Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях - Козак Ю.Г. - 1.3.2. В чому полягають система "золотого стандарту" та Бреттон-Вудська валютна система?

Система "золотого стандарту"

За системи "золотого стандарту" всі національні валюти мали фіксований золотий зміст. Наприклад, 1 англійський фунт стерлінгів з 1821 року мав золотий зміст, який дорівнював 7,322385 грама золота. 1 німецька марка - 0,385422 гр. золота (з 1873 р.). Валютний курс визначався відношенням золотого змісту валют. В даному випадку 1:20,3.

Золотий стандарт" був системою твердих валютних курсів за визначенням, оскільки він базувався на безпосередньому зв'язку із золотом. За цією системою:

1) всі країни підтримували жорстке співвідношення між своїми запасами золота і кількістю грошей в обігу;

2) всі національні валюти мали фіксований зміст золота;

3) існували вільні купівля-продаж золота.

Конвертованість валют в золото та вільний рух золота з країни в країну автоматично призводили до встановлення фіксованих валютних курсів для будь-яких операцій, забезпечували вирівнювання дефіцитів і активів платіжних балансів. Цей самий механізм не дозволяв державі фінансувати свої витрати шляхом інфляції. Таке становище забезпечувало стабільність економіки. Однак "золотий стандарт" мав і недоліки. По-перше, за системи ФВК країни повинні відмовитись від проведення незалежної грошової політики. По-друге, вимоги про фіксовані валютні курси можуть виконуватись країною лише за наявності золота в якості офіційних резервів.

Валютна політика в епоху "золотого стандарту" була успішною. Успіх політики застосування фіксованих валютних курсів був зумовлений станом світової економіки в той період. Це були роки швидкого зростання суспільного продукту в усіх країнах, більшість країн мали позитивне сальдо платіжного балансу і порівняно низький рівень інфляції. Зростали обсяги міжнародної торгівлі, гроші (золото), ресурси та робоча сила могли вільно, без істотних обмежень пересуватись з однієї країни в іншу. В цілому світова економіка розвивалась спокійно, без серйозних потрясінь.

Перша світова війна докорінно змінила ситуацію. Відносно спокійний, безконфліктний розвиток валютних відносин відійшов у минуле. Світова обстановка між першою і другою світовими війнами характеризувалась економічною і політичною нестабільністю. Повоєнне бурхливе зростання інфляції і припинення конвертованості валют на золото, а потім економічна криза і "велика депресія" 30-х років призвели до неминучого і остаточного краху "золотого стандарту". Після невдалої спроби Англії в 1925 р. повернутися до "золотого стандарту" стала очевидною марність зусиль підтримувати фіксований валютний курс за умов, коли вводяться обмеження в міжнародній торгівлі і вільному просуванні капіталу, зростає інфляція, відбуваються потрясіння на валютному ринку. Досвід наочно продемонстрував, що одне лише золото не здатне задовольнити внутрішні грошові потреби економіки і зовнішні потреби, породжені збільшенням міжнародної торгівлі і вивозу капіталу. Окрім того, після другої світової війни стихійно-ринковий вплив "золотого стандарту" на рівень економічної активності і заробітну плату став неприпустимим з того моменту, як соціально-економічний прогрес перетворився на основну мету Західних країн. Всі ці обставини підводили до прийняття компромісної валютної політики, суть якої полягає в тому, щоб об'єднати систему в основному фіксованих курсів з великими девальваціями і ревальваціями у випадках реального знецінення або підвищення інтернаціональної вартості тієї чи іншої валюти. Така система договірно-фіксованих курсів і паритетів валют, що періодично переглядаються, була прийнята в 1944 р., внаслідок Бреттон-Вудської угоди і отримала назву "Бреттон-Вудської системи".

Бреттон-Вудська валютна система

Бреттон-Вудська угода є важливим етапом у розвитку міжнародної валютної системи. Вперше валютна система стала ґрунтуватися на міждержавній угоді, яка встановлює загальні для всіх правила і засновує міжнародну організацію - Міжнародний валютний фонд (МВФ), - "зобов'язанням" якої є забезпечення нормального функціонування системи і дотримання принципів, закріплених загальною угодою.

Основні принципи організації валютних відносин згідно з Бреттон-Вудської системою полягали в наступному:

1) Бреттон-Вудська система ґрунтувалась на золотовалютному стандарті, котрий означав, що деякі валюти в міжнародних розрахунках розглядаються як еквіваленти золота і можуть функціонувати в якості резервів.

2) Один з основних принципів полягав у фіксованих паритетах, погоджених в рамках МВФ, на основі яких порівнювались і обмінювались валюти.

Щоб забезпечити відповідність реального курсу своєї валюти оголошеному паритету, кожна країна могла:

❖ або гарантувати конвертованість своєї валюти в золото за офіційним паритетом (цей варіант обрали США, встановивши у 1945 р. такий паритет: 35 дол. за 1 унцію золота);

❖ або підтримати на ринках курс своєї валюти по відношенню до решти в межах коливань максимум в 1% її паритету (вибрали решта країн). Курси валют відхилялись від своїх паритетів несуттєво, оскільки вони знаходились під державним і міждержавним впливом. МВФ контролював механізм міжнародних розрахунків, вдаючись до валютних інтервенцій, в основному в доларах США. При фундаментальних порушеннях рівноваги, за згодою з МВФ, проводились девальвації (32) і ревальвації (5) валют розвинутих країн.

3) І нарешті, третій принцип: конвертованість валют, свобода і багатосторонність платежів по поточних операціях.

Бреттон-Вудський режим діяв протягом майже 30 років. Це були роки відновлення економіки країн Західної Європи та Японії, "економічного дива", відносно помірних темпів інфляції в промислово розвинутих країнах.

Однак в міру зростання світової економіки, посилення конкурентної боротьби, наростання інфляції, різкого збільшення обсягу фінансових операцій, не пов'язаних з конкретними зовнішньоторговельними угодами, а також у зв'язку з кризою ключової валюти системи - долара США, Бреттон-Вудська валютна система дедалі менше задовольняла потреби міжнародної торгівлі і руху капіталу.

Справа в тому, що в рамках Бреттон-Вудської системи склалась нерівність валют. Долар США зайняв привілейоване становище. Це дозволило США покривати дефіцит платіжного балансу у значній мірі за рахунок короткострокових зобов'язань американських банків перед зарубіжними державними організаціями і приватними особами. США стали боржниками. Інвестиційний баланс (баланс руху капіталу) також складався не на користь США. Відбувався відплив капіталу, і, як наслідок, від'ємне сальдо платіжного балансу. Хронічний дефіцит платіжного балансу призвів до того, що кількість доларів за рубежем значно перевищила золотий резерв США. Виникла недовіра до долара і прагнення обміняти долари на золото. США почали втрачати своє панівне становище у світовому виробництві і міжнародній торгівлі. Зростала роль ЄЕС, Японії та інших країн, платіжні баланси яких зводились з позитивним сальдо. В цій ситуації подолання дефіциту платіжного балансу США означало б скорочення міжнародної ліквідності, що утруднювало б міжнародні розрахунки. США постали перед вибором: понести великі витрати або змінити всі валютні правила. США зробили вибір на користь зміни правил, розірвавши у 1968 р. зв'язок долара із золотом, а потім увівши в 1971 р. плаваючий курс долара. Окрім того, принципи Бреттон-Вудської системи підривали розвиток євроринку і рийка євродоларів, на яких вільно циркулювала величезна кількість доларів, що практично випадали з режиму обмежень, встановлених національними валютними відомствами і МВФ. Все це створювало сприятливу обстановку для валютних спекуляцій. За цих умов система фіксованих валютних курсів вже не могла ефективно функціонувати. Розпочався перехід до нової валютної системи, що отримала назву "Ямайської" за назвою країни, де були вироблені основні принципи цієї системи.