Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 15.4. Функції держави у постіндустріальній економіці

Засновник і перший президент Римського клубу А. Печеї ще у кінці 60-х років XX ст. у своєму "Проекті — 69" сформулював принцип, згідно з яким людство і умови його існування вважаються інтегрованою макросистемою. Вона виникає з великої кількості і різноманітності систем і підсистем, що взаємодіють. Проте ці підсистеми виявилися "живими", рухомими, такими, що розширюються за рахунок своїх утворень, здатних до саморозвитку. У 70—80-ті роки XX ст. під впливом наростаючої інтернаціоналізації всіх сфер людської діяльності, насамперед господарської транснаціоналізації, поступового формування великих технологічних центрів (ядра), виникли і потім швидко розвивалися наднаціональні сфера та структури.

У сучасних умовах суспільного розвитку, для якого визначальними є розвиток інформаційних технологій, масове впровадження (аж до рівня домогосподарств і окремих робочих місць) комп'ютерів та утворення мереж як нового принципу технологічної організації, створюються додаткові можливості для переходу до наднаціонального принципу організації економічного, соціального і державного життя. Швидкий розвиток інформаційних (постіндустріальних) технологій дає змогу по-новому побудувати систему організації обліку, контролю, прийняття рішень і здійснення інших управлінських функцій у державі на національному рівні.

Інституціоналісти — це прихильники стандартної теорії державної власності, згідно з якою остання е такою тільки за формою, за змістом вона суспільна, загальнонародна, належить громадянам, котрі передають її в управління держави лише у вигляді її фізичної неділимості. З огляду на це, окремі дослідники ототожнюють державу з великим акціонерним товариством, а громадян — з його акціонерами.

Прихильники такого підходу сумніваються у правомірності оподаткування громадян і, навпаки, логічно правомірно висувають питання про обов'язок держави виплачувати громадянам дивіденди. Проте, враховуючи обов'язковість законів для усіх підприємств країни, що приймає держава, а також їх обов'язковість виплачувати податки, за такою схемою "акціонерну державу" можна сприймати в масштабі країни як материнську компанію холдингу. Діючі в ній підприємства вважають дочірніми стосовно неї. Завдяки цьому громадяни, які є "акціонерами" держави, отримують формальне право бути співвласниками всіх державних підприємств країни.

На основі таких ідей можна сформувати особливу модель конвергенції планової та товарної систем у межах сучасної ринкової економіки. У ній держава розглядається як управлінська підсистема мегахолдингу, якщо об'єднує ієрархію економіко-утворювальних і державних системоутворювальних холдингів, дочірніх холдингів і дочірніх підприємств. Окремі складові цієї моделі вже втілюються у практику.

Наприклад, відносини "держави-мегахолдингу" із системо- й економіко- утворювальними холдингами (у таких сферах, як інфраструктура, енергетика та ін.) формуються на основі контракту. "Держава-мегахолдинг" надає їм окремі колективні послуги: забезпечує функціонування суспільної інфра- та ультраструктури, підтримку вітчизняного виробника на зовнішніх ринках і захист внутрішнього ринку, безпеку, розвиток і функціонування єдиних фінансових та інформаційних систем, підтримує значущі для нової постіндустріальної економіки сфери (освіта, фундаментальна наука і культура, довготермінові програми розвитку високих технологій тощо). Підприємства оплачують ці послуги, відраховуючи "державі-мегахолдингу" деяку частину створюваної ними вартості.

У процесі формування єдиного інформаційно-комунікаційного простору є всі передумови не тільки соціально й інституціонально, але й технологічно поєднати в єдиний комплекс: а) постіндустріальну корпоративну "державу-мегахолдинг" (враховуючи наднаціональний характер мегахолдингу, окремі дослідники вживають термін "держава-етнокорпорація")1; б) суб'єктів господарювання; в) громадян; г) інститути громадянського суспільства й управління країною.

Поєднання різних структурних ланок сучасної економічної, соціальної та політичної систем в єдину матрицю громадянського суспільства, постіндустріальної "держави-етнокорпорації" ("держави-мегахолдингу") зумовлене низкою інших змін. Розглянемо деякі з них.

1. Зміна самих первинних ланок економіко-політичного і соціального життя. Як свідчать дослідження інституціоналістів, роль основних системоутворювальних елементів у постіндустріальній економіці, яка формується, починають відігравати не великі промислові підприємства, а домогосподарства як споживчий осередок, сім'ї (як первинний осередок соціоіндустріальної організації) та інститути держави як політичного інституту й "арбітра" у вільній ринковій грі фірми до принципово інших векторів. Наприклад, домогосподарство і сім'я в інформаційній економіці перетворюються в первинний осередок виробництва, що функціонує не як розсіяна мануфактура XV—XVIII ст., а в формі так званого електронного котеджу. Він інтегрований через єдину інформаційну систему як у функціонування окремих корпоративних систем, так і у діяльність постіндустріальної "держави-етнокорпорації".

2. Перехід до університетських наукових центрів, інших структур "знаннєво інтенсивної економіки" як основних центрів соціальної (а отже, й економічної, духовної та ін.) організації створює нові можливості розвитку цілісної державно-корпоративної організації. У нових умовах вона має формуватися не як попередня бюрократично-централізована піраміда, а як складна мережа з поліморфною організацією її "інтелекту". Управлінська підсистема постіндустріальної "держави-етнокорпорації" набуває поліцентричної форми, де легуючи значні інтелектуальні (аналітико-інформаційні, контрольні та ін.) функції своїй дисперсній мережі (розсіяні по університетах, лабораторіях, дослідницьких центрах, навіть приватних котеджах інтелектуали, поєднані в єдину мережу).

3. В інформаційному суспільстві власне процес управління потребує значно більшого, ніж раніше, зосередження на аналітико-дослідницьких процесах, що пов'язано з поступовим витісненням репродуктивної праці творчою за одночасного збагачення змісту праці і руху до "суспільства професіоналів". За допомогою таких змін створюються передумови для того, щоб громадяни інтенсивніше брали участь в управлінні справами постіндустріальної "держави-етнокорпорації".

4. Зміни найзначніших принципів організації людського суспільства вимагають також і зміни особистості, тобто переходу від раціональної економічної людини до домінування творчих функцій у діяльності та розвитку людини-творця. Нове суспільство створює передумови для нової поведінки людини, як активного агента соціального життя у поєднанні всіх його складових: економіки, політики, культури та ін. — на рівні держави загалом, а не тільки у межах окремої сім'ї (домогосподарства) або максимум фірми. Нова поведінка може виникати з характерними для постіндустріальної економіки новими цінностями і стимулами діяльності людини-творця. Серед них визначальними є умови самореалізації, максимального визначення результатів творчості, власне вільний гармонійний розвиток особистості людини. Тобто має бути взаємозв'язок: людина-творець, з одного боку, стає активним агентом-творцем нового типу держави (ширше — економічної, соціальної та ін. організації), з іншого — відтворюватиметься такою державою (організацією).

Унаслідок зазначених вище змін у постіндустріальному суспільстві відбувається формування якісно нового принципу організації економічного та соціального життя взагалі. Для індустріальної ринкової економіки були властиві принципи раціональності та матеріального прогресу, для нової епохи постіндустріальної "держави-мегахолдингу" чи "держави-етнокорпорації" ними є органічна цілісність і оптимальність, що зумовлено всією сукупністю докорінних змін у технологічній, економічній і соціальній організаціях суспільства. Спрямування цих змін має такий вигляд:

— автоматизоване машинне виробництво інформаційні мережі;

— заснована на відокремленості виробників ринкова або бюрократично-централізована економіка → мережа, якою керує корпоративна за сутністю постіндустріальна держава-мегахолдинг;

— тоталітаризм традиційної держави, що ґрунтується на економічно гарантованих правах громадянина-акціонера, → реальна представницька демократія постіндустріальної "держави-етнокорпорації" та безпосередня демократія громадянського суспільства.

Соціально-економічна і політична форми постіндустріальної "держави-мегахолдингу" створюють значний простір для розвитку постіндустріальних духовних, економічних, соціальних і національних технологій. Формування єдиного макросередовища, розбудованого на демократичних, а не авторитарних началах, дає змогу значно повніше реалізувати всі основні імперативи і виклики (наприклад, надзвичайно інтенсивне використання природних ресурсів та ін.) постіндустріальної економіки.

Держава в нових умовах розвитку економіки набуває нових властивостей:

— держава як "активатор" і гарант розвитку високих технологій, знань та інформаційних мереж. Надзвичайна актуальність цієї функції зумовлена тим, що саме держава відіграє роль одного з тих головних агентів, які забезпечують випереджувальний розвиток основних сфер прориву до нової якості технологій. Держава має вирішити нагальні завдання:

1) розвиток такої сфери відтворення творчого потенціалу громадян (головного ресурсу інформаційної економіки), як система безперервної високоякісної освіти;

2) розбудова суспільства інформації, тобто активізація створення, гарантування загальної доступності, стабільності, функціонування та демократичності інформаційних мереж;

3) визначення пріоритетних напрямів розвитку високих технологій і сприяння здійсненню інвестицій у цій галузі;

— держава як інститут, що сприяє розв'язанню глобальних проблем, які неможливо вирішити без участі держави, міжнародних змін і наддержавних інститутів, а також інститутів громадянського суспільства. Більше того, активне сприяння розв'язанню складних глобальних проблем суспільства є найважливішою функцією в умовах розвитку постіндустріальної економіки. Однак для цього потрібні зусилля в межах широкої міжнародної кооперації та взаємодії з неурядовими організаціями;

— держава як виробник нових суспільних благ. У постіндустріальній економіці, де держава є агентом виробництва високих технологій та інших суспільних благ, її значення збільшується. "Нині є багато думок, — зазначає Т. Стонер, — які підтримують традиційний погляд, що більшість державних органів — це марнотрати грошей. І ніхто не думає про державу, коли користується дорогою, бачить поліцейського на посту або бесідує з учителем про виховання дитини. Держава, в якій ще застаріла бюрократія, яка втручається не у свої справи, є зовсім не продуктивною.

Причина, у зв'язку з якою держава поглинає данину ВНП, що постійно зростає, полягає в тому, що вона може робити деякі справи краще, ніж інші. Наприклад, будівництво і ремонт доріг, навчання, охорона здоров'я або вугільна промисловість. Жодна з цих послуг не може надаватись і ніколи не надавалась приватними компаніями"1;

— держава як інвестор. В умовах різкого зростання ролі всіх сфер, що традиційно й обґрунтовано перебувають під опікою держави (наука, освіта, культура, збереження і поширення знань тощо), інвестиційна діяльність держави суттєво розширюється;

— держава як соціальна технологія. З цього приводу Т. Стонер зауважує, що "з початку інститут держави розвивався з метою розв'язання проблем законодавства, правопорядку та оборони. І на сьогодні продовжує існувати значна кількість поглядів, основна сутність яких полягає в тому, що функції держави мають обмежуватися законодавством, потрібно забезпечувати правопорядок і оборону. На ранніх етапах постіндустріального суспільства більшість нових технологій потребує великих ризикових інвестицій. Невизначеність і тривалість окупності відволікають приватний сектор від намагань створити ризикові амбіціозні підприємства. Держава може мати як надійну фінансову базу, так і різноманітні економічні мотиви, може взяти на себе й виправдати такі інвестиції. Держава може бути також інструментом економічної політики. Наприклад, державна фіскальна політика — намагання, хоча не завжди успішне, керувати економікою таким чином, аби досягти максимального ефекту для всіх".

У ринкових умовах важливо організувати цю активність держави так, щоб вона поєднувала достатність і приватного, і державного підприємництва. Т. Стонер вважає, "що найбільш необхідною для руху до інформаційного суспільства є інтелектуальна структура. її основа — розвиток системи освіти, науки і дослідництва. Без освіти не можна набути багатьох навичок ...для управління постіндустріальною економікою. Державні витрати на освіту можуть класифікуватися як інвестиції: освіта створює інтелектуальну інфраструктуру як для індустрії знань, так і для вкладання інформації в інші сектори економіки".

Таким чином, в умовах постіндустріальної економіки держава виконує нові економічні функції:

1) вони пов'язані з забезпеченням прогресу високих технологій, формуванням, розвитком і підтриманням стійкої інформаційної системи;

2) держава більше, ніж раніше, бере участь у виробничій та інвестиційній діяльності;

3) держава (її міжнародні союзи, а також інститути громадянського суспільства) відповідає за виконання функцій зі створення сприятливих умов для успішного вирішення глобальних проблем сучасності.

Отже, держава в умовах постіндустріального суспільства є "акселератором", що забезпечує пришвидшений розвиток постіндустріального "анклаву" соціально-економічної системи, і гарантом стійкості його функціонування та розвитку. При цьому власне "виробництво" людського капіталу (творчо обдарованих людей, професіоналів), високотехнічної продукції, інформації, знань та ін. здійснюється у межах широкого спектра різноманітних технологічних і соціальних мереж. До них, окрім корпорацій, належать індивіди, невеликі та середні фірми, тимчасові творчі колективи, що працюють, наприклад, за грантами, власне кооперація та інші об'єднання. При цьому корпоративні структури можуть об'єднуватися в мегахолдинги, в яких будуть дочірніми структурами стосовно "держави-етнокорпорації" .