Історія грошей і банківництва - Скоморович І.Г. - 3.3. Банківництво Стародавнього Риму

Розвиток монетного обігу лежав в основі створення та еволюції банківської справи. Крім того, значний вплив мало римське право, яке забезпечувало правове регулювання діяльності банків.

Римське право - одне з найбільших досягнень античності. У Римі було розроблено гнучкі, узаконені й цивілізовані норми правовідносин - приватних і з державою (наприклад, Цицерон уважав порушення прав власності зневагою прав людини). Ще у V ст. до н. е. на мідних дошках були записані закони XII таблиць - звід римського права приблизно з 451-450 рр. до н. е. Із них видно, що закони ґрунтуються на принципі таліону, тобто рівної помсти, хоча багато з римлян уважали, що за фінансові порушення слід нести лише цивільну відповідальність: "За борги повинно відповідати майно боржника, а не тіло його". У 326 р. до н. е. було скасовано рабство за борги. Економічні угоди дістали юридичне обгрунтування і захист. У 304 р. до н. е. було опубліковано формули позовних жалоб і затверджений порядок судочинства.

Римське право мало безпосередній вплив на банківництво. "Власники аргент (банків.- Лет.) повинні обнародувати свій рахунок у призначений консулом день. Цей едикт цілком обґрунтований, бо якщо банкіри ведуть рахунки окремих осіб, то справедливо, щоб мені були... представлені відомості про те, що торкається моїх справ".

Римські юристи визнавали громадську значимість фінансистів і підкреслювали необхідність оприлюднення облікових даних: "Слід видавати рахунки саме банкірів... бо їхнє заняття має громадську значимість і основним їхнім завданням є добросовісне складання рахунків".

Юридичними нормами регулювалася навіть техніка обліку. "До ведення рахунків Лабеон відносить взаємну віддачу і кредитування грішми та перебирання зобов'язань з оплати, оплату в торгових справах: не слід заводити нового рахунку до повної сплати боргу; але з одержанням застави чи зобов'язання не слід квапитися з оплатою; це не належить до правильного ведення рахунків. Але те, шо банкір представляє до оплати, повинно бути опубліковано, відомості про цс походять із банків".

Отже, ми бачимо, шо римські юристи дуже серйозно і кваліфіковано підходили до фінансових та банківських питань, розуміли їхні особливості, шо в цілому сприяло розвиткові банківництва.

Існування різних монетних систем, розмаїття золотих, срібних і бронзових монет сприяло зародженню міняльної справи. Міняйли, здебільшого іноземці або вільновідпущеники, відкривали свої торгові кіоски в містах, слідкували за валютним курсом, перевіряли оригінальність монет, здійснювали обмін грошей і навіть видавали позики. Банки у Стародавньому Римі, як і в Греції, виросли з міняльних контор (досвід грецьких трапез було взято за взірець), але розвивалися інтенсивніше. Цікаво, шо тривалий час банківські справи у Римі вели особи грецького походження. Потім серед банкірів почали з'являтися вихідці з інших країн, а також римляни. Вони довго зберігали стару назву трапезитів. Ця назва побутувала і за Цицерона.

Римські банкіри називалися менсаріями. В результаті спеціалізації на певних операціях вони переділилися на нумуляріїв, які обмінювали гроші, та аргентаріїву які приймали вклади, видавали кредити і здійснювали безготівкові розрахунки.

Обмін монет, а тим паче приймання вкладів вимагали високої кваліфікації та досвіду. Пстроній писав: "А чи є, по вашому,... найважче заняття, після літератури? На мою думку, лікаря і міняйла... Міняйло ж крізь срібло бачить мідь" (Петроній Арбітр.- М., 1990.- С. 108).

Після перевірки монет їх складали в ємності (мішки, кошики) та запечатували в присутності свідків. Свідки також прикладали свої печатки, дерев'яні або костяні. Контролер робив помітку про перевірку - спеціальний знак, який прикріплявся до ємності. Цим він перебирав відповідальність за вміст. Закриті вклади зберігались у бочках, кошиках, торбах, глиняних і металевих посудинах. Навіть коли в обігу були в достатку низькопробні монети, банк гарантував вміст кошика з певною, твердо фіксованою сумою. Запечатаний кошик міг транспортуватися і використовуватися як засіб платежу.

У 1875 р. на розколинах Помпей було знайдено скульптурний портрет помпейського банкіра Луція Цсцилія Юкунда. Відомий надпис, який присвятив йому вдячний вільновідпущеник: "Генієві нашого Луція вільновідпущеник Фслікс". У руїнах будинку банкіра виявили дерев'яні облікові таблички.

Відоме ім'я ще одного банкіра, до якого сучасники ставилися з великою повагою, - це Сіттій. Цицерон у "Промові за Суллу" повідомляв, що Сіттій для видання вкладів своїм клієнтам швидше вирішить продати всю свою нерухому власність, аніж "у якийсь спосіб затримати виплату грошей будь-кому зі своїх кредиторів".

Маючи гроші, навіть знатні римляни прагнули мати їх ще більше. Щоправда, спершу вони надавали кошти в безплатне користування, але з часом відмовилися від безпроцентних позик і почали стягувати плату за користування кредиту навіть з друзів і родичів. Люди брали позики й у лихварів (фенераторів), але тільки у крайніх випадках, віддаючи перевагу банківським кредитам.

Стратегія банків була різною. Одні давали в борг невеликими частинами та багатьом боржникам, інші - значні суми декільком.

У нестримному прагненні до збагачення не завжди дотримувалися порядності й чесності. Про ис казав Пстроній: "Про шо розводитися? Побажай, що хочеш: із грошима й хабарем усе ти одержиш. У калитці повний Юпітер сидить". Він же навів вираз: "Ас у тебе є, аса ти вартуєш".

Банкіри мали велику вагу, вплив в суспільстві, але ставлення до них, як і в Греції, могло залежати від обставин. Цицерон у "Промові за Квінта Роспія - актора" відгукнувся про банкіра з неповагою: "Хіба одна його голова і брови, добре виголені, не свідчать про його моральну зіпсутість, не показують хитру людину? Хіба він... не зітканий весь, із ніг до голови, з брехні та обману? Він для того голить завжди голову та брови, щоби про нього можна було сказати, що на ньому нема ні волоска чесної людини. Росцій часто прекрасно представляє його на сцені, одначе не заслужив від нього гідної подяки за послугу". Римське законодавство того часу допускало такі недозволені засоби викриття. Зауважимо, що подібні промови не звучали в Афінах IV ст. до н. е.

Римські банкіри знали й тяжкі часи. У період республіки від них і лихварів вимагали використовувати капітал на купівлю маєтків.

Це призвело до банкрутств і грошової кризи через вилучення з обігу грошової готівки. Тацит повідомляв, що кредитори поставили вимогу повернути борги. Тоді скарбниця почала видавати безпроцентні позики для боржників, які "заслуговували на довір'я".

Збереглися відомості про ще одну конфронтацію банкірів і вкладників, коли державна адміністрація (трибуни з плебеїв) знизили процентні ставки. А вони були аж ніяк не малими - 6, 12, 24, 48 і навіть 60% у різні часи. Це призвело до того, що кредитори поставили вимогу терміново повернути борги, і в результаті дебетори втратили заставу, а їхні землі виявилися конфіскованими. Ринок виявився затовареним, а вартість монети різко знизилася.

Історики, які вивчали історію банків Стародавнього Риму, досліджували словник економічних термінів. Поглиблено вивчав цю проблему німецький історик-філолог М. Фойг. Він зробив аналіз висловлювань стародавніх громадських діячів (передусім Цицеро-на) і дійшов висновку про зв'язок староримських категорій дебету і кредиту з поняттям сучасного подвійного запису. Про це свідчать також історичні документи. Наприклад, на розколинах Помпей було знайдено документи з архіву банкіра Луція Цецилія Юкунда, про якого ми вже згадували. У дерев'яному ящику виявлено 153 розписки. Ці розписки виписував сам банкір. Частина з них фіксувала суму виторгу від продажу застави його клієнтів з аукціону. Комісійні (їх розмір у розписках не вказано), як частина виторгу, виплачувалися банкірові. Розписки виконано на дерев'яних дощечках, покритих воском. Частину записів, що торкаються юридичного засвідчення угод, зроблено чорнилом.

У банку облік прибутків і витрат вівся у прибутково-видатковій книзі. За неї банкір ніс юридичну відповідальність. Вона була регістром поточного рахунку. Книга не повинна була мати жодних виправлень.

Знатні римляни не платили готівкою. Вони просто давали банкірові документальне розпорядження, яке мало грецькі назви штрафе, хірографе, латинську транскрибере. Так називався документ, який оформляв грошові розрахунки через банк.

Заставою для видавання кредиту виступало майно боржника або поручника. У заставу приймалися навіть трупи. Очевидно, така своєрідна застава надійно забезпечувала своєчасне повернення боргу. Очевидним є й те, що до подібного способу вдавалися тільки в разі крайньої потреби. Про колоритну деталь банківських розрахунків повідомляє Горацій: один позикодавець певного дня збирав боржників і читав їм свої вірші, ставлячи їх у такий спосіб перед вибором - або платити гроші, або хвалити вірші.

Колутелла навів думку римлян, яка вкорінилася з приводу боргових зобов'язань: "Як вірно сказав лихвар Альфій, найбільш надійні боргові статті втрачають будь-яку цінність, якщо ми відмовляємося від стягнень за ними".

Ряд фактів про функціонування банківської системи у Стародавньому Римі навів у своїх промовах Цицерон. Наприклад, в одній із них він докоряв банкірові за те, що той подав до суду щоденник. За логікою сьогодення, Цицерон не мав рації. Банкір учинив абсолютно вірно, оскільки щоденник - це доказ. Він мав усі права джерела вихідної інформації, як розписки і доручення. Напевне, це розумів банкір, а не Цицерон. Завдяки інформації про цей судовий розгляд стає ясно, що між щоденником та обліковою книгою ніякого проміжного реєстру не було і записи у книзі робилися за статтями відповідно до записів у щоденнику. Тепер зрозуміло, чому Цицерон наполягав на представленні книги як певною мірою копії щоденника, але "очищеної" від різних господарських записів оперативного й довідкового характеру.

Викликає здивування і той фрагмент із промови Цицерона, де він питав, чому щоденники служили місяць, а потім рвалися й викидалися. Навряд чи банкір викидав щоденники. Він міг звірити за ними, чи вірно було записано первинні операції, хоча записи, певна річ, не завжди були акуратними. Згадується про викреслювання. Ми знаємо, що воно мало місце у практиці грецьких банкірів. Напевне, викреслювання все-таки збереглося як один із методів анулювання записів. Окрім того, на рішення банкіра не виносити на загальний огляд записи всіх оборотів могла вплинути комерційна таємниця, що охоплювала таємницю клієнтів. У період розквіту приватної банківської діяльності держава в неї не втручалася.

У банкірів, окрім прибутково-видаткової, була ще одна бухгалтерська книга під назвою "книга рахунків". Вклад називався депозитом, а рахунок - раціо. Винахід книги рахунків клієнтів можна з повним правом назвати видатним відкриттям обліку. В ній операції враховувалися за окремими клієнтами, і тому вони відокремилися від прибутково-видаткових рахунків.

На поточних рахунках клієнтів знайшли відображення не лише вклади і видатки готівкою, а й безготівкові перекази з рахунку на рахунок, а також залік платежів у розрахунках. Про наявність процедури переказу свідчить низка чинників. У листі Аттіку Цицерон просив його відкрити в афінському банку рахунок для свого сина, який навчався в Афінах. Називав він і агента Ксеона, через якого здійснювався переказ. Аттік відповів Цицерону, що переказ можливий після одержання ствердної відповіді від банкіра. Із промови Цицерона за Луція Флакка також можна зрозуміти, що практика безготівкових переказів була загальноприйнятою (на цьому ґрунті навіть виникали зловживання).

У Східній Римській імперії банки втратили колишню могутність. Характеристики римських монет різних номіналів

У IV ст. н. е. у Візантії аргентаріїв і нумуляріїв заступили колектарії. їхня діяльність регламентувалася державою, і вони стали передовсім службовцями скарбниці. У містах вони об'єднувалися в колегії з солідарною відповідальністю, коли кожен учасник ніс відповідальність на повну суму боргу.

Від колектаріїв держава вимагала мідні гроші та обмінювала їх на золоті соліди за встановленим курсом. Величезні втрати від цих операцій скарбниця намагалася регулювати державними субсидіями. Почалися безконечні махінації банків. Адміністрація скарбниці контролювала розрахунки та бухгалтерські книги. Залишки колишньої системи застали ще хрестоносці. З офіційним визнанням християнства частиною фінансової системи стала церква. Вона об'єднала вищих державних чиновників, великих землевласників, торговців і ремісників. Церковний апарат управління не поступався імператорському.