Механізм економічної політики - Уманців Ю.М. - 4.3. Інституціонально-правове забезпечення трансформації економіки України

Разом з тим аналіз переконує, що в інституціонально-правовому забезпеченні ринкових трансформацій в Україні зроблено лише перші кроки - й не завжди вдалі, як правило, в соціальному аспекті дестабілізаційні. Все це свідчення того, що в інституціонально-правовому забезпеченні ринкових трансформацій в країні зроблено лише перші кроки.

Головним прорахунком і недоліком українських чинних законодавчих актів, а відповідно й підзаконних нормативних документів щодо роздержавлення і приватизації власності є те, що трансформація державної власності на приватну власність - капітал не була нормативно підпорядкована перетворенню його на капітал-функцію, тобто законотворчі або не розуміли, або свідомо проігнорували ці аксіоматичні положення політекономії. Тому тут їх підхід до формування відповідного "правового поля" в економічному сенсі, був паліативним і не регенерував дійової мотивації до ефективного підприємництва. Про це переконливо свідчать і основні як макро-, так і мікропоказники господарювання в країні за весь період її незалежності.

Водночас ця інституціонально-правова база не передбачала відповідних нормативних "бар'єрів" на шляху невтримного розкрадання майна державних підприємств, поголовної експропріації грошових заощаджень населення і масового виникнення на цій основі кримінального капіталу та зрощування його з владою.

У тісному зв'язку з розглянутою проблемою перебуває і більш конкретно-практична проблема унормування в законодавчих актах способів, методів поєднання безкоштовної і платної приватизації, за умови об'єктивної необхідності додержання принципу справедливого розподілу державної власності та забезпечення українським громадянам рівних умов. За умов шокового підходу до приватизації ці документи взагалі не могли "спрацювати". Законотворчі - реформатори не знали, що робити та як робити. Приватизація державного майна в Україні була "запущена" в дію як швидкоплинний масовий процес з'єднання власника (громадян) і власності (різновидів загальнонародної суспільної), але механізм такого з'єднання не був створений.

Істотною перешкодою на шляху подальшого економічного розвитку стала неврегульованість відносин держави і приватного сектора. Це постійно відтворювалось у недосконалій законодавчо-нормативній базі, а також в економічній політиці, та й досі продовжує гальмувати трансформаційні та інституціональні зміни, які були б здатні надати дійових імпульсів розвитку реального сектора економіки. Більше того, мали місце численні факти грубого порушення та ігнорування прийнятих вищими державними органами управління нормативних актів, що регулюють правовідносини при створенні й діяльності нових суб'єктів господарювання.

Зокрема, як показує аналіз, всупереч установленому нормативному порядку, часто за повної згоди правлінь різних акціонерних товариств, спілок, кооперативів тощо їхні відособлені підрозділи створювалися без належного економічного обґрунтування та наявності необхідних фінансових ресурсів. Досить часто для керівництва цими господарюючими одиницями призначалися особи, професійно не підготовлені, не здатні легітимно працювати в умовах ринку. Саме цим пояснюється високий рівень тіньової економіки, де створюється понад 50% ВВП.

З позиції інституціональних аспектів особливе занепокоєння викликають численні факти порушення в процесі ринкового реформування норм чинного законодавства і статутів підприємств. У цьому зв'язку підкреслимо, що цивілізоване унормування ринкових перетворень в економічній сфері можливе лише на основі законодавчого утвердження повноцінних господарських інституцій, що тісно пов'язано з демократизацією економічних відносин. При цьому важливо мати на увазі, що реальна економічна демократія - це не вседозволеність, а дії, які ґрунтуються на виконанні норм чинного законодавства. На жаль, на стартовому етапі ринкової трансформації внутрісистемних відносин в Україні далеко не скрізь були враховані можливі соціально-економічні наслідки надання економічної самостійності всім новостворюваним господарюючим суб'єктам різного рівня. І як результат - не було створено нормативної бази для стабільної рентабельної роботи суб'єктів господарювання, збереження майна, оборотних коштів та робочих місць тощо.

У процесі правового забезпечення господарської діяльності важливо враховувати, що характер способу привласнення та його конкретні форми є одночасно і моментом реалізації процесу нагромадження і результатом його розвитку. Якщо власник не здійснює функції ефективного нагромадження, то, хоча право фіксує його статус, але він втрачає конкурентні позиції на ринку, а з часом може втратити й сам об'єкт власності. На жаль, і ці аспекти залишились за межами нашого законодавства щодо механізму і цілей приватизації.

Досвід другої половини минулого століття переконує, що високі темпи інноваційної активності у розвинутих країнах досягаються в результаті створення такого каркасу інституціонального оформлення технологічного способу виробництва, який забезпечує захист інтелектуальної власності й технологічних нововведень, створює умови розвитку на базі інновацій, а також дозволяє оптимізувати матеріальні, трудові та фінансові ресурси для розвитку останніх. Діюча система законодавчого забезпечення розвитку економіки нашої країни на основі інноваційних процесів не відповідає пріоритетним завданням.

У цьому зв'язку слід враховувати, що принципова відмінність між формальною наявністю права на володіння, користування та розпорядження в приватизованих підприємствах і реальним ринковим функціонуванням полягає в тому, що коли для проголошення статусу нового власника юридично достатньо констатації факту викупу (купівлі), то для підтримки та продовження економічної монополії у привласненні обов'язково мають бути акти виробничого нагромадження. Це становить квінтесенцію економічного механізму реалізації власності, чого поки не забезпечує сучасний механізм приватизації в Україні, тобто суть проблеми зводиться до того, що інвестиційна діяльність приватизованих підприємств не забезпечує ефективного відтворення факторів виробництва. Саме щоб розв'язати ці проблеми, має бути встановлений законодавчий "каркас" правил, за якими продовжиться глобальний перерозподіл власності в країні.

Створення конкурентних ринкових суб'єктів у ході приватизації постає з необхідності та можливості первісного нагромадження капіталу - перерозподіл, продаж державних засобів виробництва не взагалі, а тим, хто може забезпечити їх ефективне відтворення. Тому цей процес не обмежується змінами лише у відносинах привласнення, як це фактично відбулося в нашій країні. Приватизація повинна охоплювати зміни всього господарського механізму: зміни форм виробництва, розподілу, обміну та управління господарською діяльністю. Все це повинно дати відповідне відображення у чинному законодавстві. В Україні питання правового унормування широкого спектра процесів приватизації не було забезпечено, що стало суттєвим методологічним прорахунком. Так, національний варіант приватизації відбувався здебільшого у формі викупу не функціонально цілісних окремих об'єктів, а часто відокремлених один від одного його структурних підрозділів (цехів, виробництв тощо). Розвиток світової економіки демонструє зворотну тенденцію - до інтеграційних об'єднань акціонерного типу, що дозволяє подолати управлінську роз'єднаність. Тому для ефективної приватизації важливо було вже на етапі роздержавлення підприємств, особливо великих, розробити схеми їх участі у функціонуванні фінансово-промислових груп у формі інтеграційних центрів і одночасно - співпраці з фінансово-кредитними інституціями.

Визначальним методологічним, а відповідно і прикладним, прорахунком українських реформаторів було припущення, що приватизація сама по собі, без сформованого ринкового середовища, забезпечить істотні внутрішні чинники і стане своєрідним поштовхом для ефективного господарювання. За цією схемою в країні була здійснена сертифікаційна приватизація, яка за своєю сутністю була безкоштовна, неконкурентна і навіть принизлива, а тому провалилася.

Таким чином залучення платоспроможних стратегічних інвесторів - головна проблема переходу до грошової приватизації. На цьому її етапі значне розширення кола таких Інвесторів реальне лише за умови високої інвестиційної привабливості, що криється в стабільному фінансовому стані відповідного об'єкта (підприємства). Але в держави не було й немає коштів на їх фінансове оздоровлення, тому потрібно було б превентивно створити нормативне поле щодо надання потенційним інвесторам різних пільг ще до процесу приватизації. Однак суттєвих кроків у цьому напрямі ні законодавчою, ні виконавчою владою зроблено не було. Тому грошова приватизація йде з великими потугами і не лише економічними. Фактично виникає несприятлива ситуація: держава позбавляється можливості адекватно оцінити стан об'єкта реформування, отже стає залежною від його керівництва і перенаправляє свою політику з інтересів суспільства на інтереси олігархів.

Обов'язковою, законодавчо закріпленою, умовою приватизації повинна бути взаємна відповідальність держави (перш за все в особі Фонду державного майна) й нового власника-інвестора приватизованого об'єкта щодо технічного переобладнання останнього, обсягів виробництва та освоєння нових товарів, послуг. При цьому законодавчій і виконавчій владі важливо паралельно забезпечити обов'язкову умову цивілізованої приватизації - прозоре функціонування фондового ринку.

Для постсоціалістичних країн, у т. ч. України, проблеми становлення й розвитку малого підприємництва набувають особливої актуальності. Це зумовлено тим, що воно дозволяє оперативно та ефективно вирішувати цілий спектр нагальних соціально-економічних проблем перехідного періоду: по-перше, це - найменш бюджетомісткий спосіб розвитку економіки; по-друге, забезпечує через створення нових робочих місць умови для самовиживання населення, оскільки після всеохоплюючого патерналізму держава залишила його "напризволяще"; по-третє, забезпечує швидку окупність інвестицій, а також - оперативно насичує ринок товарами та послугами першої необхідності.

Однак для цього потрібна конструктивна діяльність держави щодо створення відповідного середовища, сукупності економічних, правових, технологічних, організаційно-інституційних, а також політичних, соціокультурних та міжнародних умов, які визначають можливості виникнення і раціонального функціонування малих підприємницьких структур.

За умов існування постійного дефіциту держбюджету важливо стимулювати ділову активність та підприємництво, в першу чергу, через відповідну податкову політику. Водночас, в Україні ця політика характеризується нестабільністю. Так, у 90-х рр. було прийнято три редакції Закону про систему оподаткування, стільки ж разів суттєво змінювався і порядок стягнення таких основних податків, як податок на додану вартість та на прибуток підприємств. Оскільки національне податкове законодавство лише недавно почало формуватися, тому воно має й елементи недосконалості та суперечливості: часто дестимулюючий ефект; взаємовиключні механізми оподаткування; наявність лазівок для уникнення сплати податків. Таким чином, можна стверджувати, що суттєвою суперечністю бюджетної політики в перехідній економіці України є недосконалість інституційної та законодавчої складових, що "обслуговують" держбюджет в процесі його наповнення та використання. Саме недосконалість названих складових при формуванні та використанні держбюджету є одним із основних чинників негативного стану нашої економіки, що генерує цілий спектр інших соціально-економічних негараздів. Це зокрема і слабка легітимність забезпечення прийнятих заходів щодо підвищення життєвого рівня населення (встановлення рівня мінімальної заробітної плати та мінімального прожиткового рівня носить декларативний характер).

З метою подальшого удосконалення податкового та фінансового законодавства важливо відійти від правового забезпечення функціонування лише окремих елементів податкової чи фінансової системи. Адже відсутність узгодженого (єдиного) підходу до прямого регулювання кожної з цих сфер створює неузгодженість законодавчих актів, слугує підґрунтям для зловживань тощо. Відповідно втрачає конструктивність вся економічна політика держави.

Соціальні функції держави витікають з її обов'язків перед суспільством і регламентуються Конституцією та включають різноманітні складові. До основних із них належить: забезпечення хоча б простого відтворення населення, але з підвищенням рівня та якості його життя; відтворення трудового потенціалу у вимірах його фізичного здоров'я та професійно-кваліфікаційного рівня; забезпечення раціональної зайнятості населення та мінімального прожиткового рівня для соціально уразливих верств населення, а також забезпечення розвитку освіти, культури, охорони здоров'я та поліпшення екологічного стану в країні.

Сучасний стан нашого розвитку характеризується наявністю таких основних суперечностей: між необхідністю формування сучасної системи соціального захисту і соціальних гарантій та відсутністю реальних соціально-економічних умов для цього; між старими формами організації соціального захисту населення і новими підходами, формами, методами розв'язання цієї проблеми в ринкових умовах; між потребами в фінансових ресурсах та реальними можливостями держави для фінансування соціальної сфери.

Контрольні запитання та завдання

1. У чому полягають характерні риси інституціоналізму?

2. Проаналізуйте зростання ролі інституціональних чинників економічного розвитку.

3. У чому полягає зміст трансформації значення та ролі особистісних чинників виробництва?

4. Розкрийте методологічні аспекти інституціональних чинників економічного розвитку.

5. У чому модифікація функцій держави під впливом інституціональних чинників?

6. Проаналізуйте механізм впливу інституціональних чинників на економічну політику.

7. У чому полягає взаємозв'язок економічних відносин та юридичних принципів?

8. Проаналізуйте інституціонально-правове забезпечення трансформації української економіки.