Естетика - Газнюк Л.М. - Авангард, модернізм, постмодернізм

Фактично на сьогодні ми маємо складну суміш з проявів класичної культури та численних творів, продуктів та поділок "некласичної" культури, нонкласики. Активно цей процес змішування почався ще в першій третині XX ст. - в авангарді.

Терміном "авангард" (фр. avantgarde- той, що йде попереду, передовий загін) в естетиці XX ст. визначається сукупність усіх різноманітних новаторських, революційних, бунтарських, епатажних, маніфестарних рухів та напрямів в художній культурі першої половини (а іноді навіть! першої третини) XX ст. Взагалі авангардні явища присутні у будь-якому перехідному періоді в історії культури, але у XX ст. авангард стає могутнім феноменом художньої культури, який обіймає майже усі окремі види мистецтва.

Авангард - це, насамперед, реакція художньо-естетичної свідомості на глобальний перелом в культурно-цівілізаційних процесах, викликаних науково-технічним прогресом останнього століття. Формування авангарду пов'язане з відмовою від позитивізму в естетиці та реалізму в мистецтві. В філософії попередниками становлення авангарду постають ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, С. Кьєркєгора, А. Бергсона. Непрямим шляхом ініціювали виникнення авангарду досягнення в наукових галузях (особливо - в галузях ядерної фізики, хімії, математики, психології, пізніше - біології, кібернетики, електроніки) та техніко-технологічні реалізації на їх базі. В психології значного впливу задав фрейдизм та виникаючий на його базі психоаналіз. В гуманітарних науках - це конституювання лінгвістики як філософсько-культурологічної дисципліни, відхід від європоцентризма та як наслідок цього відходу - зростання уваги до східних культур. Виникнення таких феноменів як теософія, антропософія та деяких нових езотеричних вчень спровокувало (як реакцію на них та на зусилля позитивістсько-сиієнтистського розуміння миру) виплеск неохристиянських вчень - неотомізму, неоправославія та ін. В соціальних науках соціалістичні, комуністичні, анархістські теорії революційно та пафосно відобразили реальні гострі проблеми соціальної дійсності того часу. Як безпосередні предтечі авангарду постають естетика романтизму та імпресіонізм. Романтизм розробив концепцію анти імітаційного (так званого "музикального") живопису та визначив увагу художньої творчості до феноменів підсвідомого. Імпресіонізм заснував тенденції, які стали дуже важливим для розвитку авангарду: масовий, поза індивідуальний характер героя і дуже індивідуальна, особиста точка зору самого митця. За своїм походженням авангард - це художня програма мистецтва світу, який швидко змінюється, світу прискорення індустріального прогресу, урбанізації, світу, де образ життя і художні стилі стають дедалі масовими.

На початку XX ст. авангард постулює ситуацію "банкрутства" традиційних систем цінностей, неспроможність "здорового глузду", піддає нищівній критиці такі феномени як закон, порядок, поступовий рух історії - таю ідеали, що не витримали перевірки часом.

По загальних і характерних рис більшості авангардних напрямів відносяться:

o їх свідомо загострений експериментальний характер;

o пафос революційної руйнації щодо традиційного мистецтва та традиційних цінностей культури;

o різкий протест проти всього, що уявлялося консервативним, буржуазним, академічним; у візуальних видах мистецтва та літературі - демонстраційна відмова від міметичного принципу, який утвердився протягом XIX ст. і є "прямим" (реалістично-натуралістичним) зображенням наочної дійсності;

o нестримане прагнення до створення принципово нового усюди і, насамперед - у формах, засобах і способах художнього вираження. На цьому фундаменті базується декларативність, маніфестарність, скандальний епатаж презентації представниками авангарду і самих себе - своїх творів, напрямів, рухів і т. ін. Програмна епатажність авангарду мала своєю метою активне (до шокуючого, агресивного) впливання на масу заради її прокидання від сну здорового глузду;

o прагнення до стирання меж між традиційними мистецтвами, тенденцій до синтезу окремих мистецтв.

Інтенції на експеримент і руйнацію традиційного виявляє себе у відмові авангарду не тільки від традицій класичного мистецтва, але й від самого мистецтва - метою авангарду стає "анти-творчість" в межах "анти-мистецтва". П. Пікассо визначив живопис авангарду як "суму руйнацій": "Раніше картина створювалась по етапах, і кожний день прибавляв до неї щось нове. Вона була звичайно підсумком ряду доповнень. Моя картина - підсумок ряду руйнацій. Я створюю картину і потім руйную її".

Рішуче відмежовуючись від традиційного мистецтва, авангард орієнтований на абстрактність композицій з метою провокування інтелектуальної співучасті глядача, пробудження, струсу повсякденної свідомості. Для досягнення цієї мети глядачеві пропонується радикально нова спроба бачення світу. На цьому базується загальність позицій різних напрямів авангарду (поп-арту, дадаїзму, футуризму, сюрреалізму та ін.) - свою діяльність вони оцінюють не як ті чи інші художні напрями, а як образ мислення, за допомогою якого авангард намагається затвердити себе як нове слово в розумінні людини, соціуму, мистецтва, творчості і моралі.

С точки зору художньо-естетичної чи навіть загальнокультурної значущості, творчість більшості представників авангарду має експериментальне, мінливе, локальне значення для свого перехідного часу. Але саме авангард дав і найбільш значущі фігури XX ст., які вже ввійшли в історію світового мистецтва як класики: Кандинський, Шагал, Малєвіч, Клєє, Пікассо, Матісс, Модільяні, Миро, Далі, Джойс, Пруст, Кафка, Еліот, Камю, Іонеско, Беккет, Ле Корбюзье та інші.

До головних напрямів авангарду належать кубізм, абстрактне мистецтво (в усьому розмаїтті його проявів), експресіонізм, супрематизм, футуризм, дадаїзм, конструктивізм, сюрреалізм, наївне мистецтво; додекафонія і алеаторика в музиці та більш дрібні явища.

Поняття модернізму (фр. moderne - новейший, современный) в широкому розумінні використовується в естетиці та мистецтвознавстві XX ст. для визначення великого кола явиш культури та мистецтва авангардно-модернізаторського характеру починаючи з символізму та імпресіонізму й закінчуючи усіма найновішими напрямками в мистецтві, культурі і гуманітарній сфері взагалі. Модернізм об'єднує різноманітні, досить незалежні напрями, які можуть значно відрізнятися за своїм соціальним чи культурно-історичним значенням (експресіонізм, кубізм, сюрреалізм, поп-арт, мінімалізм, концептуалізм та ін). Хронологічно модернізм обіймає кінець XIX ст. та 60-ті рр. XX ст., включаючи всі авангардні рухи аж до свого "антипода" - постмодернізму. Серед теоретичних предтеч модернізму називають Лессінга, Канта, романтиків. До безпосередніх лідерів відносять Ніцше, Фрейда, Бергсо-на та багатьох філософів і мислителів XX ст. некласичного напрямку, перш за все - екзистенціалістів та структуралістів.

Модернізм принципово пориває з усталеними формами художнього відображення дійсності - канонізованим реалізмом, салонним мистецтвом, академічним мистецтвом, відчуваючи кризу цих явищ і в прагненні до оновлення. Для модернізму характерні активність, динамізм, пристрасть до руху, бажання діяти проти (будь-чого, будь-кого) в подоланні традиційних меж, зневага до традиційних цінностей, культурна революційність.

Як головні риси модернізму виділяють:

o естетичну стратегію автономії мистецтва, тобто його принципову незалежність від будь-яких позахудожніх контекстів (соціальних, політичних, релігійних і т. ін);

o повна відмова від миметичного принципу в мистецтві;

o акцент на художній формі, яка розуміється як головна основа твору, тотожна його змісту;

o абсолютизація візуальної (аудіо) презентації твору як самодостатньої форми буття.

Модернізм відмовився від естетики реалізму, від тих вузьких рамок, які нав'язуються традиційною конкретикою сюжету, від ренесансної оптичної системи. Він продукував кардинальні технічні інновації, які відповідали духу технічної цивілізації. Суттєвої трансформації зазнали поняття словесної мови аж до руйнування синтаксису, заперечення правопису заради того, щоб повернути мові її автентичні значення. Цю необхідність очищення дійсної суті людини від зовнішніх нормативних накладень мови і культури відчули та виразили А. Арто, В. Хлебников, С. Малларме та ін. поети, зробивши спробу вивільнення, автономізації суб'єкту шляхом революційної трансформації мови.

Модернізм винайшов художні засоби, без яких неможлива сучасна естетика: "потік свідомості", асоціативний монтаж, колаж, "вивільнення" кольору та ін. Модерністи розвинули поетику "відкритого твору", який залучає глядача, читача в творчий процес, активізуючи його сприйняття. Для модернізму характерний програмний концептуалізм, коли на перший план виходить задум твору як його вербалізована концепція, завдяки чому акцент у візуальних мистецтвах переноситься з чисто візуальної сфери у концептуально-візуальну - з конкретно-почуттєвого сприйняття на інтелектуальне осмислення. Модернізм є першою художньою культурою, що дуже багато насичена теоретичними творами. Ця концелтуальність, теоретичність постає наслідком "комунікаційного вакууму", що утворився в результаті відмови від класичних виразних засобів і який потребував вербального прояснення з метою підключення глядача (читача) до тієї мови, якою оперує певний автор.

Іноді модернізм ототожнюють з авангардом, який розуміють як ранню фазу модернізму. Проблема співвідношення модернізму та авангарду має декілька вимірів. С точки зору концептуального фундаменту модернізм тісно пов'язаний з авангардом своїм неприйняттям естетики реалізму і в художньому вимірі фактично представлений тими ж самими школами. Але модернізм як соціокультурний феномен - значно ширший авангарду і хронологічно, і по своєму змісту, і в плані соціокультурної значущості. Крім того, авангардні рухи значно більше, ніж модерністські, пов'язані з тенденціями соціального протесту.

Більш вузьке значення терміну "модернізм" пов'язане з розгляданням його як одного з головних етапів функціонування мистецтва XX ст.: авангард - модернізм - постмодернізм. Модернізм є прямим спадкоємцем багатьох досягнень та знахідок авангарду, але не має його бунтарського, лайливого, соціально-маніфестаційного характеру. Модернізм - це авангард, який став академічним. Він стверджує розмаїття авангардних новаторських художньо-естетичних винаходів, але вже як такі, що стали сучасною класикою. Модернізм усвідомив та сприйняв факт вростання авангарду в ту саму культуру, яку він заперечує, факт його поглинання суспільством споживачів та зливання з традиційними інститутами. Пафос протесту, заперечення, негативізму авангарду був поглинутий та легітимований відкритими суспільствами як локальний, досить невинний й навіть корисний виплеск емоцій, який можна розглядати як сприяючий процесам оновлення та розвитку. В період, коли авангард перетворювався на класику, зросла ціла генерація художників, письменників, драматургів, композиторів, кінематографістів, які як послідовники узаконили найбільш радикальні знахідки авангарду в сфері художньої мови практично усіх мистецтв. Ця генерація почала процес нескінченного маніпулювання цими досягненнями, але від дійсного авангарду їх відрізняла відсутність могутнього творчого імпульсу. Для модернізму кубізм, абстракціонізм, експресіонізм, сюрреалізм, додекафонія, література Джойса - це класика, яка органічно подовжує неперервну історію світового мистецтва. Ті зсуви, які авангардисти започаткували як радикальні і бунтарські, модерністи подовжили методично й кропітливо. В цілому - це рух у напрямку відмови від традиційних художньо-естетичних цінностей й виведення мистецтва за межі традиційно-класичного.

Значення модернізму полягає в тому, що він став особливою, своєчасною формою самопізнання культури, визначив сучасні форми буття мистецтва, звільнив художню СВІДОМІСТЬ, виявивши можливості створення нових сенсів, змістив акценти у взаєминах між мистецтвом та суспільством.

До найбільш відомих модерністів, твори яких своєю естетичною радикальністю сприяли оформленню модерністської традиції, належать: Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка, Р. Музиль, А. Камю, Т. Манн та ін. (в прозі); А. Стриндберг, Л. Піранделло, Б. Брехт, Э. їонеско, С. Беккет та ін. (в драматургії); А. Арто, В. Хлєбніков, С. Малларме, Р. М. Рільке, Г. Аполлінерта ін. (в поезії); І. Стравинский, А. Шенберг, К. Штокхаузен та ін. (в музиці); В. Кандинський, М. Шагал, К. Малевич, П. Пікассо, С. Далі, X. Міро, П. Клєє, П. Мондріан, Р. Магрітт та ін. (в живописі).

До головних напрямів модернізму відносять: абстрактний експресіонізм, конкретне мистецтво, поп-арт, концептуалізм, мінімалізм та ін.

Поняття постмодернізму, постмодерну фігурують в гуманітарних науках останньої третини XX ст. для визначення ситуації, яка склалася в філософії, художній культурі, літературі, літературній та художній критиці та естетиці, політиці, науці і взагалі в культурно-цивілізаційному процесі. Головною рисою, що дозволяє констатувати "ситуацію постмодерну" у таких різних сферах культури є той факт, що й змістовно й в ціннісному аспекті постмодернізм дистанціюється не тільки від класичної, але й від не класичної традиції. Він констатує себе як пост-сучасність, або постнекласика (тобто - після сучасності (модерну), після некласичної традиції).

Поняття постмодернізму на сьогодні все ще є досить дискусійним й нечітким. Численні визначення постмодернізму не завжди узгоджені між собою як щодо його параметрів, так і щодо хронологічних рамок. Вперше термін "постмодернізм" з'явився у 1917 році (в книзі Р. Ранвіца "Криза європейської культури"). З кінця 1960-х - в 1970-х роках термін використовується для фіксації новаційних тенденцій в таких сферах як архітектура та мистецтво і поступово набуває популярності. Починаючи з 1979 року, після виходу праці Ж.-Ф. Ліотара "Постмодерністський стан: доповідь про знання", він затверджується як філософська категорія, що фіксує ментальну специфіку сучасної епохи в цілому

В теперішній час існує ціла низка концепцій постмодернізму, які дозволяють взаємно доповнювати одна одну. Термін "постмодернізм" використовують для визначення стану культури в загально-історичному плані (X. Кюнг), як символ постіндустріального суспільства (Д. Белл), як зовнішній симптом глибоких трансформацій суспільства (3. Бауман), тенденцій розвитку в літературно-художньому та архітектурно-художньому плані (Ч. Дженкс, І. Хасан) та ін. Тобто, постмодернізм o- широка культурна течія, яка в останні три десятиріччя включає в себе філософію, естетику, мистецтво, науку. Тенденції розвитку, зміни та трансформації в усіх цих сферах необхідно розглядати на основі тієї загальної бази, що їх пов'язує -o культури постмодернізму, яку також визначають як постіндустріальну культуру, посткультуру, культуру "третьої хвилі" і т. ін. Найбільш суттєвою ознакою цієї культури постає новий, некласичний тип пріоритетів - технічного, а не соціального прогресу; продукування інформації, а не речей; природного, а не міського стилю життя й типу культури; біологічного, а не механічного часу і т. д.

Постмодерністська культура охоплює широке коло феноменів матеріального та духовного життя. В політичній культурі - це розвиток різних форм постутопічної політичної думки. В філософії - панування постметафізики, постраціоналізма, постемпіризма (постструктуралізм, постфрейдизм, постаналітична філософія). В етиці - постгуманізм постпуританського світу, моральна амбвівалентність особистості. Сукупність цих феноменів свідчить про формування постцивілізації, чию сутність й дозволяє прояснити художньо-естетичний постмодернізм. Тобто, в культурологічному аспекті виникнення постмодернізму пов'язується з потребою відображення в культурі нових форм суспільного життя та економічного порядку - суспільства споживачів, театралізованої політики, мас-медійних та інформаційних технологій.

Відповідно, мистецтво в контексті постіндустріальної культури переживає суттєві трансформації:

* переорієнтація з художнього твору на процес його створення;

* переорієнтація з автора на масову аудиторію;

* з вербальності на тілесність, жест, ритуал, тобто - невербальне спілкування;

* мистецтво в своїх найбільш "просунутих" формах прямує не до відображення життя, а прагне стати життям, що сприяє формуванню ігрового, альтернативного типу особистості;

* дедалі більшу роль відіграють комп'ютерні методи створення артефактів.

Постіндустріальна культура в цілому орієнтована на світ уявлення, сновидінь, безсвідомого як того, що найбільш відповідає хаотичності, абсурдності, ефемерності постмодерністської картини світу. З такою орієнтацію пов'язане визначення переходу від модерністської свідомості до постмодерністської за допомогою метафори переходу від алкогольної культури (яка агресивно нав'язує себе світу, прагне самоствердитися) до наркотичної (яка не змінює світ, а повільно, докладно, фактурно, пластично відчуває матеріальність світу).

Серед крупних розробників постмодерністських стратегій в естетиці та художній критиці можна вказати Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дерріду, Ч. Дженкса, Ж. Бодрійяра, Ю. Кристеву, І. Хассана, У. Еко та ін.

В художньо-естетичному аспекті культури XX ст. є сенс розглядати постмодернізм в контексті смислової низки понять: авангард - модерн - постмодерн. При цьому треба мати на увазі шонайменш два моменти.

По-перше. Якщо поняття модернізму (modernite) як сучасності, яка спадкує традиції Просвітництва й романтизму ширше, ніж модерністське мистецтво (art moderne), то постмодернізм сприймається як двоїстий термін, який визначає як подовження, так і подолання модернізму. У зв'язку з цим доречно відрізняти терміни: постмодерн (postmoderne) - ревізія філософських основ модерну; постмодернізм (post-modernisme) - переглядання мистецтва модернізму; постмодерність (postmodernitй) - захід героїчного в сучасному житті.

По-друге. Постмодернізм відрізняється від інших естетичних течій і художніх стилів не хронологічно (після чогось), але еволюційно (феномен розвивається та перетворюється на дещо інше за принципом зняття, з утриманням характеристик попереднього періоду, але в новій формі). Так, постструктуралізм в естетиці неможливий без структуралізму, постмодернізм в мистецтві неможливий без модернізму і навіть авангарду.

Якщо під авангардом розуміти усю сукупність гранично новаторських, агресивно-епатажних, бунтарських рухів художньо-естетичної культури першої половини XX ст., а під модернізмом - академізацію новаторських досягнень авангарду, його асиміляцію в найбільш репрезентативних арт-практиках, то постмодернізм - це новий етап художньо-естетичної культури. Постмодернізм - це, насамперед, відчуття й усвідомлення буття, культури, мислення як гри, ігрової, іронічної ностальгії по тій культурі, що відходить у минуле, в тому числі - по авангарду з модернізмом. В постмодерні відбувається гранично іронічна ревізія модерну та усієї традиції, яка передує модерну й авангарду, їх неігрової (тобто край свідомої, серйозної) установки на художню діяльність. Постмодернізм - виключно естетичний (й навіть естетський) підхід до любого культурного чи цивілізаційного явища будь-якого історичного періоду. Це повертання до естетичного досвіду на іншому рівні, при якому акцент робиться не на суттєвих для класичної естетичної свідомості поняттях прекрасного, піднесеного, трагічного; не на цілеспрямованій епатажності у пошуку нових форм, характерних для авангарду; не на інтелектуально-концептуальному відтворенні авторського задуму характерного для модернізму. В постмодернізмі акцентуються маргінальні для класичної естетики, присутні (в нерозгорнутому стані) в авангардній та модерній естетичній практиці універсальні поняття гри, іронії, потворного.

Для авангардистів і модерністів лейтмотивом діяльності була нестримана спрямованість вперед, до чогось принципово нового, того, що не існувало до них, до відкриття нових путей (які вважалися істинними) в головні й суттєві художньо-смислові простори. Тобто, це була гранично серйозна і відповідальна діяльність, спрямована на повалення чогось застарілого та затвердження якихось іновацій, здобутків в сферах художньо-естетичного досвіду. Постмодернізм вільний від усіх цих амбіцій, прагнень, прямувань. Він відчужений від них і розуміє безглуздя будь-яких серйозних або прагматичних зусиль, віри у розум, прогрес, істину, добро, красоту і взагалі безглуздя будь-якої віри. Для нього цінним постає тільки одне - насолода від гри у всіх сферах людського буття і свідомості, в тих сферах, які можуть зватися культурними, включаючи гру з культурною спадщиною. Інтерес до культурного минулого, звичайно, не є автоматичним відображенням традиції. Традиція в постмодерністському мистецтві немов просвічує крізь цитати, мерехтить в монтажних, колажних конструкціях, присутня в тих чи інших фрагментах твору чи артефакту. І все це - з позицій відчуженого іронізму, який став одним з ключових понять постмодерністської естетики. Культурний простір постмодернізму (який в цілому закінчив формування в 80-ті роки) включає в себе: по вертикалі - всю історію культури від архаїки, примітивізму до найбільш "просунутих" художніх течій, по горизонталі - художній досвід усіх країн і народів, тобто європоцентризм втрачає актуальність. Естетичним каноном стає відсутність канону, антисистемність, неієрархічність.

Сенс низки естетичних категорій, понять, термінів змінюються зсередини. Відбувається значне зближення високої та масової культури, межі між ними розмиваються. В мистецтві набирає силу тенденція жанрового розмаїття, полістилістики. В центрі естетичної уваги опинилися маргінальні теми, пов'язані з тілесністю, сексуальністю, споживчою естетикою, естетизацією навколишнього середовища. Ця проблематика безперервно зростає, втягуючи у своє коло дедалі більше нових сюжетів - від феміністської естетики до постмодернізму в науці.

Принципи й правила постмодерністської гри гранично вільні, засновані на відмові від всіх традиційних філософсько-естетичних категорій, понять, принципів художньо-естетичного мислення й заміняються новим рядом понять, які також досить вільно трактуються: деко-нструкція, інтертекстуальність, іронізм, симулякр, фрагментарність, мозаїчність, нонієрархічність, лабіринт, різома, тілесність, спокуса, бажання, парадоксальність, естетизація потворного, принциповий маргіналізм і т. ін.

Постмодернізм постає як своєрідна мутація модернізму, яка замінює модерністську форму, намір, проект, ієрархію постмодерністською анти формою, грою, випадковістю, анархією. Естетика в цьому контексті постає як деяка суміш, з якої формується нове ігрове поле та ігровий простір.

Характерні риси естетики постмодернізму:

o деконструкція естетичного об'єкта;

o перетворення естетичного об'єкта в пусту оболонку шляхом імітації контрастних художніх стилів (стильовий синкретизм), при цьому домінуючим стилем є гілерреалізм;

o інтертекстуальність, цитати ість, мовна гра як метод художньої творчості;

oневизначеність, культ невиразності, помилок, пропусків;

o фрагментарність і принцип монтажу;

o іронізм, пародійність, деканонізація традиційних естетичних цінностей, аксіологічний (ціннісний) плюралізм;

o тілесність, поверхнево-чуттєве ставлення до світу;

o гедонізм, який витискує категорію трагічного з естетичної сфери;

o естетизація потворного;

o змішування жанрів, високої та масової культури;

o театралізація, карнавалізація сучасної культури;

o репродуктивність, серійність, орієнтовані на масову культуру, споживчу естетику, найновітніші засоби масових комунікацій.

Всі ці ознаки свідчать про терпимість, гнучкість, плюралістичність, відкритість естетики постмодернізму, про її антитоталітарний характер, що принципово відштовхує саму ідею панування над природою, особистістю, суспільством. Постмодернізм тяжіє до діалогу з різноманітними галузями гуманітарної культури.

Разом з тим, ця привабливість постмодернізму сполучається з естетичною вторинністю, поверхнею, втратою цілісності, автентичності й художньої автономності артефактів, втратою емоційної спонтанності та ціннісних критеріїв творчості. Все це народжує специфічний пост-модерністоький настрій, психологічну та естетичну настанову, яка сполучає в собі цинізм.і ностальгію за втраченою гармонією й красою світу мистецтва. Постмодерністське бачення світу й стиль життя зворотним чином впливає ма#же на всі сфери культури й суспільного життя. Зростають тенденції невизначеності, які відтворюються у відкритості, плюралізмі, еклектизмі, безладді, випадковості культурного життя. Культурна діяльність перетворюється на гру інтелекту, створюється своєрідне метамистецтво.

В естетичній сфері такі переорієнтації пов'язані з тим, що в пост-модерністському творі, артефакті художнє розчиняється в естетичному. Постмодернізм ближче до естетики, ніж до мистецтва, це "подвійна" естетика, естетика в квадраті, яка ігровим чином сполучає фрагменти, уламки, шматочки усієї попередньої культури, переносить їх в новий смисловий арт-простір. Таке збирання має для індивіда, ввімкнутого в постмодерністську спільноту, головну мету - естетичної насолоди. При цьому і ця мета і сам процес постмодерністської гри багатьма представниками постмодернізму не усвідомлюється і деякі з них навіть не вважають себе постмодерністами. Акценти в будь-якій естетичній, художній діяльності переносяться з експресії (лат. expressio - вираження) на комунікацію, підключеність до багатьох художніх та позахудожніх ігор, до естетичного полілогу. Постмодерністська культура відкидає ієрархічні концепції елітарної та масової культури як анахронізм та орієнтується на естетичні потреби мас, підкреслюючи цінності споживання.

Постмодернізм принципово відмовляється від якихось глобальних амбіцій, він свідомо демонструє "втому" від культури, своє іронічне ставлення до неї в цілому і до творчої діяльності як її частини. Але ж в 90-ті рр. XX ст. можна було спостерігати як постмодернізм "стомлюється" вже від самого себе. Цей час помічений концептуальною втомою творців постмодернізму, спадом ейфорії від нього. Висувається гіпотеза про перспективи постпостмодерністської еволюції, яка пов'язується з технообразами, віртуалістикою. Висвітлюється специфіка постпостмодернізму, для якої характерні нові художньо-естетичні канони - інтерактивність та прагнення створити нове художнє середовище - віртуальний світ. Арт-діяльність інтернету дедалі більше конкурує з попередніми художньо-естетичними формами.

Серед численних представників постмодернізму в арт-сфері можна виділити як найбільш талановитих Й. Бойса та Я. Кунелліса у візуальних мистецтвах, Дж. Кейджа і К.Х. Штокхаузена в музиці, П. Грінуей в кіно, Ж. Батай, У. Берроуз, У. Еко в літературі. У сучасній українській літературі представниками постмодернізму є Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, О. Міьяненко, С. Проток, В. Медведь, О. Забужко та ін.

Як принципово нові події в арт-практиках можна вказати на виникнення напрямів енвайронменту та акціонізму в усіх його формах (власне акції, хепенінги, перформанси).