Історія грошей і банківництва - Скоморович І.Г. - 5.4. Розвиток банківництва в середньовічній Європі

В епоху раннього середньовіччя банківська справа переживала занепад. Лише з розвитком торгівлі, ремесел і сільського господарства, починаючи з IX ст., в північноіталійських містах спостерігалося економічне відродження.

Одним із найбільш розвинених міст Італії була Флоренція, яка здобула свою перевагу насамперед завдяки карбуванню якісних золотих монет. Великі флорентійські компанії, крім занять торговельною діяльністю, клопоталися фінансовими справами церкви та папи. Згодом вони перебрали контроль над митницею Барлетти на півдні Апеннінського півострова, що дозволило їм вести жваву міжнародну торгівлю. В Англії вони позичали королю і великим землевласникам значні суми під гарантію права стягування мита і привілеїв в експорті сировини (передовсім вовни). Згодом флорентійці поширили свою діяльність на Нідерланди, Каталонію, Кастилію та східні країни. Там, де осідали агенти відомих банкірських домів, які були уповноважені збирати видані кредити, податки чи церковну десятину, швидко утворювався торговельний центр із невеликою флорентійською колонією.

На відміну від флорентійців, венеціанські та генуезькі купці надавали перевагу фінансовій діяльності на внутрішньому ринку. їхні кредитні операції зводилися до купівлі цінних паперів державної позики, фінансування окремих торговельних підприємств інших купців і судновласників.

Для банківської справи середньовічної Італії був характерним високий рівень розвитку безготівкових операцій. Одним із способів їх проведення було використання переказного векселя, який набув популярності з XIII ст.

Існували в епоху середньовіччя й міняйли, які провадили обмін грошей. Часто вони надавали й деякі банківські послуги. Але вексельні операції та безготівкові розрахунки були під жорстким контролем держави і чітко відмежовувалися від позичково-лихварської діяльності. Випадки, коли ці банкіри давали в позику кошти правителям, комунам і приватним особам, засуджувалися державою та каралися законами. З метою припинення такої практики в Венеції у XIV ст. було ухвалено рішення про заміну всіх приватних банків одним державним. Воно було реалізоване у XVI ст.

Зазвичай гроші під проценти позичали не міняйли, а купці, які об'єднувались у великі компанії. Останні були створені в Римі, Сі-єнІ, Флоренції, П'яченці та інших містах. Більшість із них поєднували у своїй діяльності фінансування промислового виробництва, торговельні та банківські операції. Але були й такі, як, наприклад, Великий стіл Буонсеньйорі в Сієні, створений у XIII ст., який спеціалізувався на кредитних операціях.

Капітал торговельно-банківських компаній утворювався за рахунок внесків учасників і депозитів, що вносилися жителями міста в основну контору, або іноземцями, які вносили свої кошти у філіали, відкриті в інших містах чи країнах. Залучені депозити чітко переділялися на дві категорії:

1) депозити на поточний рахунок - вкладалися купцями в банк, де вони обслуговувалися, для проведення безготівкових розрахуйків. Цей вид депозитів не приносив вкладникам доходів. Існують навіть думки, що купець повинен був заплатити банкіру невелику винагороду за виконані ним операції. Залучені таким чином кошти не можна було використовувати для надання кредитів іншим клієнтам чи спрямовувати на фінансування торговельних угод;

2) депозити під проценти приносили досить високі доходи. Це означало, що вкладники знали, що їхні кошти спрямовувались у ризиковані, але прибуткові проекти.

Найбільш прибутковими, хоч і не найбільш поширеними операціями щодо розміщення капіталів торговельно-банкірських компаній, були кредити під проценти. Останні були різноманітними і залежали від цілі й тривалості позики. Так, венеціанські документи XII ст. свідчать, що короткостроковий кредит (до одного року) міг надаватися без стягування процентів. Але по закінченні цього терміну позика починала приносити 20% річних. Крім того, за неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив подвійний розмір кредиту й нарахованих процентів. У Флоренції на початку XIV ст. процент за звичайними позиками коливався від 10 до 15%. Із часом від зростав до 20-30%, що залежало від ситуації на грошовому ринку.

У середньовічній Італії існували й морські позики. Купець або судновласник, який вирушав у плавання, отримував у кредитора, в особі якого могли виступати кілька компаній, певну суму. її необхідно було повернути разом із процентами, коли купець прибував до порту призначення або повертався до порту, звідки починав плавання. Проценти за такими кредитами були досить високими. Так, наприкінці XII ст. вони складали 20-25%, але не річних, а на термін плавання. Інші договори, згідно з якими морська позика надавалася на 2 роки, передбачали 33% річних. Відомо також випадок, коли плавання не було надто тривалим, але доволі небезпечним, і проценти виросли до 50.

Існувала ще одна форма залучення коштів на ведення морської торгівлі, яка називалася комендою (у Венеції - колеганцою). Найбільше поширення вона дістала, починаючи з ХНІ ст. Відомо два види коменди:

1) двостороння коменда (у Генуї - компанія), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив дві третини необхідного капіталу, купець, який вирушав у плавання, - решту, а прибуток ділився порівну;

2) одностороння коменда (власне коменда), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив весь капітал і отримував 75% прибутку.

За використання коменди купець не міг просто повернути взяту наборг суму разом із відсотками, як це робилось у випадках отримання банківського кредиту, але мусив надати особі, що його фінансувала, детальний звіт про витрачені й отримані суми, а також, за необхідності, пояснити причини невиконання зобов'язань.

Аналіз процентів за користування кредитом, що надавались італійськими купцями-банкірами, переконує, що кредитні операції були досить прибутковими, але, водночас, і ризикованими. Банкіри, які обслуговували іноземних правителів, залежали від політичної та економічної ситуації в країні своїх клієнтів, їхніх воєнних перемог чи поразок. Цим пояснюється той факт, що великі банкірські компанії не могли протриматися на ринку впродовж тривалого часу. Так, великі флорентійські компанії збанкрутували під час кризи 40-х pp. XIV ст., що була викликана неплатоспроможністю англійського короля і політичними та економічними негараздами у Флоренції та Неаполітанському королівстві.

У XV ст. одним із найбільших у Європі став банк родини Медічі. Представники цієї династії правили Флоренцією протягом трьох століть. З цієї родини також походили два римські папи та дві королеви Франції (Катерина і Марія). Це свідчить про вагоме становище середньовічних банкірів не лише в економіці, а й у політиці.

Щодо конкретних організаційних форм ведення банківської справи відомо, що 1171 р. у Венеції діюче впродовж кількох десятиліть пайове товариство закритого типу набуло вигляду депозитного (вкладного) банку. У 1407 р. було створено банк святого Георгія в Генуї, який спершу був асоціацією кредиторів держави, але згодом почав приймати грошові вклади від приватних осіб. У 1614 р. венеціанське громадське товариство було назване жиробанком. Головними його операціями стали платежі металевою монетою і паперами товариства. За період від XII по XVI ст. всі країни Європи відчули вплив італійських банків. Та й сам термін "банк", який виник десь в XI ст., походить від італ. banco - лавка, стіл.

У Німеччині на базі філіалів італійських торговельних домів почали розвиватися німецькі. Вони не підлягали суворому контролю, бо розташовувалися далеко від материнської компанії, не мали статуту і не були зобов'язані публікувати свої баланси, чого вимагала влада італійських міст. Основними операціями були залучення грошей від великих вкладників і надання позик під заставу.

У ХНІ ст. в Англії італійські торговці посіли місця євреїв, яких вигнали з країни. Італійці позичали гроші, страхували вантажі, обмінювали валюту. У той час, коли лихварство було поза законом, вони називали позичання грошей тимчасовим подарунком, якого згодом буде повернуто з подякою (себто, процентами).

Причиною вигнання євреїв не тільки з Англії, а й з інших європейських країн було те, що представники саме цієї національності наймасовіше вдавалися до лихварства. Вони стягували з простих людей дуже високі проценти за позиками, внаслідок чого ті потрапляли в кабалу до кредитора.

Усі людські моральні кодекси засуджували лихварство. Засуджувала його й церква, зокрема християнська. Ось основні аргументи, які використовувалися при цьому:

1) в Євангелії від Луки написано: "Позичайте, не очікуючи назад нічого";

2) у Святому Письмі також є закон Мойсея, що забороняє євреям брати процент від своїх братів (інших євреїв). Християнська церква всіх уважала братами (не тільки євреїв);

3) Аристотель, на основі праць якого формували свої погляди багато схоластів, казав, що гроші як такі є неплідними і тому несправедливо вимагати за користування ними сплати плоду від них, яким є процент;

4) згідно з римським правом розрізняли два види речей: що споживаються (зерно) і не споживаються (будинок). Гроші належали до першого розряду. За тим же правом, коли гроші переходять до рук того, хто їх позичає, то до нього переходить і повне право володіння ними. Ось чому цю угоду ототожнювали з продажем. А стягувати проценти означає: продати річ, а потім вимагати плату за користування нею. Тому ті, хто вважав проценти платою за втрату часу, згаяного в очікуванні платежу, заперечували, що час - це загальна власність, якою не можна торгувати.

Також поширеними були погляди, що лихварство дозволить багатим людям спрямовувати свої гроші лише в надання позик, а не інвестувати, наприклад, у сільське господарство. Тому в ньому працюватимуть лише бідняки, а вони не мають достатньо грошей на худобу та інструменти.

Отже, згідно з християнськими канонами лише євреї могли надавати гроші в позику під проценти представникам усіх інших національностей. Усім іншим церковне право це забороняло.

Спершу заборона давати гроші під проценти стосувалася лише духовенства. Нікейський собор 325 р. заборонив йому такі фінансові операції під страхом позбавлення духовного сану. Капітулярія ми Карла Великого і соборами IX ст. ця заборона розповсюджувалась і на мирян.

У 1179 р. папа Александр III постановив, що лихварі не можуть допускатися до причастя, а в разі їхньої смерті їх не могли хоронити за християнським звичаєм, священики не мали права брати від них милостиню. Духовних осіб позбавляли їхніх посад, поки єпископ не визнавав їх виправлення. Лихварів та їхніх спадкоємців змушували повертати несправедливо нажите багатство.

Папа Григорій X у 1274 р. на Ліонському соборі ухвалив, що комуни та інші відповідальні особи не мали права винаймати лихварям-іноземцям приміщення для ведення їхньої діяльності, а тих, що вже функціонували, слід було вигнати протягом трьох місяців. Іншою карою було невизнання заповітів тих лихварів, які не розкаялися, тобто не повернули своїм позичальникам проценти. Ще далі пішов папа Климентій V1311 p., який наказав усіх, хто сприяв веденню лихварства, відлучати від церкви.

Але розвиток економічних відносин неможливий без кредиту, який, своєю Чергою, вимагає сплати процентів, що покликані мінімізувати ризик неповернення позичених коштів. Тому кредитори намагалися різними способами обійти ці заборони, використовуючи такі засоби, як заставу з правом викупу, позики за умови участі в прибутках, оплату повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику.

З огляду на таку ситуацію, церква й держава почали лише обмежувати розмір процентів, що стягувалися за користування позикою. Так, 1545 р. в Англії було встановлено максимальну ставку в розмірі 10% на рік. У 1652 р. її знизили до 6%. Таку саму ставку було встановлено 1601 p. у Франції. Такі обмеження скасували аж у XIX ст.

Ще одним способом виходу з ситуації було заснування в середині XV ст. братами-францисканцями побожних банків. Монах Барнабас із Терні був ініціатором створення інституту з надання кредитів людям, які не мали грошей і через це мусили звертатися до лихварів. Цей інститут дістав назву monte dipietа - гора побожності. Ті, хто потребували готівки, могли позичити її без процентів тільки під заставу цінних речей.

Церква пристала на цю ідею, і папи затверджували статути таких інститутів, що створювалися в різних містах Італії. Перші з них були утворені 1463 р. в Орвіето і 1464 р. в Перуджі. Засновниками таких інститутів стали брати-францисканці. Кошти для надання кредитів збиралися з пожертвувань. Євреї виступали проти таких видів банків, бо це було для них серйозною конкуренцією, але нові побожні банки було відкрито в Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін. У 70-х роках XVI ст. вони були майже в кожному італійському місті. Статутом деяких побожних банків уже було дозволено стягувати 5-7% за користування позикою на оплату адміністративних видатків. Але кожен із позичальників мусив присягнути, що йому дуже необхідні гроші. Незабаром такі інститути почали засновуватися в Іспанії, Польщі й Німеччині.

Північноіталійська область під назвою Ломбардія була батьківщиною світських банків міських громад, де можна було взяти кредит під заставу цінних речей під 2%. Так були створені перші ломбарди.

Висновки

1. Монетне карбування варварських королівств було організоване за римськими зразками. Повною мірою пізньоримську монетну систему було запозичено лише у розміщених в Італії королівствах остготів та бургундів. Свеви й вестготи запозичили лише зразки золотих монет, а вандали - срібних та бронзових. Це було викликане, насамперед, потребами локального грошового обігу, а також особливостями політичного життя й регіональними традиціями.

2. Характерними особливостями варварського карбування монет є їхнє політично-прокламативне значення, невеликі масштаби випуску дрібних срібних, бронзових і мідних монет, що свідчило про низький розвиток торгівлі, децентралізація емісії, а також деградація монетної справи, що виражалось у примітивному оформленні монет.

3. Наприкінці VIII ст. у королівстві франків Карл Великий провів грошову реформу, що закріпила панування срібного монометалізму, за якого потреби ринку задовольнялися за допомоги високопробних денарив та оболів. Загальна кількість продукції 125 відомих монетних дворів періоду його владарювання складає декілька десятків мільйонів денаріїв. Він також запровадив каролінзький фунт, який містив 408 г і ліг в основу монетних систем країн Західної Європи.

4. Епоха феодального денарія характеризувалася домінуванням срібного монометалізму, відсутністю розбудованої системи монетних номіналів, подібними принципами зовнішнього оформлення та метрологічних показників монет різних країн. Постійно погіршувалась якість монет, відбувалась повна децентралізація їхнього карбування.

5. У XIII-XIV ст. відновилася система біметалізму, в якій гріш був основною срібною, а флорин - основною золотою монетами. Провідне місце у цьому процесі посідали міста Північної та Середньої Італії, монетне карбування яких мало суттєвий вплив на розвиток інших європейських грошових систем.

6. На початку XVI ст. у чеському містечку Санкт-Йоахімсталь почалося карбування срібних монет - талерів. Згодом вони стали загальновизнаними міжнародними монетами, які послужили основою для формування низки національних грошових систем і з певними змінами домінували на монетному ринку багатьох країн аж до XX ст.

7. Жвава торгівля стала основною причиною відродження банківської справи в IX ст. Банківські операції переважно провадили торговельні доми, утворені в містах Північної Італії. Вони не тільки обслуговували внутрішній ринок, а й надавали кредити королям і великим феодалам у всіх європейських країнах від Італії до Англії.

8. Вагоме місце в розвитку кредитних відносин у середньовічній Європі посідала християнська релігія. Біблія забороняла стягувати проценти за позиками, що стримувало ефективний розвиток економіки та залишало місце для лихварів-євреїв. Лише в XVI ст. церква відмовилася від кардинальних заходів, але далі встановлювався максимальний розмір процентів за кредитами.