Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності - Кириченко O.A. - 2.2. Міжнародна конкурентоспроможність

Конкурентоспроможність економіки, методи її виміру та визначення зв'язку із динамікою зростання на різних етапах економічного циклу вже не перше десятиліття перебувають у центрі уваги економістів та політиків, адже залежно від якості тих чи інших оцінок та ступеня їх відповідності реальній економічній ситуації визначається ґрунтовність стратегічних рішень на макро- та мікрорівнях.

Сучасні оцінки загальної конкурентоспроможності країни або її економіки мають велику палітру визначень, а методологія обчислення інтегрованого показника конкурентоспроможності країни базується на композиції широкого спектра економічних характеристик різних країн і їх ієрархічному зіставленні. Найбільш поширеним серед фахівців є звіт Світового Економічного Форуму1, за методологією якого розраховуються індекс глобальної конкурентоспроможності та індекс конкурентоспроможності бізнесу. Міжнародний інститут розвитку менеджменту (ІМD-Лозана) щорічно оприлюднює свій звіт2 із рейтингом країн за індексом конкурентоспроможності, але Україна буде представлена в цьому документі лише з 2007 р. (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Основні складові індексу конкурентоспроможності України у 2006 р.

Україна хронічно відстає від більшості країн майже за всіма макроекономічними критеріями та оцінками, залишається на периферії світових інноваційних систем і в результаті займає низький рейтинг за індексом глобальної конкурентоспроможності порівняно з країнами ЄС. У 2006 р. зайняла 78-ме місце серед 125 країн, що рейтингуються СЕФ, в той час як у 2005 р. була на 68-му серед 117 країн. Таке зниження відбулося не стільки з причини погіршення кумулятивної абсолютної оцінки (вона зменшилася з 3,97 до 3,89 балів із семи), а в результаті просунення інших Країн на вищі позиції. Тобто в той час, як провідні країни світу здійснюють перехід до інноваційного суспільства, розбудови економіки, що ґрунтується на генерації, поширенні та використанні знань, основаних на унікальних навиках та здібностях і креативних якостях людей, їх вмінні адаптуватися до постійних змін діяльності, де висока кваліфікація стає головним виробничим ресурсом, Україна залишається сировинною країною із надзвичайно високою інертністю не тільки в генерації, а й у використанні чужих інновацій. Інвестиції в інтелект так і не стали ефективним об'єктом для розміщення ресурсів.

Якщо розглянути складові рейтингу ІГК (індекс глобальної конкурентоспроможності), то серед основних факторів найгірші позиції залишилися за оцінками інституційних складових (більше того, відбулося зниження рейтингової позиції з 92-ї на104-ту), оскільки в Україні, на відміну від інших країн, не досягнуто прогресу в поліпшенні інституційного середовища. Разом з тим погіршилися майже всі макроекономічні параметри, а також оцінки інноваційності (з 54-го на 73-те місце).

Оцінки за семибальною шкалою показують, що серед фундаментальних факторів конкурентоспроможності найбільш відсталими є якість державних інституцій та інфраструктура; серед факторів, що посилюють ефективність - ефективність ринків та технологічна готовність; серед факторів інноваційності - інновативність. Звідси - низька якість державних інституцій, відставання з розвитком людського капіталу стають чинником гальмування країни за технологічним та інноваційним розвитком. Подальша консервація ситуації, що склалася, призведе до втрати перспектив виходу на світові ринки наукомісткої продукції і збільшення відставання від світових лідерів, що мають якісні інституції й активно розвивають постіндустріальне суспільство. Як засвідчує досвід найбільш конкурентоспроможних країн, нині саме нова якість держави, більш ефективний та відповідальний уряд є гарантом високої конкурентоспроможності економіки і вирішення проблем розвитку людського капіталу.

Внутрішнє рейтингування субфакторів, що визначають конкурентоспроможність України, а також виявлені критичні відставання України в розрізі окремих критеріїв дають підґрунтя для визначення стратегічних пріоритетів підвищення конкурентоспроможності економіки України з тим, щоб реалізація програмних завдань в розрізі обраних пріоритетів дала найбільший ефект з огляду на підвищення конкурентоспроможності економіки України.

Підвищення конкурентоспроможності економіки України потребує вирішення як проблем фундаментального характеру, так і посилення факторів, які забезпечують пряме підвищення ефективності виробництва і перехід до інновативного та сталого розвитку. Виходячи з цього, пропонуються дев'ять основних складових підвищення конкурентоспроможності економіки України, згрупованих у три факторні групи.

Група 1. Фундаментальні фактори.

1. Забезпечення макроекономічної стабільності.

2. Підвищення ефективності державного управління (колективних державних послуг).

3. Розвиток людського капіталу та покращення якісного складу трудових ресурсів.

4. Розвиток інфраструктури (нарощування транзитного потенціалу держави, модернізація та оновлення основних фондів і рухомого складу авіаційного, автомобільного, залізничного, морського та річкового транспорту, поширення інформаційно-комунікаційних технологій).

Група 2. Фактори підвищення ефективності.

5. Розвиток підприємництва.

6. Розвиток фінансових ринків.

7. Підвищення технологічного рівня виробництва та ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів (розвиток нових форм взаємодії підприємств - зі створенням численних інноваційних та екоінноваційних кластерів;розвиток експортного потенціалу та імпортозаміщення, запровадження європейських принципів державного ринкового нагляду за дотриманням вимог щодо безпеки продукції та послуг).

Група 3. Фактори посилення інновативності та забезпечення сталого розвитку.

8. Стабілізація та поліпшення екологічного стану території України з метою переходу до сталого (екологічно збалансованого) розвитку, впровадження екологічно збалансованої системи природокористування.

9. Посилення інноваційної складової.

До 2015 р. Україна має пройти два умовні етапи розвитку.

Перший етап - з 2007 по 2011 рр.

Має стати етапом кардинального поліпшення інституцій і підприємницького середовища та створення сучасної висококонкурентної як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках індустрії. Так, уже у 2011 р. має кардинально поліпшитися якість державних інституцій, підприємницького середовища та обробної промисловості, яка повинна змінитися структурно (на користь високотехнологічних та середньо- високотехнологічних виробництв) і якісно (за показниками продуктивності праці, енергоємності, матеріаломісткості тощо), а також стати головним постачальником машин та обладнання для внутрішнього ринку й експортером високотехнологічних продуктів. Цей етап потребує більш масштабної ресурсної підтримки фундаментальних факторів і паралельно посилювачів інновативності та ефективності розвитку.

Другий етап - з 2012 по 2015 рр.

Буде етапом, коли поряд із подальшою підтримкою фундаментальних складових конкурентоспроможності більшої ресурсної підтримки набудуть фактори, що посилюють ефективність та інновативність. На той час рівень ВВП дозволить передислокувати ресурси на підтримку постіндустріального розвитку в усіма атрибутами економіки, що створює знання.

Отже, Україна за короткий проміжок часу (2007-2015 рр.) має здійснити якісний економічний прорив: спочатку в індустріальне, а потім у постіндустріальне суспільство.

Ще одним важливим напрямком підвищення конкурентоспроможності економіки є використання теорії порівняльної переваги.

Зазначимо, що теорія порівняльної переваги є базисом для пояснення та обґрунтування міжнародної торгівлі в ідеальному світі, що характеризується вільною торгівлею, досконалою конкуренцією, відсутністю невизначеності, безкоштовною інформацією і відсутністю державного втручання. Ця теорія має такі риси:

- експортери в країні А продають товари чи послуги непов'язаним імпортерам у країні Б;

- фірми в країні А спеціалізуються на виробництві продуктів, які можна виробляти відносно ефективніше за наявних виробничих факторів у країні А - землі, праці, капіталу і технології. Аналогічна ситуація спостерігається і в країні Б. Таким чином, загальний обсяг виробництва країн А і Б максимізується;

- оскільки фактори виробництва не можна вільно переміщувати з країни А у країну Б, то вигоди від спеціалізації реалізуються через міжнародну торгівлю;

- спосіб розподілу вигід від додаткових обсягів виробництва залежить від умов торгівлі - кількісного співвідношення, за яким обмінюються фізичні товари. Частка кожної країни визначається пропозицією і попитом на ринках з досконалою конкуренцією у двох країнах. Як країна А, так і країна Б не погіршили свій стан у результаті торгівлі; як правило, їх стан покращився, хоча й нерівномірно.

- Приклад

Для аналізу вигід від вільної торгівлі, що базується на порівняльній перевазі, припустимо, що Таїланд є більш ефективним, ніж Бразилія у виробництві як спортивного взуття, так і стерео обладнання. За допомогою виробничої одиниці (комбінація землі, праці, капіталу і технології) ефективний Таїланд може виробити 12 контейнерів взуття або шість контейнерів стереообладнання. Бразилія, що є менш ефективною за обома товарами, за допомогою виробничої одиниці може виробити лише десять контейнерів взуття і два контейнери стереообладнання (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Виробничий потенціал Бразилії і Таїланду

Виробнича одиниця у Таїланді має абсолютну перевагу порівняно з виробничою одиницею у Бразилії стосовно як взуття, так і стереообладнання. Проте Таїланд має більшу відносну перевагу порівняно з Бразилією у виробництві стереообладнання (6:2), ніж у виробництві взуття (12 :10). Порівняльна перевага існуватиме доти, доки ці співвідношення не будуть рівними.

Припустимо, що торгівля між двома країнами не провадиться, і кожна країна поділяє свої виробничі одиниці між взуттям і стереообладнанням. Кожна країна вирішила розподілити 300 виробничих одиниць для виробництва взуття і 700 виробничих одиниць для виробництва стереообладнання. Параметри виробництва і споживання у такій ситуації наведено у верхній частині табл. 2.2.

Таблиця 2.2 Теорія порівняльної переваги: числовий приклад для Бразилії і Таїланду

Тепер припустимо наявність повної спеціалізації. Таїланд виробляє лише стереообладнання, а Бразилія - лише взуття. Загальні обсяги світового виробництва будуть вищими як для взуття, так і для стереообладнання (нижня частина табл. 2.2).

Очевидно, що світовий добробут покращився, оскільки тепер маємо 10 000 контейнерів взуття замість лише 6000 контейнерів, а також 6000 контейнерів стереообладнання замість лише 5600 контейнерів. Проте розподіл є досить спотвореним. Тайці тепер танцюють босими ногами під свою музику, а бразильці танцюють на своєму карнавалі у доброму взутті, але без музики!

Проблему розподілу може вирішити торгівля. Припустимо, що спочатку торгівля між Таїландом і Бразилією здійснюється за таким співвідношенням: два контейнери взуття до одного контейнера стереообладнання. Цей "обмінний курс" (два контейнери взуття до одного контейнера стереообладнання) є "внутрішньою ціною" Таїланду, тобто умовою торгівлі у Таїланді за умови виробництва обох товарів і відсутності міжнародної торгівлі. Припустимо далі, що Таїланд експортує 1800 контейнерів стереообладнання у Бразилію та імпортує 3600 контейнерів взуття з Бразилії. Цю ситуацію показано у табл. 2.3.

Таблиця 2.3. Торгівля за "внутрішньою ціною" Таїланду (за кожен експортований контейнер стереообладнання Таїланд імпортує два контейнери взуття з Бразилії)

За такої ціни всі вигоди отримує Бразилія, яка споживає 6400 контейнерів взуття (замість 3000 за відсутності торгівлі), а також споживає 1800 контейнерів стереообладнання (замість 1400 за відсутності торгівлі). Обсяги споживання Таїланду-3600 контейнерів взуття і 4200 контейнерів стереообладнання - залишились на доторговельному рівні. Таїланд не отримав вигод від торгівлі за цією ціною, хоча нічого і не втратив!

Тепер припустімо, що торгівля здійснюється за "внутрішньою ціною" Бразилії-п'ять контейнерів взуття за кожен контейнер стереообладнання (табл. 2.4). При використанні бразильської внутрішньої ціни всі вигоди отримує Таїланд, який тепер споживає 7000 контейнерів взуття (замість 3600 за відсутності торгівлі) та 4600 контейнерів стереообладнання (замість 4200 за відсутності торгівлі). Обсяг споживання Бразилії - 3600 контейнерів взуття та 1400 контейнерів стереообладнання - залишився на доторговельному рівні.

Таблиця 2.4. Торгівля за "внутрішньою ціною" Бразилії (за кожен екс порто в а ний контейнер стереообладнання Таїланд імпортує п'ять контейнерів взуття з Бразилії)

Бразилія не отримала вигід від торгівлі за цією ціною, хоча нічого і не втратила!

Тепер уявімо, що торгівля здійснюється за ціною, що перебуває між внутрішньою ціною Таїланду (2 : 1) і внутрішньою ціною Бразилії (5 : 1). Припустимо, що у результаті вільного укладання угод було досягнуто ціну 4 : 1 (табл. 2.6).

Таблиця 2.5. Торгівля за ціною, досягнутою у результаті вільного укладання угод (за кожен експортований контейнер стереообладнання Таїланд імпортує чотири контейнери взуття з Бразилії)

Хоча міжнародна торгівля могла наближатися до моделі порівняльної переваги протягом XIX ст., очевидно, що сьогодні про це не може йти мова, оскільки:

- країни не спеціалізуються лише на тих продуктах, виробництво яких є найбільш ефективним за наявності певних факторів виробництва. Замість цього держава втручається у порівняльну перевагу через різноманітні економічні і політичні причини, зокрема для забезпечення повної зайнятості, економічного розвитку, національної самодостатності в оборонних і пов'язаних галузях, захисту способу життя сільськогосподарського сектору. Державне втручання може здійснюватися у формі тарифів, квот та інших нетарифних обмежень;

- щонайменше два фактори виробництва - капітал і технологія - сьогодні вільно переміщуються безпосередньо між країнами,, а не лише опосередковано - через торгівлю товарами і послугами. Такий прямий потік має місце між пов'язаними дочірніми підприємствам і філіями багатонаціональних фірм, а також між незалежними фірмами за допомогою позик, ліцензійних та управлінських угод;

- сьогодні кількість факторів виробництва є значно більшою, ніж у цій простій моделі. Фактори, які аналізуються при розміщенні виробничих потужностей по всьому світу, включають якість робочої сили, управлінські вміння, надійну юридичну інфраструктуру для вирішення конфліктів, знання у сфері досліджень і розробок, рівні освіти працівників, енергоресурси, попит на відповідні торгові марки, наявність мінеральних і сировинних ресурсів, доступ до капіталу, відмінності в оподаткуванні, інфраструктуру (шляхи, порти, засоби комунікації) та, можливо, інші фактори;

- хоч умови торгівлі остаточно визначаються пропозицією і попитом, процес встановлення цих умов відрізняється від того, як він описується у традиційній теорії торгівлі. Частково вони визначаються регульованим ціноутворенням на олігополістичних ринках;

- порівняльна перевага з часом змінюється, оскільки менш розвинуті країни стають більш розвинутими, усвідомлюючи свої потенційні можливості. Наприклад, протягом останніх 150 років порівняльна перевага у виробництві бавовняних тканин перейшла від Великої Британії до США, Японії, Гонконгу, Тайваню і Китаю;

- класична модель порівняльної переваги фактично не була спрямована на певні аспекти, зокрема на вплив невизначеності та вартість інформації, роль диференційованих продуктів на ринках з недосконалою конкуренцією, а також економію від масштабу.

Проте хоча світ є далеким від класичної моделі торгівлі, загальний принцип порівняльної переваги все ж є справедливим. Чим більше світ наближається до справжньої міжнародної спеціалізації, тим більше зростатимуть обсяги світового виробництва і споживання за умови вирішення проблеми справедливого розподілу вигід для задоволення споживачів, виробників і політичних лідерів. Щоправда, повна спеціалізація залишається нереалістичним крайнім випадком - так само, як досконала конкуренція є крайнім випадком у теорії мікроекономіки.