Національна економіка - Мельник А.Ф. - 10.2. Цілі та завдання структурної політики держави. Механізм структурної корекції національної економіки

Як зазначалося, економіка країни є складною структурованою системою, в якій окремі елементи перебувають у відповідних взаємовідносинах і взаємозв'язках. Коригуючи структурні пропорції, держава створює сприятливі умови для досягнення соціально-економічних цілей, забезпечує оптимальне і стабільне функціонування економіки загалом, а також її складових. При цьому держава визначає стратегічні цілі, завдання та пріоритети структурної перебудови, які досягаються засобами економічного, адміністративного і правового впливу, а також програмним забезпеченням структурних зрушень у національній економіці. В умовах системної кризи інтенсивність регулятивних функцій держави щодо зміни структури економіки має зростати. Важливо вибрати правильний напрям стратегії структурних зрушень, що дасть можливість максимально мобілізувати наявні ресурси і використовувати доступні технології. Як показує світовий досвід, це має бути виробництво продукції з високою часткою доданої вартості.

В Японії післявоєнне відновлення почалося з виробництва швейних машинок, у Західній Німеччині - з виробництва холодильників, тобто було вибрано продукцію, виробництво якої інтегрувало проміжний і кінцевий випуск, добувні та переробні галузі, купівельну спроможність населення і підприємств. У США в період рецесії 2000-2002 рр. структурні зрушення відбувалися в напрямі виробництва електротехніки, ракетно-космічних комплексів, біотехнологій. В Японії модернізація економіки сьогодні здійснюється на основі виробництва та впровадження цифрових технологій, а в Китаї - освоєння виробництва високих технологій та мікропроцесорів.

В Україні пріоритетними завданнями реалізації структурної політики мають стати освоєння виробництва продукції, що забезпечує стратегічну незалежність від імпорту, передусім матеріалів з високими та надвисокими властивостями техніки, телекомунікаційних технологій та зв'язку, судно- та авіабудування, розвиток наукомістких галузей (мікроелектронної, авіакосмічної, автомобілебудування), прискорення розвитку легкої промисловості, становлення та розвиток виробництва власних комп'ютерів, інформаційних та програмних технологій.

Структурна політика держави є сукупністю практичних заходів, спрямованих на зміну внутрішніх пропорцій в економічній системі. У широкому розумінні структурна політика держави - це обґрунтування цілей і характеру структурних перетворень, вироблення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та розв'язання актуальних проблем розвитку національної економіки. Головним завданням структурної політики є створення умов для стійкого довгострокового економічного зростання виробництва й реалізації національних інтересів країни.

У світовій практиці виокремлюють два типи структурної політики: пасивну (де основний акцент робиться на дії ринкового механізму, який через попит формує структуру економіки, а держава створює лише правову базу для вільного переливання капіталу) і активну (де структурні пропорції економіки формуються під впливом коригувальних заходів уряду). Структурна політика ґрунтується на одній з трьох загальних концепцій: "обмеження держави", "залучення держави**, "прагматичність держави". У першому варіанті держава втручається в структурні процеси лише тоді, коли виникають суперечності, які не можуть бути вирішені суб'єктами господарювання. У другому - держава розробляє й реалізує довгострокову програму структурних перетворень. У третьому варіанті рішення щодо втручання держави в структурну перебудову національної економіки приймається з урахуванням можливих соціально-економічних і політичних наслідків.

Заходи держави щодо регулювання структури національного господарства мають внутрішнє і зовнішнє спрямування, а за змістом проблем, які вирішують, поділяються на стратегічні і тактичні.

Реалізація структурної політики передбачає наявність цілей та завдань структурної корекції національної економіки, використання інструментарію впливу на формування та коригування основних структурних пропорцій, вироблення механізмів регулювання структурної перебудови національної економіки, моделювання наслідків впливу структурних змів на ефективність економічного розвитку. Загальний механізм реалізації структурної політики в Україні зображений на рис. 10.1.

Головною метою структурної політики є збалансування національної економіки, підтримання такої ЇЇ пропорційності, за якої досягається найбільш динамічний, стійкий і безкризовий розвиток національного господарства та забезпечується органічне включення у світогосподарську економічну систему.

У програмних документах уряду України визначено такі цілі структурної політики, які мають стратегічне і тактичне спрямування: встановлення оптимальних макроекономічних пропорцій та формування раціональної структури національної економіки; формування інноваційної моделі економічного розвитку; підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва та збільшення експортного потенціалу країни; розвиток виробництв, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію; зниження ресурсомісткості і насамперед енергоємності виробництва; розвиток конкуренції через реструктуризацію та диверсифікацію виробництва.

Під час формування структурної політики важливе значення має вибір пріоритетних напрямів розвитку окремих видів виробництв, галузей, регіонів. При цьому враховують такі критерії пріоритетності: 1) наукомісткість і високотехнологічність виробництва, тобто коли галузь функціонує на використанні новітніх технологій, які відповідають світовим зразкам, а вироблена продукція задовольняє вимоги споживачів і є конкурентоспроможною; 2) експортний потенціал галузі (продукція підприємств такої галузі демонструє можливості швидкого нарощування експорту, склалися сприятливі умови та перспективи посилення конкурентоспроможності на зовнішніх ринках, є стійкі конкурентні переваги галузі); 3) перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; 4) досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; 5) мінімізація залежності від імпорту сировини, енергії та зниження ресурсомісткості виробництва до оптимального рівня; 6) позитивний побічний ефект (якщо прискорений розвиток цієї галузі сприяє підвищенню ефективності в інших секторах економіки, зумовлює мультиплікативний ефект в економіці, вона є пріоритетною); 7) можливість вирішення соціальних та екологічних проблем, гарантування безпеки країни, забезпечення зростання наукового та інтелектуального потенціалу країни.

До концептуальних орієнтирів структурної перебудови економіки України, які створюють умови її здійснення, слід віднести: подолання технічної відсталості та оновлення технологій; реструктуризацію виробництва; збільшення порівняльних переваг національних виробників відносно іноземних конкурентів; згортання енергоємних трудо- та матеріаломістких галузей і товарних груп; розвиток ресурсозберігаючих виробництв; пропорційний територіальний розвиток; формування розвинутого споживчого сектору; зниження негативних наслідків структурних перетворень для ринку праці (так званого структурного безробіття); підвищення соціальної орієнтації економіки.

Важливий напрям структурного реформування економіки пов'язаний зі збереженням та послідовним нарощуванням економічного потенціалу на основі ефективного використання як внутрішніх територіально-ресурсних можливостей, так і тих, що виникають у результаті поглиблення економічної глобалізації та інтеграції¹. Для національної економіки вкрай важливо реалізувати стратегію ресурсозбереження, яка, з одного боку, має на меті забезпечити скорочення питомого витрачання природної сировини на одиницю кінцевої продукції, а з іншого - зменшити негативне навантаження на навколишнє середовище.

Одним із базових напрямів структурних змін в економіці є досягнення оптимального зв'язку між виробничою і соціальною сферами. Прискорення зростання сфери послуг у структурі суспільного виробництва є закономірним процесом, характерним для всіх розвинутих країн.

Стратегічна траєкторія змін у структурі вітчизняної економіки має передбачати перехід від спеціалізації на виробництві сировинної продукції та конструкційних матеріалів низького ступеня переробки до спеціалізації на виробництві для внутрішнього і зовнішнього ринків продукції ваукомістких сегментів машинобудування та оборонної галузі, техніки нового покоління для агропромисловогого комплексу, високотехнічних конструкційних матеріалів для промисловості та будівництва².

Основні види диспропорцій економіки України, їхні наслідки для її розвитку та напрями структурної корекції національної економіки відображено в табл. 10.2.

Таблиця 10.2. Диспропорції національної економіки України та напрями її структурної корекції

Продовження табл. 10.2

Закінчення табл. 10.2

Структурне коригування національної економіки здійснюється методами прямого і непрямого (опосередкованого) регулювання. До методів прямого регулювання відносять: 1) визначення пріоритетів структурної трансформації національної економіки, розроблення державних програм структурної перебудови та реструктуризації виробництва; 2) фінансове забезпечення структурних зрушень в економіці шляхом прямого державного інвестування та кредитування; 3) формування спеціальних фондів для фінансування програм структурної перебудови економіки; 4) залучення та спрямування іноземних інвестицій на цілі структурної трансформації економіки; 5) використання системи державних замовлень та закупівель.

Опосередковане регулювання структурної перебудови національної економіки передбачає реалізацію системи заходів, пов'язаних: а) з наданням податкових і кредитних пільг та їх диференціацією за відповідними галузями, які визначені як пріоритетні; б) страхуванням і гарантуванням іноземного інвестування та кредитування галузей, які здійснюють структурне оновлення виробництва; в) здійсненням політики прискореної амортизації; г) фінансовою селективною підтримкою пріоритетних виробництв та розробленням державних програм санації підприємств.

Нові тенденції у світогосподарській системі, пов'язані з її глобалізацією, поглибленням нерівності між розвинутими країнами і рештою світу, переструктуризацією світової економіки, яка характеризується зміцненням нових центрів сили і зміною інститутів світового економічного порядку, зростанням дефіциту енергоресурсів, зумовлюють необхідність вироблення національних економічних стратегій з акцентом на розв'язанні проблем забезпечення рівноважного і безкризового розвитку, базисом якого є оптимальна структура національної економіки'. Серед основних заходів таких стратегій можна виокремити такі: 1) здійснення наукових досліджень та підтримка намірів щодо впровадження нових технологій (нанотехвологій, ядерної енергетики, авіа-, ракето- і суднобудування, новітнього матеріалознавства) шляхом створення потужних об'єднань вітчизняних підприємств однієї галузі, а також розвитку виробничої кооперації з відповідними підприємствами країн Євросоюзу, СНД та Азійско-Тихоокеанського регіону; 2) входження або утримання позицій у глобальному обороті високотехнологічної продукції та технологій; 3) спеціалізація а надання інтелектуальних послуг у галузі фундаментальних і прикладних наукових досліджень та професійної освіти.

Структурне коригування має бути спрямоване на перебудову відтворювальних пропорцій у національній економіці, оптиміза-цію співвідношення різних її комплексів (секторів) - споживчого, інноваційного, енергосировивного та інфраструктурного. У світовому господарстві сталими тенденціями є: збільшення часток споживчого та інвестиційно-інноваційного секторів економіки, відносне скорочення енергосировинного та інфраструктурного секторів. В Україні у структурі реальної економіки на споживчий сектор припадає 19,7 %, інвестиційно-інноваційний - 18,2, енергосировинний - 23,8, інфраструктуриий - 19,7 %. Стосовно світової економіки, зокрема розвинутих країн, то в них на споживчий сектор припадає до 50 % ВВП, інвестиційно-інноваційний сектор - до 20, енергосировинний сектор - до 7, сектор інфраструктури - до ЗО %.

На сьогодні в системі державного регулювання національної економіки не задіяні необхідні інструменти оцінки і прогнозування міжгалузевих переливань доданої вартості та інвестиційних коштів, призначені для прийняття стратегічних рішень та запровадження економічної мотивації структурних зрушень. Необхідно виробити та прийняти довгострокову концепцію структурної перебудови національної економіки. Разом з тим мають бути розроблені та обґрунтовані можливі моделі структурної перебудови національної економіки, приміром інвестиційна модель, модель випереджального розвитку, модернізаційна модель, модель конкурентних переваг. Актуальним завданням залишається перехід від факторної до інвестиційної моделі з наступним розширенням інноваційних факторів розвитку. Велику роль має відіграти виробничо-технологічна модернізація переробної промисловості, електроенергетики, транспорту і сільського господарства. Стратегічним напрямом має стати створення інститутів економіки знань.