Економічна теорія - Мочерний С.В. - Причини та механізм циклічних коливань

Циклічні коливання в економіці відбувалися завжди, але до початку XIX ст. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства з його особливостями, відсутністю сформованого суспільного характеру виробництва навіть у розвинутих країнах та іншими чинниками. Починаючи з 1825 р., циклічні кризи стали регулярними. Лише в XX ст. у розвинутих країнах їх налічувалося 12. В економічній теорії виникло до 200 концепцій причин виникнення та сутності криз, але проблема не вирішена і є актуальною і натепер.

З'ясування причин і типів циклічних коливань в економіці, сутності та структури самого циклу дає змогу з'ясувати і причини економічної кризи в Україні.

Причини та механізм циклічних коливань

Причини циклічного розвитку економіки.

Кризи проявляються у надвиробництві товарів і неможливості їх реалізації, що зумовлює спад виробництва, зростання армії безробітних, погіршення життєвого рівня населення тощо. Представники різних напрямів і шкіл політичної економії, а згодом економічної науки намагаються дослідити це явище, виробити рекомендації для його усунення або послаблення.

Серед численних спроб розкрити причини криз можна виділити поверхові (пояснення циклічності появою плям на сонці, ритмом руху Венери та ін., яких дотримувався В. Вернадський) та різною мірою наукові.

Науковий підхід започаткували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо причиною криз вважав несправедливість у розподілі багатства. Ж. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит, і кризи у всій економіці неможливі, а можуть відбуватися лише в окремих регіонах або на окремих ринках товарів. Цю думку не поділяв англійський економіст Т.-Р. Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину продукції, на другу частину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а та частина, яка забезпечує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її реалізації потрібні "треті особи" — землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб обмаль, може виникнути криза надвиробництва. Подібної думки дотримувався С. де Сісмонді, але "третіми особами" він називав дрібних товаровиробників (селян, ремісників). Крім того, він пояснював кризи недоспоживанням народних мас, невідповідністю між виробництвом і споживанням. Теорію недоспоживання, зокрема привласнення надмірно високої частки багатими і заощадливими людьми (порівняно з тим, що може бути інвестовано), пізніше підтримували Дж. Гобсон, В. Фостер та ін.

Уперше системно проаналізував економічні цикли і кризи (як основний їх елемент) К. Маркс, піддавши конструктивній критиці погляди своїх попередників. Головною причиною цих явищ він називав основну суперечність капіталістичного способу виробництва — між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним характером привласнення його результатів. Формами прояву економічної кризи вважав суперечності між виробництвом і споживанням, між організацією виробництва на окремому підприємстві та відсутністю такої організації у всьому суспільстві (анархія виробництва), між працею і капіталом.

Дж. Кейнс пояснював економічні кризи дією основного психологічного закону, згідно з яким люди схильні, як правило, збільшувати споживання зі зростанням доходів, але не такою мірою, якою зростає дохід. Конкретнішими причинами криз він називав недостатній рівень платоспроможного ("ефективного") попиту, який необхідно збільшувати за допомогою різноманітних методів економічної політики, зокрема зростання державних витрат. Психологічну теорію економічних криз (зокрема, дію психологічного чинника, оптимістичного настрою населення) обстоював англійський економіст Артур Пігу (1877—1969) та ін.

Представники неокласичного напряму, навпаки, стверджують, що маніпулювання економічним попитом з боку держави призводить до порушень ринкового механізму саморегулювання економіки, рівноваги в економічній системі. Причинами криз, на їхню думку, є зростання державних витрат, експансія і стимулювання банківського кредиту, динаміка грошової маси (М. Фрідмен, Р.-Дж. Хоутрі та ін.), надмірне інвестування економіки (Л. Мізес та Ф. Хаєк), незбалансованість попиту і пропозиції грошей тощо (І. Фішер).

Причинами економічних криз американські економісти Й. Шумпетер таЕ. Хансен вважали технічні винаходи (залізниці, автомобілі та ін.); Н. Калдор — розрив у динаміці інвестицій та заощаджень.

У сучасній вітчизняній економічній літературі проблема причин виникнення економічних циклів і Криз або не досліджується, або повторюються думки окремих західних учених ("Економічна теорія" за редакцією В. Камаєва, "Економічна теорія" за редакцією І. Ніколаєвої; "Основи економічної теорії. Політекономія" за редакцією Д. Москвіна та ін.). Якщо відтворюється позиція К. Маркса, то спрощено: "Причиною кризи називається лише суперечність між виробництвом і споживанням"1; визначення циклів не дається2 або дається поверхово (циклом названо "періодичне коливання ділової активності в суспільстві")8.

Економічні кризи є надзвичайно складним і багатоплановим явищем. Тому наведені точки зору з різною обґрунтованістю розкривають окремі причини їх виникнення і розвитку. Проте необхідно визначити основну причину економічних криз, яка б охоплювала інші, другорядні, похідні від неї. Такою причиною є суперечність між суспільним характером виробництва і капіталістичною формою привласнення його умов і результатів. Привласнення умов виробництва — це насамперед економічна власність (привласнення) класу капіталістів на засоби виробництва, яка примушує найманих працівників продавати свою робочу силу, а отже, тимчасово надавати її у розпорядження капіталіста, що означає опосередковану (або часткову) власність капіталістів на цю умову процесу виробництва. Оскільки домінуючим типом власності на засоби виробництва є колективний, то названа К. Марксом основна причина криз вимагає певного уточнення.

За сучасного капіталізму основною формою власності на засоби виробництва є власність на цінні папери (акції, облігації та ін.). Той факт, що у США на 0,25 % найбагатшої частини класу капіталістів припадало 82 % всього сукупного капіталу у формі цінних паперів, свідчить про те, що вони є власниками переважної маси засобів виробництва. Привласнення результатів виробництва — це наслідок встановлення аналогічної форми власності на умови виробництва. Результатами виробництва з погляду структури суспільного продукту є необхідний і додатковий продукт. Концентрованим вираженням цієї форми привласнення є привласнення класом капіталістів переважної частини додаткового продукту у вигляді прибутків. Клас найманих працівників в умовах сучасного капіталізму лише частково (через привласнення частини дивідендів) стає співвласником створеного ним же додаткового прибутку.

З моменту виникнення капіталістичного способу виробництва (початок XVI ст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. Протягом приблизно двох століть приватне виробництво перетворилося на суспільне. Проте впродовж цього періоду від процесу постійного поглиблення суспільного характеру виробництва дедалі більше відставала форма привласнення.

Вона хоч і трансформувалася в колективну (внаслідок домінування колективного типу економічної власності на вищій стадії капіталізму), проте щодо переважної більшості найманих працівників залишається приватною. Це постійно спричиняє переростання суперечності між суспільним характером виробництва і капіталістичною формою привласнення у конфлікт, що вимагає певного вирішення. Частково воно відбувається під час економічних криз через механізм взаємодії похідних форм вияву основної суперечності. Зокрема, між зростаючими масштабами виробництва і відносним звуженням платоспроможності попиту населення.

Оскільки в період відсутності державного регулювання заробітної плати не було встановлено її мінімального рівня, кожен окремий капіталіст намагався знизити заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався платоспроможний попит населення за неконтрольованого масового виробництва товарів на невідомий ринок. Так виникала криза надвиробництва, яку посилила диспропорційність розвитку економіки. Тому К. Маркс також зазначив, що кінцевою причиною економічних криз є бідність і обмеженість споживання мас. Щодо цього найближчою до істини є точка зору нинішніх прихильників теорії недоспоживання, які причиною економічних криз називають привласнення багатими надмірно високої частки доходів. Але недоліками теорії (порівняно з теорією К. Маркса) є:

1) відсутність пов'язування процесу недоспоживання з власністю на засоби виробництва, бо недоспоживання трудящих передусім є наслідком капіталістичної власності на засоби виробництва. Органічне поєднання причин і наслідків цих процесів відповідає вимогам діалектики. На недоспоживання частково впливає і психологія населення (щодо цього певною мірою доречний основний психологічний закон Дж. Кейнса), але домінуючим фактором є економічна власність;

2) відсутність зв'язку криз із розвитком продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці (як це має місце при формуванні основної суперечності капіталізму). Їх взаємопов'язування дає змогу залучити до теорії економічних криз аналіз процесів, які відбуваються в межах технологічного способу виробництва, зокрема пояснення прихильників теорії нововведень, оскільки впровадження нової техніки є передусім елементом продуктивних сил;

3) відсутність можливості (за такого підходу) комплексного теоретичного обґрунтування шляхів подолання економічних криз, послаблення їх глибини і гостроти. Такі заходи повинні здійснюватись у кожній зі сторін основної суперечності, в тому числі стосовно змін у привласненні умов виробництва і його результатів. Стосовно умов виробництва першочерговими заходами повинно стати перетворення переважної маси найманих працівників на співвласників засобів виробництва, інтелектуальної власності тощо. Стосовно результатів виробництва йдеться насамперед про можливість осіб найманої праці привласнювати не лише весь необхідний продукт (такої можливості у розвинутих країнах світу позбавлені десятки мільйонів людей), а й частину зростаючої частки додаткового продукту.

Криза проявлялась у нагромадженні товарних мас у гуртовій торгівлі. Підприємці, продавши товари торговим капіталістам, вважають їх реалізованими і продовжують виробництво у тих самих масштабах. Але з часом обсяги товарообміну скорочуються, торгівці перестають закуповувати нові партії товарів, що призводить до падіння виробництва, банкрутств, зростання безробіття, а отже, подальшого скорочення платоспроможного попиту. Торговий капітал з метою реалізації товарів знижує ціни, що за скорочення виробництва сприяє встановленню ринкової рівноваги (відповідності попиту і пропозиції). Після цього кризове падіння припиняється й економіка входить у фазу депресії. Економічні кризи у XIX ст. повторювалися кожні 10— 11 років. Матеріальною основою такої періодичності було масове оновлення основного капіталу.

Перша економічна криза підштовхнула процес еволюції економічної власності — в 30-ті роки XIX ст. почали виникати акціонерні компанії — колективна форма капіталістичної власності. Але еволюція економічної власності відставала від темпів та масштабів усуспільнення виробництва і праці, що, поряд з іншими причинами, призводило через деякий час до нової кризи, повторення економічного циклу. Так коротко характеризує причини циклів і криз К. Маркс.

М. Туган-Барановський не погоджувався з таким обґрунтуванням. Він розглядав теорію криз К. Маркса лише як теорію ринку і високо оцінював концепції Ж.-Б. Сея. Причину промислових криз вбачав не в порушеннях, що відбуваються у кожній зі сфер суспільного відтворення, а в неправильному розподілі національного виробництва загалом, в обмеженості продуктивних сил суспільства. Підтримуючи тезу Ж.-Б. Сея, вчений стверджував, що попит на товари створюється самим виробництвом, а причиною криз є непропорційне нагромадження та нерівномірний розвиток галузей і окремих підприємств. Основною причиною циклічних коливань називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва, та недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження і використання суспільного капіталу. Щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно, на його думку, раціональніше регулювати інвестиції.

З погляду сучасної теорії криз концепція М. Туган-Барановського містить багато раціонального, а саме: положення про диспропорційність розвитку між галузями, між рухом заощаджень та інвестицій як причин промислових криз, про зростаючу можливість виробничого споживання у реалізації суспільного продукту та ін. Сумнівною є його думка про незалежність зростання виробництва від розмірів особистого споживання, про автоматичну залежність попиту від виробництва, а пояснення промислових криз нерівномірністю розподілу національного виробництва — аморфне. Крім того, причини цього глибинного явища він не пов'язує з відносинами власності та ін.

Правильною є теза М. Туган-Барановського про недосконалість ринкового механізму в регулюванні нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Саме за найглибшої кризи 1929—1933 рр. (тривала 37 місяців, падіння виробництва у США — 26 %) стало остаточно зрозумілим, що ринкова економіка неспроможна ні подолати, ні зменшити глибину економічних криз, і почалося широкомасштабне втручання держави в економіку, державне антициклічне регулювання та сприяння оновленню основного капіталу в повоєнний період.

Отже, найбільш логічною видається точка зору К. Маркса щодо основної причини економічних криз за капіталізму. Формами вияву цієї суперечності в сучасних умовах є диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, між нагромадженням та розвитком окремих галузей і підприємств, між виробництвом і споживанням, виробництвом і розподілом, між планомірною організацією виробництва на окремому підприємстві та стихійним механізмом ринкового регулювання у масштабі всієї економіки та ін. Нині гігантські монополії починають вивчати ринок, платоспроможний попит населення, прогнозувати його і під час кризи свідомо скорочують масштаби виробництва.

В умовах масового виробництва товари тривалого споживання (автомобілі, холодильники, телевізори) через певний час населення намагається замінити на кращі моделі. Так виникла нова матеріальна основа економічного циклу — масове оновлення товарів широкого вжитку. Тому економічний цикл стає коротшим, а кризи — менш глибокими. Замість надвиробництва товарів виникає надвиробництво основного капіталу (коли виробничі потужності навіть за відсутності кризи завантажені на 75—80 %), не відбувається різкого зниження цін тощо. Криза 1990—1992 рр. була коротшою (10 місяців) і менш глибокою (падіння виробництва — 1,9 %).

У процесі еволюції економічної системи певних кількісно-якісних змін зазнає і основна суперечність капіталізму. Так, з виникненням і широким розвитком акціонерної власності поряд із приватнокапіталістичним привласненням формується не лише колективне капіталістичне, а й частково трудове колективне, кооперативне та інші форми привласнення створеного національного доходу, зростає питома вага державної власності, в якій поєднуються приватні, колективні та суспільні інтереси. Наприклад, з метою виходу з кризи 1929—1933 рр. і наступного послаблення глибини економічних криз держава стала широко впроваджувати громадські роботи (будівництво доріг, комунікацій тощо), встановила мінімум заробітної плати і т. ін. Завдяки таким заходам була послаблена суперечність між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг, між виробництвом і розподілом. Внаслідок цього зміст основної суперечності модифікується. Загальною закономірністю процесу є те, що послаблення глибини і гостроти основної суперечності супроводжується послабленням глибини економічних криз.

Змінюються і похідні форми основної суперечності. Так, планомірність, яка була обмежена масштабами окремих підприємств, розвивається згодом у межах гігантських монополістичних об'єднань, державного сектору економіки і навіть міжнародних економічних об'єднань.