Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 13.5. Організації громадянського суспільства

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку України одночасно з формуванням і функціонуванням ринкової економіки відбувається становлення громадянського суспільства. Тому теоретичного та практичного значення набувають питання щодо чіткого вирішення взаємодії між громадянським суспільством й економікою, виявлення його економічної природи і, таким чином, визначення пріоритетності/ непріоритетності завдання його побудови для країни з недостатньо високим рівнем розвитку економіки. Отже, потрібно чітко уявляти, чому функціонують організації громадянського суспільства, які економічні стимули виникають у людей під час об'єднання у подібні організації, як співвідносяться витрати і вигоди таких дій — для власне громадян і суспільства загалом, чи завжди особиста заінтересованість до такого об'єднання зумовлює його вигідність і для суспільства в цілому та ін.

За найпростішим визначенням громадянське суспільство — сукупність формальних і неформальних організацій і правил (інститутів), яка поєднує окремі індивіди або сім'ї (домогосподарства) з державою (владою) і бізнесом (приватним сектором економіки ).

Властивістю організацій, що належать до громадянського суспільства, є їх неприбутковий (некомерційний) характер і добровільність участі громадян у цих організаціях, що виражається в роботі без оплати праці або з меншою заробітною платою, ніж у комерційному секторі.

Дж. Манджаппа і М. Вінай у доповіді на міжнародній конференції в Торонто із проблем громадянського суспільства (2004) зазначають, що такі функції громадянського суспільства як репрезентація інтересів громадян, їх залучення до соціальних процесів і надання соціальних послуг, дають право трактувати поняття громадянського суспільства як самостійну систему, а не як соціального "гравця", який робить те, чого не змогли або не захотіли робити держава і бізнес.

До складу громадянського суспільства входять: соціальні мережі, місцеві організації та недержавні організації. Це досить умовна класифікація, але найпоширеніша в літературі.

Соціальні мережі — неформальні та "розмиті" організації, що діють у межах населеного пункту або його частини і ґрунтуються на таких ознаках, як близька або далека родина, сусідство, спільне навчання та ін. Вони виконують визначені функції, які найчастіше виявляються у наданні взаємних послуг іншим учасникам мережі (вирішення питань добробуту або фінансової підтримки мешканців будинку, під'їзду).

Місцеві організації — добровільні неформальні об'єднання в населеному пункті або на визначеній території, що виникають з метою задоволення певної загальної потреби, отримання спільної вигоди (групи спільних інтересів, наприклад, ліга підприємців).

Недержавні організації—добровільні формальні об'єднання (у тих країнах, де їх діяльність допускає законодавство), які діють на місцевому, регіональному національному або міжнародному рівнях і спеціалізуються на наданні тих чи інших послуг індивідам і сім'ям, створенні тих чи інших благ для суспільства загалом або певних його громадських організацій, асоціацій, фондів та ін.

Відносини між складовими громадянського суспільства, що формують його структуру, поділяють на такі види: 1) кооперація різних організацій громадянського суспільства (ОГС) при вирішенні їх завдань; 2) конкуренція ОГС за ресурси, спрямовані на досягнення проголошених цілей власників, фінансові ресурси тощо. Другий вид цих відносин часто виходить за межі громадянського суспільства, оскільки фінансові ресурси, наприклад, одним зі своїх джерел можуть мати державний бюджет.

Відносини між громадянським суспільством і ОГС, з одного боку, і зовнішнім середовищем — з іншого, поділяються:

— на відносини доповнення, коли блага, вироблені ОГС, поповнюють брак тих чи інших благ, що створюють держава і приватний сектор;

— відносини заміщення, у межах яких блага, вироблені ОГС, витісняють функціонально схожі блага, надані державними та комерційними секторами.

Охарактеризувавши структуру громадянського суспільства загалом, розглянемо питання економічної доцільності існування ОГС у ринковому середовищі. Зазначимо насамперед, що діють різні комерційні організації, котрі виробляють на ринковій основі розподільні блага і надають послуги, що реагують на виникнення будь-якого платоспроможного попиту. Констатуємо також наявність багатьох державних організацій, які у тій чи іншій формі заповнюють "провали" ринку. Потрібно з'ясувати, чому ОГС не тільки існують, але й розвиваються, регулярно витісняють і тих, і інших із зайнятих ними позицій.

У сучасній економічній літературі запропоновано досить багато теоретичних підходів, що пояснюють функціонування неприбуткових організацій, їх, на думку Б. Доллері та Дж. Уолліса, можна поділити на два класи:

1) концепції, що випливають із особливостей попиту на створювані ОГС блага;

2) концепції, в яких особливу увагу звертають на специфіку пропозиції таких благ.

Автори першої теорії (або моделі) — Л. Саламон, Л. Хімс та ін. — намагаються пояснити сутність добровільних організацій як відповідь на "провали" ринку, тобто його неспроможності економічно ефективно забезпечувати виробництво і надання тих або інших послуг, або за аналогією на "провали" держави, тобто неспроможність державних установ досягнути поставлених цілей.

Аргументи представників другої теорії дещо інші. Наприклад, Г. Хансман намагається розглядати добровільні організації як наслідок дії "соціальних підприємців". Вони зумовлені значною кількістю явних і неявних субсидій, включаючи податкові пільги з центральних, регіональних і місцевих податків, спеціальних поштових тарифів, фінансування шляхом податкових кредитів і знижок за соціальним страхуванням, а також іншими чинниками, які сприяють більшій зацікавленості до структурування діяльності саме у формі некомерційних (добровільних) організацій1.

До "провалів" ринку і держави, котрі визначають основними джерелами виникнення ОГС, Л. Саламон пропонує додати і "провали" волонтерства. Серед них учений вирізняє: "філантропічну недостатність" (неадекватність масштабів завдань добровільних пожертвувань), "філантропічну обмеженість" (концентрація зусиль на задоволенні потреб тільки окремих груп), "філантропічний патерналізм" (постійна безкоштовна підтримка окремих громадян і/або груп, яка полишає їх стимулів до самостійності) і "філантропічне аматорство" (відсутність професіоналізму, отже, ефективності в процесі надання послуг громадянам). Л. Саламон вважає, що багато з цих "провалів" — результат урядової політики, яка гальмує (або недостатньо сприяє) розвитку добровільної діяльності.

З'ясовуючи причини і джерела виникнення та функціонування ОГС, значну увагу варто приділити економічному обґрунтуванню переваг/недоліків саме цього типу організацій у порівнянні з класичними комерційними і державними. Одним із перших, хто намагався на науковій основі з погляду економіки пояснити доцільність/недоцільність діяльності таких організацій у ринкових умовах, був Г. Хансман. Його теорія ґрунтується на положенні про визначення "відносної ефективності альтернативних форм власності в кожній галузі шляхом встановлення витрат на ринкову контрактацію та володіння, які здійснюють постачальники і споживачі продукції галузі". Згідно з таким підходом, громадські організації або "фірми без власника", як правило, виникають там, де витрати контрактації та володіння настільки великі, що серед засновників організації не має жодного, хто б розглядав питання володіння цією фірмою як ефективну діяльність. Але разом із тим такі організації — одна з форм розподілу власності і контролю, адже величина зазначених вище витрат залежить від політики держави, яка може призводити до змін у співвідношенні комерційних, некомерційних і державних організацій усередині галузі.

Дещо по-іншому пояснюють порівняльні переваги ОГС Д. Білліс і X. Глен-перетер. На думку вчених, структурні характеристики організацій, що діють у різних секторах економіки, зумовлюють не збігання їх схильності до врахування тих чи інших типів обмежених можливостей, які можуть бути властиві для їх клієнтів. Дослідники вирізняють чотири типи подібних обмежених можливостей:

1) фінансові (недостатня платоспроможність споживача, неможливість придбати необхідні послуги за ринковою ціною);

2) особистісні (обмежені фізичні чи розумові здібності);

3) соціальні (приналежність до тих чи інших маргінальних суспільних груп);

4) територіальні, або пов'язані з місцем проживання (проживання в місцевості, в якій з економічного погляду неефективно організовувати надання товарів або послуг).

Відповідно ОГС матимуть порівняльні переваги щодо інших типів організацій, де їх структурні характеристики (насамперед, наявність обмеження на розподіл залишкового доходу) дають змогу ефективно вирішувати завдання управління поведінкою виконавця; підвищувати якість благ, наданих у більшій кількості, ніж їх потребує медіанний споживач; долати слабкість сигналів, які демонструють політичні діячі та представники державних організацій; знімати проблему відсутності заінтересованості ринку у виробництві тих чи інших економічних благ.

Т. Веслі і М. Гхатан, аналізуючи порівняльні переваги ОГС, вирізняють таку важливу їх ознаку, як ступінь відповідності переваг працівників місії, що дає їм змогу бути досить успішними конкурентами комерційних фірм. Учені вважають, що невідповідність цих параметрів зумовлює збільшення витрат опортуністичної поведінки працівників комерційної фірми, що зменшує ефективність організації. Навпаки, соціальна підтримка тих, хто потребує її від ОГС, поєднується із "благодійними" перевагами добровольців, які працюють у них. Це дає змогу за рахунок нижчої оплати праці забезпечувати низькі виробничі витрати ОГС, незважаючи на те, що немає могутніх (ринкових) стимулів у менеджерів таких організацій.

З'ясуємо, у чому полягають особливості процесу споживання економічних благ, створених тими некомерційними організаціями, які належать саме до ОГС. Для цього потрібно проаналізувати особливості попиту і пропозиції благ з боку комерційних організацій, державних структур і ОГС. Попит на певне благо визначається: наявністю для нього змінної у функції корисності споживача і готовністю споживача платити за отримання цього блага. Комерційна організація здійснить пропозицію блага (послуги), за умов своєї спроможності його виробити із:

— якісними характеристиками, яких вимагають споживачі;

— меншими витратами, ніж готовий заплатити споживач;

— більшою величиною альтернативних витрат на використання необхідних ресурсів, ніж витрати виробництва такого блага.

Якщо не виконується хоча б одна з цих умов, комерційний сектор не надає необхідне благо, оскільки порушується якась зі складових дії, що підриває певний економічний інтерес (максимізацію прибутку). За О. Хіршманом, це "зосередженість на собі, тобто переважна увага суб'єкта до наслідків будь-якої спрямованої дії на себе, і раціональний розрахунок, тобто систематичне намагання оцінювати очікувані витрати, вигоди, задоволення та ін.".

Комерційні організації — підприємства, виробничі кооперативи, господарські товариства, торговельні організації та інші юридичні особи, метою підприємницької діяльності яких є виробництво і привласнення максимального прибутку.

Пропозиція будь-якого блага з боку державного сектору в цілому визначається неспроможністю забезпечити таку пропозицію з боку ринку, тобто комерційних організацій. Окрім такої неспроможності, для зацікавлених державних структур потрібні хоча б дві умови:

1) вигідність виробництва політикам — у розмірі забезпечення їх електоральною підтримкою або створення потокових доходів;

2) наявність вільних бюджетних ресурсів, що не спрямовуються на важливіші з погляду політика цілі.

Якщо немає хоча б однієї з умови, держава не почне виробництво відповідних благ.

Отже, суб'єкт, який не є фірмою або державною установою, але виробляє блага, котрі не надає ні ринок, ні держава і не враховують у функції корисності індивідів, автоматично підвищуватиме рівень добробуту останніх.

Особливість благ, створених ОГС, полягає в тому, що за характеристиками їх найчастіше можуть правильно оцінити споживачі до моменту або в процесі їх споживання без жодних витрат. Адже з огляду на функції громадянського суспільства для таких послуг надзвичайно важливий неформальний, морально-етичний компонент, що полягає насамперед у дружелюбній щирості виробника відповідних послуг, які легко розпізнає й оцінює той, кому надають такі блага.

Споживач "емоційних благ" (Ф.-Ч. Вольф і Л. Прото називають їх "сто-сунковими благами") виявляє параметри якості як до отримання послуг, так і безпосередньо в процесі їх надання і, високо оцінюючи щирість виробника послуг, відрізняє формальну підтримку від неформальної. Тому одні й ті самі за змістом послуги бізнес-організацій і державних установ без перевірки матимуть гіршу якість, ніж аналогічні послуги ОГС. На відміну від працівників фірм і установ, які наймаються з метою отримання доходу, участь волонтера в роботі ОГС добровільна, не пов'язана з пошуком "зовнішньої" вигоди у формі заробітної плати. Тому стимулів до опортуністичної поведінки тут практично немає.

Зазначені вище особливості означають, що у випадку з "емоційними благами" є незвичайна (зворотна) інформаційна асиметрія: споживач знає про якість благ більше, ніж їх виробник. Таким чином, брак ринків для таких благ пояснюється ще й наявністю інформаційної асиметрії, але іншої, ніж та, яку зазвичай розглядають під час аналізу "провалів" ринку (виробник знає про товар більше, ніж споживач).

Важливою ознакою надання "емоційних благ" є особливий механізм специфікації контрактних прав власності на них, тобто встановлення відповідності між замовленими і фактично одержаними параметрами придбаного блага. Оскільки інформація про "емоційні" складові якості блага, що споживається, зосереджена в його споживача, а надання/ненадання послуг цих якостей залежить від особистості виробника, а не від технології, то такі якості не вказують у контракті. Тому довести факт їх ненадання стає неможливо.

Представники неоінституціональної економічної теорії розглядають що ситуацію так: у контрактах на надання "емоційних благ" суттєву частину становить імпліцитна складова, яку не може надійно специфікувати (тобто визначити і захистити) третя сторона. За відсутності у виробника блага стимулів для задоволення вимог покупця, що відображені в імпліцитній складовій відповідного контракту, його продукція буде завжди гіршою порівняно з аналогічною продукцією, у виробника якої є такі стимули.

На основі зазначеного вище припустимо, що брак "стандартної" специфікації контрактних прав під час виробництва і споживання благ — це причина відсутності такої пропозиції благ з боку комерційного сектору. Із цієї гіпотези випливає, що у разі "нормалізації" специфікації контрактних прав коло виробників благ, обмежених емоційними якостями, може суттєво змінюватися.

У громадянському суспільстві практично будь-яка діяльність економічного агента (окремих громадян, фірми і держави) супроводжується поряд із запланованими також і не врахованими наслідками під час прийняття рішень, тобто зовнішніми ефектами або негативними і позитивними екстерналіями. Процес, результатом якого є включення очікуваних (пропонованих) зовнішніх ефектів у розрахунки й оцінки, що супроводжуються прийняттям приватних рішень, називається інтерналізація зовнішніх ефектів. Вона може зумовити зниження приватної вигоди від попередньо визначеної дії, що суперечить інтересам особи, котра ухвалює рішення. Тому інтерналізація зовнішніх ефектів у більшій або меншій мірі ґрунтується на вимушеності.

Можливості приватних осіб і фірм впливати на державу досить незначні, якщо остання здійснює дії, внаслідок яких виникають негативні екстерналії. Держава у повній мірі впливає на саму себе (дія одних державних органів на інші в ситуації негативного впливу їх рішень), проте стимули до такого впливу виявляються не завжди. Згідно із сучасною теорією державного регулювання економіки причини цього полягають у: 1) переважанні приватних інтересів; 2) створенні державними органами адміністративних бар'єрів для економічного розвитку і поширенні тенденції до внутрішньодержавного регулювання дій окремих державних організацій1.

Отже, суб'єкт, що у найбільшій мірі здатний до виробництва екстерналій, потрапляє в ситуацію, коли він не завжди готовий їх інтерналізувати. При цьому в одних випадках держава не може інтерналізувати наслідки власних дій з об'єктивних причин, в інших — із суб'єктивних, коли приватні інтереси політиків і державних службовців у прийнятті рішень переважають над інтересами громадян і суспільства.

Прикладом першої ситуації є політика урядів країн, що розвиваються, у галузі вищої освіти. Водночас із витратами на розвиток безплатної вищої освіти значних державних коштів національна економіка не спроможна забезпечити робочі місця всередині країни, що призводить до еміграції значної частини фахівців, які здобули вищу освіту за рахунок бюджету. Другу ситуацію детально проаналізував Д. Норт. Він довів, що намагання керівників одержати миттєві вигоди від підвищення зборів податків сприяє підриванню власності, що зумовлює втрату країною міжнародної конкурентоспроможності.

У високо розвинутому громадянському суспільстві громадяни і фірми не є беззахисними від непродуманих дій держави: функціонує незалежна судова система, в якій позивання громадян і фірм до органів державної влади — звичайна практика; чинний і виковується закон про процедуру ведення регуляції; приватні суб'єкти завжди можуть оскаржити такі дії, а іноді й вимагати компенсації завданого збитку. У таких суспільствах держава сама формує механізм інтерналізації негативних екстерналій, викликаних нею.

Незважаючи на ступінь ефективності дії такого механізму, в будь-якому суспільстві важливу роль відіграє громадянське суспільство як специфічний механізм інтерналізації зовнішніх ефектів, що створюють усі виробники, включаючи й державу. За допомогою використання різних способів впливу — від неформальних мереж до загрози репутації в галузі міжнародних відносин — ОГС спроможні досить активно вплинути на процеси ухвалення рішень органами державного управління на етапі як їх підготовки (інтерналізація зовнішніх ефектів ex ante), так і перегляду вже прийнятих рішень (інтерналізація зовнішніх ефектів ex post)2. Аналогічно ОГС можуть ефективно втілювати екстерналії й окремих громадян, і фірм.

Залежно від виду зовнішніх ефектів, на які впливає громадянське суспільство з метою інтерналізації, розрізняють три форми такого впливу. У кожному з них відносини громадянського суспільства і влади формуються по-різному:

1) держава не справляється або недостатньо здійснює виявлення зовнішніх ефектів і не враховує визначені інтереси. У цьому випадку громадянське суспільство, яке бере на себе функцію захисту неврахованих інтересів, є своєрідним конкурентом (політичною опозицією) державної влади (наприклад, боротьба зі шкідливими екологічними змінами від будівництва, етичними збитками від нав'язаної реклами та ін.);

2) громадянське суспільство не тільки виявляє проблему зовнішнього ефекту, але й здійснює його інтерналізацію самостійно, не звертаючись до держави (діяльність організацій, які займаються саморегуляцією бізнесу з участю різних громадянських груп інтересів). Вирішення такого питання завжди пов'язано зі встановленням, призначенням або взаємним визнанням прав;

3) безпосереднє протистояння громадянського суспільства державі. Воно можливе, якщо об'єктом впливів громадянського суспільства стають вторинні ефекти, поява яких зумовлена намаганням держави інтерналізувати інші зовнішні ефекти (тобто внаслідок примусу, застосованого державою). Вторинні ефекти пов'язані з порушенням прав людини та індивідуальних прав (наприклад, вибіркове застосування законів з метою перерозподілу власності у бізнесі і досягнення політичних цілей у справі приватизації).

Спільним для всіх трьох форм є те, що кожна з них спирається на багатосторонню добровільну домовленість як специфічний спосіб діяльності, характерний для громадянського суспільства. Протистояння громадянського суспільства державі настільки закономірне, як і його діяльність, паралельна державі або конкурентна з нею. Все залежить від двох параметрів: структури зовнішніх ефектів та відносної сили чи слабкості держави і громадянського суспільства як двох різних соціальних суб'єктів інтерналізації зовнішніх ефектів.

Незважаючи на те, що у цій теорії державу й ОГС розглядають як дискретні альтернативи механізмів інтерналізації зовнішніх ефектів, жодна з них не володіє апріорною абсолютною перевагою. В одних ситуаціях дієвіша держава, в інших — громадянське суспільство. Чинником, що визначає дієвість (успішність), є можливість специфікації прав власності. Якщо витрати специфікації менші, ніж очікувані вигоди, формальні процедури, введені державою, забезпечують їй переваги. Коли витрати специфікації надто високі у зв'язку з принциповими труднощами визначення, наприклад, у випадку "емоційних благ'', неформальні організації громадянського суспільства можуть примусити враховувати наслідки рішень, що приймають різні суб'єкти. Гармонія такого погодженого поділу праці між державою і громадянським суспільством при інтерналізації зовнішніх ефектів має місце лише у разі розгляду державою (урядом) ОГС не як свого конкурента, а як партнера, у виконанні яким цієї функції держава заінтересована.

У сучасній економічній літературі є велика кількість праць, які кількісно визначають роль ОГС у національній економіці. Наприклад, сукупний бюджет некомерційних організацій у США з 1960 до 1990 р. збільшився (за часткою у ВВП) із 3 до 6,9 %. Аналогічна ситуація спостерігалася в Японії — середній показник становив 4,3 %, у Німеччині — 2,1, Франції — 1,4, Великій Британії — 1,4, Росії — 0,3 %. У США у 2000 р. зайнятість у секторі некомерційних організацій становила 9 % зайнятих у всіх галузях, не враховуючи сільське господарство, або 17 % зайнятих у сфері послуг.

Джерела фінансування некомерційних організацій різноманітні — бюджетні засоби, приватні та кооперативні фонди, доходи від діяльності власне організацій. Структура цих джерел значно змінилася: у 1977 р. вона становила відповідно 33,7; 29,9 і 36,6 %, а у 2002 р. співвідношення було іншим: із бюджету отримували 12,9 % — майже стільки як і раніше, натомість суттєво збільшилася частка надходжень від власної діяльності1. Отже, зміцнилася фінансова незалежність і самостійність ОГС. У США навіть функціонує 65 тис. благодійних фондів, які щорічно надають понад 30 млрд грантів на соціальні, культурні, освітні та наукові цілі. Проте це характеристика ОГС переважно з ресурсного аспекту, тобто з боку витрат, і лише опосередковано свідчить про їх значення з позицій економічних результатів. У своєму дослідженні Л. Саламон, Л. Хімс і К. Чіннок аналізують результативність діяльності ОГС у сфері виконання ними різних функцій громадянського суспільства. Вчені звертають увагу на таку роль неприбуткового сектору:

— поліпшення якості послуг, забезпечення більшої рівності споживачів, зменшення витрат, пов'язаних із наданням послуг, покращання спеціалізації й обслуговування;

— зростання інновацій, що реалізуються за рахунок більшої гнучкості некомерційних структур, їх спроможність здійснювати технологічні та продуктивні інновації, діяти за новими "соціальними" технологіями;

— ініціювання і поширення соціальних змін, які ОГС здатні реалізувати, пов'язуючи окремих індивідів із політичним процесом, представляючи їх інтереси, відстоюючи права та ін.;

— сприяння розкриттю якостей особистості й розвитку лідерства шляхом участі у різних некомерційних організаціях;

— формування соціального клімату і сприяння демократизації суспільства.

Посиленню інноваційного потенціалу ОГС у США значно сприяла адміністративна реформа, що відбулася в останній третині XX ст. У результаті цього низку функцій уряду передали місцевим органам влади з одночасним залученням для їх реалізації комерційних структур, ОГС і волонтерів. У період правління адміністрації Р. Рейгана (1981—1989) у неприбутковий сектор спрямували 54 % усіх асигнувань на фінансування наукових досліджень, 52 % на медичну допомогу, 33 — на послуги стосовно забезпечення зайнятості та підготовки кадрів, 25 — на вищу освіту і 16 % — на громадські соціальні проекти. "Отже, — зазначає А. А. Шліхтер, — у міру самоусунення державних органів від безпосереднього контролю за соціальною політикою на місцях, відбулося переміщення регуляторів соціального розвитку від федеральних і штатних відомств до муніципальних агентств, підприємницьких і некомерційних організації, різних фондів, груп волонтерів, рад громадського самоуправління і домогосподарств, що діють як на загальноміському, так і на рівні кондомініуму"

Під час дослідження на основі експертних оцінок дієвості реалізації функцій ОГС у 40 країнах світу виявили, що найефективніше реалізується функція послуг, потім інноваційна, функція ініціювання змін, функції формування соціального клімату та сприяння розкриття особистісних якостей. Але таке розташування пріоритетів не дає змоги належним чином оцінити значення науки. Вона, по суті, лише розширює уявлення про форми і масштаби впливів громадянського суспільства на соціально-економічні процеси. На думку російських учених А. Лузан і В. Тамбовцева, логіка цього оцінювання така: виконання різноманітних функцій громадянського суспільства супроводжується впливом на поведінку економічних агентів, у тому числі на умови і процес створення економічної цінності (вартості).

Економічна цінність (вартість) — це єдність економічної корисності блага й економічних витрат на його виробництво.

Повернемося до зазначених під час розгляду сутності громадянського суспільства функцій репрезентації інтересів, об'єднання індивіда з державою і бізнесом, захисту та поширення інтересів, цінностей та ін. їх реалізують громадяни шляхом збільшення переговорної сили окремої людини в її взаємодії з державними і комерційними організаціями. Захищаючи і підтримуючи індивіда у цих взаєминах, ОГС розширюють множинність доступних йому ресурсів за допомогою надання різноманітних послуг, починаючи від підтримки сім'ї сусідами у важких ситуаціях і закінчуючи захистом громадянських прав невизначеного кола осіб від тиску на них з боку держави або бізнесу. Безкоштовність таких послуг економить власні фінансові засоби економічного агента.

Нерівна переговорна сила сторін у процесі укладення ними різних угод призводить до того, що у відповідних обмінах вартість виробництва реалізується у неоптимальному обсязі. Чим більша відмінність у переговорній силі, тим більше відхилення від оптимуму. Розглянемо випадки насильного вилучення майна й умови досконалої конкуренції, де переговорні сили сторін однакові. У пертому випадку вартість не створюється, а лише перерозподіляється, у другому — створюється максимально можлива вартість. Відповідно, зважаючи на всю багатовекторність проміжних ситуацій, можна говорити про більше або менше недовиробництво вартості внаслідок нерівності сил сторін. Тому вирівнювання переговорних сил спричинює підвищення ефективності використання ресурсів, а відтак — створення більшої вартості.

Підтвердження такої ідеї у практичній діяльності знаходимо при розгляді історії взаємовідносин продавців і покупців, починаючи від трансформації середньовічної правової доктрини відповідальності покупця у сучасну доктрину відповідальності виробника і закінчуючи практикою захисту прав споживачів відповідними добровільними організаціями. Аналогічні процеси спостерігаються і на ринку праці, де боротьба роботодавців із профспілками на початку XX ст. трансформувалася у співробітництво з ними в його останню третину.

На основі дії цих чинників формується нова тенденція — у міру збільшення знань про сучасну економіку ті держави, які приділяють адекватну увагу розвитку свого господарства, у більшій мірі враховують ці знання в економічній політиці. Відповідно від неприйняття ідеї захисту різноманітних прав індивідів з боку громадянського суспільства (адже такий захист знижував ринкову владу) держави поступово переходили до її підтримки. Громадянське суспільство заміняло собою державу в активізації конкуренції в усіх сферах життя соціуму, що зміцнювало позицію власне держави і міжнародної конкуренції. Отже, панівні еліти, як економічні, так і політичні, несучи витрати внаслідок вирівнювання своїх можливостей із рядовими громадянами, достатньо компенсували їх вигодами, отримуваними шляхом приросту ефективності економіки. У ній ефективніше використовували ресурси, підвищували продуктивність праці, створювали більшу вартість. Проте, на думку багатьох учених, сформульовані положення правильні, якщо основним джерелом доходів еліти є прибуток, а не рента, що вилучається від продажу природних ресурсів на світовому ринку.

На запитання, як оцінювати економічні наслідки вирівнювання переговорної сили сторін, можна відповісти, що оцінювання збігається з логікою оцінювання економічного значення конкуренції. Наближення структури ринків до типу ринку досконалої конкуренції, де феномена монополії і зловживань нею взагалі немає, може забезпечити поліпшення функціонування економіки шляхом кращого використання ресурсів, тобто переведення їх у найефективніші галузі, в обсязі від 0,4 до 3 % ВВП2. Проте потенціал підвищення ефективності суттєво, до десятків відсотків, збільшується, якщо враховувати зумовлений посиленням конкуренції ефект від поліпшеного функціонування організацій (за рахунок їх реструктуризації, удосконалення управління та ін.).

Справді, у результаті створення монополії можна повніше використати позитивний ефект від зростання масштабів виробництва (економія на політичних витратах, централізація постачання і збуту, економія на маркетингових операціях тощо.). Проте в умовах монополії, тобто за наявності в однієї з організацій найвищої переговорної сили, діє і тенденція до підвищення витрат, пов'язана із розширенням і бюрократизацією управлінського апарату, послабленням стимулів до інновацій і ризику взагалі. Названа X. Лейбенстайном тенденція "х-неефективність" властива не тільки фірмам, але й державним органам управління як організаціям, для яких характерно намагання максимізувати власний бюджет. Тим самим підвищення переговорної сили громадян в їх взаємодії з фірмами і державою сприятиме збільшенню ефективності застосування ресурсів у цих організаціях (до десятків відсотків).

Успішність функції представництва індивіда перед державними і бізнес-організаціями суттєво залежить від того, яка саме ОГС виконує цю функцію. Якщо окремий громадянин замінює малочисельні неформальні організації, що мають незначні ресурси, то навряд чи суттєво посиляться його переговорні позиції. Тому з метою зростання ефективності використання ресурсів суттєве значення має частка у складі ОГС найвпливовіших із них — національних і міжнародних недержавних організацій, котрі здатні в найбільшій мірі посилити переговорну силу громадян в їх відносинах із бізнесом та державою.

Для визначення економічної сутності громадянського суспільства важливе значення має поняття соціальний капітал — складова у структурі громадянського суспільства, з якої і на основі котрої формується приватний соціальний капітал.

З економічного погляду соціальний капітал зменшує трансакційні витрати, пов'язані з дотриманням домовленості, підтримкою контрактів, що дає змогу розширити межі прогнозування та ін. Тому розвиток громадянського суспільства рівнозначний нагромадженню соціального капіталу. Без будь-яких додаткових дій або витрат громадянське суспільство збагачує соціальний капітал, тобто його приріст стає зовнішнім ефектом розвитку громадянського суспільства.

Ширше визначення соціального капіталу дає один із його дослідників Р. Патнем. На думку вченого, "за аналогією з фізичним і людським капіталами, що втілені у знаряддях праці та навчанні, підвищують індивідуальну продуктивність, соціальний капітал стосується таких елементів громадянського суспільства як соціальні мережі, соціальні норми і довіра, що створюють умови для координації та кооперації з метою взаємної вигоди.

Соціальний капітал збільшує віддачу від інвестування в капітал фізичний і людський".

Здатність до самовідтворення і нагромадження — спільна ознака фізичного і соціального капіталу. Р. Патнем вважає, що "запаси соціального капіталу — довіра, норми і соціальні мережі — мають властивість самовідтворюватися і нагромаджуватися. Успішна співпраця в конкретній справі спричинює виникнення зв'язків і довіру — соціальних aктивiв.. Але, зазначає дослідник, є і принципова відмінність між фізичним і соціальним капіталами: "Соціальний капітал — те, що філософ А.О. Хіршман назвав "моральним ресурсом", тобто ресурсом, який кількісно збільшується, а не зменшується під час використання і (на відміну від фізичного капіталу) виснажується, якщо його не використовувати. Порівняно зі звичайним капіталом соціальний є "суспільним благом", тобто, це не приватна власність тих, хто отримує від нього вигоду".

З позиції майбутнього суспільства нагромадження соціального капіталу має більше значення у порівнянні з нагромадженням фізичного, а втрата соціального капіталу — довіри і зв'язків всередині суспільства — призводить до руйнівних наслідків, які не можна зіставити із втратою фізичного капіталу. Про це, зокрема, свідчить досвід проведення трансформаційних реформ в Україні у 90-ті роки XX ст., коли насамперед порушення соціальних зв'язків зумовило глибоку соціально-економічну кризу і знецінення наявного фізичного і людського капіталу.

Ігнорування проблеми зазначених зв'язків — формальних і неформальних норм, що визначають відносини між людьми в ком'юніті, бізнес-товаристві, між громадянами і державою, — властиве для основного напряму сучасної економічної теорії (mainstream), яким керувалися провідники реформ в Україні. Американські економісти Р. Хейлбронер і У. Мілбері звертають увагу на те, що нове покоління економістів "заводить теорію в хащі абстракції та математизації, створивши новий стиль економетрики, яку характеризує розрив між соціальним розумінням і технічним аналізом". Сучасний економіст (неокласичного напряму) нічого не пояснює. Лише якщо ринок розглядатимуть не тільки як механізм розподілу ресурсів, але і як конструкцію, що виконує соціальні функції, в економічному аналізі враховуватимуть роль організаційних структур, технологічних інновацій, культурних норм і звичаїв".

Особливо важливе значення мають конструкції соціальних і політичних зв'язків у громадянському суспільстві для країн з перехідною економікою. Французький економіст П. Буайє вважає, що саме шляхом їх руйнації мафія зуміла витіснити ринок як механізм економічної координації. Для систем, котрі сформувалися у більшості постсоціалістичних країн, характерні соціальна роз'єднаність, інституціональна слабкість (пріоритет сили над правом), хиткість моральних норм (поведінка не за законом, а за "поняттям"). Це є головними перешкодами на шляху переходу до інноваційного типу розвитку громадянського суспільства, яке забезпечує реалізацію інтелектуального потенціалу суспільства. Звідси випливає актуальність проблеми нагромадження і функціонування соціального капіталу в Україні.

М. Вулкок вирізняє чотири основні позиції, що утворюють феномен соціального капіталу:

1) розвиток горизонтальних зв'язків усередині кра