Економіка розвитку - Царенко О.М. - § 3. Економічне зростання незалежної України -в ефективності виробництва, розвитку фінансів і банківської системи

Розбудовуючи незалежну державу, Україна має розв'язати цілу низку проблем, які обумовлюють необхідність подальшого прискорення інтеграційних процесів в економіці. Сьогодні країна має деформовану економіку, де існує відносно благополучний сектор, що вивозить сировину і закуповує для України обмежений перелік товарів і послуг, та невелика кількість підприємств, які зуміли зайняти кращі позиції на товарних ринках і виживають завдяки існуючому купівельному попиту, а також цілий ряд підприємств, що повільно скочуються до банкрутства.

Ось чому поряд із здійсненням економічної політики має визначитись нова, науково обґрунтована структурна політика. Тобто необхідне державне сприяння:

1.демократизації управління в усіх гілках влади. При цьому правові й економічні відносини в державі мають будуватись на конституційних засадах за принципом верховенства загальнодержавного права й законів;

2.напрямкам розвитку економічної політики, що відповідають умовам і критеріям оцінки сучасного комплексного розвитку, дешевизні і якості виробництва. Рівень віддачі державних ресурсів, що знаходяться в обігу, насиченість ринку товарами і послугами залежить від ефективності використання науково-технічного потенціалу, ефективного господарювання і підприємництва, від ступеня насиченості й активності дій різних форм господарських систем, їх конкурентоспроможності на внутрішніх і зовнішніх ринках;

3.здійсненню науково-технічної політики економного і раціонального використання ресурсів, широкого застосування маловідхідних і безвідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, а також форм організації виробництва з високою кінцевою результативністю, екологічною чистотою, збереженням і своєчасним відтворенням збитків, заподіяних природі, для забезпечення гідного рівня життя для наступних поколінь;

4.налагодженню тісних міждержавних економічних зв'язків у межах єдиного ринкового простору та забезпечення відкритості української економіки.

Україна повинна бути відкритою в економічному відношенні, входити на взаємовигідних принципах еквівалентності до міждержавних світових господарських структур (мається на увазі відкритість фондового ринку та ринку товарів, інвестицій і технологій тощо).

Україна багата природними ресурсами, запасами вугілля, залізних руд тощо, але найбільшим природним багатством країни є найкращі у світі чорноземи, що разом складає міцний фундамент для ефективного економічного розвитку. Існує також міцний науковий потенціал. Однак він використовується недостатньо, особливо щодо прогнозування майбутнього розвитку країни.

Модель оптимального функціонування економіки держави вимагає точного врахування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей та ринкових зв'язків на макро- і мікроекономічному рівні, з тим щоб забезпечити інтенсивний економічний розвиток як держави, так і територій.

Аналізуючи розвиток виробництва, фінансів і банківської системи України, не можна не пов'язувати його з соціально-економічним розвитком суспільства України. Збільшення обсягів виробництва знімає соціально-економічну напругу і, навпаки, зниження обсягів веде до посилення напруги, що супроводжується труднощами з реалізацією створеного продукту, погіршенням фінансового стану підприємств, а це значною мірою зумовлює неплатежі, породжує негативні явища в грошово-товарних відносинах.

Виділення в цілому по Україні відтворювальних комплексів, підрозділів, і споживчих галузей дає можливість не тільки застосувати практичні заходи з нормалізації грошово-товарних відносин, але й перейти до управління відтворенням основного капіталу.

Адже, на відміну від основних виробничих фондів, що функціонують в індивідуальному самостійному режимі відтворювання, капітал здійснює специфічний кругообіг: у ньому авансовані на виробництво фінансові ресурси не просто взаємозв'язані, але і регламентуються як єдине ціле за рядом відтворювальних параметрів.

Управління економікою якраз і доцільно зв'язати в єдине розширене відтворення капіталу, продукту і споживчих доходів, і регулювати їх за допомогою відтворювального кругообігу капіталу. Гармонізація цієї складної системи, підвищення її ефективності і нормалізація грошово-товарної збалансованості досягаються з розрахунку на капітал в тому випадку, коли капітал, продукт і дохід збільшуються приблизно однаковими темпами.

В результаті створюється система народногосподарського кругообігу. В ній суспільство виступає суб'єктом кругообігу суспільного капіталу, виробництво - суб'єктом кругообігу засобів виробництва в складі продукту, індивід - суб'єктом кругообігу споживчих доходів, які матеріалізуються у предметах споживання і послугах.

Таким чином, відтворювальні процеси дозволяють вирішувати проблему грошово-товарної збалансованості, що потребує комплексу заходів, основою яких мають стати:

розробка концепції розбудови національної економіки, адекватної загальносвітовим тенденціям розвитку, існуючій моделі соціально орієнтованої ринкової економіки, а також історичним, соціально-економічним і культурним особливостям України;

розробка науково обґрунтованої концепції державного регулювання, адекватних моделей соціально орієнтованої ринкової економіки, з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку України; передусім ця концепція повинна визначити масштаби інвестиційної діяльності держави, не забуваючи про зобов'язання щодо соціального забезпечення громадян.

На наш погляд, перші спроби такого підходу в діяльності уряду націлені на:

зміцнення дохідної бази державного бюджету на основі певної корекції розпочатої нині податкової реформи;

внесення певних змін до структури видатків державного бюджету;

зміцнення системи державного фінансового контролю;

перенесення акцентів зовнішнього державного кредиту, з метою перетворити його на інструмент фінансування інвестицій;

недопущення дефіциту бюджету внаслідок тривалої несплати податків, недофінансування затверджених парламентом статей бюджетних видатків.

У стратегічному плані важливе значення має забезпечення використання фінансово-кредитної системи як механізм регулювання економіки, виходячи з розширеного відтворювання виробництва, з метою досягнення грошово-товарної збалансованості.

У ході ринкової взаємодії відтворювальна база підрозділів виробництва обумовлює тенденцію всього капіталу до організації його розширеного відтворення як кругообігу, а цей кругообіг, у свою чергу, регулює все розширене відтворення як систему кругообігу капіталу, продукту і доходів.

Осмислення ринку в рамках логіки становлення суспільної системи капіталу спонукає різко посилити увагу до його відтворювальних аспектів.

Важливе місце у цій системі займає організація ринку як банківсько-виробничо-ринкового комплексу в рамках відтворювальних підрозділів і приведення ієрархії ринків до системи кругообігу капіталу, продукту і споживчого доходу.

Ринок - це ще й міра регульованості цін, яка повинна істотно відрізнятися на кожному з етапів становлення ринку і випливає з організації грошового обігу, і передусім - із забезпечення стійкості грошей. У цьому аспекті не можна обійтися без ліцензування на ввезення продукції з-за кордону, за винятком наукоємних технологій і обладнання, та проведення комплексу заходів впливу на ринок, коли гроші мають слабке товарне забезпечення, а ринок розпадається за територіальними складовими. У цьому випадку гроші жорстко регулюються, і разом з тим жорстко регулюються всі грошові потоки.

Виникають ринки з різною глибиною ринкових відносин, з різними системами забезпечення грошей в різних відтворювальних підрозділах і секторах - товарною, валютно-фінансовою і бюджетною.

Важливо з'єднати відтворювальну макроструктуру в єдине ціле з фінансово-банківською системою. При цьому необхідно правильно визначити макроструктуру систем галузей, що входять до відтворювальних підрозділів. Через них в єдине ціле пов'язується розширене відтворення капіталу, продукту і доходу. На цій базі безпосередньо формується певний тип відтворення (за фондоємністю, темпами, зростанням і т.д.) розширеного, або інша міра узгодженості грошових і товарних потоків. Всі чинники дефіциту та інфляції збираються в єдиний вузол саме в рамках цієї макроструктури.

Перетворення всієї відтворювальної структури в ринкову змінює існуючий принцип регулювання дефіциту і інфляції на протилежний: розгортання системи грошових, товарних та інших ринків, тобто балансування відтворення шляхом балансування ринків. Тим часом механізм цього процесу не створений, а тому розгортання товарно-грошового обігу містить в собі внутрішнє гальмо: нерозвиненість госпрозрахункової банківської мережі, адміністративне обмеження інвестицій, відсутність механізмів регулювання інфляції. Особливо слід відзначити податкову політику України, яка практично не сприяє нарощуванню виробництва, а отже - і досягненню грошово-товарної збалансованості.

Необхідною стає реорганізація грошового обігу з погляду відображення в ньому сукупності грошових форм кругообігів.

Нормалізація грошово-товарних взаємозв'язків відтворювання не можлива без всебічного розвитку механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні обумовити природне зниження цін або хоча б гальмування їх підвищення, що супроводжується зростанням кількості і підвищенням якості товарів або послуг.

Демократизація економіки - це насамперед перетворення господарської ланки у відкриту систему, кожний підрозділ якої повинен бути пов'язаний з товарними, орендними, акціонерними або будь-якими іншими економічними фондами. Це означає розукрупнення великих підприємств, самостійне господарювання їх виробництв, цехів і т.д. на основі госпрозрахунку, взаємних купівлі-продажу акцій та інших ринкових відносин, що додасть кооперації праці між ними характеру дійсно єдиної, загальної зацікавленості в підвищенні ефективності. Це позитивно вплине і на узгодження грошових і товарних потоків у відтворенні.

Банківська система України вже сьогодні набула універсальної спрямованості в обслуговуванні клієнтів та здійсненні будь-яких банківських операцій. Розвиток банківської діяльності цілком і повністю залежить від стабілізації і розвитку економіки.

Для стабілізації економіки необхідна економічна політика, основою якої була б концентрація капіталів і їх спрямування на пріоритетні напрямки виробництва. У цьому зв'язку необхідно відповісти на питання: що сьогодні являє собою фінансово-кредитна система України?

По-перше, як фінансова, так і кредитна системи мають самостійність, але разом створюють відповідну фінансово-кредитну політику.

По-друге, фінансово-кредитна політика держави - головний ланцюг у розвитку економіки.

По-третє, через фінансово-кредитну систему держава контролює рівень інфляції, забезпечує стабілізацію грошової одиниці, зростання економіки, зайнятості, стабілізацію платіжного балансу та зростання доходів. Ясно, що одночасно вирішити всі ці проблеми неможливо, а тому потрібно вибрати пріоритети.

Реальність сьогодення - відсутність цілеспрямованої політики на інвестування виробництва конкурентоспроможних товарів; кредитуються, як правило, посередницькі організації. Світовий досвід розвитку банківських систем свідчить, що в більшості з них діє триланцюгова кредитна система, коли поряд з центральним банком та комерційними банками діє велика мережа спеціальних кредитних установ, тобто маємо спеціалізацію кредитної системи. Це в першу чергу інвестиційні банки, іпотечні банки, кредитна кооперація, спеціальні банки довгострокового кредитування промисловості, сільського господарства та інші.

Жодний банк не проводить активних інвестиційних вкладень, а сума довгострокових кредитів мізерна. Відомо, що комерційні банки обслуговують обіг оборотних фондів; практика показала що вони вкрай негативно ставляться до кредитування інвестиційних програм та довгострокового кредитування, тобто не обслуговують оборот основного капіталу. Таке положення веде до відсутності переливу капіталу і стає гальмом структурних зрушень економіки.

Головною метою кредитної політики сьогодні має стати створення третього ланцюга банківської системи з інвестиційної діяльності та довгострокового кредитування. Але для цього необхідно провести зміни в структурі економіки. Потрібні умови для накопичення капіталу як у виробництві, так і у населення. Такі кошти вкрай необхідні для самофінансування виробництва і для переливу їх в інші сфери через ринок капіталів - фінансовий ринок, але це неможливо без чіткої виваженої політики держави, тобто необхідна відповідність законів, що приймаються Верховною Радою, указів Президента та постанов Уряду об'єктивним економічним законам.

Закон грошового обігу відображає взаємний зв'язок багатьох елементів, до яких належать: сума цін на товари та послуги, наявність грошової маси, швидкість обігу грошової маси, безготівкові розрахунки, приріст кредитів за відповідний період. Необхідно пам'ятати не тільки про об'єктивність їх взаємозв'язку, й про те, що відношення між ними змінюються залежно від конкретних обставин та заходів грошової, кредитної та фінансової політики.

Прикладом цього може бути неправильна податкова політика та затвердження дефіциту бюджету в обумовлених розмірах, який покривається за рахунок емісії, що призводить до поглиблення негативних явищ та зниження виробництва, а це пряме зменшення прибутків і надходжень у бюджет. Багато складних проблем виникло також у зв'язку з відсутністю контролю в умовах, коли державний сектор в економіці значною мірою перевищує приватний, що призвело до різкого підвищення цін без зростання виробництва товарів, послуг і доходів населення. Маємо зростання цін при зростанні вітчизняного дефіциту товарів, зростає грошова маса в обігу. Але зменшення чи зростання грошової маси не є причиною інфляції, вона полягає в зменшенні виробництва товарів і необгрунтованому зростанні цін.

Необхідно також добре налагодити стосунки між Національним та комерційними банками, особливо між малими і середніми, які сьогодні не можуть виступати конкурентами великих банків.

Головне ж - створити в кредитній системі банки (державні чи комерційні), які б мали чітку спрямованість на довгострокове кредитування інвестиційних процесів.

Банки можуть виконувати такі види банківських операцій: залучення і розміщення грошових внесків і кредитів; здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів і їх касове обслуговування; ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів; фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестиційних коштів; випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів та ін.); купівлю, продаж і збереження платіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними; видачу запорук, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання в грошовій формі; придбання права вимоги за поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог і інкасації цих вимог (факторинг); придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг); купівлю в організацій і громадян і продаж їм іноземної валюти готівкою і валюти, яка накопичується на рахунках і внесках; купівлю і продаж в Україні і за кордоном монетарних металів; залучення і розміщення дорогоцінних металів на рахунках і внесках, а також інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики; довірчі операції (залучення і розміщення коштів, управління цінними паперами та ін.) за дорученням клієнтів; надання консультативних послуг; проведення операцій по касовому виконанню державного бюджету за дорученням України; здійснення інших операцій з дозволу Національного банку України.

Операції проводяться в грошових одиницях - гривнях, які знаходяться в обороті на території України, в порядку, встановленому НБУ.

Банки здійснюють операції в межах, передбачених їх статутами.

Банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування.

Здійснення операцій, передбачених для банків, іншим юридичним особам забороняється, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України. У той же час виконавчі органи місцевої влади при реєстрації статутних документів комерційних структур дозволяють їм виконувати операції, які належать виключно до діяльності банків. Насамперед це стосується кредитування, інвестицій капіталу, біржової та іншої діяльності. А ці порушення призводять до зловживань. Всім відомо, як довірчі товариства неправомірно здійснювали операції по внесках, не маючи на те ліцензій Національного банку.

Аналізуючи фінансову діяльність акціонерних комерційних банків в областях, слід зазначити, що практично всі вони є філіалами столичних банків, а це означає відплив грошових ресурсів з регіонів. Цей процес має дві сторони. Великі банки, які раніше були державними і яким дісталась велика кількість підприємств держсектора, для кредитування одержують ресурси від головних контор. На виплату процентів за користування цими ресурсами спрямовується значна доля прибутку, частина якого осідає в Києві.

Новостворені ж муніципальні комерційні банки не одержують таких підтримок. Вони намагаються залучити максимальну кількість місцевих ресурсів по вкладах населення і депозитах підприємств. Залучені кошти надходять знову ж таки не на розвиток регіонів, де вони створені, а в ті області, де значно вища потреба у кредитних ресурсах і вищі проценти їх використання. Крім того, будь-яка філія банку зобов'язана частину отриманого від діяльності прибутку направляти вищому органу, що знову зменшує кредитні вкладення регіонів.

Іншою проблемою кредитної системи є те, що практично відсутні інвестиційні вклади з боку нових комерційних банків у виробничі галузі, оскільки довгострокові кредити є низькорентабельними вкладами, а в умовах сучасної інфляції окремі галузі стають збитковими.

Підбиваючи підсумок проаналізованому, слід зазначити, що найвигіднішими є організація і розвиток системи незалежних місцевих комерційних банків. Необхідно розглянути питання про можливість створення муніципальних банків, діяльність яких спрямовувалася б на вирішення соціальних, житлово-побутових, екологічних проблем регіону.

Факторами, що стимулюють надійність і конкурентоспроможність банківської системи, є стабільність і поступальний розвиток економіки, достатність власного капіталу та виважена податкова політика. Ці чинники в умовах спаду виробництва призводять до необхідності жорстокої централізації комерційними банками капіталу своїх дирекцій, відділень і філій. При цьому встановлюється суворий режим контролю за наданням останніми кредитів у проведенні валютних операцій, а також розподілі прибутку, чому сприяє система електронних платежів, яка дозволяє провадити надання кредитів позичальникам через центральний комерційний банк незалежно від місця знаходження відділення чи філії. Виходячи з фінансового стану підприємств та мети зміцнення надійності і стабільності банківської системи в Україні, зменшення можливих фінансових ризиків, у кредитній діяльності банків започатковано формування резервів, які гарантують покриття можливих ризиків у діяльності банків, сприяють підтримці їх ліквідності.

Але така централізація відбувається не тільки у банківській, а й у бюджетній системі, коли, наприклад, податок на додану вартість повністю вилучається у державний бюджет, а після цього регіони одержують дотацію для збалансування своїх бюджетів. Так само філії і відділення комерційних банків одержують кредитні ресурси з головних банків. За цих умов території не можуть проводити самостійну кредитну політику, що спонукає їх до створення місцевих банків з їх філіями у містах і районах для забезпечення хоча б мінімальних можливостей проведення весняно-польових робіт, збирання урожаю, підтримки підприємств харчової та переробної промисловості місцевого значення.

Інтеграція України в міжнародне економічне співтовариство разом з новими можливостями розвитку принесла також певні недоліки, одним з яких є залежність національної економіки від світових фінансових потоків. Місцеві кредитні організації являють собою сукупність фінансових інститутів, орієнтованих в основному на розв'язання внутрішніх проблем територій.

Безсумнівно, що місцевим банкам необхідні певні інтеграційні процеси, спрямовані передусім на укрупнення, підвищення надійності та кредитних можливостей. Проведення великих довгострокових інвестиційних проектів по оздоровленню промислових підприємств потребує масштабного інвестування. У даний час окремо взятий банк не може здійснювати об'ємні інвестиційні програми, що обумовлюється їх високим ризиком.

У цьому аспекті не можна забувати про наявність аграрного сектору економіки, який займає значне місце і потребує довгострокових кредитних вкладень. Хто ж має кредитувати цей реальний сектор економіки? Тим більше що і ризиковість підвищена, і суми кредитів не великі, та й ефективний власник землі - фермер - тільки набирає силу. Необхідні іпотечні або земельні банки для інвестицій.

У самому відтворювальному процесі закладені внутрішні можливості потрібного інвестування. Необхідно тільки своєчасно акумулювати і швидко інвестувати кошти накопичень в об'єкти, що мають пріоритетне значення або в аграрний сектор економіки.

Економічний стан в аграрному секторі залишається складним. Основними причинами такого становища є послаблення державної підтримки сільськогосподарських виробників, відсутність необхідних кредитних внесків, порушення паритетності міжгалузевого обміну, поглиблення диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, звуження внутрішнього ринку внаслідок зниження платоспроможності населення.

Сьогодні фактично немає контролю за тим, що відбувається на селі. Однак навіть найефективніші заходи не дадуть належних результатів без кардинальних аграрних реформ у всіх напрямах.

Поряд з цим необхідно вирішити питання прискорення виділення коштів для інвестування в сільське господарство. Банки з великим побоюванням становляться до кредитування аграрного сектора економіки, оскільки відсутні механізми гарантії повернення запозичень через заставу.

Процеси якісного реформування сільськогосподарських підприємств ускладнюються їх скрутним становищем, розвалом системи матеріально-технічного постачання, а також тим, що основні засоби виробництва, в першу чергу, сільськогосподарські машини, трактори, комбайни, автомобілі в основному вже давно відпрацювали свій амортизаційний термін і потребують відновлення. У більшості сільськогосподарських підприємств капітального ремонту потребують приміщення для утримання худоби та інші об'єкти виробничого призначення. У цьому аспекті заслуговують на увагу пропозиції, спрямовані на державну підтримку селян-фермерів, підприємців. Адже навіть реформа Столипіна впроваджувалася за державної підтримки селян коштами, сільгоспінвентарем, посівним матеріалом, мінеральними добривами.

Розуміючи відсутність у держави достатніх бюджетних коштів для забезпечення фермерів і сільськогосподарських підприємств стартовим капіталом, можна йти шляхом створення спільних з фермерами організацій типу асоціацій, кооперативів чи інших.

Світовий досвід свідчить, що такий ресурс, як земля, завжди в ціні. Завдяки йому підтримуються активи сільгоспвиробників, стабільною залишається їхня кредитоспроможність у відносинах з банками. Він є також міцним бар'єром проти інфляції.

Хоча вже прийнято Закон про землю, але ще відсутній ринок землі, та це вже не виключає можливість банків виконувати свою важливу місію - бути регуляторами при передачі землі, основних фондів тощо у повну власність тих, хто може і хоче краще на них працювати, виробляти більше продукції з меншими затратами. У своїх позичальників банки України, як і їхні колеги в усьому світі, вимагають оформлення ліквідної застави. Лише після цього клієнт може розраховувати на одержання потрібних коштів, зокрема для розв'язання проблем аграрного сектора економіки.

Торкаючись проблем вітчизняних аграріїв, потрібно відзначити, що землеробство в наших краях - надзвичайно ризикова галузь. До цього слід додати, що не кращий приклад показали попередники нинішніх нових землевласників - колективні сільськогосподарські підприємства. Вони роками не забезпечували повернення одержаних кредитів та нарахованих по них відсотків. Переважна частина цих господарств працювала у збитковому режимі.

Реалії сьогодення підказують, що здійснювати революційні перетворення в агропромисловому комплексі держави без задіяння практичного механізму оцінки і застави землі - річ важка. Тому особлива роль відводиться банкам, які б почали працювати з землею як з товаром; оцінена земля викличе зовсім інше ставлення до себе з боку її реальних господарів. Вона має стати чинником, завдяки якому село активізується, збагатить свій потенціал. На нашу думку, лише в поодиноких випадках ситуація може дійти до купівлі-продажу окремих обмежених ділянок землі.

Розгляд землі як предмета купівлі-продажу і реалізація всіх позитивних чинників, що виникають у процесі операцій з нею, є однією зі складових частин комплексу заходів, які потрібно реалізувати, щоб вивести українське село на шлях цивілізованого розвитку.

В умовах подальшого входження банківської системи в ринок банки України не в змозі в односторонньому порядку нести повну відповідальність за неповернуті або несвоєчасно повернуті кредити і відсотки по них перед своїми вкладниками, акціонерами та платоспроможними клієнтами. Про виважену політику у відносинах з селом свідчить позиція окремих банків під час кредитного забезпечення сільськогосподарських робіт. Це ще раз свідчить про необхідність створення державою цивілізованих правил гри банків із сільгоспвиробником на базі іпотечного кредитування.

В усіх суспільствах кредит виступає як система грошових відносин, пов'язаних з тимчасовим перерозподілом частини вільних коштів підприємств, організацій і населення, як правило, у формі банківського кредиту.

Банківський кредит є джерелом додаткових ресурсів підприємств усіх форм власності, який використовується для відновлення основних фондів і їх розширення, формування оборотних фондів і фондів обігу.

Для забезпечення постійного виробництва і його відтворення у все більших розмірах, забезпечення постійного кругообігу капіталу підприємств необхідно мати резерв коштів, який використовується для проведення розрахунків по заробітній платі, оплати за матеріали, сировину тощо. Якщо резерву на підприємстві нема, то воно позичає гроші в кредит.

Надання кредитів - не тільки відмітна функція банку як особливого підприємства, а й основне джерело прибутку. Таким чином, щоб збільшити суму прибутку, банкам необхідно збільшити обсяги кредитування суб'єктів підприємництва. Але кредитний ризик, який є вирішальним банківським ризиком, стримує зростання портфеля кредитів банків і обумовлює їх обережну кредитну політику. Тому актуальною проблемою банку є оцінка кредитоспроможності клієнта. У даний момент існує досить багато варіантів розв'язання даного питання. Проте проблема, на наш погляд, полягає не у підході до оцінки здатності клієнта повертати кредит, а у тому факті, що незалежно від застосовуваної методики у більшості випадків клієнти визнаються неплатоспроможними і дістають відмову в кредиті. Так чи інакше, потенціального позичальника розглядають з точки зору наявності його власних коштів, яких виявляється недостатньо внаслідок жорсткого оподаткування, конкуренції.

Одним із найбільш ефективних і вживаних у банківській практиці способів забезпечення повернення кредиту є застава. Різновидом заставного забезпечення кредиту є іпотека, суть якої полягає в одночасному віднесенні до предмета застави як нерухомого майна, так і земельної ділянки, на якій воно розташоване. Прийнятий у вітчизняній практиці підхід базується на роздільній оцінці земельної ділянки і об'єкта нерухомості, розташованого на ній. На наш погляд, такий підхід є некоректним. Під цілісним об'єктом нерухомості слід розуміти земельну ділянку з розташованими на ній будівлями і спорудами. В окремих випадках предметом застави може виступати право оренди цієї земельної ділянки.

Правові відносини між позичальником-заставником і банком-заставодержателем, що виникають при зверненні стягнення на закладене майно, багато в чому визначають і суть економічних відносин. Відповідно до загальної практики, суд, встановивши факт невиконання зобов'язань за кредитним договором, дає дозвіл на реалізацію предмета застави і задоволення вимог банку з вартості реалізованого нерухомого майна.

Передбачається і позасудова реалізація закладеної нерухомості, яка здійснюється на основі спеціальної, нотаріально завіреної угоди сторін кредитного договору. Така угода може бути укладена тільки після виникнення підстав для звернення стягнення на предмет застави.

Цілком очевидно, що існуюча практика передбачає дворазову оцінку застави. Перший раз оцінка здійснюється при оформленні кредитного договору з метою встановлення співвідношення "кредит-застава" і визначення достатності забезпечення покриття всіх витрат банку-заставодержателя у разі звернення стягнення на закладене майно. Другий раз - при фактичному зверненні стягнення з метою проведення розпродажу закладеного майна на відкритих аукціонах. Зрозуміло, саме звернення стягнення на закладене майно є крайнім заходом. Сторони спочатку орієнтуються на виконання договірних зобов'язань. Але сама процедура оцінки передбачає ретельне обґрунтування банком усіх параметрів кредитної угоди. Одним з основних параметрів такої угоди є кредитна ставка.

При встановленні кредитних ставок необхідно враховувати ту обставину, що позиковий капітал за інших рівних умов приводить до зростання ринкової вартості нерухомості. Це випливає як із загальної моделі середньозваженої вартості капіталу, так і з очікуваної зміни прибутку і зростання норми дохідності. Якщо власний і позиковий капітал пропорційно впливають на зростання вартості нерухомості, то кредитор, очевидно, має право претендувати на певні дивіденди від такого зростання.

Узагальнюючим показником зміни вартості нерухомості є загальний коефіцієнт капіталізації, який визначається як норма дохідності власного капіталу, скорегована з урахуванням таких складових: амортизаційних відрахувань на погашення кредиту; величини, що враховує майбутнє збільшення частки власного капіталу у власності; зміни вартості власності; зміни прибутку.

Активний розвиток та розширення сфери діяльності банків потребує окреслення пріоритетних напрямків запровадження нових послуг, на яких мають бути сконцентровані зусилля. Серед них можна назвати трастові операції, консультаційно-інформаційні послуги, допоміжні операції, пов'язані із забезпеченням господарської діяльності клієнтів, удосконалення традиційних банківських послуг, насамперед депозитно-позичкових.

В Україні серед перспективних напрямків функціонування банків особливе місце може належати трастовим операціям, які передбачають управління майном та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнта на правах його довіреної особи. При здійсненні трастових операцій банк на підставі укладеного договору або за заповітом набуває відповідних прав і виступає розпорядником певного майна на користь довірителя чи третьої особи.

Реальні перспективи розвитку в банківській практиці нашої країни - деякі послуги, реалізація яких вимагає від персоналу банків глибоких знань особливостей функціонування господарюючих суб'єктів різних галузей економіки. Такі послуги можуть надаватися як у рамках уже діючих кредитно-розрахункових відносин банків з основним контингентом клієнтури, так і в окремому порядку, на договірних засадах, що сприяє залученню нових клієнтів. Серед зазначених послуг важливе місце можуть посісти:

• аудиторські послуги, що передбачають проведення комплексної перевірки банком усієї фінансово-господарської діяльності клієнта або окремих її аспектів;

маркетингові послуги, пов'язані з пошуком нових ринків збуту для клієнта, організацією рекламної компанії, добором партнерів, зацікавлених у господарських стосунках із клієнтом;

гарантійні послуги, надання яких пов'язане з видачею банком зобов'язань за клієнта, а виконання передбачає здійснення різноманітних грошових виплат;

виконання окремих внутрішніх операцій клієнтів: ведення бухгалтерського обліку, касового господарства, управління фінансами, виплату заробітної плати, регулювання постачання і збуту та деяких інших функцій внутрішнього управління компанією;

організація експертиз, що передбачають перевірку проектно-кошторисної документації на будівництво нового, розширення і модернізацію діючого виробництва, контроль за реалізацією проектів та відповідністю фактичних затрат кошторисній вартості, експертні роботи, пов'язані з фінансуванням проектів.

Розглянуті послуги вигідно доповнюють стандартний набір кредитно-розрахункових операцій комерційних банків, що є важливою перевагою у конкурентній боротьбі за залучення нових клієнтів.

Важливим є впровадження інновацій у структурі банківських операцій, а саме інновацій, які стосуються сфери економічної діяльності банків. Такі нововведення виникли в результаті універсалізації банків, вони є справді яскравим прикладом інноваційного вдосконалення в системі банківських операцій. Якщо на початку 1990-х років в Україні обслуговування зовнішніх відносин підприємств здійснювалося переважно через спеціалізований державний експортно-імпортний банк, то на сьогодні комерційні банки можуть запропонувати конкурентоспроможний комплекс проведення розрахунків за експортно-імпортними операціями.

Це динамічний і перспективний напрямок банківської інновації. За досить невеликий період часу було створено чітку систему платежів до зарубіжних банків, встановлено зв'язок із світовим ринком грошових капіталів. Ведуться неторгові операції з чеками. Серед широкого спектра функцій, які покликані виконувати банківські установи, пріоритетною залишається надання довгострокових кредитів на реалізацію інноваційних проектів, і у зв'язку з цим банки можуть розглядатися як зовнішні щодо нововведень суб'єкти. На жаль, у даний час операції з надання фінансових ресурсів під інноваційні проекти у вітчизняній банківській практиці майже не використовуються.

Дана ситуація пояснюється різними причинами, серед яких, на нашу думку, необхідно виділити такі. По-перше, високі темпи інфляції, яка стоїть на перешкоді серйозним комерційним інвестиціям у нові проекти навіть з порівняно нетривалими термінами реалізації, У цих умовах тривалість банківських кредитів рідко перевищує один рік, а здебільшого обмежується періодом у декілька місяців; саме тому переважають короткочасні кредити, відірвані від процесів нагромадження, розвитку виробництва, інвестиційної діяльності. По-друге, відсутність дієвих засобів стимулювання участі комерційних банків у інноваційному процесі. По-третє, відсутність системи відбору найбільш ефективних, конкурентоспроможних нововведень.

Разом з тим очевидно, що в міру зниження інфляції, посилення державної підтримки, зміцнення самих комерційних банків інноваційне кредитування розвиватиметься й надалі.

Потреба у розширенні діапазону банківських операцій об'єктивно випливає з умов конкурентного середовища, яке поступово складається на вітчизняному ринку.

Економіка перехідного періоду як наука вивчає економічні відносини і закономірності становлення відтворювальних процесів виробниц