Фандрайзинг - Чернявська О.В. - Тема 2. Досвід та перспективи розвитку фандрайзингу

1. Історія розвитку благодійності та фандрайзингу в Україні

Проаналізувавши інформацію щодо сутності фандрайзингу, суміжних його понять, класифікації та мотивів донорства, можемо зробити висновок про те, що зворотнім боком фандрайзингової діяльності є благодійність. Тому, розглянувши історичні тенденції та закономірності розвитку благодійності в Україні, ми тим самим простежимо історію розвитку та причину виникнення фандрайзингу в нашій країні.

Розглянемо етапи розвитку благодійності та фандрайзингу в Україні.

Перший етап - зародження благодійності (від первіснообщинного ладу до заснування Київської Русі (IX ст.)). Благодійність на цьому етапі мала вигляд неформальної взаємодопомоги у спільнотах, які стихійно створювались через необхідність людей кооперуватися щоб вижити. Добровільна форма співпраці породжувала деякі первісні фандрайзингові принципи: турбота про інших, взаємовиручка, обмін ресурсами в натуральній формі тощо.

Взагалі допомога хворим, бідним та убогим - це стародавня традиція та моральний обов'язок слов'янських народів.

Другий етап (IX ст. - кінець XVI ст.) - від заснування Київської Русі благодійність проявляється вже на суспільному рівні як соціальне явище. Найпоширенішою формою благодійності в ті часи була князівська доброчинність. Благодійність князів здійснювалась через роздачу милостині, харчування на княжому дворі, розвезення продуктів по місту для нужденних, хворих, одиноких, підтримку церков, розвиток освіти та культури тощо. Поширенню благодійності сприяло у 988 р. хрещення Русі.

Першим проявом благодійності як державного обов'язку, окрім пожертв окремих заможних осіб, вважається визначення Статутом 996 р. князем Володимиром Великим десятини на утримання монастирів, церков, богаділень і лікарень та спорудження Десятинної церкви і церкви Святого Василія, духовенство яких зобов'язувалося займатися громадським піклуванням. За наказом Володимира такі церкви було збудовано у Вишгороді, Берестові, Білгороді, Суздалі.

Ярослав Мудрий засновував школи, бібліотеки (за свідченнями істориків мав одну з найбільших бібліотек у світі) та опікувався ними.

Покровителями нужденних були також Володимир Мономах, Дмитро Донський, Олександр Невський тощо. Окрім роздачі їжі, грошей та надання притулку бідним, зазначенні князі також сприяли розвитку освіти та допомагали її опанувати. Традиції підтримання населення через церкви та поширення освіти продовжували і галицько-волинські та польсько-литовські князі.

На даному етапі розвитку благодійності найбільшого розповсюдження набула форма допомоги нужденним переважно від держави, в меншій мірі - від приватних заможних осіб.

З 80-х років XVI ст. до початку XVIII ст. триває третій етап розвитку благодійності в Україні. В цей час починають засновуватися та активно діяти братства (в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах), які відкривали школи й шпиталі для бідних та утримували їх власними засобами.

"Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню... світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури" [26, с. 161]. Вони відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті суспільства, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків Польщі та католицької церкви в Україні і Білорусії. У 80-х роках XVI ст. було створено найвпливовіше перше Львівське Успенське Ставропігійне братство, члени якого розгорнули широку діяльність: придбали друкарню, відкривали школи [61, с. 92; 26 с. 161]. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники, зокрема Костянтин Корн, який заповідав Львівському братству 4 тис. золотих [26, с. 161].

Можна стверджувати, що дане явище свідчить про виникнення так званих перших неприбуткових організацій як нової форми допомоги та додаткового джерела ресурсів для нужденних, подібними до яких за своєю природою та функціями були братства.

Окрім того, в цей час набуває широкого розвитку форма благодійності приватних осіб - меценатство. В XVI ст. найвідоміші своєю меценатською діяльністю - рід Острозьких (Костянтин Іванович Острозький та його молодший син Костянтин (Василь)). Костянтин Острозький був багатою людиною і робив щедрі пожертви на храми (спорудив дві церкви у Вільно, в Острозі заснував монастир Святої Трійці, підтримував пожертвами Києво-Печерський монастир).

Костянтин (Василь) Острозький створював школи по Україні та заснував у 1576 р. в Острозі Острозьку Академію, подарувавши їй багату бібліотеку та збудував першу друкарню, для утримання якої передав свої маєтки. Найкращих випускників академії за власний рахунок відряджав продовжувати своє навчання в Європу.

Українським меценатом та благодійником був випускник Острозької Академії Петро Конашевич-Сагайдачний, один із засновників Київської колегії (пізніше перетворилася на Києво-Могилянську академію). Він опікувався Київським та Львівським братством, сприяв відновленню шкіл, монастирів, церков та робив значні пожертви в ці заклади.

Поряд із переліченими іменами варто зазначити імена Петра Могили, Івана Мазепи, родини Розумовських, які сприяли розвитку освіти та культури.

Четвертий етап - XVIII-XIX ст. - характеризується всебічним розвитком меценатства та спонсорства в сферах культури та освіти не лише "за покликом душі", а й для популяризації своєї персони у суспільстві.

На даному етапі вагомий вклад у розбудову культури зробили Дмитро Трощинський (у Кибенцях заснував приватний театр, у місті Кагарлик побудував палац, заснував бібліотеку, посадив великий парк, підтримував молодь у здобутті освіти, став одним із ініціаторів видання "Енеїди" І. Котляреського); Єлизавета Милорадович (очолювала та утримувала у своїй садибі Добродійне Товариство у Полтаві).

Відомий діяч періоду - Григорій Галаган. Він відкрив у Прилуцькому повіті Сокиринське ощадно-позичкове товариство; в 1876 р. склав детальний план початкового навчання, який був цілком прийнятий земством і завдяки якому Прилуцький повіт за кількістю учнів займав в 1870-х і 80-х роках перше місце в Полтавській губернії; пожертвував садибу в с. Дігтярі для побудови ремісничого училища на 100 чоловік за відділами: столярно-токарним, ковальським, слюсарним і модельно-литейним. У пам'ять померлого сина Павла, відкрив колегію Павла Ґалаґана у Києві (1871 р.). Це училище існує і сьогодні.

П'ятий етап (XIX - початок XX ст.) вважається "золотою добою" українського благодійництва через значну кількість меценатів. Це було спричинено активізацією суспільно-культурної діяльності в Україні через соціально-економічні перетворення: відміну кріпацтва, розвиток ринкових відносин та підприємництва, що є свідченням зародження в Україні підвалин громадянського суспільства.

Благодійники вкладали значні кошти в мистецтво, живопис. Збирали власні колекції, проводили виставки: під час виставки церковної старовини в Петрограді збирались кошти потерпілим солдатам у Першій світовій війні. Діячі-меценати пропагували мистецькі надбання, поширювали та сприяли розвитку науки.

В даний період були створені перші благодійні організації. Діячі: В. Дідушицький, А. Потоцький, Л. Сапєга в 1870-80-их рр. у Львові заснували доброчинну організацію ім. К. Шайнохи з метою допомоги науковцям та літераторам. В цей час при товаристві святої Терези створювались доброчинні заклади: жіночий виправний дім (заснований у 1850 р.), швацьку майстерню, школу-інтернат для дівчат (1858 р.), шпиталь для бідних дітей Св. Софії (1860-1878 рр.).

Меценати та благодійники даного періоду активно допомагали школам, лікарням, піклувалися про жебраків, покинутих дітей, безпритульних, глухонімих, людей похилого віку, хворих. Здійснювалися численні пожертви закладам освіти через духовні заповіти, стипендіальні фонди, благодійні організації та земства.

Найвідомішими благодійниками XIX - початку XX ст. були: І. Скоропадський (здійснював численні пожертви в сферу освіти, відкрив багато шкіл і гімназій, заснував жіноче початкове училище, пансіон для підготовки народних учителів. Учнями цього закладу могли стати тільки сільські діти, кращі випускники сільських училищ); родина Ханенків (підтримували мистецтво, допомогли в заснуванні у 1884 р. Київського художньо-промислового і наукового музею); Тарновський В. В. (молодший) (сприяв розвитку і фінансуванню культурних ініціатив, зібрав велику колекцію козацько-гетьманської музейної та архівної старовини і створив унікальну збірку Шевченкіади, облаштував могилу Шевченка в Каневі); родина Симиренків (спорудили лікарню на 150 ліжок, шестикласну школу, театр, у 1830 р. годували десять тисяч селян, передавали одну десяту своїх доходів на розбудову української культури, фінансували журнали "Україна", "Рада", матеріально підтримували М. Драгоманова, М. Коцюбинського та інших митців). М. Терещенко, Є. Чикаленко, О. Тульчинський, С. Могильцев та інші, а також діячі, що жили на землях, які підлягали Австрійському королю: В. Федорович, А. Шептицький, І. Товарницький, П. Потоцький, сім'я Рильських, Д. Сігалов, В. Косовський.тощо зробили великий внесок у розвиток та підтримку культури в 30-80-х роках XX ст.

Шостий етап розвитку благодійності розпочався на початку XX ст. та триває до сьогодні. Основним здобутком періоду є зародження нової для України діяльності - сприяння отриманню благодійної допомоги - фандрайзингу.

Великий вклад у різноманітні сфери сучасної України зробили: Галина Підопригора, яка будує церкви, утримує дитячий притулок, допомагає бібліотекам, є віце-президентом Ліги Українських Меценатів, Яків Бердичівський, який став засновником музею О. С. Пушкіна в Києві, Олександр Брей - видавець книг, засновник в 1994 р. першого в Україні аукціонного будинку, Віктор Пінчук (у 2006 р. створив Благодійний фонд Віктора Пінчука, основною ціллю якого є надання новим поколінням можливості стати творцями майбутніх змін), Рінат Ахметов (засновник Благодійних фондів "Розвиток України" та "Ефективне управління", метою яких є підтримка найважливіших об'єктів української культурної спадщини та в розширенні доступу українських громадян до надбань світової культури, допомога дітям), Фонд Олександра Фельдмана (першим напрямком роботи фонду став захист прав дитини, з'явились проекти "Турнір тисячі команд", "Життя без наркотиків", адресна допомога хворим дітям, дітям-інвалідам), Сергій Тарута (засновник приватного музею національного культурного надбання "Платар"), Дмитро Андрієвський (організатор Міжнародного фестивалю театральних шкіл "Натхнення" в Києві), Ігор Воронов (влаштував першу в Україні виставку мініатюр Огюста Родена та Олександра Архипенка, експонування творів Олександра Архипенка, Пабло Пікассо, Амадео Модільяні, Альберто Джакометті, Костантина Бранкузі на виставці "Арт-Київ" тощо), Яків Рогалін (у 2002 р. співзасновник Благодійного фонду "Доброта" переміг у міжнародному конкурсі інновацій у фандрайзингу) та ін.

На сьогодні, в умовах розвитку ринкової економіки, громадянського суспільства та соціальних ініціатив, благодійність набула великого розмаху у вигляді меценатства, спонсорства та підтримки через надання грантів, пожертв, матеріальних, інформаційних ресурсів тощо. Поширення благодійності та набуття нею форми організованої діяльності спричинило виникнення фандрайзингу, як науки про планування та впорядкування дій, що допоможуть організовано діяти як меценатам, так і бенефіціантам. Оскільки досвід українського фандрайзингу, незначний, тому, на нашу думку, доцільно розглянути зарубіжний.