом на величезній території, більш закритим відносно зовнішнього світу, ніж індивідуальні західноєвропейські держави.

Визначаючи параметри майбутнього Європейського центрального банку, творці економічного і валютного союзу повинні були зробити вибір між американською та німецькою моделями кредитно-грошової політики. Ці дві моделі істотно відрізняються одна від одної, що може призвести до тяжкої економічної кризи, як для всіх країн — учасниць БВС, так і до розбалансування грошово-кредитних відносин всередині окремих країн тощо.

Європейський центральний банк запозичить головну рису німецької моделі — безумовне верховенство принципу стабільності цін, точніше підтримки можливо більш низьких цін. Відповідно до планів Європейського валютного інституту мета полягає в тому, щоб щорічні темпи інфляції залишалися в межах 0—2 %1. Інші цілі — сприяння стійкому зростанню, високій зайнятості, високому ступеню конвергенції національних економічних систем, економічному зімкненню та солідарності держав — членів ЄС — мають відверто допоміжний характер. Навпаки, в США Закон про повну зайнятість і збалансоване зростання 1978 р. ставить перед Федеральною резервною системою (ФРС) більш широке коло завдань: "Ефективно сприяти досягненню цілей максимальної зайнятості, стабільних цін і помірних довгострокових процентних ставок"1.

У США високий рівень ліквідності ринків, значна капіталізація активів нефінансових фірм не залишають центральному банку, у даному випадку Федеральній резервній системі, іншого вибору, крім щоденних інтервенцій на відкритому ринку за допомогою операцій репо. Практичні завдання ФРС обмежуються тим, щоб згладжувати коливання в обсягу ліквідності протягом дня та забезпечувати стабільність динаміки процентних ставок за кредитами на одну ніч. Форми й методи втручання ФРС незмінні. Фінансові інститути звикли до них і відповідно будують свою діяльність.

Німецька модель будується на основі норм мінімального резервування, усереднення цих норм і нечастих операцій на відкритому ринку з метою згладжування коливань ліквідності в банківській системі та стабілізації процентних ставок.

Система мінімального резервування в центральному банку не має нічого спільного із забезпеченням надійності банків. Вона слугує винятково завданням кредитно-грошового регулювання: стабілізації процентних ставок на грошових ринках, створенню чи розширенню структурної нестачі ліквідності, контролю за розширенням грошової маси. Якщо вимога мінімального резервування доповнюється механізмом усереднення, фінансові інститути мають можливість усереднювати резерви протягом визначеного часу й згладжувати коливання ліквідності, що проходить через їх резервний рахунок. Існування системи мінімального резервування знижує потребу в інших інструментах регулювання, таких, як використання постійних механізмів чи операцій "точного настроювання".

Однак принцип мінімального резервування має і ряд органічних недоліків. По-перше, якщо відсоток за резервними вкладами не виплачується чи перебуває на рівні, нижчому від ринкового, це означає, що банки обкладаються додатковим податком. По-друге, чим вища норма резервування і нижча норма процента, тим сильніший стимул до перекручування звітності, свідомого заниження підсумків за контрольний період. На думку багатьох фахівців, саме система резервування і малий обсяг операцій Бундесбанку на відкритому ринку привели до того, що ринок німецьких репо "емігрував" у Лондон.

Після довгих дебатів влітку 1998 р. з цього питання було прийнято "соломонове рішення". Європейський центральний банк мав стати гібридом американської і німецької систем. Відповідно до німецької моделі вводиться обов'язкове резервування, проте з кількома важливими вилученнями. Активи, що не перевищують 100 тис. євро, звільняються від резервування. Норма резервування для більших коштів становитиме 2 %. Однак, на відміну від німецької практики, на резерви нараховуватимуться проценти. Операції репо стануть головним інструментом політики ЄЦБ, однак їх регулярність і обсяг, очевидно, будуть уступати американським стандартам.

Щодо підтримки стабільності цін, то вона може здійснюватися двома способами.

Перший спосіб — це регулювання короткострокових процентних ставок. Його недолік полягає в існуванні тимчасового лага (відповідно до емпіричних спостережень він становить близько двох років) між вживанням заходів регулювання та їх результатом — впливом на ціни та обсяг виробництва. Як показує досвід Канади, Великої Британії і Нової Зеландії, де практикується саме цей варіант кредитно-грошової політики, необхідною умовою її успіху є точний прогноз на 12—18 міс.1

Другий спосіб полягає в тому, щоб доповнити регулювання процентних ставок проміжним регулюванням грошової маси. Однак і він має недоліки. Як показує практичний досвід, у динаміці самої грошової маси присутній значний елемент невизначеності, пов'язаної з непередбаченими змінами в політиці приватних фінансових інститутів та перевагах населення. У зв'язку з цим контроль центрального банку над грошовими агрегатами є дуже приблизним. Крім того, і при цьому способі регулювання існують деякі тимчасові лаги. Становище Європейського центрального банку буде особливо складним тому, що створення економічного і валютного союзу ґрунтовно змінює всю систему кредитно-грошового обігу в Західній Європі і, отже, механізм регулювання.

Ця проблема була вирішена на основі компромісу: ЄЦБ заявив про свій намір зберігати наступність і використовувати усі форми кредитно-грошової політики національних центральних банків, що зарекомендували себе з позитивної сторони.

"Приводними ременями" Європейського центрального банку є його уповноважені контрагенти. Кредитні установи, відібрані для цієї мети, мають відповідати ряду критеріїв:

в умовах обов'язкового резервування коло уповноважених контрагентів обмежене тільки тими кредитними установами, що створили мінімальні резерви;

у противному випадку коло можливих уповноважених контрагентів поширюється на всі кредитні установи, розташовані в зоні євро. ЄЦБ має право на недискримінаційній основі відмовляти в праві доступу кредитним установам, що за характером своєї діяльності не можуть бути корисними при проведенні кредитно-грошової політики;

фінансовий стан уповноважених контрагентів має бути перевірений національною владою і визнаний задовільним (це положення не поширюється на філії організацій, штаб-квартири яких перебувають за межами Європейського економічного простору);

контрагенти мають відповідати будь-яким специфічним операційним критеріям, установленим національними центральними банками або ЄЦБ.

Уповноважені контрагенти отримують доступ до можливостей Європейської системи центральних банків тільки через національний центральний банк тієї держави — учасниці ЄВС, у якому вони розташовані. Національні центральні

банки збирають заявки на участь в операціях ЄЦБ і передають ці дані в центральний комп'ютер ЄЦБ у Франкфурті-на-Майні. На основі зібраних заявок ЄЦБ визначає ринкову ціну ресурсів та спускає відповідні інструкції національним центральним банкам, що розподіляють операції серед контрагентів. З урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навіть порівняно невеликі організації можуть брати участь в операціях ЄСЦБ. У разі потреби тендери можуть проводитися протягом години на основі електронного обміну інформацією.

ЄСЦБ має право відмовити в доступі до інструментів кредитно-грошової політики з міркувань надійності (вони повинні мати певну кредитну історію, активи тощо) чи у разі грубого або кількаразового порушення контрагентом своїх зобов'язань. При доборі учасників спеціалізованих операцій застосовують також деякі додаткові критерії.

Усі кредитні операції ЄСЦБ проводяться за умови внесення адекватної застави. Як застава можуть виступати насамперед ліквідні кредитні інструменти, що відповідають стандартам усієї зони євро (категорія І). Разом з тим не виключається використання ліквідних і неліквідних активів, що мають економічне значення лише в межах національних держав і схвалені національними центральними банками (категорія II). У табл. 11 систематизовані основні характеристики дозволених до використання активів.

Для того щоб забезпечити безперешкодні трансграничні перекази активів, буде створена так звана кореспондентська модель центральних банків. У її рамках національні центральні банки виступають як зберігачі активів один одного, що знаходяться в національних депозитаріях чи розрахункових системах. Модель розрахована на активи категорії І і ті активи категорії II, що можуть бути реалізовані на ринку. В принципі національні центральні банки мають переказувати гроші контрагентам тільки після того, як вони переконаються в одержанні їх кореспондентськими національними центральними банками відповідної застави. Для полегшення й прискорення процедури поряд з активами, що передаються при кожній операції, можуть і, очевидно, будуть створюватися пули активів, з яких віднімаються заставні суми.

Таблиця 11. Характеристики дозволених до використання активів1

Природно, що ЄСЦБ має застрахувати себе від можливих ризиків, пов'язаних із банкрутством контрагентів. Цій меті слугують кілька заходів обережності.

По-перше, будуть застосовуватися первісні страхові відрахування на активи, що використовуються, величина яких варіюється залежно від строку кредиту.

По-друге, ЄСЦБ узяв на озброєння практику так званої "перукарської стрижки", тобто стягування різниці між ринковою цінністю активу та його цінністю як застави.

По-третє, якщо впродовж строку кредиту ринкова цінність активу впаде нижче від якоїсь оцінки, ЄСЦБ може зажадати від контрагента внесення додаткової застави.

Щодо інструментів регулювання й операцій, які застосовує Європейський центральний банк, то вони можуть бути систематизовані, як наведено в табл. 12.

Зміст усіх цих операцій у кінцевому підсумку зводиться до того, щоб різними, найбільш придатними для вирішення конкретного завдання методами керувати динамікою короткострокових процентних ставок, регулювати обсяг ліквідності на ринках і сигналізувати економічним операторам про цілі кредитно-грошової політики ЄСЦБ.