Економіка праці та соціально-трудові відносини - Іляш О.І. - Тема 13.МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

Методичні вказівки до вивчення теми

У сучасному світі питання про права людини посідає одне з чільних місць у відносинах між державами. Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбувається у формі ухвалення певних стандартів стосовно змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов'язань дотримуватись цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві та повсякденній діяльності.

Міжнародне товариство в межах ООН виробило низку документів (декларації, акти, договори), які містять у собі норми, що стосуються цих питань. Перший з цих документів — Загальна декларація прав людини — був затверджений і проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Ця дата сьогодні відзначається країнами світу як День прав людини. Декларація містить широкий перелік громадянських і політичних, а також соціально-економічних і культурних прав. Визнаючи природний характер прав людини, вже у першій статті документа було проголошено, що "всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах".

У другій статті констатувалося, що "кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища".

Другим важливим міжнародним документом з прав людини е Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, схвалений ООН 16 грудня 1966 р. і ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 р., згідно з яким:

— усі держави, які беруть участь у цьому Пакті, в тому числі й ті, що несуть відповідальність за управління не самоврядними і підлеглими територіями, повинні, відповідно до положень Статуту ООН, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право;

— на підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток;

— жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування;

— держави — учасниці Пакту зобов'язані забезпечити рівноправність без дискримінації щодо раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального походження, майна та ін.

Усі держави — учасниці Пакту, згідно з документом, мають:

— рівні політичні права для чоловіків і жінок;

— право на життя (страта допускається як виняткова міра покарання);

— право на недопущення підданий катуванням або жорстокому поводженню, покаранню;

— ніхто не повинен утримуватися в рабстві; ніхто не повинен примушуватися до насильницької праці;

— право на свободу й особисту недоторканність;

— право законно заарештованих на гуманне поводження і судовий захист;

— право на свободу пересування, вибір місця проживання в межах держави; право залишати будь-яку країну, в тому числі й власну;

— право на невтручання в особисте і сімейне життя;

— право на недоторканність житла і таємницю листування;

— право на свободу думки, переконання і висловлення своєї думки;

— пропаганда війни повинна бути заборонена;

— право на мирні зібрання, свободу об'єднань, профспілок, асоціацій;

— право на вільний вступ у шлюб і заснування сім'ї;

— повний захист інтересів дітей;

— повна рівноправність усіх перед законом.

Третій важливий документ у сфері прав людини — Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, який, як і попередній, був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Він проголошує широкий спектр основних прав і свобод, які кожна держава має надавати всім особам, що перебувають у межах ц території та під її юрисдикцією, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини.

Закріплені в Пакті права в процесі градації загальноприйнятих прав і свобод отримали назву права першого покоління. Сьогодні вони набули статусу jus codens (імперативна норма) й обов'язкові до виконання всіма державами світу, незалежно від того, є вони учасниками Пакту чи ні.

Наступним документом, що забезпечує гарантію прав та свобод людини, є Протокол N° 6 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 p.), прийнятий у 1983 р. Радою Європи, який передбачає повне скасування смертної кари.

Стаття 1 цього Протоколу проголошує, що смертна кара скасовується, і ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений. Держави — учасниці Протоколу могли лише передбачити у своєму законодавстві смертну кару за тяжкі злочини, скоєні під час війни або неминучої загрози війни. Нині більшість країн — членів Ради Європи ратифікували Протокол № 6 і не виносять смертних вироків або не виконують їх. Але треба мати на увазі, що приєднання до цього Протоколу не є обов'язковою умовою приєднання до самої Конвенції.

Важливими міжнародними документами з прав людини є також:

— Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього (1948 p.);

— Конвенція про політичні права жінок (1952 р.);

— Конвенція про статус біженців (1951 р.);

— Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини (1950 р.);

— Європейський соціальний статут (1961 р.);

— Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.);

— Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1965 р.);

— Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.);

— Міжнародна конвенція про знищення злочинів апартеїду і покарання за нього (1973 р.);

— Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.);

— Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 р.);

— Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 р.);

— Конвенція про права дитини (1989 р.);

— Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.);

— Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих — мігрантів і членів їх сімей (1990 р.);

— Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.);

— Гельсінський документ НБСЄ "Виклик часу".

З погляду практичної реалізації прав і свобод людини варто зазначити, що в наш час механізм цієї реалізації загалом сформульований і охоплює такі національні органи:

— Генеральну Асамблею ООН;

— Економічну і Соціальну Раду ООН;

— Комісію з прав людини;

— Комісію з прав жінок;

— Верховного комісара ООН з прав людини;

— Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права);

— органи Міжнародної організації праці;

— органи регіональних систем.

З розвитком світової економіки, економічної інтеграції та співробітництва різних країн світу постало завдання узгодити і узагальнити трудові відносини, які сформувались на національних ринках праці. Виконання цього завдання взяла на себе Міжнародна організація праці (МОП).