Становлення незалежної Української державності виявилося складнішим і важчим, ніж передбачалося на початку демократичних перетворень на пострадянському просторі. Проте альтернативи державній незалежності немає, та й не може бути. Досягти поставленої мети, узагальненої і закріпленої Конституцією України, — справа честі й гідності перших поколінь українських громадян, яким судилося бути творцями нової історії нашої оновленої Вітчизни.

Із проголошенням у серпні 1991 року незалежності Україна дістала змогу самостійно формувати власну економіку шляхом створення ринкової інфраструктури. Розвиток економіки України розпочинався в надзвичайно жорсткому економічному середовищі - в умовах стрімкого падіння виробництва, цінової лібералізації" руйнівної гіперінфляції та повного дисбалансу економічних процесів. Відсутність досвіду роботи у ринкових умовах призводила до повного банкрутства підприємств - як державних і акціонерних, так і приватних.

При цьому становлення незалежної України відбувалося в період формування ринкових інститутів, що призвело (та й не могло не призвести) до надто повільних темпів. Уряд України повинен був докласти неймовірних зусиль для реалізації головної стратегічної мети, визначеної законодавством: забезпечити проведення цілеспрямованої економічної політики, зорієнтованої на макроекономічну стабілізацію та зниження темпів інфляції. Запровадження політики стабілізації економіки врешті-решт надало змогу підтримувати протягом останніх років економічну стабільність, що створило умови для поступового пожвавлення ділової активності та темпів зростання ВВП — і не тільки. Почався процес розвитку економіки в цілому.

Економіка розвитку — галузь економічних знань, яка вивчає проблеми розвитку економіки як України, так і інших пострадянських країн у період їх відновлення.

Розвиток економіки неможливий без поступального розвитку виробництва, добре налагодженої системи бухгалтерського обліку та обробки інформації, яку забезпечують інформаційні технології. Бухгалтерський облік і інформація відіграють стратегічну роль у ринковій економіці: на макрорівні вони формують основу для функціонування ринку, на мікрорівні створюють необхідні умови для ефективної роботи підприємств. При зіставленні

інформації із завданнями економічної діяльності вимальовуються три аспекти їх впливу:

1) ефективність використання засобів виробництва;

2) форми організації;

3) виконання завдання економічного розвитку.

Таким чином, інформація становить собою джерело базових відомостей і одночасно є основою для функціонування всіх діючих суб'єктів ринку. її правильне використання допомагає як підприємствам, так і державним та приватним структурам відкоригувати умови і механізми, що визначають розвиток виробництва. Існує також ряд інших факторів, які встановлюються державою. Найбільш значною з них є фінансово-кредитна політика.

В цілому, які б фактори не були задіяні, їх мета - економічний розвиток держави шляхом нарощування виробництва й торгівлі та провадження виваженої фінансово-кредитної, цінової, валютної політики.

Розділ 1. ЕКОНОМІКА РОЗВИТКУ

Глава 1. Економіка перетворень

§ 1. Економічні теорії розвитку

Економічні теорії відтворюють взаємозв'язки і взаємозалежність усіх основних категорій розширеного відтворення виробництва і його темпів. Практично вони розглядають три складові:

• фактори, які впливають на потенційне зростання економіки;

• взаємозалежність макроекономічних категорій (споживання, накопичення, інвестиції тощо), які забезпечують стабільне зростання економіки;

• шляхи досягнення стабільного зростання економіки.

Економісти Р. Харрод та П. Самуельсон розробили економічну теорію прискорення, або так званий "акселератор" - макроекономічний коефіцієнт відношення зростання інвестицій до зростання доходів.

Більш як півстоліття тому англійський економіст Дж. Кейнс створив економічну теорію ринкової економіки і на її основі розробив підхід до аналізу проблем економічного зростання, коли попит не відповідає пропозиції, а накопичення — потребам в інвестиціях. Отже, важливу увагу в процесі стабілізації економічного зростання слід приділяти формуванню попиту, і над усе - попиту на капіталовкладення.

Головним фактором економічного зростання є норма накопичення, яка гарантує постійність темпів зростання внаслідок стабільності доходів і накопичень. Певна річ, стабільності автоматично досягнути не можна. Відхилення фактичних темпів зростання від гарантованих викликає коливання економічного зростання і його зниження. Для стабілізації потрібне державне втручання в економічні відносини через регулювання накопичення і споживання і насамперед - через податкову і бюджетну політику.

Шведський учений К. Вікселл у 1893-1906 рр. в роботах "Вартість, капітал і рента в нових економічних теоріях" та "Процент і ціни" висунув ідею незалежної конкуренції і встановлення цін виробничих факторів на рівні їх граничних продуктів. Це дозволило вченим-економістам вивести систему показників характерної залежності між витратами і виробленою продукцією та між самими витратами, а також дати кількісну характеристику економічному впливу технічного прогресу. Оцінка параметрів виробничих функцій є важливим фактором виявлення кількісних взаємовідносин, що визначають потенційно можливий випуск продукції. Ці оцінки дають підставу для висновку про те, що головними стратегічними факторами економічного зростання е технічний прогрес і аспекти його прояву: підвищення якості обладнання, кваліфікація робітників і службовців, рівень організації виробництва.

Складовою частиною економічної теорії є також обґрунтування механізму розподілу національного доходу між працею та капіталом, що спрямовано на розширення виробництва і розвиток соціальної інфраструктури.

Акселератор е коефіцієнтом відношення приросту інвестицій до викликаного ним відносного приросту доходу, споживчого попиту або готової продукції. Акселератор виражається формулою:

Він кількісно виражає "принцип акселерації", за яким кожний приріст або скорочення доходу, попиту чи продукції потребує більшого у відносному вираженні приросту або скорочення інвестицій.

Більш висока динаміка приростів інвестицій порівняно з динамікою одержання доходів або зростання попиту обумовлена тривалістю строків виготовлення обладнання, що створює часовий проміжок між виникненням попиту на додаткове обладнання і його випуском. Незадоволений попит спонукає до розширення виробництва. Якщо, наприклад, при основних фондах у 100 млн. одиниць амортизація складе 10% на рік, або 10 млн., а попит на готову продукцію зросте також на 10 млн. одиниць, то необхідно передбачити інвестиції не тільки на амортизовану частину коштів, а й на додаткове розширення виробництва для задоволення зростаючого попиту, тобто необхідно вже 20 млн. одиниць. Таким чином, збільшення попиту на готову продукцію всього лише на 10% сприяє зростанню інвестицій в обладнання у два рази.

В макроекономічних моделях акселератор поєднується з мультиплікатором (множником) як рівняння:

де А - автономні інвестиції; (1 - С) - частка споживання в національному доході або його приріст.

Залежно від співвідношення мультиплікатора (коефіцієнта співвідношення до споживання) і акселератора динаміка національного доходу (Д), або його приріст, може набувати рівномірного або циклічного характеру. Причому циклічні коливання виникають при співвідношенні

У цілому акселератор розглядається економістами як головне роз'яснення причин економічних циклів. Однак роз'яснення економічних циклів буде неповним без висвітлення різних теорій грошей і кредиту.

Щодо суті грошей існують теорії металізму, номіналізму тощо, хоча про них і забувають.

Металізм ототожнює поняття грошей і благородних металів як грошей. Таке ототожнення ігнорує суспільний характер грошей.

Металістична теорія стверджує, що неповноцінні гроші не можуть служити для накопичення капіталу і тому продаж товарів має відбуватися за повноцінні гроші. Ця теорія визнає функції грошей як міри вартості, накопичення капіталу та світових грошей*

Металістична теорія не сприймає того, що золото й срібло не є грошима, а стають ними лише за певних суспільних відносин. Гроші не просто товар, а своєрідний товар, суспільна функція якого полягає в тому, щоб бути узагальненим еквівалентом. Відкидаючи такі функції грошей, як засіб обігу і засіб платежу, ця теорія не враховує, що гроші можна замінити на знаки вартості, що ми і маємо сьогодні. Від паперових грошей важко повернутися до виготовлення їх із золота чи срібла.

Номіналістична теорія грошей відкидає їх виникнення на основі товарного виробництва і обміну, а також не визначає їх внутрішньої вартості. Вона визнає гроші як умовний знак і визначає їх як абстрактну величину, що не має матеріального забезпечення. Ця теорія розвінчує гроші з благородних металів і протиставляє їм паперові гроші.

Номіналізм як теорія має різні напрямки. Серед них і державна теорія грошей, що розглядає гроші як результат діяльності державної влади, яка не тільки створює гроші, а й наділяє їх платоспроможністю. Виходячи з

юридичної природи грошей, державна теорія грошей відкидає будь-яке значення вмісту металів для платіжної сили, стверджуючи, що паперові гроші такі самі за цінністю, як і гроші з благородних металів. Вона відкидає поняття грошей як міри вартості і прийнятна у період війн та інфляцій, що ми маємо сьогодні в Україні, оскільки роль грошей зводиться до функції платіжного засобу, а їх платіжна сила встановлюється державою.

Інша номіналістична теорія розглядає гроші у плані масштабу цін і засобу обігу. В цілому ці два напрями розглядають гроші як умовні знаки, щось на зразок талонів, марок або купонів. Платіжна сила цих грошей визначається кількістю облікових одиниць* проставлених на паперовому грошовому знаку.

Необхідно відзначити і кількісну теорію грошей, особливо в її кейнсіанському трактуванні, яка надає пріоритет грошам як факторові формування інвестиційного попиту, а норму проценту ставить у залежність від грошового ринку.

Більше півстоліття тому англійський економіст Джон Мейнорд Кейнс у книзі "Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей" розробив економічну модель ринкової економіки. Досить швидко методи аналізу і термінологія" які використав Кейнс у своїй праці, стали елементами універсальної мови, якою економісти усіх шкіл і напрямів спілкуються між собою. Разом з тим економісти висловлювали упевненість, що рекомендації Дж. Кейнса не безспірні, хоч вони й дали розвиток економічній думці. Навіть у період сьогодення ще не всі науковці знають, що фундаментом розробки економічної моделі ринкової економіки Дж. Кейнса були фундаментальні праці українського вченого-економіста, академіка НАНУ Михайла Туган-Барановського, такі, як "Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь", "Русская фабрика в прошлом и настоящем", "Основы политической экономии" та інші.

Вирішальним положенням кейнсіанської економічної теорії е поняття макроекономічної рівноваги, а також окремих ринків - ринків товарів, послуг, грошей і цінних паперів. Дж. Кейнс розглядав взаємний зв'язок між запланованими видатками і національним доходом як елемент питання макроекономічного аналізу. Чи будуть спроможні сімейні господарства, фірми-виробники, урядові органи задовольнити попит на товари та послуги, які та чи інша економічна система зможе запропонувати в умовах повної зайнятості? Цим питанням Дж. Кейнс займався, розглядаючи економічну систему на довгострокових часових відрізках. Особисте споживання (значна частина видатків) займає більше двох третин в обсязі всіх закупок товарів і послуг. Це дає уявлення про розрахунковий доход після всіх податкових виплат як про головний фактор, що визначає структуру споживчих видатків. Будь-яке збільшення доходу збільшує й видатки, однак на суму, нижчу від доходу. Частку заощаджень - різницю між зростанням доходу і проведеними видатками — Кейнс називає граничною схильністю до споживання.

Функцію споживання в аналітичному вигляді можна виразити формулою:

При зростанні доходів зростають податки і збільшується національний доход, але рівноваги між плановими витратами і національним продуктом досягти важко. Наприклад, національний доход зросте на 1000 дол., але це не спричинить збільшення планових витрат на ту ж суму, оскільки потрібний деякий час для нарощування виробництва товарів. Якщо ж національний доход знижуватиметься, різниця залишатиметься в товарно-матеріальних запасах.

Рівень національного доходу змінюється більше, ніж зміна вихідного рівня автономних витрат, що викликала це збільшення. Це є ключовим моментом кейнсіанської моделі макроекономічної рівноваги. Це поняття в макроекономічній теорії розглядається як мультиплікаційний ефект. Відношення абсолютних величин рівноваги національного доходу до рівня автономних витрат, що їх викликали, називають мультиплікатором витрат.

Зміни в автономному споживанні можуть змінювати планові витрати, що якоюсь мірою компенсує часті розширення і згортання економічної системи в ході її розвитку за фазами ділових циклів. Це випливає з того, що споживач не розподіляє свій доход на частку для збереження і частку для витрат на кожний день, місяць, рік без змін, оскільки зробити це дуже важко, практично неможливо. Споживання в структурі національного доходу становить дві третини його обсягу. З урахуванням мультиплікаційного ефекту збільшення споживання лише на 1% може викликати значно більший стрибок у темпах економічного зростання. Зростання упевненості споживачів може викликати економічне зростання, а зниження упевненості спричиняє різке зменшення економічних показників.

Таким чином, економічний спад може бути обумовлений не тільки помилками у проведенні грошово-кредитної політики, наприклад, різким скороченням грошової маси в обігу, а й зменшенням споживання або скороченням інвестиційних витрат.

Дж. Кейнс вбачав шляхи виходу з економічного спаду в регулюванні фіскальної системи, тобто регулюванні величини податків і державних закупок. Після великої депресії і до сьогодні економіка США не переживала глибоких спадів, але економісти Є. Долан, К. Кемпбел і Ф. Кемпбел розцінюють це не як втілення в практику економічної теорії Кейнса, а як результат дії федерального уряду. Проте незначні спади все-таки були. Інфляція 1970-х років стала досить скрутним періодом для економіки США. Розглядаючи теорії макроекономічної рівноваги, слід зупинитися на прикладах роботи, зокрема банків США, щодо контролю кількості грошей в обігу.

Головним методом, за допомогою якого банки США контролюють кількість грошей в обігу, є операції на відкритому ринку. Операції на відкритому ринку - це купівля або продаж цінних паперів на фінансових ринках держави. Купівля цінних паперів на відкритому ринку впливає на грошову масу. Так, купівля цінних паперів, виконувана банками, збільшує обсяг грошової маси, а продаж банками цінних паперів скорочує обсяг грошової маси.

Ступінь кінцевої зміни грошової маси залежить від двох факторів: співвідношення резервів банків і банківських депозитів; від пропорції, за якою населення розділяє свої гроші на готівку і банківські депозити.

Якби банки тримали всі 100% коштів у вигляді резервів, то операції на відкритому ринку не мали б сенсу, тому що банки не були б зацікавлені в додаткових операціях. За невеликої питомої ваги обов'язкових резервів банку (наприклад 10%) приріст депозитів і резервів сприяє їх значному збільшенню, у такому випадку банк зможе використати значну частину приросту коштів (резерву) на закупівлю цінних паперів, що сприятиме приросту грошової маси.

Якщо населення знімає готівку з рахунків у банку, то тим самим воно скорочує кредитні можливості банку, і він не може виділяти додаткові кредити. Величина множника, на яку збільшується кількість грошей в обігу в результаті операцій на відкритому ринку, називається грошовим мультиплікатором.

Грошовий мультиплікатор показує зміну обсягу грошової маси на кожну грошову одиницю (гривню) проведених операцій на відкритому ринку.

Величина грошового мультиплікатора обернено пропорційна нормі обов'язкових банківських резервів, а також пропорції розподілу грошових коштів на готівку і банківські депозити.

Наприклад, у 2003 р. показник грошового мультиплікатора в економіці США становив 2,8. Якщо банк закуповував цінних паперів на 1 млн. доларів, то грошова маса зростала до 2,8 млн. доларів. Значення показника може змінюватись, тому що воно залежить від поведінки банків і населення, однак, попри все, грошовий мультиплікатор в міру стабільний. Його зменшення відбувається внаслідок збільшення готівкових грошей відносно депозитів.

Слід зазначити, що грошова маса являє собою готівку в сукупності з депозитами. Обсяг грошової маси визначається як результат дії центрального банку, комерційних банків і населення.

Грошовий мультиплікатор можна виразити формулою:

де с - відношення суми готівки до депозитів (наприклад, 25%); р - норма обов'язкового банківського резерву (15%). Підставивши значення, одержуємо 3,125, що означає ефективне вкладання коштів, які зростатимуть у стільки ж разів.

Приклад свідчить про те, що із збільшенням резервної норми або вищим співвідношенням готівки і депозитів величина грошового мультиплікатора зменшуватиметься.

Відзначаючи внесок Дж. Кейнса в розвиток теорії державного регулювання економіки і бачення грошей, фінансів і кредиту, його далекоглядність щодо обґрунтування державного втручання в розширене відтворення виробництва, впливу на зайнятість і обсяги виробництва через інвестиції, слід визнати, що його виважена бюджетна та фіскальна політика була передовою. Недоліком його вчення є недооцінка впливу зростання цін на процеси відтворення виробництва, того, що підвищення попиту при відсутності пропозиції призводить до інфляційних процесів, недооцінка впливу грошей як міри вартості на забезпечення високих темпів підйому економіки.

Помилкові ідеї, які мали місце в теоретичних розробках Дж. Кейнса, стали підмурком, на якому зросла теорія монетаризму. Цю теорію започаткувала група економістів, найбільш помітним серед яких є М. Фрідман (США). Основою його вчення є кількісна теорія грошей, що розглядає їх у динаміці з використанням статистичного аналізу. На його думку, нестабільність в економіці обумовлена грошовою сферою, тобто грошова маса вважається головною у витратах економіки.

Фінанси, бюджет та інвестиції, за цим ученням, якщо вони не підкріплені динамікою грошової маси, мають другорядне значення. Такий висновок відсуває кейнсіанську теорію економічних факторів (бюджетної політики та інвестицій) на другий план, а на перший виводить культ грошей, які гарантують платіжність, а звідси і вплив, наприклад Національного банку, на величину грошової маси як найефективніший. Таке трактування обумовлює необхідність послаблення впливу урядів па кредитну політику й емісію, зокрема, при емісійному фінансуванні бюджетного дефіциту. Отже, кейнсіанська модель економічного регулювання економіки та роль бюджету у цьому процесі поставлені під великий сумнів.

На наш погляд, і кейнсіанська модель, і монетарна мають позитивні моменти. Саме кейнсіанська модель регулювання економіки дала можливість подолати глибокі негативні процеси великої депресії у США і Англії.

Економічна криза, яку переживає Україна, в чомусь подібна до великої депресії, але має ще тяжчі наслідки. Валовий національний продукт в Україні скоротився більш ніж наполовину, капітальні вкладення та державні закупки - ще більше. Виробничі потужності простоюють, або ж використовуються менше ніж на 50%. Кейнсіанська теорія регулювання економіки якраз і передбачає подолання таких кризових явищ шляхом запровадження:

державних інвестицій в економіку на капітальні вкладення для впровадження передових технологій;

повної відміни від закупівлі імпортних товарів;

емісії грошової маси при бюджетному дефіциті для ефективного використання в пріоритетних напрямах виробництва;

створення виробничих потужностей усіх форм власності з виробництва однойменних товарів для вільної їх конкуренції на ринку;

впровадження енергозберігаючих технологій на основі жорсткого режиму економії.

Ідеальні моделі створити неможливо. Практика показала, що стримування грошової маси може певний час гальмувати зростання цін, але суто монетарними методами зупинити інфляційні процеси, розв'язати проблему економічної кризи, а тим більше зупинити падіння виробництва не вдається. Потрібен цілий комплекс заходів, що передбачають удосконалення податкової системи, валютного регулювання, цінової політики, цільового спрямування бюджетних витрат.

В основі будь-якої суспільної моделі лежить реальна економіка, функціонування якої забезпечує задоволення особистих і загальнонаціональних потреб. У кінці 80-х - початку 90-х pp. XX ст. революційні темпи створення ринкових форм в Україні охопили сфери організації банківської справи, ціноутворення, приватизації, ринку державного боргу. Частково це стосується сфер, які мають переважно похідний від реальної" економіки характер (банківська справа, держборг). Створення ринкових форм в цих сферах з погляду спрямованості і динаміки було швидше самоціллю, ніж чинником розвитку реальної (нефінансової) економіки. Внаслідок цього перетворення здійснювалися у формах, не адекватних загальноекономічному змісту перехідних процесів. З ряду причин об'єктивного і суб'єктивного характеру лібералізація в цих секторах економіки не може бути доповнена ефективним режимом регулювання всієї економічної системи. Методи приватизації, як і система державного регулювання ряду базових сфер (природні і штучні монополії, науково-технічний потенціал і деякі інші), недостатньо сприяли створенню передбачуваних ринковою моделлю економіки ефективних ринків товарів, капіталів і праці.

Загалом початково вибраний шлях, реально орієнтований не на формування нової економічної системи, а на форсоване створення окремих передових ринкових форм, виявився неефективним. Відсутність необхідної координації елементів економічної політики, а також досить насиченого конкурентного середовища (це було зумовлене нерозвиненістю виробництва засобів споживання і тією обставиною, що в багатьох найважливіших напрямах економічної діяльності домінуючі позиції історично належали монополіям) мала негативні наслідки. Процеси перетворення економіки відбувалися стихійно. Ліберальні економічні реформи мали гіпертрофований характер, їх функціонування не було скоординоване з функціонуванням інших економічних форм.

Забезпечуючи вирішення окремих тактичних завдань, такий метод побудови ринкової економіки сприяв поглибленню раніше існуючих економічних диспропорцій і дисфункції економічної системи, породжував додаткові соціально-економічні проблеми (посилення диференціації населення за рівнем прибутків на фоні загального їх зниження, безробіття, криміналізації суспільства). У свою чергу, ці проблеми створили умови, несприятливі для розвитку реформ і формування економічного підмурка суспільства, функціонуючого на принципах ринку, тобто передусім на принципі еквівалентності.

У перехідний період принципово важливого значення набуває проблема оптимального поєднання ліберальних, ринкових методів управління.

В умовах початково неринкової економічної структури досягнення системного результату потребує забезпечення стабільного економічного зростання при прийнятному інфляційному фоні (формування так званої монетарної економіки, тобто економіки, збалансованої за платоспроможним попитом і товарною пропозицією при розвиненій функції пропозиції). Поряд з цим воно потребує застосування виважених методів управління. При цьому істотним чинником вибору точки оптимуму в цьому поєднанні ? знак і величина торгового сальдо, а також рівень імпорту продуктивного капіталу: чим ці параметри вищі, тобто чим надійніше захищена національна валюта і чим сприятливіші перспективи національного виробництва, тим більш ліберальним за інших рівних умов може бути режим економічного регулювання. Однак самі ці параметри передбачають цілий комплекс передумов, серед яких важливу роль відіграють низька інфляція, невисокі процентні ставки, сприятливий податковий клімат, відсутність серйозних перешкод на шляху створення конкурентного середовища, ефективна система центрального і місцевого управління. Оцінка внутрішньої ситуації в Україні дозволяє констатувати відсутність таких передумов і, отже, об'єктивної основи для застосування ліберальних методів у якості домінуючих в системі регулювання. Мова, зрозуміло, йде не про те, що ліберальним методам економічного регулювання немає місця в Україні. Ці методи повинні використовуватися максимально широко. Питання насправді в тому, що масштаби раціонального застосування цих методів у країні об'єктивно відносно вузькі. Ліберальні методи регулювання можуть бути ефективними в умовах досить насиченого конкурентного середовища або коли їх застосування реально сприяє продукуванню такого середовища.

Однією з істотних проблем у фінансовій сфері слід вважати демонетизацію і доларизацію економічного обороту, що досягли за роки лібералізації, фінансової стабілізації і побудови монетарної економіки критичних масштабів. Демонетизація економічного обороту, включаючи неплатежі, а також доларизація відображають реакцію економіки з неринковою структурою на рішення у сфері економічної політики, прийняті в розрахунку на керівні впливи, характерні для економіки з розвиненою ринковою структурою (монетарної економіки). Іншими словами, впливи неадекватні і в системному плані неефективні.

Крім вказаної базової причини (початково немонетарний, тобто неринковий характер економіки), спроби вирішити завдання економічного зростання і надання монетарного характеру економічному обороту традиційними монетарними (ліберальними) методами не могли бути ефективними також внаслідок того, що вказані завдання не були сформульовані як політичні установки, а використані засоби їх вирішення мали досить вузьку спрямованість. У результаті застосовані методи економічної політики забезпечували вирішення не загальноекономічних, а головним чином спеціальних завдань грошової і бюджетної політики. Ці методи і заходи були орієнтовані переважно на боротьбу з наслідками (інфляція, слабість національної ва люти, розмір і неринкові форми покриття бюджетного дефіциту), а не з при чинами (незадовільний стан економіки як результат її неефективної структури, відсутності дієвих стимулів, реальних організаційних і законодавча можливостей для її поліпшення).

У свою чергу, боротьба за зовнішні ознаки монетарної економіки, обмежуючи споживання, перешкоджала розвитку виробництва, утруднювала ні лагодження раціональної системи оподаткування, знижувала ефективній рішень у сфері грошової політики і цим самим ослаблювала національну валюту.

Для вирішення невідкладних завдань переходу до принципово нові соціально орієнтованої ринкової моделі суспільства в Україні в умовах, її] склалися, потрібно передусім визначити оперативні цілі економічної політики і засоби їх досягнення. Виходячи з потреб формування структури економіки, що забезпечує вирішення стратегічного завдання, та з урахування соціально-економічної ситуації, оперативною метою в сучасних умовах є поновлення економічного зростання. Без досягнення даної мети імовірність руйнівних наслідків для суспільства недопустимо висока. Іншою метою є обмеження інфляції. У сукупності практичне завдання економічної політики сьогодні може бути визначене як створення умов для економічного зростання (пріоритетний, визначальний напрям) при обмеженні інфляційних тенденцій (підлеглий, лімітуючий напрям).

Одночасно демонетизація економічного обороту, обмеженість зовнішніх джерел фінансування економічного зростання і переважання нецивілізованих форм заощаджень населення породжує питання про використання внутрішніх монетарних (емісійних) можливостей розвитку економіки.

У найбільш загальній формі монетарна політика може бути визначена як управління грошовою пропозицією, або створення умов для доступу економічних суб'єктів до кредитів у значних обсягах і (або) під процентну ставку, що відповідає певній економічній меті. Складовими монетарної політики виступають: грошова (у вузькому значенні) політика як політика регулювання кількості грошей в обороті (обсягу грошової маси), процентна політика - політика регулювання загального рівня процентних ставок в економіці, політика валютного курсу (валютна політика у вузькому значенні) - політика регулювання рівня і динаміки курсу національної валюти до іноземних (поки в основному до долара США). Постановка питання про активізацію монетарної політики з метою стимулювання економічного зростання робить необхідним визначення меж і наслідків можливого впливу такої активізації на економіку, передусім на динаміку виробництва і темпи зростання цін.

Видається, що вирішальне значення для розвитку виробництва і в результаті для економічного зростання має та мотиваційна компонента, яка найбільш жорстко лімітує виробництво, встановлюючи найвищий поріг мінімально необхідної рентабельності і загального прибутку (зрозуміло, йдеться про виробництво в рамках офіційної економіки). Враховуючи характер елементів, достовірний розрахунок об'єктивного рівня пирогового значення кожного з них досить складний, якщо взагалі можливий.

Таким чином, з одного боку, можна говорити про те, що окремі позиції монетарної політики сьогодні незначною мірою впливають на визначення умов економічного зростання. Але в сукупності монетарні інструменти мають швидше істотний, ніж слабкий вплив на стан справ в економіці. З наведеного випливають два висновки: можливості монетарної політики щодо створення сприятливих умов економічного зростання можуть бути ефективно реалізовані лише в системі заходів, що передбачає сувору координацію рішень у рамках грошової політики з відповідними діями в інших пов'язаних напрямах; питання про те, які умови мають бути створені на основі монетарної політики, є дійсно актуальним. Спробуємо дати на нього відповідь. При цьому матимемо на увазі, що відповідь може бути дана тільки умовно, тобто рішення, що приймаються, і дії у сфері монетарної політики можуть мати позитивний ефект лише за адекватних зовнішніх умов. Характер цих зовнішніх умов повинен розглядатися окремо.

Для формування збалансованої політики економічного зростання необхідно визначити домінантну складову монетарного блоку. Очевидно, на цю роль не підходить грошова політика у вузькому значенні - як політика, націлена на забезпечення економічного обороту необхідною і достатньою грошовою масою. Дана гілка політики в контексті розв'язання будь-якої економічної проблеми може виступати лише як така, що забезпечує умови (більш або менш сприятливі) для отримання необхідного результату. У зв'язку з цим слід відзначити, що домінуюче положення грошової складової антиінфляційного курсу, як одного з центральних елементів заходів щодо фінансового оздоровлення, насправді забезпечувалося жорсткою експлуатацією кредитної і валютної складових монетарної політики. Це означає, що внаслідок ряду обставин, передусім політичного характеру, менш розвинена форма (грошова політика у вузькому значенні) підпорядкувала собі більш розвинені форми (кредитну і валютну політику). Результат, зрозуміло, тільки частково обумовлений відзначеним співвідношенням форм монетарної політики і демонструє штучність і приреченість відповідних побудов і рішень.

Валютна політика в цьому контексті, як політика валютного курсу, є більш спрямованим і у зв'язку з цим більш дієвим інструментом впливу на характер і динаміку виробництва, як і на динаміку споживання, заощаджень і інвестицій. Вплив даного напряму монетарної політики на економіку в цілому опосередкований умовами зовнішньоекономічних відносин. Безпосередньо він впливає на обсяги експорту-імпорту товарів (послуг) і виступає чинником, що визначає характер капіталопотоків.

З урахуванням значущості зовнішньоекономічної складової політика валютного курсу має важливе значення для загального стану вітчизняної економіки. У той же час ситуація в даній сфері об'єктивно поки не передбачає яких-небудь істотних змін валютного курсу, його нинішній рівень цілком відповідає інтересам розвитку національної економіки. Що стосується перспектив, то завданням валютної політики є збереження існуючих співвідношень гривні та іноземної валюти, внутрішніх і світових цін на російські товари експортної групи, маючи на увазі стабільну розумну рентабельність експорту без його драматичного падіння (з одночасним зростанням імпорту) або гіпертрофованого зростання з виснаженням внутрішнього ринку по товарах експортної групи і підривом умов імпорту. Даний підхід виключає жорстку (офіційну або неофіційну) прив'язку національної валюти до іноземної і передбачає встановлення оптимальної величини валютного курсу як результуючої впливу ряду чинників, включаючи умови функціонування національної економіки, інфляційні тенденції всередині країни і рівень світових цін на вітчизняні товари експортної групи.

Політика валютного курсу, що проводиться в такому режимі, не може, навіть за суто формальними ознаками, претендувати на роль домінуючої компоненти монетарної політики. Домінуючою валютну політику робить перш за все жорстка прив'язка національної валюти до іноземної, оскільки в цьому випадку кредитна політика повинна виконувати допоміжну функцію, регулюючи, в тому числі через процентні ставки, умови пред'явлення попиту на національну валюту. Активна кредитна політика має відігравати цю роль при виникненні спреда між офіційним і реальним курсом національної валюти. При спреді на користь іноземної валюти (тобто коли іноземна валюта реально сильніша, ніж за офіційним курсом) кредитна політика, обмежуючи доступ до національної валюти, знижує тим самим і попит на іноземну валюту, захищаючи валютні резерви. У випадку, коли спред складається на користь національної валюти, обмеження доступу до неї за допомогою кредитної політики захищає національну економіку, знижуючи спекулятивний попит на товари (особливо експортної групи), можливості появи "легких" грошей і супутніх інфляційних тенденцій.

Звернемося тепер до останньої гілки монетарної політики - кредитної політики, насамперед до її процентної складової. Як уже зазначалося, використання монетарних можливостей як головного інструмента проведення антиінфляційного курсу зумовило суто підлеглий стан кредитної політики, позбавивши її тим самим власного змісту. Змістом кредитної політики є регулювання умов кредитування економіки в інтересах її збалансованого функціонування і розвитку. Розвиток кредитування реальної економіки не був можливим і внаслідок вирішення завдань зі створення ринкової системи державного боргу.

У результаті кредитування нефінансових секторів економіки зайняло периферійну нішу, утримуючись переважно у сферах, порівнянних за рентабельністю зі спекулятивним фінансовим бізнесом, а крім цього у сферах, відносно менш рентабельних внаслідок консерватизму менеджменту банків (як показало життя, консерватизму виправданого), а також завдяки "некласичним" принципам взаємовідносин банків і їх власників. В останньому випадку кредитні відносини зберігалися значною мірою всупереч не тільки відносній, але н абсолютній економічній доцільності для банків.

Вибір економічного зростання як пріоритет об'єктивно змінює місце кредитної складової в загальній систем