Економіка розвитку - Царенко О.М. - § 1. Трансформаційні процеси в сільськогосподарському виробництві

Глава 1. Економічна трансформація в сільському господарстві

§ 1. Трансформаційні процеси в сільськогосподарському виробництві

Земля е одним з головних, життезабезпечуючих і виробничих ресурсів, раціональне використання якого визначає ступінь соціального й економічного прогресу суспільства. Незважаючи на те, що Україна має у своєму розпорядженні велику частину світової площі чорнозему, розвинену сільськогосподарську науку і висококваліфіковані кадри аграріїв, економіка сільського господарства знаходиться у важкому стані, виробництво валової продукції зростає повільними темпами, посилюються процеси деградації землі. Тому одним з актуальних питань є прискорення процесу відродження землі. Серед способів максимального використання ресурсів цього сектора економіки є залучення в практичну діяльність з його реформування всіх груп населення, як безпосередньо зв'язаних із землею, так і зайнятих у промисловості, будівництві, сфері обслуговування.

Історичний досвід демократичних країн, у тому числі Європейського Союзу, свідчить про необхідність забезпечення прозорості діяльності як держави, так і ринків, посилення контролю над діяльністю сільськогосподарського сектора виробництва. Цей контроль не зосереджується на перевірках та аналізі фактів, а являє собою процес підготовки конструктивних пропозицій і лобіювання їх в органах влади і управління. Адже наявність дієвого контролю і є основною ознакою розвиненого цивілізованого суспільства.

Місце і роль сільського господарства в економіці країни залежать від суспільно-економічних цілей держави, які вона реалізує через певну економічну, юридичну та адміністративну системи впливу на економіку. Вибір інструментів, способів і форм впливу залежить від намічених цілей розвитку, від внутрішніх і зовнішніх умов, а також наявних коштів.

Протягом усього періоду становлення незалежної України продовжувалася соціальна деградація українського селянства і села в цілому. Сільське населення вже давно знаходиться за порогом бідності, зростає безробіття, яке сьогодні коливається від 5 до 10%, погіршуються умови його життя. Посилюється дискримінація селянства, яка почалася ще за радянських часів і продовжується й понині. Ось основні причини, які призвели до занепаду аграрного сектора економіки і руйнації сільської соціальної інфраструктури.

Від самого проголошення незалежності України сільське господарство на державному рівні було визнане пріоритетною галуззю, але, як і в старі часи, — продекларували і забули. Підтвердженням цього може бути те, що загальна сума інвестицій в основний капітал аграрного сектора економіки скоротилася більш ніж у двадцять разів. У 1990 р. витрати на розвиток сільського господарства з державного бюджету перевищували 30%, а нині скоротилися в 10 разів. Положення погіршується ще й диспаритетом цін, втрати від якого в аграрному секторі досягають 100 млрд. грн.

Навіть прийняття Указу Президента України від 15 липня 2002 р. "Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року", який затверджує державну програму розвитку соціальної сфери села, не привнесло вагомих змін.

Особливо негативно позначаються на результатах реформ недоліки, викликані впровадженням нової цінової політики. Суцільна лібералізація і безпрецедентний ціновий диспаритет завдали величезної шкоди сільському господарству. Така політика і не могла не завдати шкоди, адже різкий перехід від планової економіки до ринкової, для якої не був підготовлений відповідний фундамент, розуміння ринкових перетворень спричинили страшний за своїми наслідками обвал сільського господарства.

Підприємства промислових і переробних галузей, використовуючи своє монопольне положення, різко підвищили ціни на вироблену продукцію, товари і послуги. При цьому ціни на сільськогосподарську продукцію контролювались і регулювались державними органами та всіляко стримувались, зважаючи на низьку купівельну спроможність населення, але компенсацію понесених збитків не було проведено. Виник парадокс - криза так званого перевиробництва при гострій потребі в товарах і необхідності збільшення їх виробництва.

Якщо ціни на товари, що використовуються для сільськогосподарського виробництва, високі, то, природно, мають бути високими ціни на сільськогосподарську продукцію. Оскільки такого взаємозв'язку немає, то сільгоспвиробництво стає збитковим. Відповідно до законів ринкової економіки збиткове виробництво банкрутів і самоліквідується. Тоді виникає питання, а хто ж повинен забезпечувати потреби населення України в хлібі, картоплі, молоці, м'ясі, вовні, коноплях та інших видах продукції. Отже, об'єктивно потрібно перебудувати насамперед економічний механізм, адаптувати його до вимог ринку, особливо це стосується сільського господарства.

Аграрний сектор, на якому сьогодні практично тримається державність, збитковий. Його фондооснащеність у 3-5 разів нижча, ніж промислових галузей, в той час як у країнах з розвиненою економікою навпаки - у 2-4 рази вища, ніж у промисловості. Парадокс і в тому, що найбільше багатство держави - земля на сьогодні не має ціни і не обліковується в основних фондах.

Велике занепокоєння викликає і той факт, що в сільському господарстві порушились організаційно-економічні основи відтворювальних процесів на мікрорівні. Більш того, внаслідок постійного зменшення внесення в ґрунт органічних і мінеральних добрив, а також недостатньої підтримки сільського господарства з боку держави і зростання його збитковості розпочався період повної втрати керованості сільським господарством у загальнодержавному масштабі, що говорить про критичний стан у розвитку АПК. Дещо змінило ситуацію реформування земельних відносин. Адже земля є одним з найважливіших чинників виробництва, тому реформування економічних відносин потребувало змін у земельних правовідносинах, які й забезпечує здійснювана в Україні багатопланова земельна реформа.

У новому Земельному кодексі логічно вирішено питання щодо особистих підсобних господарств громадян, які класифікуються як особисті селянські господарства. З 1 січня 2002 року, тобто з часу введення в дію нового Земельного кодексу, розмір безплатної передачі у приватну власність земельних ділянок для цих цілей збільшено з 0,6 до 2,0 га незалежно від місця їх розташування - у межах населених пунктів чи за їх межами.

Отже, новим Земельним кодексом врегульовано існуючу до цього часу правову невідповідність, коли земельна частка (пай) площею 3-5 га, а в деяких сільських радах і більше, знаходиться в приватній власності, а земельна ділянка для ведення особистого підсобного господарства, розташована за селом, площею у декілька соток, знаходиться тільки в користуванні. Врегулювання цього питання особливо важливе для працівників соціальної сфери села та інших громадян, які переселилися та переселяються на постійне проживання в сільську місцевість. Тепер і вони матимуть право не лише користуватися наданими їм для ведення особистого підсобного господарства земельними ділянками, а й розпоряджатися ними на власний розсуд - тобто продавати, обмінювати, дарувати чи здавати під заставу.

Значно розширені новим Земельним кодексом і права членів селянських (фермерських) господарств. Відтепер не лише голова фермерського господарства, а й члени цих господарств матимуть право на земельну частку (пай) із земель, які знаходяться в користуванні цих господарств. Тобто члени фермерських господарств дістали ті ж права, що й інші їхні односельці - колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств.

Введення права спільної власності на земельну ділянку значно розширює можливості громадян щодо розпорядження нею. Тепер подружжя за їх бажанням має право оформити право спільної власності на себе і своїх дітей та рідних на належні їм на праві приватної власності земельні ділянки, що в подальшому значно спрощує набуття права спадщини на них. Детально визначено в Земельному кодексі також і права та обов'язки власників і користувачів земельних ділянок. Зокрема, встановлено, що права власності на земельну ділянку можна позбавити лише в судовому порядку.

До речі, сама по собі власність на землю не породжує ефективне її використання і не надає їй якісних змін, наприклад, родючості і віддачі на кожну гривню, вкладену в її обробіток, тобто потрібен комплекс заходів по відбудові сільського господарства, серед яких першочерговим є:

1) дати землі ефективного власника;

2) надати власнику державну підтримку;

3) забезпечення його органічними та мінеральними добривами і гербіцидами для технологічного проведення посіву, обробки і збирання врожаю;

4) налагодити якісне зберігання і переробку сільгосппродукції.

Зрозуміло, що власник (юридична чи фізична особа) - суб'єкт права власності на землю, основні і оборотні фонди - використовує їх для виробництва продукції з найменшими затратами, домагаючись підвищення врожайності сільгоспкультур, продуктивності тваринництва, використання техніки і т.д., а загалом забезпечує прибутковість виробленої продукції.

Всі без винятку країни для ефективного ведення сільського господарства підтримують сільгоспвиробника коштами, виходячи з середньостатистичних даних затрат на виробництво, зрозуміло, за видами продукції.

Радянська система державних замовлень на сільськогосподарську продукцію визначала кількість, сорти, якість, терміни доставки і місця призначення. У 1992 p., коли система була лібералізована, кількість товарів, що закупалась у рамках так званої системи "закупівельних організацій", була все ще величезною: 82% від обсягу виробленого зерна, 92% - соняшнику, 70% - картоплі, 100% - цукрового буряку, 92% - м'яса великої рогатої худоби, 100% - молока і т.д. Ціни державних закупівель продукції диференціювалися залежно від області. На кожну культуру держава встановлювала і виплачувала знижені ціни в областях зі сприятливими кліматичними умовами і підвищені ціни в місцях, невигідних для обробки землі. Однак структура цін не враховувала транспортних витрат. Держава виплачувала премії господарствам, що підвищують обсяг виробництва або якість, але згодом стали виплачувати премії також малоприбутковим і нерентабельним господарствам. Знаходячись у рамках такої цінової системи, сільгоспвиробники були зацікавлені в збільшенні обсягу виробництва, а не в підвищенні продуктивності і зниженні витрат виробництва. Крім того, система цін, диференційованих за регіональною ознакою, привносила перекручення в сільськогосподарську спеціалізацію регіонів. При цьому зростання непродуктивності і збільшення собівартості стали причиною погіршення економічної і фінансової ситуації більшості господарств. Держава була змушена періодично підвищувати рівень закупівельних цін, що визначалися за принципом "витрати виробництва плюс". У результаті витрати бюджету на покриття різниці між закупівельними і роздрібними цінами на продукцію значно зростали.

Введення системи ринкової економіки в сільському господарстві та продовольчій галузі означає, що процеси виробництва і обороту в них залежать від затрат праці і коштів, від попиту і пропозиції, а також від правил конкуренції. Оскільки ринок не надає достатніх механізмів управління процесами розвитку і прогресу, тобто довгостроковими процесами, то більшість вдається до різних систем інтервенції в сільському господарстві. Однією з таких систем є ринкова інтервенція.

Необхідність інтервенціонізму в сільському господарстві випливає зі специфіки цієї галузі. Однією з характерних рис сільськогосподарського і продовольчого секторів є висока мінливість ринку, що є наслідком сезонних і кон'юнктурних змін у виробництві. Це пов'язано значною мірою з великою мінливістю природнокліматичних умов, з мінливістю в плодоносінні рослин, циклічністю у тваринництві, а також з великою сезонністю у виробництві і скупці сільськогосподарських продуктів. Коливання в пропозиції призводять до змін ринкових цін продуктів, що сильно впливає на суспільно-економічну ситуацію населення, у тому числі й фермерів.

Досвід економічно розвинених країн показує, що сам ринковий механізм, крім позитивних результатів, дає також негативні: збільшуються відмінності на рівні регіонального розвитку і суспільно-економічні диспропорції. У сільському господарстві багато проблем, які держава зобов'язана вирішувати, дотримуючись відповідної сільськогосподарської політики. Основним питанням, яке, незважаючи на багаторічні зусилля, не вдалося вирішити, є низький темп зростання фермерських доходів, що помітно відстають від доходів решти населення. Поліпшити становище фермерів не вдається й шляхом нарощування виробництва, зменшення кількості фермерів і збільшення розмірів господарств. Малоефективними є підтримка і коректування цих доходів ринком та ринково-ціновою політикою. Все частіше політики звертаються до безпосередніх способів підтримки фермерських доходів, а також до методів, пов'язаних з перетвореннями структурного характеру.

У різних регіонах світу найчастіше застосовуються такі форми сільськогосподарської політики: безпосереднє регулювання розміру виробництва і пропозиції основних сільськогосподарських продуктів; захист вітчизняних товаровиробників при збереженні конкуренції з імпортними товарами, у тому числі й шляхом накладання мита; підтримка експорту надлишків внутрішнього ринку шляхом розвиненої системи субсидій; компенсація зниження цін на сільськогосподарські продукти, субсидії за вилучення ґрунтів з обробки, дії, що ведуть до екстенсивності господарювання, денатуралізацій ні премії тощо; дотації, пільги та інші форми допомоги для господарств регіонів зі скрутними умовами для розвитку сільського господарства; навчання, перекваліфікація і допомога у впровадженні нової господарської діяльності.

Метою інтервенційної політики в сільському господарстві на внутрішньому ринку, а також протекціонізму в зовнішньому обороті є згладжування або ослаблення негативних результатів ринкового механізму, які впливають на реалізацію довгострокових цілей розвитку економіки і сільського господарства.

У сфері сільськогосподарського ринку повинна будуватися система інтервенціонізму, пов'язана з політикою структурних перетворень і багатофункціонального розвитку села.

Комплекс інструментів, що застосовуються, та рішень правового характеру має бути пристосований до конкретних вимог і можливостей.

Формування ринкового механізму в Україні, зокрема в АПК, потребує подальшого послідовного і поглибленого обґрунтування, теоретичної та методологічної розробки, а також накопичення потрібного практичного досвіду. Складність проблеми полягає в тому, що достатнього наукового і практичного досвіду динамічного й послідовного переходу від адміністративно-командної системи до ринково-регульованої економіки у світовій практиці немає. Щоправда, деяких позитивних зрушень на цьому шляху досягнуто її країнах Східної Європи та СНД (завдяки плановому переходу - в Угорщині, шоковій терапії - в Польщі, шоковій хірургії - в країнах Балтії). Однак результатом цих процесів стало загострення циклічних економічних криз та зростання труднощів у зв'язку з їх подоланням.

Україна не копіює досвід інших країн, а лише враховуює його і спирається на власні передумови та національні особливості формування ринкового механізму та способу сільськогосподарського виробництва.

Акціонерна форма власності і господарювання - це особлива форма організації підприємницької діяльності, перехід на принципово новий тип управління виробництвом. Акціонування дозволяє роз'єднати функції власності і управління. Позитивні якісні ознаки акціонування можуть бути досягнуті в процесі здійснення акціонерної та дивідендної політики. Акціонерна політика відтворює інтереси більшості акціонерів, частка яких у статутному фонді товариства є найбільшою. Мета цієї політики полягає в досягненні самозростання вартості акціонерного капіталу, задоволенні інтересів більшості акціонерів-власників, підвищенні зацікавленості в ефективному функціонуванні акціонерного капіталу з урахуванням диверсифікації вкладень, забезпеченні протидій зі зниженням ризику втрат і передчасному коригуванні заходів, які можуть призвести до збитків під час господарської діяльності товариства.

В акціонуванні слід розрізняти дві стадії: період формування акціонерної власності (перша стадія) та становлення акціонерної власності у процесі господарювання (друга стадія). На кожній стадії проявляється певна акціонерна політика. При цьому на стадії становлення акціонерної власності діє не тільки акціонерна політика, а й дивідендна. На першій стадії існування і виявлення акціонерної політики враховуються методи формування акціонерної власності (акціонерних товариств) та інтереси акціонерів-власників щодо виду набуття акціонерного капіталу, який поділяється на фіктивний і реальний, тобто такий, який набувається за рахунок процентів, дивідендів або приросту акціонерної власності при інвестиційній діяльності. Методи формування акціонерної власності передбачають продаж акцій різними способами;

шляхом відкритої підписки або на фондових біржах за рахунок власних коштів потенційних інвесторів;

шляхом створення акціонерних товариств (закритих чи відкритих) у процесі приватизації за рахунок власних коштів і в обмін на приватизаційні папери;

шляхом реформування добровільних об'єднань підприємств та інвестиційних фондів в акціонерні товариства (закриті чи відкриті);

шляхом реформування сільськогосподарських підприємств в акціонерні товариства внаслідок обміну паїв на акції.

У першому випадку активні акціонери мають здійснювати акціонерну політику поступово, перетворюючи "сумнівні" акції в акції з надійним акціонерним капіталом. В другому слід враховувати дію початкового капіталу, об'єднаного в інтересах колективного власника, і психологію виживання, господарської самостійності, можливість проявляти акціонерний егоїзм (егоїзм власника). В третьому випадку поєднуються інтереси інвесторів приватних юридичних і фізичних осіб, які до певної міри можуть контролювати господарську діяльність акціонерного товариства. В четвертому випадку акціонерна політика має здійснюватись ядром акціонерів, створеним під час розпаювання колективної власності.

На другій стадії становлення акціонерної власності у процесі господарювання акціонерна та дивідендна політика здійснюється з урахуванням егоїзму акціонерів з більшою часткою в статутному фонді акціонерного товариства. Вона може враховувати інтереси щодо інвестування набутого акціонерного капіталу на розширення та модернізацію. При цьому темпи самозростання акціонерного капіталу в такому акціонерному товаристві досить високі.

Слід відзначити й негативні явища, які мають місце в господарській акціонерній політиці, зокрема боротьбу зі "слабкими" акціонерними власниками через знецінення їх початкового капіталу. Це в майбутньому може бути процесом структуризації післяприватизаційних підприємств, який призводить до зростання безробіття і перерозподілу початкового капіталу. Протидіяти цьому може державна політика, яка має стимулювати розвиток малого і середнього бізнесу.

Класифікація добровільних об'єднань проводиться за такими якісними ознаками, як об'єднання асоціативного типу господарювання (господарські асоціації); об'єднання підприємств на основі добровільної (примусової) централізації функцій (міжгалузеві корпорації - зі збереженням юридичної самостійності засновників і делегування функцій центру; виробничі об'єднання - без збереження юридичної самостійності засновників та з адміністративною централізацією функцій управління); добровільні об'єднання великих розмірів (союзи та великі формування за принципом союзу; фірми, компанії - середні формування); добровільні об'єднання, створені на основі акціонерного (пайового) капіталу (акціонерні товариства; товариства з обмеженою відповідальністю).

Земля в сільському господарстві - основний засіб виробництва. Вона просторово обмежена, тому повинна використовуватись максимально ефективно. Земля має особливість, якої не мають інші галузі виробництва, що поступово зношуються. На відміну від них, земля при правильній експлуатації постійно поліпшується. А це зобов'язує сільгоспвиробників так організовувати землеробство, щоб кожний рік не тільки збільшувати виробництво сільгосппродукції, а й підвищувати родючість ґрунтів.

Родючість ґрунту може бути природною, штучною, економічною. Природна родючість - це результат ґрунтостворювального процесу, що відбувається під впливом місцевих природних факторів, без впливу на них людини. Штучна родючість цілком залежить від діяльності людини, яка застосовує раціональні агрономічні, технічні й організаційно-економічні заходи (зрошення, осушення тощо), що сприяють збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції. Економічна родючість поєднує природну і штучну родючість ґрунтів. Вона забезпечується шляхом додаткових вкладень в землю праці й інтенсивних технологій землеробства.

Способи поліпшення використання землі можуть бути такими: інтенсифікація сільськогосподарського виробництва за рахунок збільшення застосування техніки і науково обґрунтованих застосувань досягнень агрономії, зоотехніки; підвищення врожайності сільськогосподарських культур внаслідок поєднання природної родючості з поліпшенням агрокультури та впровадженням передових технологій; збільшення площ сільськогосподарських угідь; поліпшення ґрунтів через осушення боліт, зрошення із застосуванням досягнень агрономії і технологій збереження гумусу; впровадження (в південних районах) збору двох урожаїв на рік.

Однією з основних вимог функціонування ринкової економіки АПК є створення системи сервісного інженерно-технічного забезпечення та ринкової інфраструктури. Структура такої системи повинна формуватися таким чином, щоб максимально використати наявну матеріальну базу та інженерно-технічну службу, а також спиратись на спеціальну державну програму підтримки.

Перспективним напрямком формування структур у процесі роздержавлення і приватизації є створення невеликих, середніх, мобільних підприємств, оснащених сучасним устаткуванням, технологіями, які успішно забезпечують переробку сільськогосподарської сировини. Ринковій економіці властиве не лише розширення, а й об'єднання капіталу і зусиль, що регулюється антимонопольним законодавством України. Світовий досвід свідчить, що диверсифікація виробництва в умовах добровільного об'єднання підприємств здійснюється в організації виробничо-комерційної діяльності, єдиного матеріально-технічного постачання, цілеспрямованого збуту готової продукції, інженерного, інформаційного та юридичного обслуговування маркетингу. При цьому у своїй діяльності об'єднання мають спиратися на цілі й стратегію порогового (мінімального) і цільового розмірів віддачі капіталів та самого об'єднання (колективна власність), порогового та цільового темпів зростання обсягів виробництва і продажу.

Процес становлення добровільних виробничих об'єднань відбувається з великими труднощами, оскільки вони поки що функціонують в тій самій виробничій інфраструктурі. Крім того, різні види об'єднань були створені в минулому не на добровільній основі, а в результаті відомчого та галузевого адміністративно-командного управління. Нові структури виступають реальною альтернативою вертикальним адміністративним структурам минулого і фактично формують суб'єкти ринкових відносин.