Національна економіка - Савченко В.Ф. - 11.3. Регіональний економічний розвиток через впровадження кластерів, вільних економічних зон та єврорегіонів

Світовий досвід успішних регіонів вказує на залежність результатів їх діяльності не тільки від ресурсного забезпечення, наявності сучасних технологій, оптимального розміщення та кліматичних умов. Значна увага приділяється впровадженню кластерів, вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, єврорегіонів.

Законодавчих та нормативних актів прямої дії щодо створення кластерів немає. Проте їх можна створювати відповідно до чинного Указу Президента України "Про концепцію державної промислової політики" від 12 лютого 2003 р., де п. 3.3 "Інституційна політика та розвиток ринкових відносин" визначає для реалізації цієї політики один з варіантів - формування технологічних комплексів територіального рівня шляхом створення кластерів.

Основоположником кластерної теорії вважають американського вченого М. Портера, який дав таке визначення: "Кластери - це зосередження в географічному регіоні взаємопов'язаних підприємств і установ у межах взаємопов'язаних галузей".

Кластери охоплюють значну кількість підприємницьких структур, важливих для конкурентної боротьби, а також урядові та інші установи (торгові асоціації, центри стандартизації, навчальні заклади), що забезпечують технічну підтримку, інформацію, дослідження та спеціалізоване навчання. На думку вченого, без кластера галузі економіки не досягнуть високого рівня конкурентоспроможності. Кластер є альтернативою угруповання підприємств, порівняно з галуззю.

Кластер конкурентоспроможних галузей логічно перетворюється на величину, значно більшу за просту суму окремих його частин, оскільки: він має тенденцію до самовідтворення та зростання; напрям зростання зумовлений структурою самих кластерів; у процесі розвитку до кластера переходять економічні ресурси з інших, раніше ізольованих галузей, у яких вони не можуть бути використані настільки ж ефективно.

Як показує практика, прорив на світовому ринку забезпечує не один продукт чи галузь, а міжгалузевий комплекс (кластер), зміцнений системою відтворювальних зв'язків і який ґрунтується на технологічних інноваціях. Саме кластери створюють нову систему національних, регіональних і локальних економічних конфігурацій. Уперше кластерна модель була застосована в Італії, досвід якої незабаром був впроваджений у США та Німеччині. Організаційні угруповання створювалися з невеликої, в окремих випадках значної, кількості підприємств чи фірм. При цьому враховувались географічна концентрація суб'єктів господарювання, котрі працюють у певному напрямі бізнесу, а також конгломерація великих і малих фірм, незалежно від того, національні вони чи є власністю іноземців. Кластери з'явились у традиційно базових галузях, високотехнологічних напрямах, виробничо-комерційному секторі та сфері послуг.

Нині ступінь кластеризації економічної діяльності у США дуже високий. Починаючи із середини 1990-х років, тут діє близько 380 кластерів. У них працює 57 % робочої сили і виробляється 61 % обсягів промислової продукції держави. В Європі найефективніші кластерні програми розроблені і здійснені в Австрії, Бельгії, Великій Британії, Греції, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Німеччині, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Франції, Фінляндії, Швеції. У Латинській Америці шляхом кластеризації промисловості рухаються Аргентина, Бразилія, Венесуела, Гватемала, Колумбія, Чилі, Ямайка та ін. З наведених даних очевидно, що процесами ефективної кластеризації охоплені розвинені країни ринкової економіки та частина держав третього світу, економічний розвиток яких відбувається прискореними темпами.

На сьогодні Україна має власний досвід кластеризації. Створені і досить ефективно функціонують кілька кластерів. У 1998 р. асоціацією "Поділля перший" з метою відродження виробництва у традиційних для Хмельницького регіону галузях (швейній, будівельній, харчовій та туристичній) була розроблена програма впровадження концепції кластерної моделі економічного розвитку. Вона спрямована на заохочення підприємців інвестувати регіональне виробництво з використанням місцевої сировини, вітчизняних технологій, власних трудових ресурсів, наукового та інтелектуального потенціалів.

У регіоні досить успішно працюють п'ять кластерів: будівельний і швейний у Хмельницькому, туристичний і харчовий у Кам'янці-Подільському та сільського туризму у селищі Гриців.

Підприємства різних галузей активно співпрацюють та сприяють взаєморозвитку. Але кластерна система поки що не досить розвинена і не набула значного поширення. Разом із тим ще в радянські часи були потужні структури, які називали "науково-виробничим комплексом", "науково-виробничим об'єднанням". Порівняно ефективно діяла територіально-виробнича кооперація. Однак жорстка планова система і галузевий принцип управління економікою обмежували їх діяльність. У сучасних умовах ситуація повністю змінилась: кластери максимально враховують ринковий механізм; вони можуть бути ефективними тільки коли створюються, починаючи з найнижчих ланок - підприємств.

Саме підприємства з метою підвищення конкурентоспроможності об'єднуються в кластери. Проте велике значення має державна політика, яка надає особливу підтримку та допомогу у створенні кластерних систем. Кластерний підхід може принципово змінити зміст державної промислової політики. У такому разі зусилля уряду мають спрямовуватися не на підтримку окремих підприємств і галузей, а на розвиток взаємовідносин між постачальниками і виробниками, виробниками й урядовими інститутами тощо.

Класифікацію кластерів за географічним принципом та їх можливі взаємозв'язки подано на рис. 11.1.

Рис. 11.1. Взаємодія кластерів різного рівня

Регіональні кластери - найпопулярніший вид кластерів у країнах світу. Як правило, вони створені в одному регіоні та орієнтовані на географічну концентрацію взаємопов'язаних галузей.

До складу національних кластерів входять підприємства з різних регіонів країни. Більшість з них орієнтовані на зовнішній ринок, їх метою є підвищення власної і національної конкурентоспроможності. В цих системах важливим є обмін інформацією та ресурсами між підприємствами окремих галузей. Вони сприяють появі нових підходів до виробництва завдяки об'єднанню ідей та матеріальної бази підприємств з різних регіонів країни. Прикладом може бути поєднання сировинної бази східної частини України і розвиненого наукового потенціалу центральних регіонів, що дає змогу успішно розробляти та впроваджувати нові технології виробництва.

Міжнародні кластери наймасштабніші і об'єднують підприємства кількох країн. Це можуть бути країни з розвиненою економікою та дещо іншого рівня розвитку. У більшості випадків міжнародні кластери створюють на основі синтезу високоякісного обладнання одних і людських ресурсів інших. Участь підприємств України в міжнародних кластерах дає можливість накопичувати досвід роботи на міжнародних ринках та підвищувати їх конкурентоспроможність.

Вільні економічні зони (ВЕЗ), як нові форми зовнішньоекономічних відносин, виникли в 1950-1960-ті роки у зв'язку з поглибленням суспільного розмежування праці та поділом світу на розвинені країни і країни, що розвиваються. Промислово розвинені країни формували ВЕЗ з метою створення високотехнологічних екологічно чистих виробництв, а також як додаткове джерело залучення інвестицій. На думку багатьох учених, ВЕЗ (інший термін "СЕЗ" - спеціальна економічна зона) - це географічна територія, де знімаються традиційні обмеження, що накладаються на виробничі галузі. За висловом Б. Райзенберга, ВЕЗ як форма інтеграції промислово розвинених країн забезпечують більш інтенсивну інтеграцію окремих регіонів у єдину систему світового господарства.

У 1973 р. було прийнято VIII Кіотську конвенцію, згідно з якою зона-франко - це частина території країни, на якій товари розглядають як об'єкти, що перебувають за межами національної митної території і тому не піддаються звичайному митному контролю та оподаткуванню.

Механізми вільних економічних зон для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій успішно використовують країни з ринковою і перехідною економікою та держави, що розвиваються. На сьогодні нараховується майже 3000 ВЕЗ у 103 країнах світу. Вони є одним з інструментів комплексної політики держави, спрямованої на розвиток економіки. Наприклад, шляхом створення зони можна стимулювати експорт продукції одночасно зі збільшенням зайнятості в проблемному регіоні.

За площею території, яку займає ВЕЗ, виокремлюють такі зони: точкові (площею до 10 км²), локальні (до 500 км²) та регіональні (до 5000 км²). Найпоширенішими є точкові ВЕЗ. За галузевою структурою ВЕЗ поділяють на монофункціональні та полі-функціональні.

Порядок створення ВЕЗ передбачає такі етапи: розробка концепції; підготовка техніко-економічного обґрунтування; розробка і погодження нормативно-правових актів; підготовка та прийняття закону України про відповідну ВЕЗ.

Розглянемо ситуацію в Україні, успіхи і проблеми вільних економічних зон на її території. Деяке пожвавлення економічної ситуації, що спостерігалось з 2000 р. (так тоді вважали), певною мірою було спричинене задіянням інвестиційного фактора шляхом створення виробництв у спеціальних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку (ТПР).

Заснування СЕЗ зумовлено тим, що, починаючи з 1992 р., в Україні послідовно створювалась нормативно-правова бала їх діяльності. Станом на кінець 2000 р. до її складу входили Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", прийнятий у 1992 р., 15 законів щодо окремих зон та близько ЗО інших нормативних актів. Водночас узагальненого законодавства, яке визначало б коло питань створення і функціонування територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, поки що немає.

Державну стратегію і тактику в розбудові спеціальних зон і територій пріоритетного розвитку визначають, окрім зазначеного вище закону, ще два документи - постанови Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності" від 24 вересня 1999 р. та "Про деякі питання інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальних економічних зон" від 26 липня 2000 р.

Підсумовуючи інформацію, зміст поняття "вільна економічна зона" можна проілюструвати нарис. 11.2.

Рис. 11.2. Зміст поняття "вільна економічна зона"

Разом із виникненням вільних економічних зон паралельно розвивається такий напрям реалізації спеціального правового режиму, як території пріоритетного розвитку (ТПР). ТПР є аналогом ВЕЗ (СЕЗ), створення та порядок роботи якої визначається відповідним Указом Президента України.

Створення діючих нині ВЕЗ (СЕЗ) і ТПР належить до періоду 1993-2000 рр. (спеціальна економічна зона "Сиваш" була створена у 1996 р. і діяла протягом 5 років). Основні показники їх діяльності подані в табл. 11.1 і 11.2. Незважаючи на досить тривалий термін діяльності та порівняно великі масштаби поширення дії законів про ВЕЗ і ТПР (охоплено 10,5 % території України), оцінки результатів їх функціонування не завжди однозначні.

Серед недоліків функціонування ВЕЗ і ТПР визначають: спотворення конкуренції на внутрішньому ринку України внаслідок нерівних умов для суб'єктів ВЕЗ і ТПР порівняно з іншими суб'єктами господарювання; незначну частку іноземного капіталу в сукупних обсягах інвестицій; недостатній рівень результативності застосування спеціального режиму як інструменту соціально-економічного розвитку депресивних регіонів; незабезпечення експортної спрямованості інвестиційних проектів, які реалізуються у ВЕЗ і ТПР.

У 2004-2009 рр. у діяльності держави щодо створення нових та функціонування діючих СЕЗ (ВЕЗ) і ТПР простежуються непослідовність та періодично досить серйозний тиск залежно від того, який уряд перебуває при владі, який напрям економіки він підтримує і чиї інтереси відстоює.

Було введено мораторій на створення нових і розширення діючих спеціальних (вільних) економічних зон, технологічних парків та спеціальних режимів інвестиційної діяльності на нових територіях, а також реєстрацію нових інвестиційних проектів. Це негативно впливає на сприятливий інвестиційний імідж України. Тому в подальшому інвестиційні проекти в зонах та на територіях пріоритетного розвитку не з'являлись, тим більше, що закони про бюджет теж не влаштовували території з особливим статусом. Крім того, інвестори почали припиняти чинність попередньо затверджених проектів. Якщо суб'єкта підприємництва ВЕЗ позбавити пільг, він (інвестор) спрямує свої капіталовкладення в іншу країну, а державний бюджет у перспективі буде позбавлений надходжень. Але головне - це падіння іміджу України на міжнародній арені, в тому числі іміджу держави з привабливим інвестиційним кліматом. Загалом буде втрачено ще один важіль ефективного соціально-економічного розвитку.

Базовим документом для розвитку міжрегіональних прикордонних зв язків є Європейська рамкова конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади, підписана в Мадриді 21 травня 1980 р. Угоди, укладені на основі цієї конвенції, мають відповідати таким критеріям: повноваження регіонів щодо ініціатив прикордонних взаємин випливають із надання їм прав і можливостей у межах міждержавних взаємин; ініціативи та зв'язки з міжрегіональних взаємин не включають ті, що підпадають під юрисдикцію держав; місцеві спільноти самі відповідають за свої зобов'язання без негативного ефекту для міжнародних зобов'язань держав.

Правове підґрунтя транскордонному співробітництву створюють ратифікована Україною Європейська хартія місцевого самоврядування (1985 р.) та Декларація про транскордонне співробітництво в Європі (1989 р.), що мають позитивний вплив на процес розвитку транскордонного співробітництва та єврорегіонів, здійснення реформи місцевого самоврядування в Україні, сприяють подальшому вдосконаленню правових механізмів співробітництва між органами місцевого самоврядування прикордонних регіонів.

Крім того, перспективи розвитку ринку Європейського Союзу, згідно з рішеннями Другої та Третьої Пан'європейських конференцій, пов'язують з розширенням так званих Критських коридорів, головні магістралі яких пролягають по прикордонних районах України, що спричинює додаткові проблеми, які мають бути розв'язанні відповідно до проголошення напряму на євроін-теграцію. Такий підхід потребує переходу до загальноприйнятих в Європейському Союзі взаємин прикордонних регіонів по всьому периметру кордонів держави.

Юридичним підґрунтям розширення прикордонного співробітництва стала Комплексна програма розбудови державного кордону України, затверджена Указом Президента України від 16 грудня 1993 р. Активно в напрямі транскордонного співробітництва владні структури почали працювати на початку 2000-х років. Наприклад, у 2002 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову "Про деякі питання розвитку транскордонного співробітництва та єврорегіонів", якою було затверджено основні завдання органів виконавчої влади у цій сфері. Закон України "Про транскордонне співробітництво", прийнятий 24 червня 2004 р., передбачав урегулювання головних економічних, правових та організаційних засад, а також розширення повноважень органів місцевої виконавчої влади і місцевого самоврядування та фінансово-кредитну підтримку розвитку транскордонного співробітництва.

Власне процес створення єврорегіонів як реальної та основної частини транскордонного співробітництва розпочався в Україні у 1993 р. На сьогодні тією чи іншою мірою ефективно діють шість єврорегіонів: "Карпатський", "Буг", "Нижній Дунай", "Верхній Прут", "Дніпро" та "Слобожанщина". Територія, яка входить до складу єврорегіонів, становить 33,9 % загальної площі. Тут мешкає понад 28 % населення.

Однією з головних цілей створення єврорегіону є посилення інвестиційної привабливості його учасників. Схема суб'єктів фінансово-інвестиційної діяльності подана на рис. 11.3. Доцільно звернути увагу на можливість значного посилення зовнішньої складової інвестицій, запозичень з інших країн, у тому числі учасників єврорегіону.

Рис. 11.3. Схема суб'єктів інвестиційної діяльності єврорегіону

Разом з інвестиціями є багато інших важливих напрямів прикордонного співробітництва, зокрема: торгівля - створення зони вільної торгівлі, гармонізація законодавств країн з цього питання; фінанси, економіка, статистика - створення стабільної уні-

фікованої бази для підприємств, а також бухгалтерського обліку і звітності; транспорт - упровадження нової техніки та сучасних технологій організації перевезень; митниця - транскордонне співробітництво, боротьба з "відмиванням" грошей та наркобіз-несом; охорона навколишнього середовища - гармонізація природоохоронного законодавства, розробка єдиної програми захисту навколишнього середовища, що пояснюється спільністю природно-кліматичної зони та проблем радіаційного забруднення; енергетика, енергоносії, сировинні матеріали - узгодження питань щодо їх отримання і використання.

Варто звернути увагу на ще один аспект транскордонного співробітництва. Воно дає змогу вирішити економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій, який був зумовлений політичними кордонами і економічними перешкодами. У свою чергу, процеси транскордонного співробітництва допомагають вдосконалити європейську інтеграцію з позиції активного залучення прикордонних територій сусідніх країн до економічних та політичних відносин у європейському співтоваристві.