Національна економіка - Старостенко Г.Г. - 13.2. Форми і механізми інтеграції

Основними формами сучасних інтеграційних процесів вважаються:

- світова торгівля товарами і послугами;

- міжнародне виробниче співробітництво;

- міжнародне науково-технічне співробітництво;

- формування регіональних Інтеграційних об'єднань. Розглянемо їх детальніше.

Світова торгівля ~ це сфера міжнародних товарно-грошових відносин, які являють собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн земної кулі. При цьому продавцями 1 покупцями тут виступають як державні організації, так і акціонерні, і приватні підприємства, а також окремі особи. Вивезені товари

(експорт) і ввезені (Імпорт) складають зовнішньоторговельний товарообіг країни. Різниця між вартісними обсягами експорту та імпорту за певний період формує сальдо торгового балансу. Воно вважається позитивним, активним, якщо в а ртість експорту перевищує вартість Імпорту; негативним або пасивним-при зворотному співвідношенні.

Важливим напрямом ефективної інтеграції національної економіки в світове господарство є структура зовнішньоторговельного обороту. Досвід реформування пострадянських країн із перехідною економікою засвідчив, що відкритість економіки призводить до позитивних структурних зрушень, коли вона сприяє зростанню конкурентних переваг національної економіки за рахунок стимулювання переміщення фінансових ресурсів у найбільш ефективні сфери діяльності. Але в умовах України формування відкритої економіки мало багато деструктивних наслідків. Структурні зміни характеризувалися посиленням сировинної спрямованості виробництва і експорту, оскільки відбувалося заміщення випуску продукції з високим рівнем доданої вартості напівфабрикатами та сировинними продуктами внаслідок домінування орієнтації не на внутрішній ринок, а на експорт. Обсяги експортних поставок товарів з України збільшились у 4,4 разу - з 7,4 млрд дол. у І півріччі 2002 р. до 32,5 млрд дол. у І півріччі 2008 р. Водночас імпорт товарів в Україну зріс уп'ятеро - з 8,2 млрд дол. у І півріччі 2002 р. до 40.2 млрд дол. у І півріччі 2008 р. Основу товарної структури експорту традиційно становлять сировинні товари, передусім, продукція металургії, хімічної промисловості та мінеральні продукти. їх частка в першій половині 2008 р. збільшилася порівняно з аналогічним періодом 2007 р. на 2 в. п.- до 65,1 %. Хоча спостерігався позитивний тренд зростання експорту продукції машинобудівної галузі (збільшення на 44,1 %), проте її частка в загальному експорті зросла лише на 0,4 в. п. - до 16,1 %35.

Найбільшою проблемою, що стримує зростання обсягів експорту України, залишається низька конкурентоспроможність виробників. Тому уряд має вжити радикальних заходів з метою розвитку конкурентного середовища, збільшення інвестицій та стимулювання інноваційної діяльності підприємств.

Важливими заходами держави щодо зростання експорту повинна стати диверсифікація не лише структури експорту, а і його географічної структури. Так, наприклад, ринок експорту Україною сталі обмежується переважно східно-азіатськими ринками. Вихід на них китайських виробників, зростання їх пропозиції сталі становить суттєвий фактор ускладнення для вітчизняних виробників. Вищі транспортні витрати та застаріла технологія (понад 40 % сталі в Україні виробляється застарілим мартенівським способом) знижують конкурентоспроможність продукції української металургії.

Зважаючи, що світовий ринок являє сферу гострої конкурентної боротьби між експортерами та імпортерами аналогічних чи взаємозамінних товарів усі держави, законодавчо встановлюючи певні правила та умови зовнішньоторгової політики, різними шляхами регулюють зовнішню торгівлю. Розрізняють дві історично сформовані протилежні системи такої політики: протекціонізм і свобода торгівлі.

Протекціонізм - політика держави, яка має на меті захистити національну економіку від іноземної конкуренції шляхом введення високого мита на товари, що ввозяться, обмеження чи повної заборони ввозу певних товарів. Така політика здійснюється головним чином шляхом митних тарифів і нетарифних обмежень.

Митний тариф - це система митних податків на товари, що перевозяться через кордон. Він включає перелік товарів, що обкладаються митом, безмитних товарів, товарів, заборонених для ввозу, вивозу і транзиту, а також ставок мита. На практиці широко використовується подвійний митний тариф, що включає два ряди ставок (максимальні і мінімальні), кожен з яких застосовується до товарів певних країн залежно від торгово-політичних відносин з ними.

Мито- податок на товари, майно, цінності, що перевозяться через кордон. Відповідно до напряму товарних потоків поділяють на ввізне, вивізне та транзитне. Найбільше економічне значення має сьогодні ввізне мито. Вивізне мито накладають лише деякі країни, насамперед, на аграрні продукти і сировину. У зв'язку з цим митне регулювання - це прямі і непрямі методи впливу на економічні процеси. Змінюючи в той чи інший бік розмір мита, митних зборів, держава здатна прискорювати чи уповільнювати економічні процеси, впливати на експортування та Імпортування товарів. Тобто мито може слугувати інструментом реалізації як зовнішньоекономічної політики, так і внутрішньої.

Залежно від мети застосування, розрізняють мито фіскальне (збільшення доходів бюджету), протекційне (захист внутрішнього ринку), антидемпінгове (різновид протекційного), преференційне (пільгове).

Значення мита як джерела бюджетних надходжень у розвинених країнах постійно знижується внаслідок розвитку інтеграційних процесів. Так, у США на початку 90-х років XX ст. частка мита у податкових надходженнях до федерального бюджету становила 1,6%. В Україні мито певний час застосовувалося для запобігання вивезенню товарів. Зокрема, у 1993 р. було запроваджено митне оподаткування експорту. Поступово все більшого значення набуло імпортне мито.

Нетарифні обмеження - це система адміністративних та економічних заходів, що застосовується державою з метою регулювання ввозу та вивозу товарів. Вони поширюються на 40 % світового імпорту товарів. Є понад 50 способів, зокрема державна монополія на зовнішню торгівлю, система ліцензування на здійснення експортно-імпортних операцій, валютний контроль за вивозом товарів тощо. Є також вимоги екологічної чистоти товарів, стандартів безпеки, правил маркування тощо.

Широко використовуються імпортні квоти - максимальні обсяги окремих видів іноземної продукції, що дозволена до щорічного ввозу до країни. Підвищення ставок мита регламентується міжнародними торговими договорами, уряд не завжди може самостійно це зробити. А от імпортні квоти встановити простіше, і вони також знижують конкуренцію на внутрішньому ринку певних товарів.

Для задоволення потреб внутрішнього ринку можуть установлюватися відповідні експортні квоти, хоча держава більшою мірою стимулює експорт продукції вітчизняних товаровиробників. З цією метою вона може надавати експортерам низькопроцентні позички, податкові пільги, що дозволяє їм продавати свою продукцію за кордоном за нижчою ціною, порівняно з внутрішнім ринком.

Продаж товарів чи послуг за цінами нижчими, ніж ціни внутрішнього або світового ринку з метою усунення конкуренції і захоплення зовнішніх ринків, називається демпінгом. Для боротьби з ним використовуються антидемпінгові тарифи.

В останні роки виникли нові форми зовнішньоторгового ре-гулювання - добровільні експортні обмеження - квоти на експорт національних товарів в окремі країни за умови добровільної згоди Іноземних фірм на свої експортні обмеження для попередження більш жорстких торгових санкцій.

Свобода торгівлі (фритредерство) - це політика вільної торгівлі з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо. Вона передбачає зниження чи відміну тарифів І нетарифних бар'єрів між країнами на основі двох- і багатосторонніх угод окремих країн. Так, у 1947 р. 23 країни світу підписали Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГУТТ), що стосувалася торгівлі товарами. В 1995 р. ця структура була перетворена у Всесвітню торгову організацію (ВТО), що вже займається також торгівлею послуг та інтелектуальної власності. Такі процеси пов'язані з прагненням країн щодо розвитку міжнародної торгівлі і забезпечення економічного розвитку шляхом взаємної лібералізації доступу на ринки, створення режиму вільної конкуренції товарів та послуг на їх території, передбачуваних дій суб'єктів господарювання на світових ринках і регламентації дій урядів з регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.

Наступною формою інтеграції є міжнародне виробниче співробітництво. В основі міжнародного виробничої співпраці лежать галузева і внутрішньогалузева спеціалізація окремих країн з виготовлення ряду продуктів або їх частин з метою налагодження масового виробництва, високого рівня продуктивності праці на базі нової техніки і технології, зниження витрат виробництва та ін. Розвиток міжнародного внутрішньо- і між-фірмового розподілу праці веде до виникнення елементів прямої виробничої кооперації між підприємствами різних країн. Отже, відбувається інтернаціоналізація виробництва - розвиток таких його організаційно-економічних форм, які пов'язують виробництво одних країн з використанням його результатів в інших.

Подальше поглиблення міжнародного розподілу праці обумовлює перехід від предметної (галузевої) спеціалізації до поде-тальної (внутрішньогалузевої). Наприклад, деталі автомобілів, комп'ютерів, телевізорів, електронної побутової техніки виготовлять в одних країнах, а складають їх в інших. В економіці розвинених країн міжнародні кооперовані поставки сягають 50-60 % вартості багатьох видів продукції окремих галузей промисловості.

У свою чергу основними формами міжнародної виробничої співпраці є: спільна кооперація виготовлення і збуту продукції на основі спеціалізації і кооперування, спільне володіння підприємствами (спільні підприємства), підрядне будівництва та ін.

Найважливіші риси такої співпраці є: стабільність і регулярність економічних відносин між партнерами різних країн, розподіл завдань у межах узгоджених програм, закріплення за партнерами виробничої спеціалізації на основі довгострокових угод між ними.

Глобалізація супроводжується постійною конкурентною напругою національних та регіональних економічних механізмів. Підтримка конкурентного середовища - один з найважливіших пріоритетів державного регулювання. Конкуренція являє собою особливий інститут, який на відміну від інших інститутів мало здатен до самопідтримки і саморозвитку. Для всіх ринків, що народжуються, конкуренція є найболючішою проблемою, оскільки вона ніколи і ніде не була вигідною товаровиробнику.

Одночасно захищати вітчизняного товаровиробника, підтримувати великі підприємства, здатні виробляти наукоємну продукцію, і забезпечувати конкурентний тиск на внутрішньому ринку - завдання надзвичайно складне. За винятком невеликої кількості оборонних, а також соціально значущих виробництв, що включають здебільшого державні підприємства, всі інші галузі економіки повинні бути відкриті для конкуренції. Державною підтримкою повинні користуватися, насамперед, ті виробники готової продукції і напівфабрикатів, що виходять на зовнішні ринки. Експортному виробництву необхідно відкрити "зелену вулицю", а на внутрішньому ринку ті ж самі виробники повинні працювати в умовах жорсткої конкуренції.

Як відомо з класичної теорії, головною перешкодою для конкуренції не поточна монополізація ринку, а високі бар'єри для виходу на ринок. Дуже часто це адміністративні бар'єри, створені регіональною владою, нерідко бюрократизм і тяганина, часто-кримінал, що не допускає на ринок "сторонніх". Боротьба з такими явищами лежить головним чином у сфері адміністративних зусиль держави. Наукомісткі виробництва, що є монополістами на внутрішньому ринку, самі вступають у боротьбу з іноземними конкурентами, маючи потребу не стільки у захисті від конкурентів, скільки в початковій економічній підтримці і наступному просуванні на зовнішніх ринках. Це визначає також напрями державного регулювання.

Усе більшу роль в економічній інтеграції відіграє міжнародне науково-технічне вирбітництво, що здійснюється у вигляді спільних програм науково-дослідних, проектно-дослідних робіт, формування спільних науково-дослідних груп спеціалістів чи організацій.

Сучасний розвиток науки, техніки і технології дозволяє забезпечити розробку та випуск нової продукції в таких масштабах, що найдоцільніше це робити, об'єднуючи зусилля багатьох країн. Досягнення в розвитку засобів інформації та комунікацій зробили можливим швидке розповсюдження нової техніки і технологій в усіх регіонах земної кулі, різке підвищення рухомості капіталу та робочої сили.

Основними формами науково-технічної співпраці є: створення загальних науково-дослідних центрів, бюро, лабораторій для розробки і впровадження нових технологій і техніки, підготовка висококваліфікованого дослідницького персоналу.

На сучасному етапі науково-технічного розвитку висуваються більш високі вимоги до організації та управління трудовим процесом, його науково-технічного забезпечення. Освоєння новітніх технологій вимагає значних затрат на розвиток допоміжних виробництв, а також різних послуг, від яких залежить ефективність використання сучасної техніки, виробничої та інформаційної інфраструктур. Це обумовлює необхідність організовувати виготовлення новітньої продукції загальними зусиллями ряду країн.

Зростання добробуту людей, створення самодостатньої економіки - розв'язання цього стратегічного завдання головним чином визначається правильною технічною політикою. Пошук стратегічно перспективних технічних рішень є важливою стратегічною проблемою України. У розвинутих країнах на частку нових чи вдосконалених технологій, що містять нові підходи та знання, припадає до 85 % приросту ВВП. Обсяг світового ринку наукомісткої продукції сьогодні становить 2 трлн дол. З цієї суми 39 % припадає на США, ЗО - на Японію, 16 - на Німеччину. Частка України становить десяті частини відсотка. Сім найбільш розвинених країн, володіючи 46 макротехнологіями з 50, які забезпечують світове виробництво наукоємної продукції, отримують 80 % світового ринку наукомісткої продукції. Тому стратегічне завдання України - увійти на умовах рівноправного партнера у світове товариство. В Україні наявний науково-технічний потенціал, індустріальна база, проте відсутня належна організація справи зі стратегічним передбаченням, необхідна система концентрації фінансових коштів. Для цього акцент повинен бути зроблений на зміцненні ролі держави в проведенні науково-технічної політики.