Економічна безпека - Користін О.Є. - РОЗДІЛ 3. ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА

§ 1. Фінансова система та економічна безпека

Фінансова система — невід'ємна частина всієї економічної системи держави. Вона:

• забезпечує колообіг доходів і видатків;

• сприяє інвестиціям;

• сприяє раціональному використанню виробничих потужностей;

• забезпечує зайнятість і доходи населення.

Фінансова система включає весь комплекс фінансових взаємозв'язків і потоків фінансових інструментів (грошей, валюти, цінних паперів — акцій, облігацій, векселів, опціонів, ф'ючерсів тощо).

Фінансова система складається з фінансових інститутів, що здійснюють і регулюють фінансову діяльність: Міністерства фінансів, Національного банку, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, комерційних банків, інвестиційних, страхових компаній тощо.

Структура фінансової системи України:

• банківська система;

• небанківські фінансові заклади.

Банківська система:

• Національний банк України (Центральний банк держави) — головна ланка банківської системи, що забезпечує рівновагу ринку грошей; посередник уряду в його позичкових і кредитних операціях. Відіграє ключову роль в управлінні грошовою масою, валютним курсом і зберіганням валютних резервів країни. У більшості країн він має виняткове право грошової емісії. Центральний банк у США — це Федеральна резервна система

(ФРС), у Великобританії — Банк Англії, у Німеччині — Бундесбанк, у Японії — Банк Японії. ФРС — незалежний урядовий заклад, Банк Англії перебуває в державній власності й контролюється державою. Бундесбанк значною мірою діє самостійно.

• інші банки: (державні банки: Ощадний банк України, Укрексімбанк; комерційні банки).

Комерційні банки — кредитні установи універсального типу, що здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб за допомогою здійснення операцій і надання послуг.

Комерційні банки виконують такі основні функції:

• приймають і розміщують грошові внески;

• залучають і надають кредити;

• провадять розрахунки за дорученнями клієнтів і банків-кореспондентів, а також їх касове обслуговування.

Здійснювані комерційними банками операції поділяються на пасивні й активні. Пасивні операції — залучення грошових ресурсів шляхом прийому депозитів, продажу акцій, облігацій, інших цінних паперів. Активні операції — розміщення грошових ресурсів шляхом надання кредитів, купівлі акцій та цінних паперів.

Небанківські кредитно-фінансові заклади: страхові компанії, інвестиційні фонди та компанії, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, установи недержавного пенсійного забезпечення та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Страхові компанії залучають кошти шляхом продажу страхових полісів, фінансують великі корпорації промисловості, транспорту, торгівлі. Пенсійні фонди залучають кошти шляхом емісії боргових зобов'язань. Інвестиційні компанії розміщують серед дрібних власників свої акції й використовують ці кошти для купівлі цінних паперів різних галузей економіки.

Стратегія розвитку банківської системи повинна визначати перспективу забезпечення стійкості грошової системи та розвитку національної економіки. Ступінь стабільності банківської системи є однією з домінант економічного зростання і характеризує ефективність грошово-кредитної та фінансової політики держави, її здатність забезпечити стабільність банківської системи і відповідно — зміцнення національної валюти.

Становлення і розвиток банківської системи України відбувається за умов постійної зміни економічної кон'юнктури і непередбачуваності перспективи, що позначається на нестабільності багатьох українських банків і вимагає розроблення заходів щодо державного захисту банків та їхніх клієнтів від підвищеного ризику. Однак вирішення проблеми стабільності банківської системи неможливе лише в рамках використання суто фінансово-грошового інструментарію, а повинно враховувати весь комплекс проблем, пов'язаних з піднесенням національної економіки.

До основних напрямів стратегії розвитку банківської системи слід віднести:

• забезпечення режиму чіткої узгодженості грошово-кредитної політики з вимогами зміцнення банківської системи і підвищення довіри до українських банків;

• забезпечення відповідальності банків за взяті ними зобов'язання перед державою, іншими банками, фізичними та юридичними особами;

• підвищення ролі Національного банку України у забезпеченні стійкого розвитку банківської системи, запобіганні системним кризам глобального характеру і масовому банкрутству банків, що загрожує інтересам держави, суспільства, особи;

• створення системи органів нагляду за фінансовим станом банків і вжиття у разі необхідності відповідних заходів;

• активне включення банківського капіталу в структурні перетворення економіки;

• підвищення рівня управління активами і пасивами банків шляхом створення системи страхування ризиків.

Фінансовий ринок вважається елементом переважно ринкової економіки, тому що в жорстко централізованій економіці питання фінансування були монополією держави. Фінансовий ринок практично був відсутній. Тому при переході до ринкової економіки однією з головних завдань реформ в Україні була побудова ефективного фінансового сектора, який би забезпечував акумуляцію, розподіл і перерозподіл коштів у масштабі національної економіки.

Споконвічно фінансові ринки обслуговували насамперед реальний сектор економіки, але згодом стали здобувати самостійне значення. Про це свідчить їх значне кількісне зростання за рахунок багаторазового збільшення можливостей одержання прибутку від операцій з фінансовими інструментами. У теперішній час стан фінансової системи багато в чому стає визначальним і для національних виробників, і для всього національного господарства. Відтворення фінансово-кредитних ресурсів і активів відірвалося від кругообігу виробничого капіталу, відбулося замикання фінансових інститутів на торговельно-посередницькій або фінансово-посередницькій діяльності. І це є загрозою для стабільності фінансового ринку. За умов розбалансованості колообігу у виробничому секторі й масштабних фінансових дефіцитах у товарному виробництві виправити таку ситуацію можна через підключення організаційних і фінансових ресурсів держави.

Функціонування фінансового ринку здійснюється за допомогою різних фінансових інструментів. За структурою він поділяється на три взаємозалежних і взаємодоповнюючих, але окремо функціонуючих ринків: грошового, позичкового капіталу та цінних паперів.

Грошовий ринок — ринок готівки та короткострокових платіжних засобів (векселі, чеки тощо), що перебувають в обігу і виконують аналогічні функції.

Він, у свою чергу, поділяється на обліковий ринок, міжбанківський ринок і валютний ринок. На обліковому ринку основними об'єктами купівлі-продажу є казначейські та комерційні векселі й інші короткострокові папери, міжбанківський ринок функціонує за рахунок надання кредитів банками один одному (використання тимчасово вільних коштів) строками від одного дня до п'яти років, валютний ринок обслуговує міжнародний платіжний обіг.

Ринок позичкового капіталу, або ринок довгострокових і короткострокових банківських кредитів, охоплює відносини, що виникають з приводу надання кредитними установами платних і зворотних позик, не пов'язаних з оформленням таких документів, які могли б самостійно перебувати в обігу на ринку: купуватися або продаватися, погашатися.

Продавцями тут виступають комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії тощо, а покупцями — державні організації, промислові й торговельні фірми, приватні особи. Ринок позичкових капіталів включає позабіржовий (первинний) обіг, біржовий обіг, а також — "вуличний" ринок. Первинний позабіржовий обіг охоплює в основному облігації нових емісій. На фондовій біржі в обігу перебувають лише акції, а також певна кількість раніше випущених облігацій, як приватних, так і державних.

Постійні взаємні пропозиція та попит на позичковий капітал створюють ринок позичкових капіталів. Під механізмом його функціонування варто розуміти нагромадження, рух, розподіл і перерозподіл грошового капіталу під впливом попиту та пропозиції, а також наявних процентних ставок.

Ринок цінних паперів охоплює як кредитні відносини, так і корпоративні, що виражаються через випуск спеціальних документів, які мають власну вартість і можуть перебувати в обігу на ринку.

Ринок цінних паперів з його основними елементами (позабіржовим і біржовим обігом) є механізмом, що функціонально входить до ринку позичкових капіталів. Ринок цінних паперів розвивається й рухається за своїми законами, що обумовлені специфікою так званого фіктивного капіталу.

Потенціал національного фінансового ринку (капіталізація фінансового ринку) визначає можливості бізнесу із залучення додаткових коштів. Низька капіталізація ринку має серйозні наслідки для стабільності бізнесу й економіки загалом.

Грошово-кредитна система — сукупність грошової системи й кредитної системи. Грошова система — історично сформована в кожній країні форма організації грошового обігу; сукупність засобів і інструментів, що використовуються державою для регулювання пропозиції грошей у країні.

Основи грошової системи закріплюються національним законодавством. Виділяються такі елементи грошової системи:

• грошова одиниця (фунти, долари, рублі, гривні тощо);

• масштаб цін;

• порядок регулювання обігу грошей.

Для контролю над пропозицією грошей використовуються такі інструменти:

• операції на відкритому ринку (купівля або продаж державних казначейських векселів і облігацій);

• спеціальні депозити (розміщення частки ліквідних активів банківського сектора в центральному банку з метою контролю над грошовою масою);

• директиви (контроль над кредитними операціями банків з метою регулювання пропозиції грошей);

• процентні ставки (величина відсотка, який позичальник (домашнє господарство або фірма) зобов'язаний виплачувати кредиторові за кожну одиницю взятої в борг суми в одиницю часу).

Грошова система має й зовнішні компоненти, оскільки країни беруть участь у міжнародній торгівлі й здійснюють міжнародні інвестиції, що обумовлює наявність таких механізмів:

• валютний курс (співвідношення між грошовими одиницями різних країн, обумовлене їхньою купівельною спроможністю та іншими факторами — станом платіжного балансу, рівнем інфляції тощо);

• конвертованість (здатність обміну валюти даної країни на валюти інших країн у будь-якій формі й у всіх видах операцій без обмежень);

• міжнародні валютні резерви (грошові активи, які застосовуються з метою регулювання дефіциту платіжного балансу між різними державами). Вони складаються із золота, іноземної валюти, спеціальних прав запозичення, міжнародного валютного фонду (МВФ). Найбільш важливими резервними активами є золото, іноземна валюта (особливо долар США, зростає роль євро).

Кредитна система — сукупність кредитних відносин і інститутів, що організовують ці відносини. Сутність, будова та роль кредитної системи визначаються економічним ладом суспільства.

Найважливішим елементом кредитної системи є комерційні банки. Кредитна система включає також небанківські установи, які здійснюють банківські операції. Найбільш значними з них є страхові компанії, особливо зі страхування життя.

Грошово-кредитна політика — це найважливіша складова частина макроекономічної політики, спрямована на досягнення ряду загальноекономічних завдань. Вона є сукупністю державних заходів у сфері кредитно-грошової системи. Грошово-кредитна політика здійснюється за допомогою специфічних інструментів, які поділяються на прямі і непрямі.

До прямих інструментів відносять:

• ліміти кредитування;

• пряме регулювання процентної ставки.

До непрямих інструментів відносять:

• операції на відкритому ринку;

• зміна норми обов'язкових резервів;

• зміна дисконтної ставки (ставки рефінансування).

Операції на відкритому ринку — купівля та продаж Центральним банком державних цінних паперів (облігацій). За допомогою операцій на відкритому ринку Центральний банк регулює величину грошової маси в економіці країни. Купуючи цінні папери, Центральний банк тим самим збільшує резерви комерційних банків, підвищує їхні кредитні можливості, розширюючи грошову пропозицію. Продаючи цінні папери, Центральний банк скорочує резерви комерційних банків, скорочує їхні кредитні можливості й грошову пропозицію.

Зміна норм обов'язкових резервів — метод впливу на величину банківських резервів, ключове поняття в обов'язкових резервних вимогах. Норма обов'язкових резервів встановлюється Центральним банком у відсотках від величини депозитів. Зміна норми обов'язкових резервів відбувається у двох основних формах: збільшення та зменшення.

У результаті збільшення норми обов'язкових резервів збільшуються обов'язкові резерви, скорочується кредитна активність комерційних банків, оскільки зменшується грошова пропозиція.

Зменшення норми обов'язкових резервів, навпаки, збільшує кошти для розширення кредиту, збільшує грошову пропозицію, стимулюючи тим самим кредитну активність комерційних банків.

Зміна дисконтної ставки — це зміна процентної ставки, за якою комерційні банки можуть позичати резерви в Центрального банку; здійснюється у формі підвищення або зниження дисконтної ставки.

У результаті підвищення дисконтної ставки росте процентна ставка, скорочується обсяг запозичення в Центрального банку, спричиняючи тим самим скорочення операцій комерційних банків з надання позичок. Комерційні банки, одержуючи дорогий кредит, самі збільшують свої ставки за позичками, внаслідок чого відбувається подорожчання кредиту взагалі.

Зниження дисконтної ставки, навпаки, полегшує одержання банківських кредитів, знижується процентна ставка, розширюються кредитні операції, збільшується грошова пропозиція.

Грошово-кредитна політика, що здійснюється Центральним банком, провадиться за допомогою дешевих або дорогих грошей.

Політика дешевих грошей властива в основному економічній кризі та безробіттю. Вона робить кредити дешевими і легкодоступними, збільшує грошову пропозицію, знижує процентну ставку, стимулює зростання інвестицій та ВВП. Політика дорогих грошей скорочує або обмежує зростання грошової маси в країні, знижує доступність кредиту, тим самим скорочує інвестиції, сукупні видатки й обмежує інфляцію.

Використовуючи названі інструменти кредитно-грошової політики, Центральний банк впливає на проміжні цілі: грошову масу, ставку відсотка, обмінний курс. Ці дії мають на меті досягнення кінцевих цілей кредитно-грошової політики.

Головна мета єдиної державної грошово-кредитної політики — стійке зниження інфляції й підтримка її на низькому рівні. Антиінфляційний характер грошово-кредитної політики, що проявляється в обмеженні грошової маси в обігу, містить загрози національним інтересам, блокуючи процеси збільшення кредитних ресурсів. Обмеження пропозиції грошей також зменшує попит на товарному, фінансовому й кредитному ринках, скорочує зайнятість і потенціал росту економіки.

Грошово-кредитна політика держави істотно впливає на такі макроекономічні індикатори, як валовий внутрішній продукт (ВВП), рівень цін і національний дохід та характеризується як один з основних напрямів економічної політики держави.

Перехід до ринкової економіки ініціює необхідність у самостійній грошовій політиці й досить активному використанні грошово-кредитних регуляторів з метою забезпечення товарно-грошової збалансованості.

В основу грошово-кредитної політики держави повинен бути покладений критерій економічної безпеки країни. Проведення грошово-кредитної політики в країні у відриві від реальних економічних і соціальних процесів загрожує небезпекою у сфері всіх соціально-економічних процесів у країні.

Грошово-кредитна політика держави повинна виходити зі стратегічних цілей, що включають:

• зміцнення національної валюти;

• підвищення стабільності банківської системи;

• оздоровлення фінансів підприємств і галузей;

• досягнення балансу прибутковості різних секторів економіки;

• створення умов для економічно ефективного руху капіталу.

Внутрішній фінансовий ринок взаємопов'язано функціонує з валютним ринком — системою валютних відносин. Як правило, здійснюється ринкове й державне валютне регулювання. Перше, засноване на конкуренції, породжує стимули розвитку, а друге спрямоване на подолання негативних аспектів регулювання валютних відносин. Співвідношення між ними часто змінюється. За умов кризових потрясінь, воєн, післявоєнної розрухи переважає державне валютне регулювання,

часом досить жорстке. При поліпшенні валютно-економічного стану відбувається лібералізація валютних операцій, заохочується ринкова конкуренція в цій сфері. Але держава завжди зберігає валютний контроль з метою регламентації й нагляду за валютними відносинами.

У системі регулювання ринкової економіки важливе місце посідає валютна політика — сукупність заходів, здійснюваних у сфері міжнародних, валютних та інших економічних відносин відповідно до поточних і стратегічних цілей країни. Вона спрямована на досягнення головних цілей економічної політики в рамках "магічного чотирикутника" — забезпечити стабільність економічного росту, стримування зростання безробіття й інфляції, підтримки рівноваги платіжного балансу.

Валютна система — це один із механізмів, що зв'язує окремі національні економіки в єдине світове господарство.

Сучасні економісти пропонують своїм урядам різноманітний арсенал інструментів валютного регулювання. Зазвичай рекомендується форсувати експорт і стримувати імпорт шляхом або політики дефляції — зменшення грошової маси в обігу шляхом вилучення частини надлишкових, порівняно з потребами грошового обігу, паперових грошей, або політики девальвації, тобто зниження курсу національної валюти стосовно якої-небудь іноземної валюти, золота.

Дефляційна політика, тобто обмеження внутрішнього попиту, пов'язується з наступом на життєвий рівень населення і загрожує загостренням соціальних конфліктів. Звичайно вона може більш-менш ефективно проводитися за умов високої зайнятості, значних невикористаних виробничих потужностей і т.п. За умов низької кон'юнктури, наявності великої армії безробітних політика дефляції може призвести до подальшого падіння виробництва й зайнятості. У цій ситуації зазвичай переходять до політики девальвації своєї валюти. Девальвація дає, хоча й тимчасові, але все-таки переваги країні-експортерові, яка починає розширювати експорт і скорочувати імпорт. Використання імпортної продукції (ціни на яку підвищуються при девальвації) для виробництва вітчизняних товарів неминуче веде до зростання витрат і відповідно до зростання внутрішніх цін. Введення імпортних обмежень провокує небезпеку прийняття відповідних жорстких заходів з боку торговельних партнерів.

Якщо держава застосовує політику твердого валютного контролю, завжди є лазівки, що створюють підґрунтя для "чорних ринків" валютної спекуляції.

На ринку обміну попит та пропозиція на валюту пов'язані наявними відносинами між внутрішніми й зовнішніми цінами. Якщо внутрішні ціни у певний період часу зростають із більшою швидкістю, ніж зовнішні ціни основних зовнішніх постачальників даної країни, необхідність в імпортних продуктах зростає, оскільки купувати за кордоном дешевше, ніж усередині країни. При цьому відбувається скорочення експорту. Такий тиск імпорту веде до зростання потреби у валюті для операцій на зовнішньому ринку, а це призводить до розбалансованості валютних операцій і може спричинити кризу в країні, що безпосередньо стосується національної економічної безпеки.

Щоб утримувати рівновагу між внутрішніми та зовнішніми цінами, необхідно підвищувати вартість іноземної валюти, тобто знецінювати, або девальвувати, національну грошову одиницю стосовно іноземної.