Національна економіка - Носова О.В. - 20.4. Ефективність та напрями вдосконалення політики економічного зростання в Україні

Ефективність політики економічного зростання визначається зрілістю ринкових відносин, рівнем розвитку і якістю державних інститутів, історико-культурними традиціями, досвідом і специфікою державного регулювання, відносинами зі світовою спільнотою та ін., що вимагає застосування різнобічного інструментарію. Що більше різноманітних інструментів і методів (економічних, фінансових, кредитних, соціальних) містить арсенал державної політики, то більшої ефективності така політика може досягти.

Політика економічного зростання має два стратегічні напрями реалізації і відповідно два виміри ефективності: економічний і соціальний. Економічна ефективність - це раціональне й ефективне використання усіх виробничих факторів (праця, речові фактори виробництва, раціональне управління виробництвом тощо), що передусім залежить від їх оптимального розподілу. Вирішальним чинником утворення вартості є праця людей, які приводять у рух усі інші фактори виробництва, застосовують свої творчі здібності у процесі виробництва. Продуктивність праці залежить від наукової та технічної озброєності. Ефективність витрат праці Е розраховується як співвідношення доданої вартості (т) і повної собівартості товарної продукції (с + V), де с - вартість засобів виробництва; V - заробітна плата продуктивних працівників:

Економічній ефективності має відповідати соціально-економічна оптимальність, яка передбачає політику, що сприяє посиленню трудової мотивації та поширенню підприємницької активності.

Соціальна ефективність вимірюється підвищенням рівня (зростання доходів) і якості життя людей (покращення стану здоров'я, збільшення вільного часу та розширення можливостей його змістовного використання, розширення можливостей інтелектуально-духовного розвитку тощо). Передусім, це означає зростання результативності праці завдяки всебічному розвитку працівників, підвищення рівня освіченості, професійності, кваліфікації, культурного розвитку особистості.

Від початку державної незалежності економіка України перебуває у довготривалому процесі системної трансформації, складовими якої є впровадження ринкових засад господарювання, структурна перебудова економіки, лібералізація зовнішньоекономічних відносин, інституційні перетворення. Трансформації відбуваються завдяки здійсненню державою цілеспрямованих економічних реформ, мета яких - зміна типу суспільного відтворення, перехід від екстенсивного до інтенсивного відтворення насамперед за рахунок активізації інноваційних факторів і підвищення рівня управління.

У трансформаційних умовах розвитку державне регулювання економічного зростання в Україні здійснюється за допомогою інструментів фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів державної економічної політики. Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, що характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Розрізняють стимулюючу фіскальну політику (стимулювання виробництва збільшенням обсягу державних закупівель), і стримуючу (рестриктивну - стримування виробництва зменшенням обсягу державних закупівель).

У межах бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу, дотації, субсидії, субвенції. У бюджетній політиці найяскравіше виявляються інтереси різних верств суспільства. Державні фінанси істотно впливають на реальну економіку та її зростання, отже критеріями бюджетної політики щодо економічного зростання є: рівень нагромадження бюджетних доходів загалом, зокрема податків; обсяг і напрями видатків бюджету; розмір бюджетного дефіциту та швидкість зростання державного боргу; обсяг фінансових ресурсів, що відволікаються на обслуговування державного боргу; рівень монетаризації бюджетного дефіциту; динаміка ВВП; рівень безробіття; ступінь виконання законодавчих актів і прирівняних до них нормативних документів щодо бюджету.

Одним з вагомих критеріїв бюджетної політики є законодавча база, формування якої в Україні відбувається нерівномірно, що зумовлено унікальністю трансформаційного періоду постсоціалістичних країн. Згідно з чинним законодавством держава має фінансово підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснювати контроль за законним, доцільним, економічним, ефективним витрачанням коштів і належним їх обміном, гарантувати забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб.

Кошти державного бюджету повинні витрачатися лише на цілі та в межах, затверджених Законом України "Про державний бюджет України". Видатки бюджетів усіх рівнів поділяють на поточні (фінансування мережі підприємств, установ, організацій та заходів соціального захисту населення) і видатки розвитку (фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема капітальних вкладень; структурної перебудови галузей економіки; субвенції та інші видатки, пов'язані з економічними зростанням в Україні).

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників.

Грошово-кредитна політика здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію, для досягнення якої Національний банк України використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов'язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.

Амортизаційна політика досить важлива для регулювання сталого економічного зростання. Ефективним напрямом такої політики є механізм прискореної амортизації. Його запровадження дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин та устаткування окупити більшу частину їх вартості, нагромадити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для подальшого інвестування.

Аналіз ефективності політики економічного зростання в Україні потребує розгляду статистичних даних, що характеризують стан економіки та суспільства в сучасному періоді. Так, за даними доповіді ООН про людський розвиток у 2010 р. за індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛ, 0,710) Україна входить до групи країн з високим рівнем людського розвитку і посідає 69 місце, Бєларусь (0,732) - 61, Росія (0,710) - 65, Казахстан (0,714) - 66, Азербайджан (0,713) - 67. Середнє значення ІРЛП у країнах ОЕСР складає 0,879 з найвищим показником 0,938 у Норвегії. Динаміка цього показника в Україні за період з 1990 по 2010 рр. виглядає так: 0,690 (1990); 0,644 (1995); 0,649 (2000); 0,696 (2005); 0,706 (2009); 0,710 (2010). ВИД на душу населення у 2008 р. в Україні становив 6535 дол. США по ПКС, Росії 15 258, Бєларусі 12 926 [12, с. 143, 144].

Слід також звернутися до даних вітчизняної статистики, що характеризують динаміку економічного зростання України з 1990 по 2010 рр. (табл. 20.1). Як свідчить таблиця, можна виділити три періоди економічного зростання: з 1990-1999 рр., 2000-2008 рр., 2009-2010 рр.

Перший період, відомий як час трансформаційного спаду економіки, характеризується негативними значеннями щорічних індексів економічного зростання, які у середньому дорівнюють -9,2 % з екстремально високим значенням у 1994 р. (-22,9 %>). Підсумком цього періоду став абсолютний мінімум обсягу виробництва країни у 1999 р., що склав 40,8 % ВВП базового 1990 року, від якого беруть початок широкомасштабні економічні й політичні реформи.

У цей час метою економічної політики України було впровадження ринкової моделі господарювання через стратегію економічної лібералізації та оздоровлення державних фінансів. Досягнення в цілому поставленої мети супроводжувалося негативними економічними й соціальними наслідками, такими як: скорочення виробництва, особливо у промисловості, деіндустріалізація економіки, зростання рівня безробіття, формування найбільш тяжких його форм (структурна, довготривала, застійна), зниження доходів більшості трудящих, розшарування населення за доходами, зростання бідності населення, скорочення народжуваності та загальної кількості населення.

Другий період 2000-2008 рр. в Україні - період відновлення економічного зростання, щоправда на тлі стійкої тенденції скорочення загальної кількості населення. Середньорічний темп зростання в цей період становив 7,1 °%, сягнувши 12,1 % у 2004 р. Однак його індекси у 2005 р. (2,7 %) та у 2008 р. (2,3 %) свідчать про нестабільність економічного

Таблиця 20.1. ДИНАМІКА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ УКРАЇНИ у 1990-2010 рр.

зростання. Особливістю цього періоду є також переважно екстенсивний характер економічного зростання, яке значною мірою визначалось зовнішнім фактором - сприятливою кон'юнктурою на світовому ринку чорних металів, а також вигідним транзитним положенням України у мережі нафто-газотранспорту й грузоперевезень. У цей час стратегічними напрямками економічної політики України були розширення зовнішньоекономічної діяльності підприємств України та розширення внутрішнього національного ринку. Це оживило економіку, сприяло підвищенню рівня економічної активності та зайнятості населення, зростанню середньодушового ВВП (7,8 %) і доходів населення темпами (12,8 %), які з 2001р. навіть випереджали темпи зростання ВВП (6,9 °%), підвищенню добробуту людей.

Водночас політика економічного зростання цього періоду не забезпечила технологічного прориву країни, а навпаки сприяла консервуванню застарілої високоенергоємної техніко-технологічної бази виробництва, що зводить нанівець потенціал економічного зростання як базу для технологічного оновлення ("зростання без розвитку"). Характер економічного зростання України виявив кон'юнктурну залежність національного господарства від світових попиту на чорні метали та пропозиції паливо-енергетичних ресурсів, а отже низький рівень національної конкурентоспроможності (за даними World Economic Forum на 2010-2011 pp., 102 місце за основними вимогами зі 139, [14]), уразливість національної економіки у кризові періоди та вичерпаність екстенсивної моделі економічного зростання.

Усе це обумовило значний економічний спад під час світової кризи 2008-2009 pp. і визначило особливості третього - кризового та після-кризового періоду розвитку національної економіки України. Як показує таблиця 1, на початку періоду відбулося значне гальмування економічного зростання: з 7,9 % у 2007 р. до 2,3 % у 2008. У 2009 р. спад обсягу ВВП порівняно з 2008 р. склав 14,8 °%, середньодушового ВВП - 14,4 %, реального наявного доходу населення - 10 %. За даними Держкомстату України, у 2009 р. порівняно із 2008 р. індекс промислового виробництва становив 78,1 %% (у 2008 порівняно з 2007 р. 96,9 %), обсяг продукції будівництва 51,8 %% (у 2008 порівняно з 2007 р. 84 %%), вантажооборот 77,5 %, пасажирооборот 88,5 %, експорт товарів 56,6 %, імпорт товарів 50,1 %, оборот роздрібної торгівлі 83,4 % [11].

У переробній промисловості за 2009 р. індекс виробництва становив 73,4 %. Значного спаду зазнали такі галузі й виробництва як: легка промисловість (74,1 %), деревообробна (75,1 %), хімія та нафтохімія (76,8 %), виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції (61,6 %%), металургія та виробництво готових металевих виробів (73,4 %%), у тому числі випуск чавуну, сталі та феросплавів - 76,6 %, труб - 65,7 %, кольорових металів - 79,6 %, інших видів первинного оброблення сталі - 61,7 %, готових металевих виробів - 61,5 %.

На підприємствах машинобудування індекс виробництва за 2009 р. становив 54,9 %, у тому числі на підприємствах із випуску електричних машин та устаткування - 75,8 %, побутових приладів - 69,6 %, контрольно-вимірювальних приладів - 52,8 %, машин та устаткування для добувної промисловості й будівництва, для сільського і лісового господарства, для металургії - відповідно 52,1 °%, 55,1 °%, 48,7 °%, залізничного рухомого складу - 47,7 %, автомобільного транспорту - 19,1 %. Обсяги виробництва та розподілення електроенергії проти 2008 р. скоротилися на 11,1 %.

Протягом січня-листопада 2009 р. збитково працювало 45,5 %% підприємств. Найбільше таких підприємств у будівництві (56,3 %%), наданні комунальних та індивідуальних послуг, у сфері культури та спорту (52,5 %), транспорті та зв'язку (48,9 %), промисловості (47,8 %) [11].

Під час кризи уряд України застосовував переважно заходи монетарної політики, націлені передусім на укріплення банківської системи та зниження дефіциту держбюджету, джерелом фінансування яких став кредит МВФ. Серед заходів інституційної політики у 2010-2011 pp. слід відзначити прийняття нового податкового кодексу, що має покращити умови оподаткування та процес сплати податків в Україні, та прийняття проекту Закону "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи", що було одним з вимог МВФ для продовження реалізації програми stand by на суму близько 16 млрд. дол., що була схвалена 29 липня 2010 р. У разі виконання плану запозичень за цією кредитною угодою з МВФ обслуговування боргу України у 2013 р. складатиме 3/4 від загального зовнішнього боргу, 8,7 %% від доходів уряду, 3,6 %% від ВВП та 7 %% від експорту товарів та послуг [5]. Враховуючи, що розмір державного боргу України вже наближається до критичного значення (60 % ВВП), зростає ризик макрофінансової і відповідно макроекономічної дестабілізації.

Економіка України у 2010 р. загалом почала зростати (4,2 %), проте післякризове відновлення відбувається за рахунок активізації експортної діяльності та збільшення нагромадження запасів матеріальних оборотних коштів, що разом надало 8,4 в.п. приросту валової доданої вартості у цей період. Відновлення складових внутрішнього попиту поки не подолало стагнації галузей, орієнтованих на внутрішній ринок, негативної динаміки інвестицій в основний капітал. Отже економічне зростання цього періоду є нестійким і суперечливим.

Стратегічно важливі завдання підвищення національної конкурентоспроможності, покращення якості життя українців вимагають вдосконалення державної політики економічного зростання через реалізацію стратегії соціально-економічних реформ, спрямованих на зміну економічних механізмів розвитку, досягнення стабільно високих темпів економічного зростання, системну модернізацію економіки країни, післякризове оновлення економіки. Головними завданнями державної політики на даному етапі є забезпечення реальної дієвості ринкових механізмів досягнення макроекономічної збалансованості на підґрунті поєднання зусиль держави та механізмів самоорганізації ринку, формування нової якості економічного зростання на основі раціоналізації використання національного потенціалу, формування нових конкурентних переваг у відповідь на конкурентні виклики посткризового світу [5].

Стратегічні напрями і пріоритети політики економічного зростання в Україні, обґрунтовані експертним аналізом сучасного соціально-економічного становища країни, визначені низкою офіційних документів, зокрема у "Програмі економічних реформ України на 2010-2014 роки" [2], "Щорічне послання Президента України до Верховної Ради України" [5], "Україна-2015: національна стратегія розвитку" [9], "Стратегія розвитку України у період до 2020 року" [7].

Зокрема, у Програмі економічних реформ України на 2010-2014 роки, розробленій на виконання поставленого Президентом України завдання з відновлення економічного зростання й модернізації економіки країни, вказано, що "реформи будуть спрямовані на побудову сучасної, стійкої, відкритої й конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки, формування професійної й ефективної системи державного управління, і зрештою - на підвищення добробуту українських громадян" [2, с. 3]. Програма охоплює широкий набір стратегічних перетворень за п'ятьма напрямами:

1. Створення базових передумов економічного росту через утримання низького рівня інфляції, стабілізації державних фінансів і створення стійкої фінансової системи.

2. Формування режиму максимального сприяння бізнесу шляхом зменшення втручання держави в економіку, зниження адміністративних бар'єрів для його розвитку, модернізації податкової системи й поглиблення міжнародної економічної інтеграції України.

3. Модернізація інфраструктури й базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній, вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури й ринку землі. Перехід від дотацій до самоокупності виробництва й соціальних послуг.

4. Збереження й розвиток людського й соціального капіталу шляхом підвищення ефективності й стабільності соціального захисту, поліпшення якості й доступності освіти й медичного обслуговування.

5. Підвищення ефективності державного управління шляхом реформування державної служби й виконавчої влади.

У Посланні Президента [5, с. 86-90] вказано, що фінансово-економічна криза відіграла для України роль каталізатора модернізації, спонукаючи до усвідомлення необхідності зміни моделі економічного розвитку в межах "нової хвилі" реформ, ..., спрямованих на суттєве збільшення ефективності використання ресурсного потенціалу країни, підвищення рівня його капіталізації, запровадження новітніх дієвих інструментів економічного регулювання.

Для України соціально-економічна модернізація означає:

- підвищення дієвості державної економічної політики в умовах зростаючих викликів для її суверенності з боку посткризового глобалізованого світу;

- зміцнення конкурентоспроможності економіки та підвищення продуктивності праці як підґрунтя забезпечення довгострокової стабільності та динамічності економічного зростання і поліпшення соціально-економічних показників;

- модернізацію системи соціального захисту населення, для надання їй ефективності з метою подолання бідності та забезпечення стабільного добробуту громадян.

Якісним результатом і показником успішності економічної модернізації є скорочення відставання України за рівнем ВВП на душу населення від розвинених країн та зростання індексу людського розвитку.

Орієнтирами "нової хвилі" реформ є:

o розвиток інвестиційної діяльності, заохочення спрямування нагромаджених фінансових, технологічних та організаційних ресурсів на інноваційні цілі;

o розбудова бюджетних і податкових стимулів розвитку, підвищення ефективності бюджетних і насамперед інвестиційних видатків;

o забезпечення грошово-фінансової стабільності у спосіб спрямування надлишкових грошових ресурсів у виробництво, створення гнучкої та ефективної інституційної системи мобілізації та розміщення позичкових капіталів, розвитку механізмів довгострокового кредитування, заохочення інтеграції капіталів комерційних банків і промислових підприємств;

o поєднання подальшої приватизації з підвищенням ефективності управління корпоративним і державним секторами економіки, становлення потужного національного капіталу як основи національної макроекономічної стабільності та конкурентоспроможності;

o орієнтація соціальної стратегії на примноження людського капіталу, збереження безперервності його належного використання, розбудова систем освіти, культури, охорони здоров'я;

o зростання доходів, заробітної плати завдяки підвищенню продуктивності праці;

o переорієнтація соціальної політики на страхові засади фінансування за умов підвищення ефективності прямого витрачання бюджетних коштів на соціальні потреби.

Базисною основою і ключовими пріоритетами інституційних реформ, націлених на поліпшення підприємницького клімату, мають стати: забезпечення захисту та реалізації прав власності, забезпечення дотримання правил конкуренції, дерегуляція і скасування недієвих й обтяжливих дозвільних процедур, процедур припинення господарської діяльності, а також нагляду та контролю.

Формування ємного конкурентного внутрішнього ринку має відбуватись на основі підвищення рівня конкурентоспроможності продукції вітчизняного виробництва; удосконалення інституційних та організаційно-економічних засад функціонування внутрішнього ринку; побудови оптимальної системи цінового регулювання; стимулювання розвитку виробництва імпортозаміщувальної продукції та продукції з високим умістом доданої вартості; формування системи захисту прав споживачів щодо отримання ними товарів і послуг належної якості в достатньому обсязі за економічно обґрунтованими цінами та ін.

Побудова адекватної потребам економіки фінансової системи, орієнтованої на акумулювання і використання внутрішніх ресурсів відповідно до пріоритетів національних інтересів, має відбуватися на основі синхронного розвитку всіх її секторів: банківського, страхового, фондового, інвестиційного, що забезпечується розбудовою інфраструктури та механізмів переливу капіталів між сегментами фінансового ринку; використанням потенціалу фінансових ресурсів (коштів накопичувальної пенсійної системи; нагромаджених населенням коштів поза банківською системою; коштів державних фондів; надлишкових вкладень в іноземні активи фінансових і нефінансових корпорацій); зміцненням фінансового потенціалу середнього класу у спосіб збільшення доступності фінансових послуг.

Пріоритетними завданнями розбудови фінансової системи є посилення її сегмента, спрямованого на стимулювання і забезпечення інновацій та підтримання високого рівня стійкості фінансової системи до шокових впливів у спосіб удосконалення системи фінансового регулювання і ризик-менеджменту. Активізація взаємодії у науково-технічній, інноваційній сферах між державою, науково-технічним сектором і промисловістю сприятиме посиленню інноваційного впливу фундаментальної та прикладної науки на розвиток інноваційного підприємництва, збільшенню масштабів упровадження новітніх наукових розробок у виробництво. Спрямування податкової, митної, кредитної, інвестиційної політик на активізацію інноваційних процесів у економіці дозволить забезпечити стале економічне зростання на основі інноваційної моделі розвитку.

Рушієм формування конкурентоспроможності економіки України є налагодження цілеспрямованих та ефективних інвестиційних процесів через концентрацію інвестиційних ресурсів на стратегічно важливих напрямах розвитку наукомісткого високотехнологічного виробництва (літакобудування, суднобудування, приладобудування, виробництво космічних агрегатів, енергетичного устаткування й важкого машинобудування, виробництво нових матеріалів тощо), високопродуктивного аграрного сектору, що базується на значному природному потенціалі (25 % світових запасів родючих чорноземів, 27 % розораної землі Європи, 0,64 га розораної землі на душу населення, у Європі - лише 0,25 га). Необхідна цілеспрямована інвестиційна політика, напрями якої: стимулювання збільшення частки інвестиційного спрямування доходів (залучення заощаджень населення, посилення інвестиційної спрямованості приватизації, скорочення відпливу капіталу за кордон, залучення внутрішніх валютних активів резидентів та повернення до країни вивезених капіталів), створення і розвиток спеціалізованих інвестиційних кредитно-фінансових установ.

Важливою складовою формування сучасної конкурентоспроможності української економіки є реалізація комплексу заходів, пов'язаних з енергоощадженням, лібералізацією та інтеграцією вітчизняних енергетичних ринків, оптимізацією структури енергетичного балансу держави, зокрема заміщенням традиційних видів палива іншими його видами, насамперед отриманими з альтернативних джерел енергії та вторинних енергетичних ресурсів.

З урахуванням сучасних змін у світовому поділі праці принципово важливим стратегічним завданням розвитку та посилення вітчизняної економіки є відновлення, зміцнення і нарощування українського експортного потенціалу через розвиток експортного кредитування та страхування; надання методичної, інформаційної та правової підтримки діяльності експортерів на зовнішніх ринках; сприяння розвитку за кордоном збутової інфраструктури вітчизняних компаній; використання інструментів міжнародної економічної інтеграції для поширення та зміцнення позицій українських експортерів на зовнішніх ринках. Важливим напрямом державної політики є посилення процесів імпортозаміщення на внутрішньому ринку на основі підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників за рахунок поліпшення цінових і якісних параметрів виробленої продукції.

Реалізація завдань відновлення динаміки економічного зростання на підґрунті підвищення продуктивності праці на інвестиційно-інноваційних засадах надасть можливість суттєво прискорити темпи зростання ВВП, забезпечити стійке підвищення доходів населення, підприємств і бюджету. Внаслідок реалізації внутрішньої політики з акцентом на створення умов для підвищення продуктивності капіталу буде закладено основи для забезпечення стійкого економічного зростання у довгостроковій перспективі.