Економічна теорія - Мочерний С.В. - Модель зростання Солоу.

Основи цієї моделі були закладені в його праці "Внесок у теорію економічного зростання" (1956). Учений дійшов висновку, що основною причиною нестійкості економіки у моделі Харрода—Домара є фіксована величина капіталомісткості (а), що відображає жорстке співвідношення між факторами виробництва — працею і капіталом (К/Ь). При цьому один з цих факторів часто залишається "недовантаженим". Відповідно до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею повинні бути змінними (саме в цьому полягає неокласичний характер теорії зростання Р.-М. Солоу). їх визначають виробники, які мінімізують витрати залежно від цін на ці фактори. Тому замість фіксованого (K/L) Солоу включив у свою модель лінійно-однорідну виробничу функцію:

Y = F (K, L)

Розділивши усі члени на Ь і позначивши дохід на одного робітника (Y/L) через у, а капіталоінтенсивність К/L через одержимо:

y = LF (k,1) Lf (k) .

Як і в моделі Харрода—Домара, передбачається, що населення зростає незмінним темпом ті, а інвестиції складають постійну питому вагу доходу, що визначається нормою заощадження а:

Фундаментальне рівняння" Солоу — приріст капіталоозброєності одного робітника забезпечує залишок від питомих інвестицій (заощаджень), утворений після забезпечення капітальними благами всіх додаткових робітників.

Якщо sf (k) = nk, то капіталоозброєність залишається такою самою (dk = 0), тобто економіка зростає без будь-яких структурних змін у співвідношенні між факторами. Це і є збалансоване зростання.

У моделі Солоу (на противагу моделі Харрода—Домара) траєкторія збалансованого зростання є стійкою, що засвідчує графік (рис. 5).

Рис. 5. Модель Солоу

Пряма пк на цьому графіку показує, скільки кожний робітник повинен заощаджувати та інвестувати з свого доходу, щоб забезпечити майбутніх робітників (у тому числі своїх власних дітей) капітальними благами. Крива sf (k) демонструє рівень його фактичних заощаджень залежно від досягнутого рівня капіталоозброєності. Зі зростанням капіталоозброєності н темп зростання інвестицій (заощаджень), природно, падає. Вертикальна відстань між кривою та прямою означає відповідно до фундаментального рівняння Солоу диференційну зміну показника капіталоозброєності dk. У точці k* (наприклад, k1 ) капіталоозброєність зростатиме, а у всіх точках правіше k* (наприклад, k2) спадатиме, так що економіка постійно зсувається у бік k *, і траєкторія збалансованого зростання є стійкою.

У моделі Солоу норма заощаджень s має значення тільки до виходу економіки на траєкторію стійкого розвитку: чим більша величина s, тим вищий графік 8k і відповідно рівень k*. Але як тільки зростання збалансовується, його подальший темп залежить тільки від зростання населення і технологічного прогресу.

З моделі Солоу випливають такі основні висновки:

а) вона показує, що норма заощаджень в економіці визначає розмір запасу капіталу, а відповідно і обсяг виробництва. Чим вища норма заощаджень, тим вища капіталоозброєність і вища продуктивність;

б) зростання норми заощаджень зумовлює період швидкого зростання до досягнення нового стійкого стану. У довгостроковому плані зростання норми заощаджень не впливає на темп зростання. Тривале зростання продуктивності залежить від технологічного прогресу;

в) розробники економічної політики часто заявляють, що норма нагромадження капіталу повинна бути збільшена. Зростання державних заощаджень і податкове стимулювання приватних заощаджень є способами прискорення нагромадження капіталу;

г) темп зростання населення також впливає на рівень життя. Чим вищий темп зростання населення, тим нижчим є обсяг виробництва у розрахунку на одного робітника.

З моделі Солоу виходило, що чим більша норма заощаджень, тим вищою є капіталоозброєність робітника у стані збалансованого зростання, а отже, тим вищий темп збалансованого зростання. Але зростання не є самоціллю. Тому наступним логічним кроком було визначення умов оптимального для суспільства економічного зростання. Це одночасно і незалежно один від одного зробили кілька економістів (серед яких Нобелівські лауреати Дж. Мід, М.-Ф.-Ш. Алле) на початку 60-х років XX ст., але першим опублікував відповідь на питання американський професор Е. Фелпс. Йому ж належить і термін "золоте правило нагромадження капіталу", запроваджений у науковий обіг.

Рівень "золотого правила" — такий рівень капіталоозброєності, що забезпечує найбільший обсяг споживання.

На цьому рівні чистий граничний продукт капіталу дорівнює темпу приросту виробництва. Оцінки, зроблені для реальних економік (економіка США), засвідчують, що запаси капіталу є набагато нижчими від рівня "золотого правила". Щоб його досягнути, потрібне збільшення інвестицій і відповідно зниження рівня споживання нинішніх поколінь.

Використання "золотого правила" на практиці було обмеженим через досить завищені вихідні передбачення, але воно дало змогу сформулювати висновки, що стосувалися реального економічного зростання. Модель Солоу і "золоте правило" виявилися досить простими і надзвичайно зручними у застосуванні аналітичними знаряддями. З їх допомогою стало можливим дослідження впливу на економічне зростання різних модифікацій виробничої функції, технічного прогресу, зміни норми заощаджень і оподаткування тощо. Зусиллями самого Р.-М. Солоу, Дж. Міда та інших економістів модель Солоу була дезінтегрована: окремо обліковувалося виробництво споживчих та інвестиційних благ. Були створені також моделі, що враховували "вік" капітальних благ, оскільки різні їх покоління володіють різною продуктивністю. Праці Дж. Тобіна ввели у теорію економічного зростання грошову масу (точніше, державні зобов'язання, якими громадяни володіють нарівні з капіталом).

У 70-ті роки XX ст. інтерес до теорії економічного зростання впав. Це спричинили передусім різкі циклічні коливання у західній економіці, а також та обставина, що після винаходу моделі Солоу і "золотого правила" прогрес у цій сфері пішов шляхом ускладнення математичної техніки без проривів у економічному сенсі.

До 80-х років економістам не вдавалося ввести в модель головний фактор економічного зростання — технічний прогрес, який залишався екзогенним. Нововведення (також надзвичайно математизовані) до теорії зростання, зроблені у 80-ті роки, передбачають позитивний зовнішній ефект (екстерна-лій) економічного зростання, який забезпечує для економіки джерело зростаючої віддачі. Зростаючу суспільну віддачу дають (за П. Ромером) витрати на науково-дослідні та експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР), а, згідно з думкою Р. Лукаса1, інвестиції у людський, а не у фізичний капітал, хоча в різних індивідуальних випадках це необов'язково. Один із висновків моделей Ромера і Лукаса полягає в тому, що економіка, яка розпоряджається великими ресурсами людського капіталу та досягненням науки, має у довгостроковій перспективі кращі шанси для зростання, ніж та, що позбавлена цих переваг.

Модель Солоу і натепер актуальна. Спеціалісти відзначають теоретичну витонченість її економетричних оцінок. Модель дає змогу проаналізувати одне з найважливіших питань економіки: яка частина виробленого продукту повинна споживатися зараз і яка має зберігатися для використання у майбутньому.

Досліджувана Р.-М. Солоу виробнича функція стала основою для розроблення внутрігалузевих балансів економічного розвитку, які, всупереч висновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціональної структури виробництва. Показники, які вводилися у функцію, були сталішими, а зв'язки між ними менш еластичними. її використання з цією метою виявилося ефективнішим.

Запропоновані С.-С. Кузнєцом методи визначення національного доходу використовують статистики (подвійний підрахунок національного доходу як суми витрат і як суми доходів). Його методи обчислення національного доходу, національного продукту та інших важливих показників використовують не тільки в офіційній звітності США, а й у статистичних публікаціях інших країн.

Сучасна теорія економічного зростання стала логічною кульмінацією більш ранніх праць С.-С. Кузнєца, присвячених дослідженню національного доходу та його компонентів. Нині термін "валовий національний продукт" (ВНП) загальноприйнятий, а на початку минулого століття його ігнорували. С.-С. Кузнєц не першим вивчав це питання, але саме його праці були настільки чіткими і зрозумілими, що стали орієнтирами у цій сфері. Він точніше оцінив випуск кінцевого продукту, формування капіталу і заощаджень, розподіл доходу між різними верствами населення. Його доробок, що відповідав новим вимогам економіки, заклав основу для оцінки ВНП та його складових частин Федеральним урядом США, вплинув на подальші дослідження економічного зростання, дав змогу виробити єдину методику розрахунку національного доходу і ВНП для усіх країн.