Національна економіка - Мельник А.Ф. - 9.3. Макроекономічне планування розвитку національної економіки

У загальному розумінні план - це сукупність обґрунтувань цілей і рішень, необхідних для досягнення цілі. Процес розроблення плану називається плануванням. Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що його об'єктом є національна економіка, а суб'єктом - держава. Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що зумовлено календарним характером планування. Отже, макроекономічне планування - це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

Макроекономічне планування широко використовують у регулюванні розвитку як країн з перехідною економікою, так і країн з розвинутою ринковою економікою. Зокрема, світова практика виробила такі основні форми макроекономічного планування:

- директивне планування, яке здійснювалось у країнах командно-адміністративного типу економіки і розглядалось як форма прямого, жорсткого втручання держави в економіку, для якої характерні: чітка регламентація діяльності товаровиробників, централізований розподіл ресурсів, прикріплення виробників до постачальників, абсолютизація державної форми власності, неврахування економічних законів та змін народногосподарської кон'юнктури в процесі формування показників плану;

- індикативне планування, яке застосовується в країнах Європи, США, Канаді, Японії, Південній Кореї та в сучасних умовах в Україні. За своєю суттю індикативний план має інформаційний та рекомендаційний характер і розглядається як форма непрямого втручання держави в економіку. У процесі індикативного макроекономічного планування уряд впливає на розвиток національної економіки не шляхом вказівок і затвердження директивних обов'язкових завдань для товаровиробників, а за допомогою координації та регулювання діяльності суб'єктів ринку і забезпечення їх інформацією;

- стратегічне планування, що здійснюється в країнах Європейського Союзу, США, Канаді, в останні роки і в Україні, розглядають як системний спосіб управління змінами, процес визначення та здійснення найбільш важливих дій, вивчення сильних і слабких сторін, потенційних загроз та можливостей розвитку. Стратегічне планування забезпечує виживання економічної одиниці будь-якого рівня на динамічному ринку шляхом виявлення та утворення довгострокової стійкої відповідності між цілями системи, її ринковими шансами та внутрішнім потенціалом.

Сутність індикативного планування полягає в тому, що держава діє на суб'єктів ринку не через введення обов'язкових планових завдань згори донизу, а шляхом інформування їх про тенденції розвитку національної економіки, а також про наміри уряду щодо перспектив та напрямів розвитку держави або шляхом розроблення рекомендацій суб'єктам ринку щодо організації їх діяльності, напрямів інвестування, які б відповідали намірам уряду.

В Україні індикативне планування має інформаційний та рекомендаційний характер, який забезпечується через державні замовлення і контракти; через бюджетне фінансування, надання державних кредитів; у вигляді централізованого інвестування і фінансування пріоритетних галузей та виробництв; через розроблення та реалізацію державних програм; шляхом застосування стимулюючих інструментів фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, структурно-інвестиційної політики тощо.

Метою індикативного планування є реалізація цілей державного впливу на соціально-економічний розвиток. Індикативний план соціально-економічного розвитку країни - це організаційно-економічний інструмент втілення економічної політики держави у практику діяльності суб'єктів господарювання, який ґрунтується на системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, має орієнтувальний, рекомендаційний характер і становить основу для вироблення регуляторів ринку*

Характерні ознаки індикативного планування такі: 1) основні завдання, які містяться в індикативному плані, не є обов'язковими для виконання, вони є орієнтирами, мають рекомендаційний характер, в основному мають безадресний характер (крім директивних показників); 2) є можливість коригувати показники плану залежно від зміни народногосподарської кон'юнктури; 3) у структурі індикативного плану виокремлюють показники-пріоритети, тобто галузі, виробництва, напрями діяльності, які матимуть максимальну державну підтримку; 4) у плані виокремлюють показники-індикатори, тобто показники, які дають можливість здійснювати діагностику стану національної економіки та її зміну (рівень цін, рівень зайнятості, курс валют, платіжний баланс); б) у плані визначають показники-регулятори, тобто засоби реалізації планових завдань (обсяги державних контрактів, ставки податків, мита, ліміти, квоти, обсяги фінансування та асигнування з державного бюджету, показники цільових комплексних програм; соціально-економічні норми і нормативи); 6) індикативний план розробляють на всіх рівнях державного регулювання економіки: макроекономічному, галузевому, регіональному та мікрорівні.

Методологія індикативного планування є системою основних принципів, вимог та методів розробки індикативного плану.

Виокремлюють такі принципи макроекоиомічного планування: системності, комплексності, поєднання інтересів держави, галузей, регіонів, окремих підприємств; порівняння витрат і доходів (результату і затрат); поєднання елементів регулювання та саморегулювання ринку; безперервності та альтернативності планування.

У макроекономічному індикативному плані міститься система показників, а саме:

- прогнозні показники: визначені орієнтири розвитку економіки (ВВП, ВНП, рівень інфляції, рівень виробництва, рівень зайнятості, обсяги інвестицій, обсяг експорту й імпорту тощо);

- розрахункові показники, які використовують для обґрунтування основних завдань державної соціально-економічної політики (обсяги виробництва основних видів товарів, робіт і послуг, чисельність і структура зайнятих у національній економіці, обсяги капітальних вкладень, ціни і тарифи на основні види товарів і послуг, що регулюються державною);

- директивні показники, тобто частина показників плану, які є обов'язковими до виконання і контролюються державою (державні резерви, ставки податків, розміри мита, квоти, обсяги державного фінансування).

Методи макроекономічного планування є сукупністю прийомів, засобів та інструментів, за допомогою яких формуються і розробляються індикативні плани. У практиці макроекономічного планування найчастіше використовують такі методи: аналітичний (метод системного аналізу); нормативний, балансовий, програмно-цільовий та економіко-математичні.

Метод системного аналізу ґрунтується на розумінні національної економіки як складної відкритої динамічної організованої і керованої системи, що має формалізовану структуру, розвиток якої залежить від впливу внутрішніх та зовнішніх чинників. Цей метод передбачає врахування взаємовпливу та взаємозалежності розвитку всіх елементів національної економічної системи: галузей, секторів, видів діяльності та організації виробництва, форм власності, регіонів, макроекономічних процесів та явищ тощо.

Нормативний метод макроекономічного планування ґрунтується на використанні у процесі розроблення показників плану системи техніко-виробничих, економічних, соціальних, екологічних норм і нормативів. Норми і нормативи за сутністю є якісними, відносними показниками. У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи є своєрідною константою, яка робить можливим здійснення розрахунків двох типів. Можна визначити, по-перше, очікуваний результат за наявних ресурсів, по-друге, потребу в ресурсах для досягнення певного результату.

Сутність балансового методу в макроекономічному плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які дають змогу узгодити потреби суспільства та засоби їх забезпечення. Завданням розроблення балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівності) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел їхнього задоволення. Залежно від виду балансу ресурсна частина й частина, яка характеризує потреби, можуть мати назви: "доходи - витрати", "пропозиція - попит", "надходження - розподіл". За масштабами об'єкта планування виокремлюють народногосподарські, галузеві, регіональні та ін.; за часовою ознакою - статичні та динамічні; за одиницями виміру - натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові), трудові. На макроекономічному рівні розробляють три групи балансів: 1) натуральні (матеріальні) баланси, які розраховують у натуральних та умовно-натуральних вимірниках - баланси попиту і пропозиції найважливіших видів продукції, паливно-енергетичний баланс, торговельний баланс тощо; 2) трудові баланси - зведений баланс трудових ресурсів, баланс зареєстрованого ринку праці; 3) вартісні баланси, які формуються в національній валюті, - бюджети всіх рівнів, платіжний баланс, баланс грошових доходів і витрат населення.

У Програмі соціально-економічного розвитку України балансові розрахунки є однією з п складових. Зокрема, до переліку матеріальних балансів, які розробляються на центральному рівні, включені: Баланс попиту і пропозиції зерна; Баланс попиту і пропозицій молока й молочних продуктів (у перерахунку на молоко); Баланс попиту і пропозицій м'яса й м'ясних продуктів; Баланс попиту та пропозиції цукру; Баланс попиту і пропозицій олії; Баланс попиту та пропозиції спирту; Баланс попиту і пропозиції нафти; Баланс попиту і пропозиції бензину автомобільного; Прогнозний баланс електроенергії ОБС України; Баланс попиту і пропозиції вугілля тощо.

Основним вартісним балансом, який закладається в Програму соціально-економічного розвитку, є Зведений баланс фінансових ресурсів України. Такий баланс розробляють з метою визначення обсягів фінансових ресурсів держави на прогнозний період, можливостей їх використання для фінансування економічних і соціальних програм розвитку, встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. Він є інформаційною й аналітичною основою для розроблення та обґрунтування фінансової політики держави.

Програмно-цільовий метод макроекономічного планування передбачає розроблення та реалізацію спеціальних державних і регіональних програм економічного, соціального, екологічного розвитку, системи державних цільових комплексних програм, які включаються як складові до Державної програми економічного і соціального розвитку. Економіко-математичні методи макроекономічного планування ґрунтуються на використанні спеціального економетричного інструментарію, економіко-математичвих методів та моделей для оптимізації прогнозно-планових розрахунків і вибору найбільш ефективного варіанта виконання планових завдань.

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розроблення та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку - організаційно-економічного документа, в якому визначаються цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку, засоби та шляхи їх досягнення; формується взаємоузгоджена система заходів, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, а також характеризуються очікувані зміни в стані національної економіки.

Розроблення та реалізація Державної програми економічного і соціального розвитку організуються відповідно до Закону України "Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України"¹. Суб'єктами макроекономічного планування є центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування. Державна програма економічного і соціального розвитку України обов'язково взаємоузгоджується з проектом Державного бюджету України. Слід наголосити, що в ній конкретизуються заходи, передбачені в програмах діяльності уряду.

Структура Державної програми економічного і соціального розвитку відображає: аналіз стану розвитку національної економіки за минулий період і характеристику основних економічних, соціальних, екологічних та інших проблем; вплив очікуваних змін зовнішньої ситуації та внутрішньої політики країни на національну економіку; цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку; систему заходів щодо реалізації державної політики; основні макроекономічні показники і пропорції; основні баланси; перелік державних цільових комплексних програм, що фінансуватимуться з державного бюджету; показники розвитку державного сектору економіки. Проект Державної програми розробляє Кабінет Міністрів України і подає Верховній Раді України одночасно з проектом державного бюджету на розгляд. Після затвердження він публікується і стає орієнтиром для суб'єктів діяльності.