Економічна теорія - Мочерний С.В. - 4.7. Економічний суверенітет України та шляхи його досягнення

Перед суверенною Україною постають різноманітні складні проблеми у всіх сферах суспільного життя. Поряд з тактичними цілями країна мусить вирішити важливі стратегічні завдання: досягнення рівня розвитку передових країн, входження рівноправним членом у систему світового господарства. Пов'язаною з розв'язанням тактичних і стратегічних цілей найважливішою метою новоутвореної держави є досягнення економічного суверенітету.

Сутність і структура економічного суверенітету

Сутність та основні типи суверенітету.

З'ясування суті економічного суверенітету потребує попереднього визначення змісту більш загальних понять "суверенітет" і "суверенний". Перше з них походить від німецького слова souveranitat та французького souverainete, що означає повну незалежність держави від інших держав у її внутрішніх справах і зовнішніх відносинах. Слово "суверенний" французького походження означає "здійснюючий верховну владу".

Похідним від понять "суверенітет" і "суверенний" у теорії конституціоналізму є термін "державний суверенітет", "народний суверенітет" і "національний суверенітет". Державний суверенітет, суб'єктом якого є держава, охоплює дві найважливіші складові. Зміст першої розкривається у верховенстві держави на власній території — влада держави є вищою верховною владою, правочинна встановлювати у суспільстві єдиний правопорядок, рішення влади обов'язкові для виконання всіма її органами, посадовими особами, організаціями та населенням (у тому числі іноземцями), а в руках держави зосереджуються всі засоби владного примусу (суд, армія, міліція та ін.). Цей тип суверенітету формується і наповнюється реальним змістом при здійсненні таких найважливіших суверенних прав, як право самостійно приймати власну конституцію, право законодавчої діяльності, право територіального верховенства, право створювати власну армію і здійснювати оборону країни, право мати своє громадянство, право на проведення самостійної політики держави, право здійснювати зовнішню політику, бути суб'єктом міжнародних відносин.

Зміст другої складової державного суверенітету розкривається в незалежності держави у сфері міжнародного спілкування, праві формувати і проводити зовнішню політику, бути суб'єктом міжнародних відносин, у непідкоренні держави владі інших держав. Така характеристика сутності суверенітету стосується переважно політико-правового аспекту цього поняття.

У сфері зовнішніх відносин кожна держава повинна враховувати суверенітет других держав, тому міжнародне спілкування здійснюється у формі взаємних угод, узгоджених між ними правил. З моменту укладання такі угоди стають обов'язковими і виступають нормами міжнародного права. Суверенітет реалізується також у функціонуванні і розвитку представницьких, виконавчих, судових тощо органів влади.

У межах державного суверенітету залежно від структури надбудовних відносин можна також виокремити правовий, культурний та ідеологічний суверенітет.

Народний суверенітет, суб'єктом якого є народ, означає повновладдя народу на своїй території. Національний суверенітет, суб'єктом якого є нація, означає повновладдя нації на власній території, право і реальні можливості вирішувати свою долю. У разі проживання багатьох націй і народностей на території суверенної держави національний суверенітет передбачає їх право вирішувати свою долю разом з основною нацією. Різноманітні процеси у межах світового господарства не повинні заперечувати або обмежувати національну культуру, мову, духовні традиції. У мононаціональних державах поняття "народний суверенітет" і "національний суверенітет" мають однаковий зміст.

Поняття "суверенітет" і "суверенний", як і похідна від них категорія "державний суверенітет", постійно поповнюються елементами нового змісту. Внаслідок інтернаціоналізації продуктивних сил, технологічного, суспільного і економічного способів виробництва, соціальних, правових, політичних, культурних відносин тощо відбувається боротьба двох суперечливих тенденцій: а одного боку, утворення моноетнічних держав, які не хочуть поступатися своїм суверенітетом, особливо державною цілісністю, яка означає неприпустимість відчуження від держави частини її території, непорушність кордонів, право територіального верховенства, з іншого — це тенденція переростання світовими інтеграційними процесами меж державних, народних і національних суверенітетів. На сучасному етапі ця тенденція виявляється в утворенні регіональних систем кількох або багатьох держав, у передачі окремими національними країнами все більшої кількості повноважень наднаціональним органам і реальної перспективи виникнення федеральних утворень типу Сполучених Штатів Європи, а в межах світового господарства — всесвітньої конфедерації держав. Переважаючою у межах світового господарства є друга тенденція, якщо це не суперечить інтересам тієї чи іншої країни. Але з кількісного боку у повоєнний період домінує і домінуватиме надалі перша тенденція (до утворення моноетнічних держав) — за 50 років існування ООН до її складу увійшло близько 130 новостворених держав, а, за даними Міжнародної спілки географів, до 100-річчя ООН у її складі буде ще 100 нових держав.

З якісного боку домінує тенденція до формування конфедеративних утворень. Це підтверджує той факт, що виникли і розвиваються майже 25 інтеграційних угруповань у різних регіонах світового господарства, а нові держави певною мірою належать до них. Членами ЄС у 2003 р. були не лише 15 країн Західної Європи, а й приблизно 50 асоційованих країн, а 2004 р. до ЄС приєдналось ще 10 країн Європи. Якісний аспект дії такої тенденції виявляється і у входженні більшості країн до міжнародних фінансово-кредитних організацій та воєнних блоків.

Очевидно, що абсолютного суверенітету нині не має жодна країна світу. Вступаючи в ті чи інші міжнародні організації, країни делегують їм частину своїх суверенних прав. Тому теза деяких науковців — "суверенітет або є, або його немає" — метафізична і відповідає не реаліям сьогодення, а періоду становлення національних держав за відсутності інтеграційних процесів.

Теоретичним виразом першої тенденції є теза багатьох вчених про повну абсолютність суверенітету і можливість відчуження, обмеження лише окремих суверенних прав. Другу тенденцію її прихильники намагаються обґрунтувати положеннями про обмеженість державного суверенітету і необхідність його поділу між існуючими національними державами та масштабнішими регіональними федеративними та конфедеративними утвореннями. Бажання народу, нації, етнічної групи створити незалежну державу посилюється або послаблюється залежно від ступеня інтегрованості економіки, політики, права тощо у межах тих чи інших міжнародних організацій, від активізації дії інтеграційних факторів, від того, чи відбувається у визначений момент утворення, зміцнення чи розпад імперій, поліетнічних держав та інших факторів. Взаємодія цих двох тенденцій визначає особливості розвитку та функціонування економічного суверенітету.