Механізм економічної політики - Уманців Ю.М. - 13.1. Основні принципи, норми та функції соціальної політики

Мета вивчення теми

Засвоїти зміст, особливості та інструментарій соціальної політики держави.

Основні питання

1. Основні принципи, норми та функції соціальної політики.

2. Соціальна сфера в ринкових умовах.

3. Соціальний захист і регулювання доходів населення.

4. Методи та інструменти соціалізації економіки.

5. Пріоритети соціальної політики в Україні.

Програмна анотація

Соціальний аспект економічної політики держави, її зміст і спрямованість в умовах конкурентного порядку змішаної економіки. Соціальна складова економічної політики. Принципи соціальної політики. Соціальні амортизатори. Соціальні стандарти. Політика доходів. Подолання значних розбіжностей у доходах окремих верств населення. Якість життя. Мінімальний споживчий бюджет. Мінімальна заробітна плата. Споживчий кошик. Соціальний захист населення. Соціальне страхування. Формування середнього класу. Державна політика продуктивної зайнятості населення. Молодіжна політика держави. Пенсійне забезпечення. Проблема бідності. Державна допомога соціально незабезпеченим верствам населення. Співробітництво держави з профспілками для створення і підтримки соціально усталеного порядку в країні.

13.1. Основні принципи, норми та функції соціальної політики

Соціальна політика - це діяльність держави, інших політичних та соціальних інститутів, яка направлена на прогресивний розвиток соціальної сфери суспільства, удосконалення умов, способу та якості життя людей, забезпечення певної частини її життєвих потреб, надання громадянам необхідної соціальної підтримки, допомоги та захисту з використанням для цього наявного фінансового та іншого суспільного потенціалу. Соціальна політика держави - одна з головних складових внутрішньої політики держави, її владних структур і політичних сил, що стоять за ними, напрям політичної діяльності, ціллю якого є вирішення соціальних проблем. В соціальній політиці знаходить практичне втілення функціонування соціальної держави.

Соціальну політику розглядають як сукупність теоретичних принципів і практичних заходів, що розробляються та реалізуються державними і недержавними органами, організаціями й установами, спрямовані на створення необхідних умов життєдіяльності, задоволення соціальних потреб населення, створення в суспільстві сприятливого соціального клімату.

Соціальна політика формується й реалізується в процесі діяльності суб'єкта не тільки в особі державних структур, але й органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також виробничих і інших колективів, тобто соціальна держава зацікавлена залучати як суб'єкта соціальної політики всіх зацікавлених структур І осіб. Вона спрямована на досягнення соціальних цілей і результатів, зв'язаних з поліпшенням матеріального і соціального добробуту, підвищення якості життя населення й досягнення суспільно-політичної стабільності, запобігання можливого виникнення вогнищ соціальної напруженості. Соціальна політика реалізується шляхом організації взаємин різних елементів соціальної структури суспільства, що приводить до збереження або зміни соціального стану населення в цілому або складових його класів, прошарків, спільнот.

На мезорівні головним суб'єктом соціальної політики виступають органи влади регіонів. На мікро рівні основним суб'єктом соціальної політики є родина. При перебуванні суб'єктів соціальної політики між собою в ієрархічній залежності суб'єкти більш низького рівня стають об'єктами соціальної політики, що проводиться суб'єктами вищестоящого рівня.

Соціальна політика держави на нинішньому етапі націлена в більшій мірі на розвиток систем освіти, охорони здоров'я і культури, соціального забезпечення, житлового й комунального господарства, соціально-побутового обслуговування населення. Питання підвищення добробуту, рівня життя населення, створення соціальних передумов у формуванні економічних стимулів для участі в суспільному виробництві відповідно також вирішуються в більшій мірі на регіональному рівні. На перехідному етапі будівництва соціальної держави всі зацікавлені суб'єкти соціальної політики повинні сконцентрувати основні зусилля в галузі соціальної політики на наступних основних напрямках:

o забезпечення зростання грошових доходів населення і зменшення їхньої диференціації на основі збільшення заробітної плати, підвищення частки оплати праці у валовому внутрішньому продукті, поліпшення пенсійного забезпечення в ході проведення пенсійної реформи і посилення адресності соціальної підтримки населення (перерозподіл соціальних витрат на користь незаможних при одночасному скороченні соціальних трансфертів забезпеченим родинам, переведення пільг і компенсацій у грошові виплати найбільш нужденним громадянам);

o значне скорочення соціальної й економічної бідності, мінімізація крайньої бідності в місцях її найбільшої концентрації, зміцнення соціальної безпеки громадян.

Суть соціальної політики держави, що поставила перед собою задачу перетворитися в соціальну державу, - це забезпечення умов для підвищення добробуту, рівня життя населення, створення соціальних передумов у формуванні економічних стимулів розвитку виробництва. У соціальній державі ідея реалізації сильної, ефективної соціальної політики висувається на перший план.

У структурі соціальної політики розглядаються три рівні: державний, регіональний, місцевий. Питання фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, культури, житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення в основному повинні вирішуватися на рівні вищих органів державної влади. Усі три рівні (державний, регіональний, місцевий) перебувають у безперервній взаємодії, взаємообумовлені і становлять нерозривну єдність. Тому соціальну політику, яка вже на етапі формування являє собою тристоронній процес розробки взаємно погоджених принципів вирішення соціальних проблем, називають триєдиною соціальною політикою. У соціальній державі реалізація такої соціальної політики здійснюється на всіх трьох рівнях, що становлять собою цілісну систему.

Під цілісністю трирівневої системи ми маємо на увазі не просто суму складових структур або ж перенесення властивостей кожної складової в єдине ціле, а інтегральну структуру, що складається з частин, що знаходяться у нерозривній єдності і становлять єдність. Сполучення цих частин здійснюється за принципом системності. Системність щодо сполучення державного, регіонального і місцевого рівнів реалізується при гармонізації інтересів усіх трьох рівнів, а також при чіткому визначенні їхніх пріоритетів і повноважень.

Структурна система соціальної політики включає економічний, правовий, культурний, демографічний, національно-етнічний й інший аспекти.

На всіх рівнях пріоритетом є реалізація таких функцій соціальної політики держави:

протидія тенденції погіршення демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення в ряді регіонів;

♦ запобігання масової бідності населення, особливо слаборозвинених і депресивних регіонів, стримування процесу майнового розшарування на найбідніших і найбагатших;

o мінімізація негативних наслідків масового безробіття, особливо в індустріальних районах;

o цілеспрямована допомога населенню, що попало в кризове становище;

o вживання додаткових заходів стосовно населення, що потрапило в тяжке становище.

Важливим є досягнення оптимального сполучення економічної і соціальної політики, державного, регіонального і місцевого рівнів при розробці й реалізації напрямів соціальної політики. Серед універсальних для всіх трьох рівнів принципів соціальної політики варто виділити наступні;

o загальність у сполученні з диференційованим підходом до різних груп населення;

o активність і адресність;

o динамізм і гнучкість;

o соціальне партнерство;

o наукова обґрунтованість соціальних нормативів і стандартів;

Розмежування повноважень і відповідальності в питаннях реалізації соціальної політики міждержавними, регіональними органами влади і місцевим самоврядуванням. Правове регулювання в соціальній сфері формується лід впливом державної соціальної політики, що уточнюється в урядових програмах соціальних реформ. Правове регулювання соціальної сфери здійснюється також підзаконними нормативними правовими актами: Указами Президента України, постановами Уряду України, актами виконавчої впади суб'єктів держави. У той же час варто враховувати, що регулювання соціальної сфери (включаючи правове регулювання) має визначену інерційність і засноване на тім положенні, що таке регулювання повинно привести до результатів не нижче наявних до включення процесу регулювання. Крім того, правова база розвитку соціальної сфери містить у собі три рівні, сформованих відповідно вищими органами впади держави, суб'єктами регіональних і місцевих утворень.

Реалізація соціальної політики в соціальній державі здійснюється через вплив на соціальні підсистеми, а також надання соціальної спрямованості економіці (держави, що не є соціальними або не намагаються стати такими, далеко не завжди прагнуть надати економіці соціальної спрямованості). Соціальна політика органічно уплетена в систему взаємозв'язків економічної політики, тому навряд чи якій-небудь державі вдасться сформувати сильну соціальну політику при слабкій, фрагментарній (безсистемній) і непослідовно економічній політиці держави.

Соціальна спрямованість економіки обумовлена:

по-перше, соціальною орієнтацією економіки у вигляді збільшення можливостей підвищення життєвого рівня як результату економічного зросту. Для цього необхідно створити адекватний економічний механізм господарської діяльності з урахуванням соціально-економічного середовища;

o по-друге, відтворенням економічною структурою визначеної соціальної структури і суспільних відносин. Соціальна орієнтація економіки означає задоволення споживчих нестатків країни в цілому, регіонів, а також соціальних потреб різних соціальних груп і окремих громадян конкретного регіону;

o по-третє, включенням у роботу соціальних механізмів економічного зросту і стимулів підвищення трудової й підприємницької активності населення, що вимагає розробки основних принципів включення соціальних факторів в економічні реформи.

Соціальний компонент важливий у будь-якій прогресивній діяльності, причому соціальний фактор робить стимулюючий вплив лише тоді, коли він керується економічно. Для ефективного включення соціальних факторів в економічний механізм потрібне створення умов, що забезпечують реальне відчуття населенням зв'язку проведених заходів проведення економічних реформ із поліпшенням добробуту. Крім того, у суспільній думці повинна переважати впевненість, що результатами економічних перетворень будуть користуватися не тільки обрані. У суспільстві необхідно зміцнити розуміння того, що освітній і науково-творчий потенціал народу неодмінно буде перетворений у творчу силу реформ, а соціальні результати праці будуть перебувати під соціальним контролем.

Формування соціальної політики повинно здійснюватися на основі системного підходу, що містить у собі наступні етапи:

o формулювання цілей;

розробка роз'яснювального апарату;

o аналіз причин і наслідків;

o вироблення шляхів і засобів досягнення цілей;

o визначення критеріїв оцінки і механізмів прийняття рішень;

o розробка механізму (індикаторів) визначення і процедур аналізу стану соціальних процесів;

o визначення переліку соціальних послуг, соціальних стандартів і норм, що визначають ступінь забезпечення соціальних гарантій;

розробка показників соціальної структури і соціальної інфраструктури, норм забезпечення соціальними послугами;

o розробка функціональних обов'язків суб'єктів соціальної політики, визначення механізму розмежування повноважень і відповідальності в розвитку соціальної сфери кожного регіону.

Необхідні для цього матеріальні ресурси соціальна держава формує перерозподілом доходів від збору податків. Соціальна політика в умовах ринкової економіки покликана задовольняти життєві потреби людей, що не можуть у силу об'єктивних обставин забезпечити себе самостійно, і виходить із того, що основна маса здорових і працездатних людей сама задовольняє свої життєві потреби (здобуває харчування, одяг, житло, організовує дозвілля) прийнятним для суспільства способом.

Стосовно удосконалення умов життя соціальна політика соціальної держави припускає:

o поліпшення умов трудової діяльності людей, підвищення рівня її безпеки, регулювання трудових відносин на підприємствах і в організаціях будь-яких форм власності;

o планування, забудову і благоустрій населених пунктів, створення і підтримка в належному стані дорожньої мережі;

o організацію транспортного обслуговування населення і забезпечення послугами зв'язку й інформації;

o охорону навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки життя населення;

o сприяння налагодженню й успішному функціонуванню системи торговельного і побутового обслуговування населення;

o створення сприятливих умов для розвитку особисто? підприємницької ініціативи;

організацію охорони суспільного порядку." Соціальна політика, здійснювана всіма зацікавленими суб'єктами, покликана удосконалювати спосіб життя людей, розвивати їхні позитивні якості: працьовитість, суспільну активність, відповідальність і моральність.

Таким чином, соціальній державі повинна бути властива орієнтація на духовний, культурний і моральний розвиток громадян, що формує особистість, що проповідує ідеали добра, віри, гуманізму, справедливості, патріотизму й милосердя. Крім того, соціальна політика такої держави покликана підтримувати в прийнятних рамках майнову диференціацію населення, виключати її невиправдані розриви, формувати й зміцнювати солідарність між різними верствами суспільства, розвивати соціальне партнерство тощо. Соціальна політика практично забезпечує функціонування соціальної держави.

Розробка та реалізація української моделі соціальної держави є оптимальним варіантом суспільного розвитку країни в сучасних умовах. Використовуючи досвід щодо створення та існування певних моделей соціальної держави у розвинутих країнах Заходу, вітчизняний досвід, враховуючи історичні традиції й менталітет українського та інших корінних народів, що проживають на території України, а також геополітичне розташування і природнокліматичні умови нашої країни, побудова української моделі соціальної держави має розглядатися як методологічний, головний та визначальний принцип побудови такої держави, яка забезпечує розвиток людського потенціалу, бере на себе відповідальність за соціальну справедливість, соціальну безпеку, соціальну рівність, добробут громадян та соціальну злагоду в суспільстві. При такому підході поняття "соціальна держава" буде визначати соціальну спрямованість, цілі та завдання в усіх інших сферах суспільного життя, характер відносин зі своїми громадянами.

Економічним фундаментом української моделі соціальної держави має бути високо розвинута, соціально орієнтована ринкова економіка, яка б забезпечувала як задоволення матеріальних і духовних потреб населення, так і збереження навколишнього середовища та гармонію природи й суспільства. При цьому стає питання про підвищення ролі та відповідальності держави в економічній сфері, тобто необхідно повернутися до питань щодо колективної форми власності, до максимального збільшення числа приватних власників, оскільки тільки економічна свобода і високий рівень достатку роблять людей дійсно вільними.

Соціальна політика в державі стає орієнтиром і стимулом соціального ринкового господарства, оскільки успішно здійснювана економічна політика - головна умова для здійснення соціальної політики; навпаки - успішно реалізована науково обґрунтована соціальна політика включає діючі соціальні механізми в реалізацію економічної політики. Розвинута система освіти, науки, охорони здоров'я, культури й у цілому соціальної сфери є абсолютною необхідністю для економічного прогресу, тому що це не витратні, а інвестиційно-відтворювані галузі. Успішно може розвиватися тільки соціально орієнтована, регульована державою ринкова економіка, що базується на ідеї задоволення потреб населення, а не на нарощуванні показників виробництва як таких. Робота ринкового механізму, зріст ефективності виробництва сприяє забезпеченню зайнятості, підвищенню життєвого рівня зайнятості населення. Соціальна орієнтація економіки повинна виражатися не тільки в підпорядкуванні виробництва споживачеві, задоволенні соціальних потреб населення, але й у необхідному соціально прийнятному перерозподілі доходів на користь менш забезпечених працівників, акумуляції засобів для надання допомоги малозабезпеченим і найбільш нужденним людям і наданні визначених соціальних гарантій усьому населенню. Якщо перша задача вирішується автоматично, то "соціальна справедливість, соціальний захист забезпечуються за допомогою державного втручання в економіку (перерозподіл створюваних благ, податкова політика, правове забезпечення тощо). Тобто держава своєю волею (насильно), а не сама ринкова економіка, добровільно повертає її до інтересів народу і надає їй статус соціальної ринкової економіки. У цих умовах держава жертвує економічною ефективністю заради соціального захисту населення. У такий спосіб одним із найважливіших критеріїв соціальної ринкової економіки (за інших різних умов) є пріоритет соціального захисту, соціальної справедливості над економічною ефективністю, що надається заради соціального спокою в суспільстві і забезпечується в процесі державного регулювання економікою".

Взаємозв'язок соціальної ринкової економіки і соціальної держави в тому, що соціальна держава повинна створювати необхідні умови для забезпечення високої ефективності розвитку соціальної ринкової економіки. У свою чергу, соціальна ринкова економіка може сприяти виконанню соціальною державою своїх соціальних функцій, їхнє виконання припускає, що соціальна держава займається перерозподілом фінансових ресурсів, одержуваних у соціальній ринковій економіці. У країнах із соціальним ринковим господарством завдання держави полягає в забезпеченні балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю. Соціальна держава активно орієнтує ринкову економіку на досягнення соціальних цілей суспільства й держави.

Базисним механізмом функціонування соціальної держави є його економічна політика, рівень і стан соціального ринкового господарства, які мають забезпечити реальне виконання соціальних зобов'язань держави перед своїми громадянами. Економічна політика визначається:

o станом та ефективністю державного й приватного секторів економіки;

o часткою валового внутрішнього продукту (ВВП), що направляється на розвиток соціальної сфери й задоволення соціальних потреб громадян;

o рівнем розвитку соціальної інфраструктури і матеріальної бази соціальної сфери;

o спрямованістю ресурсів місцевих бюджетів на вирішення соціальних проблем.

Соціальна ринкова економіка - це економіка, яка висуває на перший план поряд із розвитком ринкового господарства пріоритет соціального захисту та соціальної справедливості над економічною ефективністю, що забезпечується реалізацією та взаємодією сильної соціальної політики, державним регулюванням економіки.

Існують прямі і непрямі методи державного регулювання ринкової економіки, що підрозділяються на адміністративні та економічні. До прямих методів регулювання відносяться:

1) прийняття законодавчих актів;

2) регулювання державної власності;

3) управління підприємствами державної форми власності;

4) регулювання державного замовлення;

5) інвестиційне регулювання;

6) видача кредитів і субсидій;

7) проведення ліцензування й квотування;

8) проведення заходів щодо охорони навколишнього середовища.

Непрямі методи державного регулювання економікою і є власне економічними методами. З одного боку, це система, що включає в себе економічне регулювання за допомогою державного бюджету, податкової системи, тарифно-цінового регулювання, амортизаційної політики, регулювання ставки відсотка і норми банківського резерву. З іншого боку, це опосередковані непрямі форми і методи державного регулювання економікою, а саме: прогнозування та планування, проведення грошової політики й регулювання грошових мас, антиінфляційна й грошова політика. Окремими блоками непрямого регулювання можна також виділити соціальну складову економічної політики (власне соціальна політика, соціальні програми, забезпечення зайнятості, соціальний захист населення, стимулювання праці, регулювання сфери освіти, охорони здоров'я, культури), політику регулювання доходів (контроль за динамікою цін, заробітної плати; податки, трансферти), зовнішньоекономічну політику (валютна політика, митне регулювання, податки, ліцензії, квоти, залучення іноземного капіталу, створення спільних підприємств).

Сучасне розуміння державного регулювання економікою виражається у тому, що на перший план поряд із прямими адміністративними заходами виходять дії соціально орієнтованої держави, які спрямовані на поліпшення якісних показників економічного розвитку; підвищення рівня і якості життя народу, всебічний розвиток працівників, контроль за якістю й безпекою споживчих товарів, захист прав споживачів, охорона навколишнього середовища, екологія тощо.

Робота по переорієнтації діючого економічного механізму на соціальні цілі повинна мати комплексний характер і здійснюватися одночасно усіма органами державної влади і місцевого самоврядування, кожний з яких має певні права, обов'язки й відповідальність, щоб забезпечити в необхідних випадках перебіг несприятливих соціально-економічних тенденцій і послідовний рух до цивілізованого ефективного суспільного соціального ринкового господарства. Це потребує створення нового законодавства, експертизи й доповнення діючого законодавства з метою приведення його положень у відповідність з соціально-економічними цілями розвитку країни на основі наступних правил:

1. Вибір і встановлення соціальних цілей є вищим пріоритетом діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування. Це означає, насамперед, що кількісно визначені соціальні параметри якості і рівня гідного життя людей (народного добробуту) повинні мати законодавчий характер і обґрунтовуватися центральними й регіональними органами влади.

2. Конкретний сценарій макроекономічного розвитку країни на середньострокову й довгострокову перспективу, що забезпечує реалізацію поставлених соціальних цілей у мінімально можливий термін, підлягає обов'язковому демократичному обговоренню і законодавчому затвердженню.

Прийнятий підхід до вибору альтернативних варіантів макрорегулювання стосовно моделі соціальної держави повинен виходити, по-перше, з критерію загального нарощування фінансових ресурсів, що направляються на реалізацію соціальних цілей; по-друге, із визначення суспільно прийнятної пропорції у фінансових відрахуваннях на соціальні нестатки між бюджетами, доходами бізнесу та самих громадян; по-третє, ґрунтуватися на більш детальному вирішенні питань поліпшення фінансово-кредитної, промислової, науково-технічної, зовнішньоекономічної політики держави.

3. Функції, форми й методи (механізми) діяльності суб'єктів соціальної політики з макроекономічного регулювання та здійснення обраного (громадського, прийнятого) сценарію соціально-економічного розвитку країни підлягають законодавчій регламентації.

При проектуванні та застосуванні прийнятого громадськістю механізму макроекономічного регулювання, що передбачає вихід на реалізацію заданих цілей за обраним сценарієм соціально-економічного розвитку, важливо виходити з необхідності законодавчого закріплення функцій, форм, методів, сфер, меж участі органів державної влади в господарському житті. Чітке законодавче визначення функціональної ролі державних органів в управлінні економікою дозволить мати погоджену громадськістю концепцію й модель дій органів виконавчої влади та системи соціального партнерства для реалізації прийнятого сценарію соціально-економічного росту.

4. Планові і фактично реалізовані соціально-економічні показники, стратегічні рішення повинні перевірятися на соціальну ефективність. Це означає, що економічні чи проектні рішення органів влади щодо стратегічних проблем повинні мати законодавче обґрунтування соціальних наслідків, установлені правила й порядок проведення громадсько незалежної експертизи на відповідність цих проектів чи рішень соціальним критеріям, тобто підвищенню рівня і якості життя більшості громадян України, і мінімізації при цьому можливості підкупу експертів.

5. Повинна бути забезпечена об'єктивна оцінка соціально-економічного розвитку країни. Це припускає проведення систематичного й об'єктивного моніторингу відповідності законодавчо встановлених і фактично досягнутих кількісних і якісних показників соціального розвитку в цілому по країні і по суб'єктах у регіонах. Кардинальним способом реалізації даного положення може бути надання Держкомстату України статусу незалежного органа, створення механізмів суспільного контролю за його діяльністю, застосування комплексу незалежних експертиз і аналізів динаміки рівня життя населення залежно від соціально-економічних процесів, що відбуваються в державі.

6. Невід'ємним повинен бути і постулат відповідальності органів влади, бізнесу за реалізацію основних положень, принципів побудови соціально орієнтованого ринкового господарства і прийнятих соціальних цілей. Формування соціально орієнтованого ринкового господарства Імперативно вимагає проведення взаємопов'язаної й несуперечливої активної соціально-економічної політики не тільки на державному, але і на територіальному рівнях. Регіональні адміністрації в силу близькості до населення і підприємств мають пом'якшувати негативні соціальні наслідки кризових явищ в економіці. Багато управлінських механізмів на регіональному і місцевому рівнях безпосередньо спрямовані на підтримку гідного життєвого рівня населення, збереження й розвиток територіальної соціальної інфраструктури.