Економічна політика - Бєляєв О.О. - § 3. Напрями і пріоритети структурної політики в Україні

Провідною ланкою формування майбутньої моделі економіки України є активна та скерована структурна політика. Між тим, визначаючи її магістральні напрями, неможливо абстрагуватися від спадщини, що залишилась нам від Радянського Союзу. Так, глибокі диспропорції народногосподарської структури, які утворились у СРСР, виказали свій руйнівний для економіки характер уже з самого початку переходу до ринкових відносин у всіх країнах СНД. Зокрема, розпад на початку 1990-х pp. споживчого ринку та астрономічне зростання цін в Україні на товари широкого вжитку за умов лібералізації ціноутворення переважно зумовлені слабким розвитком другого підрозділу суспільного виробництва, а концентрація масового безробіття (здебільшого прихованого) в окремих регіонах— відносно низьким рівнем економічної динаміки та вузькою спеціалізацією.

Усе це, як і багато інших глибинних, дестабілізуючих економіку факторів, значною мірою було зумовлено тим, що концепція економічного розвитку СРСР передбачала:

♦ максимальну інтеграцію економіки кожної союзної республіки в загальносоюзний народногосподарський комплекс та постійне збільшення її вкладу в розвиток останнього. Так, відомо, що майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу. Образно кажучи, наша економіка була своєрідним "цехом" в єдиному союзному народногосподарському комплексі;

♦ випереджальне нарощування потужностей підприємств групи "А" та військово-промислового комплексу;

♦ повне залучення всіх природних ресурсів до виробництва, що призвело, зокрема в Україні, до майже повного вичерпання запасів нафти, газу, деревини тощо;

♦ "централізовано-донорський" характер розподілу між республіками, економічними регіонами та галузями матеріально-технічних, трудових і фінансових ресурсів.

Оскільки народне господарство У PCP ґрунтувалось на такій концепції розвитку продуктивних сил, то після проголошення незалежності воно залишилося розбалансованим. Усі його галузі і структуроутворювальні елементи (технічний, інвестиційний та ін.) не були узгоджені між собою .

Зрозуміло, що й у перспективі, зі зміцненням координуючих функцій ринкових механізмів, наявні нині диспропорції галузевої структури і територіального розміщення продуктивних сил автоматично не самоліквідуються. Деякий час їхній руйнівний характер навіть посилювався, що ми й спостерігали, практично, протягом усіх 90-х років. Цю тенденцію (про що свідчать і народногосподарські реалії) спричинюють такі фактори:

• крайня нерівномірність технологічних рівнів виробництва, причому найвідсталішими в цьому плані є галузі другого підрозділу, тобто виробництво предметів споживання;

• низька готовність української економіки до відкритості, що потребує повнішого враховування кожним окремим підприємством тенденції світового господарства як щодо рівня цін, так і щодо структури витрат;

• рестриктивна (від лат. гевплсгіо — обмеження) кредитно-грошова і конфіскаційна податкова політика, від якої ми не можемо позбавитись у зв'язку з важким фінансовим становищем країни.

Ці фактори вже зумовили не конкурентоспроможність більшості наших підприємств. Особливо це зачіпає технологічно слаборозвинуті галузі, а також регіони країни, що перебувають у економічній стагнації. Проте така ситуація має місце не лише в країнах СНД; вона спостерігається (з різною глибиною вияву) в Угорщині, Польщі, східній частині Німеччини та інших країнах з перехідною економікою.

Міжнародний досвід свідчить, що навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою усунення таких глибоких диспропорцій у структурі народного господарства не відбувається автоматично під дією ринкових механізмів, а потребує коригування з боку держави. Зокрема, після Другої світової війни в країнах Західної Європи таке втручання сформувалось до кінця 60-х років у специфічний напрям державного регулювання — структурну політику. Серед найістотніших її ознак можна назвати довгостроковий характер, а також скерованість на досягнення якісних перетворень економіки в галузевому розрізі та в територіальному розміщенні продуктивних сил.

Безперечно, гострота проблем, що їх породжують диспропорції в народному господарстві нашої країни в період переходу до ринку, наполегливо висуває на передній план (разом із заходами, спрямованими на грошово-фінансову стабілізацію) проблему активної структурної політики. Водночас зрозуміло й те, що за умов становлення ринкової економіки, на відміну від періоду планової адміністративно-командної системи, така політика матиме інші цільові настанови, інструменти здійснення та критерії оцінки її ефективності.

Суть проблеми в тому, що ринкова трансформація економіки — не самоціль, а спосіб подолання нашої технологічної відсталості, структурної перебудови, підвищення добробуту населення. Вивчаючи досвід розвинутих країн, ми бачимо, що 65—75 %усіх інновацій викликають потреби ринку, а безперервний інноваційний процес хоч і здійснюється згідно з імовірнісними (стохастичними) законами, все-таки піддається стратегічному керуванню. Інноваційна стратегія за своєю сутністю— це визначення та реалізація системи конкретних цілеспрямованих заходів сприяння НТП з метою отримання істотних науково-технічних та економічних переваг, у т. ч. і конкурентних. Ключовою ланкою такої стратегії в державі є з'ясування науково-технічних пріоритетів.

Нині навіть США, які свого часу разом з СРСР проводили наукові дослідження практично за всім "фронтом" наукових техніко-технологічних проблем, не в змозі забезпечити весь спектр наукового розроблення відповідних пріоритетів. Тому вони змушені концентрувати ресурси і наукові сили на тих провідних галузях, де сподіваються здобути найбільш вагомі переваги.

На жаль, Уряд України й досі не зміг визначитися з цими вкрай важливими питаннями структурної політики. Так, якщо 1999 року інноваційну діяльність здійснювали 18,1 % промислових підприємств, то 2001 року— уже 16,5 %. Без активізації цих процесів проголошена модель випереджального розвитку економіки — взагалі фікція.

Неможливий інноваційний шлях розвитку України і без суттєвого розширення внутрішнього ринку, збільшення власних нагромаджень за рахунок тих галузей народного господарства, що мають короткий період оборотності капіталу. Як відомо, до таких галузей насамперед належать харчова, переробна та легка промисловість.

Наступний крок після встановлення національних науково-технічних пріоритетів — це розроблення і впровадження в практику господарювання дійової системи стимулів і санкцій, яка дозволяє цілеспрямовано, ефективно й адресно впливати на процес їхньої реалізації, а також на пов'язану з цим систему прийняття рішень. При цьому слід виходити з того, що як порівняти з коротко-чи середньостроковим впливом ринку, інноваційна стратегія має стимулювати реалізацію довгострокової мети — структурну перебудову виробництва на базі високих технологій, зниження його енерго-, матеріало-, фондо- і трудомісткості. А в кінцевому підсумку — це підвищення конкурентоспроможності національного виробництва.

На жаль, не всі задекларовані стратегічні пріоритети в Посланні Президента України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр." визначено з урахуванням здобутків (наявних напрацювань) нашої науки. А нерозважливі дії тут можуть спричинити прямі втрати, розпорошення національного наукового потенціалу.

З урахуванням того факту, що в економіці України з 2001 р. накреслились ознаки стабілізації, в основу майбутнього економічного зростання закладено високі темпи — 6—7 % середньорічного збільшення ВВП. Це зумовлено й тим, що лише такі темпи можуть сприяти, по-перше, реалізації нагальних завдань соціальної сфери, по-друге, утвердженню інноваційного шляху розвитку нашої економіки, у т. ч. її структурній перебудові. Інноваційний шлях— це якісно новий для нас процес економічного розвитку, який потребує подолання інноваційної інертності суб'єктів усіх форм господарювання, створення такого економіко-правового механізму, котрий би генерував їхню активну інноваційну поведінку. Нині це — аксіома: сучасне співвідношення сил між державами, їхня конкурентоспроможність характеризується не стільки наявністю в них відповідних природних ресурсів, скільки інноваційними можливостями та вмінням ефективно їх упроваджувати. Це, зокрема, Японія, країни Західної Європи, нові індустріальні країни ("азіатські тигри"), з одного боку, а з другого— країни Африки Латинської Америки, і більшість країн СНД. Так, перші володіють досить обмеженими природними ресурсами, але ефективно використовують науково-технічний потенціал; другі, навпаки, мають багаті запаси природних ресурсів, але суттєво відстають у використанні НТП. Це не лише гальмує їхній економічний розвиток, а й "консервує" неможливість подолати економічну відсталість.

Розробляючи й здійснюючи структурну політику, слід виходити насамперед з того, щоб функціонально структура народного господарства України відповідала параметрам і вимогам незалежної держави. При цьому вона має забезпечувати:

• раціональне використання національних ресурсів;

• розширене відтворення суспільного виробництва та піднесення його ефективності;

• невпинне підвищення життєвого рівня населення.

Разом з тим сучасна концепція розвитку народного господарства України має враховувати соціально-економічну, демографічну та екологічну ситуацію і передбачати вдосконалення не тільки функціонально-галузевої, а й територіальної та інституціональної структури народного господарства .

Беручи до уваги перехідний характер нашої економіки, важливо оцінити реальну можливість прямого державного втручання в економіку за допомогою проведення відповідної структурної політики. Як свідчать факти, практичне здійснення такої політики завжди викликає критичні зауваження. Але тут треба зважати на такі обставини. З одного боку, незначний і віддалений у часі ефект застосування непрямих інструментів (методів) впливу на структуру викликатиме критику й вимоги перейти до прямого втручання. З другого боку, пряме втручання держави в окремі сфери господарювання може дезорганізувати й без того слабкі ринкові імпульси, що своєю чергою потребуватиме дальшого розширення сфер, які перебувають під прямим керуванням держави.

Водночас добре відомо і про обмеженість впливу законів ринку на глибокі перетворення в структурі виробництва, що зумовлено низкою причин. По-перше, від надходження сигналу про зміну суспільних нестатків у даному продукті і до початку реальних зрушень у виробництві спливає досить багато часу. По-друге, будь-яка структурна перебудова потребує великих коштів, а за браком централізованого їх нагромадження вона взагалі стає проблематичною. По-третє, як доведено, запобіжна властивість вартісного механізму — обмежена.

Де саме пролягатиме межа, що зупинить прагнення держави до централізованого визначення економічної структури, наразі сказати важко через перехідний характер нашої економіки. Але те, що така межа має бути встановлена, не підлягає сумніву.

Своєрідність сучасної трансформації адміністративно-командної системи в ринкову в тому, що ми ввійшли в тривалу смугу соціально-політичної й економічної нестабільності. Ось чому програми економічної перебудови не можуть мати як "звужений горизонт"— 1,5—2 роки, так і невизначено тривалий термін дії, за завершення якого є надія реалізувати сконструйовану в кабінетах влади модель чи програму.

Стосовно структурної політики нашої держави правомірно виокремити такі її пріоритети.

1. Використання всіх наявних інструментів державного підприємництва для ліквідації диспропорцій у народному господарстві (розриву в розвитку І та II підрозділів, промисловості та сільського господарства), налагодження належної виробничої та соціальної інфраструктури, усування наслідків екологічних катастроф.

2. Інтенсивна підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку галузей і виробництв з метою зміни міжнародної спеціалізації народного господарства. Здійснення державою комплексу заходів щодо створення прозорих конкурентних взаємовідносин між учасниками ринку, підтримки виробників високоякісної продукції, стимулювання виробничої кооперації та інших зрушень інституціонального плану.

3. Пом'якшення тиску на сектори економіки, де ринкові відносини впроваджуються більш-менш динамічно (торгівля, сфера послуг, а в перспективі — виробництво й переробка сільськогосподарської сировини). Тут, як показує міжнародний досвід, достатньо створення загальних сприятливих умов Для прискореного зростання за допомогою податкових пільг і уникнення селективної підтримки окремих видів виробництв.

4. Незважаючи на брак достовірних даних, які б підтверджували дієвість надання субсидій окремим регіонам, позбавитися їх у недалекій перспективі ми не зможемо, хоч у країнах з розвинутою ринковою економікою субсидії мають в основному соціальний характер.

Зрозуміло, що застосування субсидій як інструменту структурної політики поставить перед нашим суспільством питання про пошук способів підвищення їх результативності. Процес структурного зламу економіки України під дією ринкових сил загострює соціальні проблеми (особливо якщо він (процес) некерований). А це значить, що структурна перебудова із самого початку має підпорядковуватися своїй головній меті — підвищенню якості життя народу.

Між тим орієнтована на прискорення структурних перетворень соціальна політика не може обмежуватись підтримкою тільки "периферійних" верств суспільства. В її основі має лежати глобальна мета— формування працівника нового типу, здатного реалізувати себе в житті. А це, безсумнівно, потребує створення сучасної системи освіти, виховання, професійної підготовки і перепідготовки кадрів, охорони здоров'я тощо.

Але в жодному згаданому напрямі в Україні за останнє десятиліття конструктивних зрушень не відбулося. А тому, на наш погляд, усе ж таки держава має стати головним рушієм трансформаційного процесу на основі посилення її створювально-регулю-вальної ролі (що обґрунтував ще в середині 90-х рр. академік HAH України 1.1. Лукінов). Це потрібно, тому що за сучасних умов в Україні акцент на ринковий механізм і "свідомість" суб'єктів господарювання (за браком дійової конкуренції та за ефемерності державного регулювання) не дає змоги належно розв'язувати проблеми структурного характеру.

Сьогодні ні в кого не викликає сумніву, що слід якнайшвидше перестати бути заручниками старих технологій і передовсім тих, які насаджені минулою "ідеологією" пріоритетного розвитку важкої промисловості. Остання потворно гіпертрофована на Донеччині, Луганщині, Дніпропетровщині та в Запорізькій області. Настав час не тільки реструктуризувати більшість галузей цих регіонів, переозброїти й осучаснити їхній виробничий потенціал, а й гуманізувати більшість виробництв за рахунок новітніх технологій.

Стосовно Донбасу взагалі незрозуміло, чому всі зациклилися на одному лише вугіллі і майбутнє цього багатого мінеральними ресурсами регіону розглядають тільки через призму кам'яновугільної промисловості? Адже одна тонна вугілля на світовому ринку коштує 20—30 дол. (а в Донбасі її собівартість 150— 200 дол.), а, наприклад, тонна кухонної солі — 20—50 дол., каоліну— 100, плавикового шпату — 200 дол., яких у цьому регіоні величезні поклади (Урядовий кур'єр.— 1999.— 17 груд.). Фактично, у регіоні є всі умови для відродження економіки як на фунті новітніх технологій, так і більш раціонального освоєння природних ресурсів.

Отже, наші реалії переконують, що нова концепція розвитку народного господарства й удосконалення функціонування його галузевої та регіональної структури включає цілий комплекс напрямів і заходів здійснення структурної політики, серед яких можна виокремити такі:

♦ переорієнтація народногосподарського комплексу з домінування ресурсо-, фондо- та енергомістких галузей на розвиток на-укомістких та высокотехнологичних галузей промисловості. Так, нині питання енергозабезпеченості нашої економіки є одним з найскладніших. За підрахунками спеціалістів, у першій половині 90-х років майже 85—90 % загального обсягу спаду виробництва було пов'язано з проблемами енергозабезпеченості як промисловості, так і сільського господарства. Суттєвих зрушень у цьому напрямі не відбулось і на початку нового століття;

♦ структуризація народногосподарського комплексу та його переорієнтація на пріоритетний розвиток середнього, точного, транспортного і сільськогосподарського машинобудування , електротехнічної та електронної промисловості. Вивести зі стану стагнації машинобудування, в якому було зайнято понад 40 % працюючих,— життєво важлива проблема. Це дасть змогу створити нові робочі місця, ліквідувати ті негативні соціальні процеси, що їх породжує масове безробіття;

♦ кооперування, комбінування та інтегрування виробництв з метою найбільш плідного використання наявних потужностей підприємств, а особливо оновлення їхніх виробничих фондів. Ситуація у цій сфері наближається до критичної межі. Якщо 1995 року коефіцієнт оновлення основних фондів у цілому за народним господарством становив 5,9 %, то 2000 року — 2,4 %. А ступінь їх зношення в промисловості зріс за цей період з 43,6 % до 50,1 %. На вістрі НТП — створення виробничо-територіальних комплексів із замкнутим маловідходним і безвідходним виробництвом та розроблення нових композитних матеріалів із заданими властивостями ;

• удосконалення загальногосподарських та регіональних пропорцій між економічними районами, регулювання рівнів їх економічного і соціального розвитку. Так, низка областей промислових регіонів (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська) перенасичені галузями важкої індустрії та підприємствами військово-промислового комплексу. У структурі промислового виробництва країни згадані області разом з м. Києвом дають близько 50 % національного доходу, у них зайнято майже 60 % основних виробничих фондів;

♦ модернізація транспортної системи та оптимізація взаємодії залізничного, автомобільного, морського, повітряного і трубопровідного транспорту, а також формування розвинутого агропромислового комплексу і високо інтенсивного сільського господарства;

♦ створення загальнонаціональної інформаційно-комп 'ютерної системи для оперативного керування народногосподарським комплексом, а також для створення можливості масового свідомого включення в ринкову ситуацію всіх суб'єктів товарно-грошових відносин;

• максимальне використання переваг світового поділу праці та сприятливого географічного положення України. Тут важливо усунути диспропорції між частками внутрішнього і зовнішнього споживання у структурі ВВП, що склалися за попередні роки. Так, за даними Держкомстату України, частка внутрішнього ринку зменшилася з 74 % до ВВП 1993 року до 40 % — 2000 р. Зокрема, 2000 року на експорт продукції чорної металургії припадало 84 %, хімічної— 90 %, деревообробної— 75 %. А це ознаки надто високої залежності української економіки від зовнішньоекономічної кон'юнктури, що знижує її функціональну стійкість і надійність.

З іншого боку, сьогодні на нашому ринку, як і в 1990-ті рр., панують імпортні товари. Пропорція тут така: українські вироби становлять п'яту частину, решта— іноземні . Навіть нефахівцеві зрозуміло, ідо, входячи в ринкову економіку, ми її премудростей не навчались і не розуміємось на них і тепер.

У контексті викладеного можна висновувати: нагальна потреба в структурній перебудові робить Україну державою з високим потенційним попитом на інвестиції як внутрішньодержавні, так і зарубіжні.

Очевидно, що розв'язання проблеми інвестицій в Україні назріло давно, адже інвестиційний процес у державі в першій половині 90-х років поступово згасав. Не "розгорівся" він і в їх другій половині. При цьому абсолютна більшість комерційних банків довгострокові кредити майже не надавала. Так, 1996 року частка довгострокових кредитів у загальному "кредитному портфелі" більше ніж двохсот комерційних банків становила лише 11 %. З них понад половину всіх довгострокових кредитів надавав Промінвестбанк2. В Україні діє багато "карликових", так званих кишенькових банків, які розпорошують фінансові ресурси і дбають тільки про власні корпоративні інтереси. Наприкінці 90-х рр.

проти 1990 р. обсяги інвестицій у народне господарство України, за підрахунками академіка НАНУ М. Чумаченка, зменшились у чотири рази, а в Донбасі — уп'ятеро .

Зрозуміло, що в країну, де в розвиток виробництва практично не вкладає кошти вітчизняний інвестор, не піде й іноземний. Залучення таких інвестицій має проводитися з урахуванням мети й завдань державних програм структурної перебудови економіки, цільових програм галузевого та міжгалузевого розвитку, конверсії та розвитку експортного потенціалу тощо.

За оцінками експертів, загальний обсяг бажаних іноземних інвестицій в економіку України мав би становити понад 40 млрд. американських доларів. Так, для розвитку лише базових галузей промисловості потрібні дуже великі обсяги іноземного інвестування, зокрема, для металургії — 7 млрд. дол.; машинобудування — 5,1; транспорту — 3,7; хімії і нафтохімії — 3,3 млрд. дол.

Проте обсяги іноземних інвестицій, які щороку надходять у нашу економіку, проти потреб дуже незначні. Так, за даними Держкомстату України, загальний обсяг прямих інвестицій, що надійшли в Україну протягом 1992—1995 рр., становив 750,1 млн. дол.

Але останнім часом є деякі підстави казати про те, що сигнали до іноземних інвесторів уже доходять. Так, у першому півріччі 2002 р. іноземні інвестиції в економіку України, за даними РИА "Новости", зросли на 6,2% (15,7% відповідного періоду 2001 р.), або на 275,8 млн. дол., і становили 4 млрд. 754,2 млн. дол. за час незалежності нашої країни. Зрушення — очевидні. Але питання про те, багато це чи мало для 48-мільйонної країни за дванадцять років її незалежності, не слід навіть і ставити. Ще на початку ринкової трансформації (яка вилилась у квазітрансформацію) експерти оцінювали, що Україні для стійкого розвитку щороку потрібно 4 млрд. дол. іноземних інвестицій, тобто за відповідний період бажано було б їх мати близько 50 млрд. доларів (див.: День. — 2002. — 21 серп. — С. 1). Але отримали ми їх за роки незалежності в десять разів менше.

Разом з цим постає питання, а чи є в країні щось варте інвестування і кредитування іноземцями? У даному аспекті можна навести такий приклад: більше ніж 70 інноваційних та інвестиційних проектів (на загальну суму понад 9 млрд. гри) нині зареєстровано в рамках діяльності українських технопарків , чия діяльність помітно активізувалась після реалізації положень Закону України "Про інвестиційну діяльність".

Нині важливе значення має встановлення пільгового режиму господарської та інвестиційної діяльності для окремих проектів, які реалізуються із залученням іноземних інвесторів. Розв'язання цілої низки цих питань передбачено Законом України "Про режим іноземного інвестування".

Для залучення внутрішніх і зовнішніх кредитних ресурсів та інвестицій для розвитку пріоритетних галузей і забезпечення реалізації державної політики у цій сфері 1995 року Указом Президента було створено Українську державну кредитно-інвестиційну компанію. Але проблема й досі залишається актуальною: чому немає стратегічного інвестування? А тому, що бракує відповідного правового поля (немає ані належних законів, ані перспективної та цілісної економічної політики взагалі). Протягом останніх років половина кредитних ресурсів держави спрямовувалася на поповнення бюджету, тобто "проїдалася", замість комерційного кредитування для дальшого розвитку виробництва і структурної перебудови народного господарства.

Тезу про створення конкурентного поля в банківській справі за рахунок штучного розпорошення фінансових ресурсів вигадали доморощені ідеологи квазіринку (не без допомоги західних радників), котрі ідею переходу до ринку перетворили на самоціль. Домогтися структурної перебудови економіки можна тільки концентрацією капіталу, про що свідчить і практика цивілізованих країн. Розробляючи структурну політику (як серцевину економічної політики взагалі), слід широко послуговуватися світовим досвідом господарювання, досягненнями НІЛ, науковим прогнозуванням. А структурна політика, орієнтована тільки на поточний момент, приречена на провал.

Отже, сутність викладеного дає підстави твердити, що як на стадії ринкових трансформацій, так і в процесі формування майбутньої моделі після кризової економіки визначальним елементом є активна структурна політика. Останніми роками уряд України спільно з відповідними науковими установами опрацював кілька проектів структурної перебудови. Але, як зазначив Президент

України Л. Кучма, жоден з них не може претендувати на необхідну завершеність, стати програмою реальних перетворень. По-перше, це пов'язано зі складністю та багатоаспектністю даної проблеми. По-друге, структурні зрушення в економіці мають спиратись на міцну й розгалужену національну фінансово-економічну базу та всебічно науково обґрунтовуватися.

У Програмі "Україна 2010" змінено концептуальні підходи до ідеології розроблення й реалізації структурної політики за умов обмежених фінансових можливостей держави. Зроблено спробу опрацювати функціональний підхід до структурної перебудови через призму узгодження виважених економ і ко-технологічних рішень і пошук потрібних для їхнього забезпечення внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Так, Про грама "Україна 2010" передбачає поетапне розв'язання даної проблеми. Зокрема, на першому етапі (1999—2000 роки) інвестиційною базою прогресивних структурних зрушень мали б стати: здійснення радикальної податкової реформи; зміцнення банківської системи та кредитної ставки (відсотка); впровадження прогресивної амортизаційної політики; створення сприятливих умов для малого і середнього бізнесу, у тому числі проведення масштабної грошової приватизації та ін.

Слід погодитись із загальною концептуальною політикою як для першого, так і для другого етапу (2001—2005 роки), де пріоритетними інноваційними донорами структурних трансформацій економіки України визначені галузі зі швидкою оборотністю капіталу. На третьому етапі (2006—2010 роки) передбачається суттєве зростання інвестиційного потенціалу. Це дасть можливість уносити відповідні корективи і в структурну політику — переставити, за словами Президента, основні акценти з галузей швидкої оборотності капіталу на високотехнологічні сфери.

Але, на наш погляд, лінійного (прямого) зв'язку між структурною та інноваційною політикою в цьому державному документі не проглядається. Тому можливість реалізації економічно логічних намірів структурних трансформацій (для нашої ситуації) викликає сумнів, оскільки економічні реалії сьогодення свідчать, що підґрунтя для їх реалізації досить хиткі.

І насамкінець ще раз наголосимо: головна мета структурної політики— це формування збалансованого соціально орієнтованого вітчизняного господарського комплексу на базі раціональної багатовекторної його структурної перебудови (галузевих, регіональних та інституціональних зрушень). Зміни ж, які вносились свого часу в цей процес, були половинчастими, не комплексними, слабо обміркованими. Тому вкрай важливо дуже серйозно переосмислити рівень і тенденції структурних зрушень в економіці через призму конструктивності структурної політики в Україні.