Геоекономічні сценарії розвитку і Україна - Згуровський М.3. - 2.3. Ресурсна складова перспективних геоекономічних позицій пострадянських країн

Основний парадокс історичного розвитку до останньої чверті XX ст. полягав у тому, що найбільший економічний та технологічний прогрес спостерігається саме у тих країнах, які мали обмежені природні ресурси. Найяскравішими прикладами цього в ХІХ ст. була Англія, а в XX ст. - Японія, серед інших - Швеція, Фінляндія та Данія з особливо складними умовами існування національної економіки. Ці держави спромоглися компенсувати відсутність сприятливих природних умов сполученням науково-технічного прогресу (пізніше - НТР) із раціональним використанням можливостей людського капіталу. Підтвердженням існування цього парадокса є історія створення високо розвинутих економік таких багатих на ресурси країн, як США, Австралія чи Нова Зеландія, поштовх до створення яких був фактично привнесений із передових країн. Ці держави традиційно очолюють світові рейтинги розвитку.

І навпаки - найбагатші на ресурси країни Африки, Азії та Латинської Америки, найімовірніше, не мали стимулу для саморозвитку завдяки сприятливим природним умовам, тому й після розпаду світової колоніальної системи і навіть за значної міжнародної допомоги суттєво поступаються державам, які перебувають на інформаційній стадії суспільної еволюції, залишаючись на індустріальному або навіть нижчому щаблі розвитку.

Парадоксом у реформуванні засад економічної системи під час її докорінної трансформації є той факт, що утвердження демократичних засад суспільного життя не стає автоматичним чинником досягнення значних успіхів в економіці. Існує чимало прикладів, коли основа для економічного зростання була закладена саме в умовах суттєвого обмеження демократії. Так, стартові показники чилійського економічного дива датують часом диктатури А. Піночета, а стимули для виходу на високотехнологічний рівень функціонування національної економіки Південної Кореї - авторитарними режимами у 50-60-ті роки XX ст. Це стосується й постсоціалістичних країн: небаченого в історії економічного прогресу Китаю; різниці у господарських досягненнях Російської Федерації за президентства Б. Єльцина та В. Путіна; забезпечення вагоміших економічних показників у Білорусі за методами О. Лукашенка (за пільгових умов співробітництва з Росією). У керуванні економічними процесами жорсткий стабілізаційний курс є ефективнішим за політично не збалансовану демократію.

Однак у країнах Центральної Європи та Прибалтики послідовне нарощування демократичних інститутів забезпечило раціональність здійснення господарських реформ і поступове зростання економічного потенціалу, хоча і не такими надзвичайно високими темпами, як, наприклад, у КНР.

Парадоксальним є вибір постсоціалістичними державами, на відміну від раціональніших моделей модернізації господарства у післявоєнній Японії, Південній Кореї та деяких інших "азійських тигрів", "наздоганяючого" шляху реструктуризації економічної бази, тобто "підтягування" до вже існуючих у світі моделей технологічного розвитку, систем менеджменту, галузевої перебудови економіки з її адаптацією до сучасного міжнародного поділу праці. Для нових учасників ЄС із Центрально-Східної Європи це є логічним наслідком їх підготовки до входження в єдиний загальноєвропейський господарський простір і забезпечує більше (в Угорщині та Естонії) або менше (у Болгарії та Румунії) підвищення інноваційної складової у використанні ресурсного (насамперед людського) потенціалу і як. наслідок - у загальній динаміці економічного розвитку. Однак така модель не забезпечить суттєвого посилення позицій кожної із цих країн у геоекономічних координатах світу, як це сталося, наприклад, у Швеції, Південній Кореї, Тайвані тощо.

Успішне використання "наздоганяючого" принципу для оптимізації свого економічного потенціалу пострадянськими країнами можливе за умови отримання великих доходів від постачання енергоносіїв на світовий ринок (Росія, Казахстан). Однак така модель обрана тими державами, які не мають найпривабливіших для світового ринку можливостей енергетичного експорту (Україна, Білорусь), але сподіваються використати інші наявні ресурси, зокрема науково-технічний потенціал, кваліфіковану робочу силу тощо. Незважаючи на відмінності у політиці динамізації економіки, такої самої моделі дотримуються енерго-експортувальні Азербайджан та Узбекистан, хоча у них додаткові труднощі можуть пов'язуватися з нестачею технологічних та кваліфікаційних резервів для забезпечення переходу до інтенсифікації свого національного господарства. Інші учасники СНД чітко не обрали моделі подальшого розвитку, хоча в Грузії, наприклад, сподіваються на піднесення економічного рівня за рахунок іноземної допомоги, але в межах тієї самої "наздоганяючої" моделі.

Отже, "наздоганяюча" модель розвитку, обрана Росією, Україною, Казахстаном та іншими країнами СНД, не дає змоги перейти до інноваційного розвитку, не може забезпечити передові позиції в геоекономічній структурі світу й суттєво послаблює їх конкурентні позиції порівняно навіть із тими високо розвинутими країнами, які мають набагато менші потенціальні переваги отримати високий геоекономічний рейтинг.

Якщо від загального оцінювання модельного розвитку пострадянських країн (принаймні на середньострокову перспективу, тому що надалі ними можуть бути обрані й раціональніші моделі економічного розвитку) перейти до детальнішої характеристики їх галузево-секторальних можливостей знайти своє місце в геоекономіці світу, то найвагомішим є їх внесок у глобальні енергетично-сировинні ресурси, що частково доповнюється також можливостями зайняти вагомі ніші у сфері постачання на світовий ринок продукції нижчих стадій переробки, зокрема напівфабрикатів.

Найвагоміші позиції на світовому енергетичному ринку у Російської Федерації. За оцінками експертів, на початок XXI ст. запаси газу в цій країні досягали 56,5 трлн т (40% світових запасів), нафти - 7,7 млрд т, при цьому вони суттєво зростатимуть унаслідок відновлення великих геологопошукових робіт, насамперед на північному шельфі (Штокманівське і Приразломне родовища) та на Сахаліні. За розвіданими запасами нафти Росія суттєво поступається Саудівській Аравії (35,3 млрд т, або 26% світових запасів), Іраку (15,9 млрдт) та Ірану (12,7 млрдт), але суттєво перевищує їх за потенціалом газових родовищ, який дорівнює 56,5 трлн куб. м (40% світових запасів)1. Крім того, європейська економіка характеризується значною залежністю від постачання російських енергоносіїв (так, імпорт газу з РФ покриває 40-45% потреб ФРН, Франції та Італії, а всього на західноєвропейський ринок на початку XXI ст. надходило приблизно 80 млрд куб. м російського газу щорічно)1. Дещо меншою є нафтова залежність цього регіону від РФ, при цьому не виключено її зростання у зв'язку з можливими конфронтаціями з деякими мусульманськими учасниками ОПЕК (наприклад, у 2003 р. нафтові компанії Росії почали здійснювати великі операції на ринку США, використавши заборону Саддама Хусейна на експорт нафти до цієї країни).

Майже весь європейський імпорт газу та нафти з центрально азійського регіону може бути здійснений лише через російську трубопровідну систему, що ще більше посилює геоекономічні позиції Росії як у Європі, так і в СНД. На початку XXI ст. керівництво РФ чітко обрало лінію на будівництво нових транзитних трубопроводів в обхід старих шляхів виходу на світовий ринок, щоб не залежати від таких традиційних транзитерів, як Україна й Білорусь (будівництво Північноєвропейського газопроводу, Балканського трубопроводу через Болгарію та Грецію з прямим виходом до Середземного моря, трубопровід по дну Чорного моря тощо). Європейські споживачі змушені рахуватися і з таким конкурентом за російські енергоносії як Китай, великі потреби якого постійно зростають, їх задовольнятиме Транссибірський трубопровід.

За таких умов Росія мала змогу не погодитися на ратифікацію запропонованої ЄС Енергетичної хартії, яка містила пропозицію про рівний доступ до трубопроводів Газпрому всіх виробників газу (тобто намагалася порушити монополію цієї компанії, у т. ч. й на транспортування газу з Центральної Азії). Усупереч цьому 5 липня 2006 року Держдума Росії прийняла спеціальний закон "Про експорт газу", який закріпив повний контроль Газпрому у сфері транспортування цього природного палива2. Як альтернативу комісія ЄС з енергетики запропонувала лише ідею про необхідність диверсифікації джерел імпорту енергоносіїв, зокрема за рахунок збільшення закупівель газу в Лівії та Алжирі. Ідеї такої диверсифікації особливо поширюються в Європі після "газової війни" між Росією та Україною в грудні 2008 - січні 2009 років, під час якої транзит газу був припинений.

Використовуючи власні можливості в цьому секторі світового ринку, російське керівництво намагається закріпити свої геоекономічні позиції. Воно все інтенсивніше починає проводити політику нарощування енергетичного потенціалу Росії, що водночас збільшує кількість її супротивників, які звертають увагу не лише на швидке вичерпування не відновлювальних ресурсів, а й на виникнення проблем сучасного макроекономічного розвитку - негативного впливу надвисоких надходжень валюти на підвищення інфляції (вони впали в 2009 р. лише внаслідок світової економічної кризи), спотворення галузевої та територіальної структури економіки (зокрема, заміщення валютним імпортом власної продукції предметів споживання власного виробництва), зростання різниці між доходами "біля енергетичної еліти" і основної маси населення та ін. Геоекономічний вплив Росії посилює високий рівень залежності світового ринку від експорту Росією таких сировинних товарів та напівфабрикатів, як алюміній, нікель, лісоматеріали тощо. Утворення із сировинно-енергетичних надходжень від експорту Стабілізаційного фонду та найшвидше у світі поповнення золотовалютних запасів (у середині 2006 р. вони досягли 225 млрд доларів, що дало змогу РФ посісти четверте місце у світі за цим показником після Китаю, Японії і Тайваню)2 не зменшують негативного впливу на макроекономіку Росії.

Значними запасами мінеральних продуктів володіє також Казахстан. За оцінками експертів, лише розвідані та передбачувані резерви нафти досягають у цій країні 32-35 млрд т, газу - 6 трлн куб. м. Перспективним є розроблення інших корисних копалин - за запасами вольфраму, цинку і бариту республіка посідає перше місце у світі, хромітів, свинцю та срібла - друге, міді - третє, молібдену - четверте1. При цьому співвідношення між можливостями видобутку та власними потребами в Казахстані суттєво нижче, ніж у Росії (використання нафти на початку XXI ст. не перевищувало 20 млн т, газу -18 млрд куб. м на рік, а масове творення потужних об'єктів навіть для випуску напівфабрикатів нижчих стадій переробки розпочалося лише в останнє десятиріччя).

За таких умов Казахстан може стати в геоекономічній структурі світу вагомим енергетично-сировинним експортером. Це відповідає й інтересам ТНК, які серед інших країн СНД надають Казахстану найбільші на душу населення прямі іноземні інвестиції (вуглеводні родовища "Тенгіз" та "Кашаган", внески у розвиток виробництва кольорових металів тощо), що досягають 8-10% від ВВП2. На використанні сприятливих природних ресурсів ґрунтується Стратегія становлення Казахстану як суверенної держави (1992), а також розроблений у 1997 р. проект стратегічного розвитку "Казахстан - 2030", який, однак, передбачає й поступовий перехід до виробництва продукції вищих стадій обробки, у т. ч. за рахунок інтенсивної інноваційної політики у видобувній сфері, машинобудуванні, металургії, хімії та інших галузях обробної промисловості. У 2002 р. у президентському посланні та на X форумі підприємців Казахстану президент Н. Назарбаєв визначив ґрунтовніші завдання, втілені у Стратегії індустріально-інноваційного розвитку держави на 2003-2015 рр.

На посилення геоекономічних позицій Казахстану суттєво впливають внутрішня політична стабільність та виважена геополітична стратегія Н. Назарбаєва. З одного боку, він є найстабільнішим союзником російського уряду у межах СНД, ЄврАзЕС, ініціатором створення ЄЕП, стимулює розширення та диверсифікацію взаємних зв'язків між казахстанським та російським бізнесом. Нині активізуються відносини Казахстану із КНР у політичній (особливо в межах ШОС) та економічній сферах (наприклад, будівництво нафтопроводу до цієї держави). На Заході позитивно оцінили допуск великих західних компаній (американської "Шеврон", французької "Аджип" та ін.) до розроблення перспективних нафтогазових родовищ на території країни, хоча перші намагання ствердитися на європейських інвестиційних ринках закінчилися невдачею: у 2004- 2006 рр. компанія "Казмунайгаз" намагалася заволодіти такими нафтопереробними комбінатами, як "Юніпетрол" у Чехії, "Мажейкю нафта" у Литві, "Вентспілс нафта" у Латвії, що дало б змогу ствердитися казахстанському капіталу в енергетичній структурі ЄС.

Багатими природними ресурсами у Центральній Азії володіє Узбекистан. Однак він має значно менше можливостей їх використання для посилення геополітичних позицій, ніж Казахстан, через нестабільні внутрішньополітичні та геополітичні позиції свого керівництва. За офіційними даними, запаси природного газу в Узбекистані досягають 2 трлн куб. м, вугілля - більше 2 млрд т, але особливо багата республіка на поклади кольорових металів - золота (унікальне родовище "Мурунтау" та понад 40 інших, менших за запасами), міді (приблизно десяте місце у світі), урану, цинку, молібдену тощо1. Незважаючи на ліберальний Закон "Про іноземні інвестиції" 1998 р., рівень надходження ПП до країни не великий, значні внески у видобувну промисловість здійснено російським Газпромом до розробки родовищ газу ("Шахпахти" та ін.), а також до золото видобувної фабрики "Зерафшан - Ньюмонт" разом із партнерами із США. Водночас, особливо після прийняття 7 грудня 2001 року Закону "Про угоди щодо розподілу продукції", поступово розширюється співробітництво (в т. ч. на основі спільних підприємств) у нафтогазовій індустрії з "Тексако" (СІЛА), "Триніті Енерджі" (Велика Британія), CNPC, Dong Sheng (Китай) тощо, що посилить позиції Узбекистану на світовому енергетичному ринку.

Значні запаси газу посилять геоекономічне становище Туркменистану, оскільки він посідає третє місце у світі як експортер газу (після Росії та Канади). Однак орієнтована на моно галузеву структуру економічного розвитку на основі лише видобутку та експорту енергоносіїв 15-річна господарська політика туркменбаши не могла забезпечити відповідних геоекономічних позицій для цієї країни.

Раціональна зовнішня політика та стабільність всередині країни дали змогу суттєво посилити геоекономічні позиції іншої орієнтованої на експорт енергоносіїв держави - Азербайджану. Укладений 20 вересня 1994 року президентом Г. Алієвим "контракт століття" спочатку з 10 великими компаніями США, Великої Британії, Росії, Туреччини, Норвегії щодо розроблення нафтоносного каспійського шельфу на основі угод про розподіл продукції надалі доповнився вигідними контактами з партнерами з Японії, Ірану та інших країн. Будівництво за допомогою іноземних інвесторів нафтопроводу "Баку - Джейхан" дало змогу Азербайджану вийти на світовий ринок енергоносіїв, оминувши Росію. За прогнозами, за 2002-2010 рр. видобуток нафти зросте у країні з 21 до 47 млн т (у т. ч. майже 41 млн т на спільних з іноземним капіталом об'єктах), газу - з 7,1 до 16,5 млрд куб. м (13,1 млрд куб. м - на спільних підприємствах)1. Отже, Азербайджан може претендувати на такі вагомі позиції в енергетичній сфері, які суттєво підвищать його геоекономічний статус.

Значення України для енергозабезпечення Європи підсилює те, що вона є транзитною країною із транспортування нафти й газу з Росії та Центральної Азії. Однак у майбутньому значення української трубопровідної системи може суттєво знизитися внаслідок будівництва Росією магістралей постачання вуглеводневого палива в обхід України. Інші країни СНД не мають запасів, привабливих для світового ринку енергоресурсів, а можливості постачання на нього інших видів сировини у них також обмежені (невеликі за світовими мірками запаси кольорових металів мають Грузія та Киргизстан, хімічної сировини - Білорусь, а Таджикистан є учасником російсько-українського ланцюга з виробництва алюмінію).

Досвід нових індустріальних країн, КНР, Індії, деяких нових учасників ЄС із Центральної Європи свідчить про те, що суттєвого зміцнення геоекономічних позицій у сучасному світі можна досягти лише шляхом перебудови національних економік на інноваційних засадах, орієнтації на виробництво та експорт продукції високих технологій. На жаль, обрана майже всіма країнами СНД "наздоганяюча" модель розвитку не розв'язує цієї проблеми. Найбільші можливості має Російська Федерація з її розгалуженою комплексною структурою промисловості, накопиченими значними валютними запасами, ще не втраченим потенціалом науково-технологічних розробок. Однак високі технології у РФ широко використовують лише у двох сферах - космічній та виробництві озброєнь, за вивезенням яких вона є одним із трьох найбільших експортерів світу. Нині посилилася увага державних органів до фінансування російських науково-технічних розробок, у т. ч. у межах державних проектів, шляхом створення (на конкурсній основі) зон високих технологій та посилення конкуренції між інститутами і ВИЗ за отримання державних грантів.

Важливе значення для впровадження інноваційної моделі розвитку на основі високих технологій може мати накопичений завдяки високим цінам на енергоносії Стабілізаційний фонд РФ, який можна було б використати для широкомасштабної закупівлі за кордоном найновіших патентів та устаткування, масового (як це зараз здійснює Китай) навчання у передових країнах сучасних менеджерів, науковців та технологів. Однак валютні кошти Стаб-фонду є переважно резервом на випадок суттєвого зниження світових цін на енергетично-сировинні товари, вони не перебувають в обігу, хоча їх почали використовувати для стабілізації російської економіки в умовах сучасної світової економічної кризи). Тому "китайсько-індійську" модель суттєвого посилення геоекономічних позицій Росії не можна брати до уваги, на геоекономічній карті світу вона претендує лише на позиції "енергетичної наддержави" з поступовим зменшенням умов для цього внаслідок вичерпування невідновлюваних природних ресурсів.

Наміри у посиленні інноваційної складової у національній економіці проголошують майже всі країни СНД, частково їх здійснюють за рахунок створення спільних підприємств із тими іноземними інвесторами в обробній промисловості (в Узбекистані - авто підприємства "УзДЕУавто" та "Самкочавто", в Казахстані - філії ТНК "Самсунг", "Філіпс" та деякі нідерландські корпорації тощо), які використовують дешевші робочу силу та сировину цих нових незалежних держав. Певним успіхом у налагодженні високотехнологічного виробництва характеризується створення у Вірменії підприємств з обробки дорогоцінного каміння - в експорті цієї країни алмази мають одне з перших місць. Водночас поодинокі факти не свідчать про ґрунтовне використання можливостей сучасних високих технологій - основу виробничого потенціалу цих країн становлять виробничі потужності індустріальної стадії економічного і технологічного розвитку, що впливає Й на зниження їх позицій у світовому геоекономічному рейтингу.

До цього часу Україна екстенсивно використовує лише вигідне географічне положення на перетині транспортних потоків між Західною Європою, Росією та іншими євразійськими державами. На зацікавленості європейської спільноти у співробітництві з Україною як найбільшим на континенті транзитом наголошувалося у Спільній стратегії Європейського Союзу щодо України (1999)1. У документах ЄС, підготовлених у 2003-2009 рр. матеріалах зі співробітництва з Україною за програмами "сусідства" таких висновків уже немає, що свідчить про зниження Інтересу західних партнерів до зазначених у Спільній стратегії геоекономічних переваг України. Крім того, тимчасове припинення транзиту газу до Європи у січні 2009 року закріпило за Україною і Росією імідж ненадійних партнерів у гарантуванні енергетичної безпеки цього континенту.

Екстенсивно використовують залишений із часів СРСР потужний металургійний комплекс України, продукція якого стабільно посідає перше місце в українському експорті. Наочним свідченням цієї екстенсивної моделі ствердження у геоекономічному світі є сучасна схема "великий імпорт енергоносіїв - їх використання в металургії та інших енерго - та сировинноємних галузях-домінування експорту продукції саме цих галузей". Така схема перетворює національну економіку на вразливу щодо Росії та інших постачальників енергетичних та сировинних товарів, а орієнтація на експорт чорних металів та напівфабрикатів із них не збігається з довгостроковими прогнозами структурних зрушень у міжнародній торгівлі.

Високотехнологічне використання металургійного профілю країни пов'язане лише з експортом металоємної важкої військової техніки, завдяки якому Україна спромоглася зберегти позиції у десятці найбільших постачальників зброї у світі.

Необхідно перейти до інноваційної моделі розвитку української економіки зі зростанням у її складі високотехнологічної продукції. Для цього в Україні існували набагато більші потенційні передумови в науково-технологічних, кваліфікаційно-кадрових та виробничих ресурсах порівняно з більшістю держав Центрально-Східної Європи та СНД, Китаєм та Індією. Ці передумови залишаються, хоча їх порівняльний потенціал поступово зменшується у зв'язку із популяризацією використання інновацій конкурентами. Формальне визнання урядовими та бізнесовими структурами факту обов'язковості інноваційної перебудови української економіки не позначилося на господарській політиці держави. Усі заходи у цьому напрямі є не стільки реальною, скільки імітаційною діяльністю. Численні закони, укази та нормативні акти органів законодавчої та виконавчої влади щодо стимулювання інновацій, перевірені світовою практикою форми високотехнологічного розвитку (спеціальні економічні зони, технопарки) не справили того ефекту, якого очікували. Економічний механізм української економіки не сприймає найновіших технологічних розробок та методів менеджменту, його перебудування можливе лише шляхом цілеспрямованої, поступової та довгострокової політики, що не забезпечується в умовах перманентного протистояння провідних політичних сил країни.