Економіка торгівлі - Марцин B.C. - Тема 16. Конкурентна політика та ефективність діяльності торговельного підприємства

Стан і розвиток конкуренції в період глобалізації економічних процесів має свою специфіку й особливості. По-перше, це одночасність дії. Вона охоплює декілька сфер, найближчими з яких є ціни, витрати, якість, формування ринкових бар'єрів, зміцнення фінансового становища. По-друге — багатоаспектність. Вона виявляється в тому, що підприємства мають враховувати її прояви на різних рівнях, різних ринках, у різних комбінаціях. Усі процеси на ринку відбуваються з відповідним динамізмом. По-третє — розподіл позицій конкурентів; розподіл сил на ринку; відповідна агресивність учасників ринкового суперництва. Як правило, мета такої агресії полягає у порушенні рівноваги сил конкурентів. Тут наявні і процеси глобалізації. Вона, як правило, спостерігається у двох напрямах — у конкуренції у сфері пропозиції та у гомогенізації попиту.

У першому випадку глобалізація знаходить своє відображення в інтеграції планування співробітництва підприємств із випуску продукції на світовий ринок, щоб протистояти іншим глобальним конкурентам.

На другому рівні відбувається безперервне зростання кількості споживачів, що глобально діють, і збутових посередників, які підвищують попит на уніфіковану і стандартну продукцію. У такій ситуації споживачі дедалі більше надають перевагу якісній і дорогій продукції, або найдешевшій, ігноруючи продукцію середньої вартості. Все це не може не позначитися на процесі пропозиції, тобто виробництві.

Відродження вітчизняного виробництва, поглиблення реформування економічних відносин багато в чому залежать від чіткості визначеної конкурентної політики держави, спрямованої на захист законних інтересів підприємців і споживачів, підвищення конкурентоспроможності виробництва на внутрішньому та зовнішньому ринках. Суперництво між учасниками ринкового господарства за найвигідніші умови виробництва, купівлі-продажу товарів і послуг, а також за привласнення найбільших прибутків відбувається у жорсткій конкуренції. Конкуренція є основною умовою, за якої працюють ринкові механізми, що формують багатство, розмаїття асортименту і високу якість товарів та послуг і створює конкурентну політику. У свою чергу вона є однією з головних складових ринкової економіки і перш за все передбачає задоволення потреб ринку, перемогу над конкурентами у боротьбі за споживача, забезпечення одержання сталого прибутку.

Конкуренція наявна лише тоді, коли виробники та продавці здатні реагувати на зміну кон'юнктури ринку, на ті чи інші дії суперників поки вони вільні у визначенні обсягу та асортименту продукції, у виборі постачальників і покупцю своїх товарів, у визначенні цін і формуванні виробничої програми. Поза розвитком діяльності та без підтримки конкурентної політики ринок не може функціонувати повноцінно. Дослідження ступеня монополізації та рівня конкуренції на регіональних товарних ринках свідчать, що саме у процесі переходу до ринкової економіки необхідно передбачити створення відповідного до сучасного суспільного розвитку економічного, організаційного, політико-правового та соціально-психологічного механізму формування конкурентної політики. В її основі повинні бути заходи виявлення факторів, що стимулюють розвиток конкуренції на вітчизняних товарних ринках, класифікувати які доцільно на, по-перше, організаційні (недосконалість організаційної структури органів управління; недостатній рівень розвитку ринкової інфраструктури; неефективність належного організаційно-інформаційного забезпечення; відсутність матеріально-технічної підтримки; перешкоди регулятивного характеру, корупції, хабарництва; високі бар'єри вступу підприємців на ринки), по-друге, на економічні (системна криза вітчизняної економіки; високі темпи інфляції та нестабільність макроекономічного середовища; недосконалість стратегії розвитку малого підприємництва; відсутність дієвого механізму здійснення цінової політики та системи оподаткування; неефективність економічних важелів впливу на діяльність природних монополій; непередбачуваність і недосконалість економічної політики держави), по-третє, на політико-правові (нестабільність і часті зміни у законодавстві; недосконалість правової бази захисту конкуренції, відсутність чи недієвість відповідних правових регуляторів; політична нестабільність у країні) та, по-четверте, на соціально-психологічні (психологічне не сприйняття конкуренції частиною населення; низьку підприємницьку активність населення; необізнаність частини підприємців з основами ринкової економіки).

Сукупність факторів, що стримують конкуренцію, визначають низку невирішених таких основних проблем, які гальмують становлення дієвого конкурентного середовища на товарних ринках. Це перш за все сповільнені темпи формування ринкових структур, що створюють передумови для зародження та підтримки конкуренції, формування конкурентного підприємницького сектору економіки, приватних, малих підприємств та акціонерних товариств. По-друге, це наявність в організаційних структурах управління монопольних утворень, які блокують прояви чесного суперництва на товарних ринках. Важливим тут є ефективне формування у системі управління економікою механізму, що створює сприятливі умови для підтримки конкуренції, всебічне використання процесу приватизації для розвитку повноцінного підприємництва.

Формування конкурентної політики відбувається в умовах економічної нестабільності, кризового стану виробничих галузей, нерозвиненості інфраструктури, тиску з боку сильних конкурентів, у тому числі іноземних. Усі ці фактори чинять певний вплив на утворення відповідних конкурентоспроможних ринкових структур.

У цілому конкурентоспроможність — це внутрішня властивість суб'єкта ринкових відносин, виявлених у процесі конкуренції. Вона дає можливість зайняти свою нішу в ринковому господарстві шляхом покриття всіх витрат виробництва й отримання прибутку від легальної господарської діяльності. Конкуренція є одним з основних елементів ринку. По суті—це процес боротьби за доходи, за своє місце в системі "виробництво —споживач". У зв'язку з розвитком інтеграції економіки, конкуренція виходить з регіонального на міжрегіональний, і навіть на загальнодержавний рівень. Відповідно до кожного рівня конкуренція має свої особливості. Наприклад, на рівні підприємства вона сприяє виготовленню і реалізації товарної продукції за цінами не вищими і за якістю не гіршими, ніж в інших ринкових контрагентів у своїй ринковій ніші. При цьому норма прибутку, обсяг продажу, частка ринку характеризують результат господарської діяльності конкретного економічного суб'єкта.

Важливе місце у формуванні конкурентоспроможності економіки належить трудовому потенціалу, його якісній характеристиці. Сучасна конкурентоспроможна економіка неможлива без висококваліфікованої, гнучкої та мобільної робочої сили, яка може вирішувати найскладніші виробничі і соціальні завдання.

Зародження конкурентної політики починається у сфері трудових відносин за окремими елементами, з одного боку, з попиту на робочу силу, з іншого—з її пропозиції.

Конкурентоспроможність на ринку праці як локальному визначається його здатністю отримувати дохід у сфері своєї професійної діяльності, яка дає змогу відтворювати свою робочу силу та підвищувати рівень і якість життя. Найчастіше саме можливість зміни професії, місця роботи з метою збільшення доходів і якості життя підвищує конкурентоспроможність конкретної особи. Необхідно зазначити, що розлад економічної та соціальної інфраструктури призведе в першу чергу до падіння конкурентоспроможності особистості та робочої сили держави в цілому. Як наслідок—втрата молодих талантів і значне зниження конкурентоспроможності на всіх рівнях господарювання.

Економічна політика держави може грунтуватися на різних теоретичних та ідеологічних засадах, і навіть іноді всупереч іншим суб'єктам економічних відносин, але держава завжди повинна брати участь не тільки у правовому регулюванні економіки, але й у створенні відповідної конкурентної політики з урахуванням стану промислової та соціальної інфраструктури. Таким чином держава в першу чергу повинна активно формувати конкурентне середовище і створювати відповідні переваги для розвитку національної економіки.

Від економічної політики держави залежить також і стан середовища, в якому діють економічні контрагенти, і непродумані дії держави можуть різко знизити конкурентоспроможність у цілому.

Стан внутрішнього ринку щодо товарів народного споживання є основою національної безпеки, і підвищення конкурентоспроможності національної економіки є першим кроком до адаптації та захисту національної економіки у зв'язку з інтеграцією окремих економік у світове господарство.

Важливе місце в конкурентній політиці займає система вимірювання конкурентоспроможності та її оцінка. Саме вимірювання конкурентоспроможності може проводитися за широким спектром показників на всіх рівнях економічного дослідження. Наприклад, на макрорівні —за динамікою частки підприємства в продажу на внутрішньому ринку; на агрегованому рівні галузі — за динамікою галузевого балансу. На мікрорівні найчастіше застосовуються показники як традиційні, які достатньо точно вимірюються, так і нетрадиційні, вимірювання яких базується на порівнянні репрезентативних опитувань.

Усі показники конкурентоспроможності також поділяють на такі, що характеризують внутрішнє, і такі, що характеризують зовнішнє середовище. До традиційних показників конкурентоспроможності внутрішнього середовища належать характеристика і динаміка розвитку підприємства, його привабливість для іноземних інвестицій. Це перш за все місткість внутрішнього ринку, споживання на одну особу, демографічні показники приросту, загальна структура населення, рівень заробітної плати, податкові ставки, тарифи, ресурсна база (обсяги розвіданих корисних копалин), наявність відтворювальних природних ресурсів.

До характеристики як внутрішньої, так і зовнішньої конкуренції належить якість робочої сили, включаючи рівень освіти, традиційні цінності, стан здоров'я та ін. Сюди також варто віднести державне управління, правове забезпечення, рівень злочинності, рівень корумпованості, рівень компетентності керівництва.

Важливим у конкуренції політиці, у визначенні конкурентоспроможності підприємства є оцінка сегментації ринку, враховуючи принципи поділу ринків і встановлення їх профілю, вибір цільового сегмента з детальною оцінкою ступеня привабливості окремих видів діяльності та вибір одного або декількох видів діяльності. Сама сегментація ринку передбачає поділ їх на групи, враховуючи різні потреби. Наявний також вибір цільових сегментів ринку, який передбачає прийняття рішень щодо входу на ринок. Подальша дія на ринку повинна забезпечуватися чітким відділенням своєї діяльності від діяльності інших суб'єктів ринку. Від того, на скільки правильно обрано сегмент ринку, залежить успіх підприємства в конкурентній боротьбі. Тут важливо розрізняти ознаки та критерії сегментації ринку.

Ознаки сегментації—це спосіб виділення певного сегмента на ринку. Кожна з ознак на практиці повинна використовуватися при аналізі ринку не відокремлено, а в комбінації з іншими, маючи на меті чітке визначення рівня задоволення певної потреби. Важливими є критерії, за якими оцінюються такі потреби.

Критерії сегментації ринку—це спосіб оцінювання обгрунтованості вибору того чи іншого сегмента ринку для підприємства. Ці критерії охоплюють кількісні параметри, доступність, важливість сегмента, прибутковість, сумісність сегментів свого ринку з ринком основних конкурентів, ефективність роботи на обраному сегменті ринку і захищеність обраного сегмента від конкуренції. Така сукупність запропонованих критеріїв сегментації ринку дає змогу здійснювати більш повне та всебічне оцінювання ринку з позиції його конкурентоспроможності, захищеності обраного сегмента від конкуренції, проводити аналіз ринкових можливостей, які відкриваються перед підприємством. У процесі таких досліджень є можливість визначити місткість ринку, частку підприємства на ньому, прогнозувати попит на товар. Такий підхід до аналізу складових дає змогу враховувати особливості національного ринку та окремих регіональних товарних ринків, зокрема оцінювати чисельність населення, рівень його урбанізації, ступінь і характер поділу суспільства на прошарки, особливості транспортної мережі та інфраструктури регіону, структуру галузей промисловості, ступінь насиченості ринку певним видом товарів і динаміку його розвитку, загально-соціальні тенденції розвитку механізму господарювання, очікуваний рівень стабільності економічної кон'юнктури, наявність гарантій проти насильницького відчуження власності, відношення до підприємницької діяльності, ступінь і характер закріплення конкурентами за собою ринкових ніш, можливість цілеспрямованого впливу на ринок у боротьбі за певний його сегмент, імовірність завойовування покупцю шляхом досягнення порівняльних переваг у своїй ринковій діяльності, інші ознаки, які доповнюють характеристику монополізованого ринку.

У конкурентній політиці, особливо при її формуванні, важливим є визначення ступеня монополізації товарних ринків. До методики визначення ступеня монополізації регіональних товарних ринків варто включати аналіз переліку підприємств, що займають монопольне становище на ринку, беручи за основу чинне нормативне положення про складання таких переліків. Цей підхід значно спрощує визначення сукупності суб'єктів господарювання, щодо яких застосовуватимуть антимонопольне регулювання, дає можливість систематизувати проаналізовану інформацію і виробити відповідний підхід щодо застосування антимонопольної політики до таких підприємств з урахуванням особливостей регіону. Формуючи цей перелік, необхідно спочатку проаналізувати ринки, що мають найстійкіший вплив на інтереси мешканців регіону, включаючи загальнодержавні ринки.

Розподіл ринків на загальнодержавні та регіональні проводиться за наявністю бар'єрів вступу на ринки певного регіону конкурентів з урахуванням проведення політики демонополізації та підтримки конкуренції.

Бар'єри вступу на ринок потенційних конкурентів можна поділити на нестратегічні та стратегічні. До нестратегічних бар'єрів належить перш за все обмеження попиту, тобто місткості ринку. Висока насиченість ринку товарами або низька купівельна спроможність покупців є серйозною перешкодою для освоєння ринку потенційними конкурентами, вони роблять певний товарний ринок непривабливим для нових підприємців у зв'язку з низькою прибутковістю, високим рівнем конкуренції та інвестиційного ризику.

В умовах сучасного рівня розвитку нашої економіки за обмеженої місткості ринку його відкритість для іноземних конкурентів можна розглядати як додатковий фактор стимулювання потенційної конкуренції. Бар'єр місткості ринку є вагомою причиною недостатньої ефективності капіталовкладень в умовах перехідної економіки України.

Вагомою перевагою для вступу на товарний ринок, збільшення обсягів початкових інвестицій є бар'єри капітальних витрат. Обсяги початкових інвестицій визначають саму можливість чи неможливість організації нового виробництва у галузі. Величина капітальних витрат окреслює оптимальний економічний розмір підприємства, величину і структуру активів, технологію та організацію виробництва. Тут важливим є також ступінь розвиненості, організації та відкритості ринку праці, інвестиційних товарів, ринку технологій, що впливають на перспективність створення нового виробництва у галузі. Об'єктивний бар'єр для вступу на ринок—це сумнів у можливості одержати прибуток залежно від розвитку капіталу, його структури та конкурентоспроможності.

Обираючи конкретну конкурентну політику, окремо варто виділити бар'єри, які базуються на перевагах у рівнях затрат. Самі переваги створюються процесом функціонування наявних фірм у галузі, накопичення досвіду економії витрат та оптимального розподілу ресурсів. У першу чергу вони виникають за рахунок виробництва фірм з великим обсягом продукції, що функціонують у галузі, порівняно з тим, що може опанувати потенційний конкурент. У конкурентній політиці необхідно врахувати також вертикальну інтеграцію та обмеження. До них належать типи контактів між постачальником і покупцем, які накладають на обидві сторони обов'язки, що прямо не пов'язані з фактом поставки товару і його оплатою. Метою такої інтеграції є бажання зменшити витрати виробництва і збуту продукції, що дає підприємству конкурентні переваги, посилює її ринкову владу та створює бар'єри для вступу інших підприємств у галузі.

Свою специфіку в конкурентній політиці мають адміністративні бар'єри. Це здебільшого заходи регулюючого характеру з боку державних органів влади. Хоча таке регулювання є об'єктивно необхідним, але саме надлишкова регламентація підприємства в галузі створює додаткові бар'єри для нових фірм: ліцензування діяльності, квотування виробництва, ускладнений порядок реєстрації підприємств, перешкоди у відведенні земельних ділянок і наданні виробничо-службових приміщень. Найбільш вагомими при вступі потенційних конкурентів на нові ринки є саме адміністративні бар'єри.

Стратегічні бар'єри створюються свідомою діяльністю самих фірм, поведінкою, яка перешкоджає проникненню нових фірм у цю галузь. Це такі заходи підприємців, як зберігаючі інновації, довгострокові контракти з постачальниками ресурсів, одержання ліцензій та патентів на певний вид діяльності, збереження не завантажених потужностей, усі методи підвищення мінімального ефективного обсягу випуску для галузі, цінова та збутова політика, особливості діяльності виробників як утримувачів патентів, ліцензій, товарних знаків, великі розміри господарського обороту та налагоджений механізм виробничого процесу, що створює резервні потужності, які можуть бути використані для ведення цінової конкуренції та швидкої експансії у незаймані сегменти ринку. Зрозуміло, що всі ці заходи обмежують конкуренції та сприяють підвищенню економічної концентрації. Чітка конкурентна політика та проведення глибокого аналізу бар'єрів вступу та виходу на ринок нових потенційних конкурентів особливо важливі для проведення адекватної промислової політики держави. Значна частина стратегічних бар'єрів на шляху проникнення у ринок може бути трактована як зловживання монопольною владою та повинна контролюватися антимонопольним законодавством. Нестратегічні бар'єри вступу в галузь можуть бути об'єктом лише конкурентної політики суб'єктів ринку.

Проблема підвищення конкретних можливостей підприємства складна і багатопланова. Вона вимагає систематичного підходу і здійснення значного комплексу організаційно-економічних, управлінських, технічних і технологічних заходів. Проведені дослідження дають підставу стверджувати, що як вихідну ідею розробки і реалізації політики формування ефективного організаційно-економічного механізму управління конкурентоспроможністю підприємства необхідно використовувати методологію системно-цільового підходу до вирішення управлінських проблем.

Структура основних елементів системи управління конкурентоспроможністю повинна передбачати створення програмно-цільового блоку, який має відображати необхідні дії, конкретні організаційні, економічні, технологічні заходи у їх взаємозв'язку і взаємозалежності. Перш за все це—вибір конкурентних стратегій розвитку; досягнення управлінської злагодженості; реформування системи управління трудовою мотивацією; комплексний підхід до підвищення якості і конкурентоспроможності продукції, що випускається; систематичний підхід до диверсифікації та планування виробництва; реорганізація системи економічного аналізу; інформаційне забезпечення системи управління. Всі зазначені напрями дії повинні бути об'єднані єдиним принципом, а саме: кожен з них має забезпечити вирішення проблеми підвищення конкурентних можливостей підприємства, посилити його позиції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, досягти стійкого розвитку за рахунок створення і підтримки конкурентних переваг.

Вибір конкурентних стратегій розвитку має базуватися на попередньому стратегічному аналізі його конкурентної позиції та потенційних можливостей. Тільки тоді він дає змогу більш чітко визначати заходи з підвищення адекватності, динамічності, чутливості внутрішньогосподарського механізму до змін зовнішнього середовища, конкуренції і кон'юнктури ринку, збереження і нарощування науково-технічного та виробничого потенціалу. Конкурентоспроможність або навіть конкурентна стійкість підприємства свідчить про те, як воно за основними параметрами обходить своїх суперників і які має суттєві переваги. Перш за все конкурентні переваги—це низькі витрати і широкий асортимент. Низькі витрати відображають здатність підприємства випускати і продавати свій товар з меншими затратами, ніж конкуренти. Продаючи товар за тією ж ціною, що і конкуренти, підприємство отримує більше прибутку. Широкий асортимент—це здатність виробничника забезпечити більш повно потреби своїх клієнтів. У діючій стратегії повинна приділятися увага перш за все конкурентним перевагам.

Крім цього, є ще одна важлива складова, яка визначає позиції конкурентоспроможності. Це сегментація ринку. В різних сегментах ринку визначається різна стратегія і різні способи її реалізації. Саме такий підхід сприяє мінімізації затрат у всьому технологічному циклі виготовлення товару, створює широкий асортимент товарів, використання техніки й обладнання, що відповідають європейським і світовим стандартам якості, впроваджує прогресивні технології, розширює зони стратегії господарювання, досягнення управлінської злагоди. Сегментація ринку дає можливість передбачити перспективу успіху і заздалегідь вимагає узгоджених дій. Якщо управлінської злагоди не досягнуто, тоді потрібне реформування системи управління, виходячи з трудової мотивації. Конкретні заходи, які повинні вживатися у цьому напрямі, мають бути спрямовані на втілення конкурентної стратегії підприємства. Тут важливе місце займає максимальна підпорядкованість за орієнтацією на споживача. Ефективність розробленої стратегії забезпечується органічною взаємозалежністю і взаємною підтримкою інших складових, де чільне місце займає якість продукції. Від її рівня залежить освоєння нових стратегічних зон господарювання, розширення ємності ринків збуту продукції, що виготовляється, збільшення обсягів реалізації.

В основу розробки конкурентної стратегії товару закладаються, як правило, два визначальні параметри: чітка спрямованість усього трудового колективу на створення високоякісної продукції, яка здатна розширювати традиційні й освоювати нові ринки, та збільшення тривалості життєвого циклу і конкурентоспроможності раніше випущеної продукції за рахунок упровадження прогресивних технологій. Саме така орієнтація на впровадження і випуск конкурентоспроможної продукції дає можливість стабільно працювати в умовах жорсткої конкуренції та динамічних змін кон'юнктури ринку. В цьому плані надзвичайно важливим є своєчасне ініціювання процесу зміни психології працівників, формування команди енергійних, творчих, відповідальних лідерів, проведенння докорінних змін і створення нової системи управління, яка б відповідала сучасним вимогам. Необхідно досягти такого співвідношення працівників, що знають і відчувають ринкові відносини і в першу чергу на ключових позиціях, щоб вміло, грамотно і професійно працювати на ринку споживача. Тільки за таких умов можливий якісний стрибок у підвищенні ефективності господарювання і реальне забезпечення підприємництва ринком збуту.

Відмінною особливістю організаційно-економічного механізму управління конкурентоспроможністю підприємства є розробка принципово нової стратегії управління якістю продукції, що випускається, яка б мала значні конкурентні переваги на ринках збуту. Стратегічно важливим напрямом забезпечення конкурентоспроможності в сучасних умовах є чітка орієнтація на створення і випуск нової продукції, яка відповідає зростаючим запитам споживачів, удосконаленню її за рахунок нових технічних рішень. Ключовою вимогою для досягнення цієї мети стає приведення у відповідність усієї нормативно-технічної бази виробництва до міжнародних стандартів якості. Це важливий елемент системи, який дає можливість підтримувати на належному рівні конкурентоспроможність підприємства.

Вирішення проблеми підвищення якості, а через неї і конкурентоспроможності продукції, що виготовляється, повинне бути підпорядковане інвестиційній та інноваційній політиці підприємства, вибору пріоритетних напрямів використання науково-дослідних і конструкторських робіт.

Вирішення проблеми підвищення конкурентних переваг підприємства, активне просування продукції на закордонні ринки передбачає:

розробку стратегічних програм оновлення номенклатури виробів;

забезпечення взаємозв'язків оперативних, річних і перспективних планів виробництва;

— активне використання перспективного бізнес-планування як інструменту формування довгострокових конкурентних переваг;

— упровадження річних і перспективних бюджетів витрачання грошових засобів на заплановані обсяги виробництва, які забезпечуватимуть прибутковість діяльності підприємства.

Ефективність функціонування управлінської системи значною мірою визначається дієвістю її організаційного забезпечення. Стосовно конкурентоспроможності це обумовлює необхідність розробки комплексно-цільових програм практичної реалізації організаційно-економічних, технічних заходів, які забезпечують досягнення запланованих завдань зі скорочення питомих затрат і зниження собівартості продукції як головного критерію успішної діяльності підприємства, збільшення обсягів виробництва і реалізації, отримання прибутку. При цьому важливо зазначити, що розробка таких програм повинна бути ітеративним процесом і здійснюватися поетапно, коли на кожному етапі проходитиме подальше розгортання програмних позицій і визначення нових планових завдань.

Активне використання сучасних методів бізнес-планування, корпоративного госпрозрахунку, функціонально-вартісного аналізу та інших прогресивних інструментів удосконалення планово-аналітичної роботи безпосередньо сприяє вирішенню проблем підвищення конкурентоспроможності підприємства і його беззбитковій діяльності.

Система управління конкурентоспроможністю підприємства складається з таких послідовних етапі в:

координація та підвищення ефективної роботи структурних підрозділів економічної служби з урахуванням вимог ринкових відносин і підприємницького менеджменту;

оновлення і впровадження госпрозрахунку в систему внутрішньовиробничого стратегічного управління;

удосконалення економічної роботи відповідно до вимог комплексного підходу до кінцевих результатів господарювання;

— підвищення оперативності підготовки і достовірності економічної інформації.

Такий підхід до вибору напрямів реорганізації системи економічної служби обумовлений об'єктивною необхідністю вдосконалення економічної політики підприємства в мінливих умовах господарювання. Реалізація цих заходів дасть змогу забезпечити якісно новий рівень управління витратами, формування цін на виготовлену продукцію, що позитивно вплине на підвищення конкурентних можливостей підприємства.

Правильно організована економічна робота на підприємстві сприятиме його фінансовій стійкості в умовах конкуренції. Важливою є своєчасна оцінка ступеня ризику, вигідності того чи іншого способу вкладання грошових коштів із метою підвищення конкурентних переваг випущеної продукції, прийняття стратегічно правильних рішень з вибору джерел фінансування з метою забезпечення результативної фінансово-господарської діяльності підприємства, посилення його експортного потенціалу. Вдосконалення економічної роботи в цілому, та методичних підходів зокрема, повинне бути направлене на створення реальних передумов для досягнення позитивних зрушень у кінцевих результатах господарювання. Цього можна досягти за рахунок:

об'єктивної оцінки й аналізу фінансового стану підприємства, широкого використання системи розрахункових індексів, коефіцієнтів, які дають змогу у своїй сукупності оперативно відслідковувати фінансові результати;

розробки і реалізації корпоративної системи управління ресурсами підприємства в плані підвищення якості та конкурентоспроможності продукції, що випускається;

удосконалення системи планування і контролю, регулювання потоків фінансових результатів;

— ефективного формування портфеля інвестицій;

оперативного забезпечення керівництва підприємства консолідованою звітністю для внутрішнього контролю та прийняття обгрунтованих управлінських рішень.

У сучасних умовах стратегія управління конкурентоспроможністю підприємства вимагає кардинальних перетворень у галузі інформаційних технологій. Успішне вирішення завдань підвищення конкурентоспроможності продукції, оперативності та ефективності поведінки на ринку, своєчасного виявлення потенційно можливих конкурентів, забезпечення багатоваріантних планових і фінансових розрахунків, управління виробничими затратами обумовлює необхідність розробки і впровадження інтегрованої системи корпоративного управління прийняттям рішень. Для практичної реалізації цього завдання потрібне відповідне технологічне і кадрове забезпечення, створення автоматизованих систем, відповідних служб, робочих місць. Тобто йдеться про перехід на нові комп'ютерні технології, які дадуть змогу об'єднати в єдине інформаційне поле основні техніко-економічні служби підприємства з подальшим підключенням їх у мережу інших підрозділів, тобто створення такої інформаційної моделі підприємства, яка комплексно відображала б усі господарські операції, а також різноманітні зв'язки. Отже, можна зробити висновок, що організаційно-економічний механізм системи управління конкурентоспроможністю підприємства становить сукупність підсистеми, яка відображає комплекс дій із підвищення конкурентних можливостей підприємства.

Конкурентна політика передбачає перш за все підвищення конкурентоспроможності підприємства. А це можливо лише за рахунок застосування принципово нових (відмінних від традиційних) підходів до розуміння і оцінки конкурентоспроможності підприємства, розробки та впровадження комплексної системи управління конкурентоспроможністю, вибору конкурентної стратегії ринку товарів і ринку технологій, скерованих на сучасний і правильний шлях, що відповідає рівню мінливості навколишнього середовища в період глобалізації.