Естетика - Мовчан В.С. - 7.6. Естетика Ф. Шеллінга

Ідеї естетики Фрідріха Вільгельма Иозефа Шеллінга (1775—1854) викладені у працях "Система трансцендентального ідеалізму" (1800), промові "Про відношення образотворчих мистецтв до природи" (1807), курсі лекцій з естетики, читаних упродовж 1802—1805 pp. в Енському та Вюцбурзькому університетах (видані окремою книгою під назвою "Філософія мистецтва" вже після смерті автора — 1859 p.). Естетична теорія, як і філософія Ф. Шеллінта загалом, мала великий вплив на ранніх романтиків, зокрема на Енську школу німецького романтизму. Його впливу зазнала також естетика Г. Гегеля.

Естетика — своєрідне завершення філософської системи Ф. Шеллінга. Перший її період характеризується як натурфілософський, другий — "трансцендентальний", або естетичний ідеалізм, третій — "філософія тотожності", четвертий — "філософія свободи", п'ятий — "філософія откровення". Автор розгортає ідею цілісності природи. її розвиток, здійснюючись за висхідною, увінчується появою свідомого "Я". У свою чергу, розвиток "Я" постає діяльністю, що розподіляється на теоретичну та практичну сфери. Вони є процесом розвитку свідомості від нижчих сходинок (відчуття, споглядання, уявлення, судження) до вищого рівня — розуму. На вищому рівні теоретичне "Я" усвідомлює себе самодіяльним, практичним "Я", тобто волею. Відповідно, практичне "Я" також проходить кілька сходинок, причому в теоретичному та практичному розумі по-різному співвіднесені свідоме й безсвідоме. Центром, куди спрямовується творче "Я", долаючи суперечності теоретичного та практичного розуму, постає мистецтво.

Особливу увагу Ф. Шеллінг приділяє інтелектуальній інтуїції, розглядаючи її як безпосереднє споглядання розумом свого предмета. Ідеї естетики Ф. Шеллінга викладені в останньому (шостому) розділі праці "Система трансцендентального ідеалізму", де естетичне споглядання постає вищою формою продуктивності творчого "Я". У філософській системі Ф. Шеллінга відчутний вплив ідей І. Канта та Й. Фіхте. У мистецтві, на думку Ф. Шеллінга, творче "Я" здійснює себе в гармонії свідомого та безсвідомого начал духу. Названа діалектика характеризується так: "Зі здійсненням свободи... твір буде споріднювати свідомість його творення, з діями природи — момент безсвідомого" [15, с. 271]. Уточнюючи думку, Ф, Шеллінг пише: "Свідома та безсвідома діяльність мають бути абсолютною єдністю в творі, цілком так само, як це має місце в продукті органічного світу, але єдність ця здійснюється по-іншому: обидві єдності зобов'язані бути єдністю для самого Я" [15, с 273]. Сформульована філософом ідея споріднена з романтичним уявленням про творчість як єдність раціонального й ірраціонального начал.

Розглядаючи суб'єктивний ідеалізм Й. Фіхте, Ф. Шеллінг долає його на користь об'єктивного ідеалізму. Саме на цьому ґрунті вибудована "Філософія мистецтва", що постає завершальною ланкою філософської системи Ф. Шеллінга. В основу всього сущого в системі об'єктивного ідеалізму, згідно з Ф. Шеллінгом, покладене абсолютне, що постає в реальності як безконечне втілення Бога. Як ціле світ розпадається на ідеальний та реальний, причому в кожному світі має місце діалектика реального й ідеального, лише з тією різницею, що в ідеальному світі домінує ідеальне начало, а в реальному — реальне. Першою сходинкою реального втілення абсолюту є "вічна природа".

Вищий вияв ідеального світу — мистецтво. Воно є основою єднання ідеального та реального світів, оскільки об'єктивує ідеальний світ, надаючи йому чуттєвого й індивідуального виду, подібного до цілісної природи та її вищого витвору — людини. Мистецтво бачиться завершальною ланкою розумно організованої системи. У свою чергу, завдяки творчій діяльності людини, що формує мистецтво, останнє постає в ідеальному світі своєрідним "організмом", тобто живою цілісністю. Вона розгортається за висхідною: свідома творчість митця постає певним аналогом неусвідомленої творчості природи. Тому в мистецтві сповна розкривається творча сутність природи. Мистецтво як цілісний вияв духу, на думку Ф. Шеллінга, уособлює ідеал філософії. Світ у його цілісності постає художнім витвором абсолюту.

Будуючи систему естетичних понять, Ф. Шеллінг дотримується закономірностей історичного розвитку мистецтва. У листі до А. Шлегеля, викладаючи власне бачення ідей естетики, Ф. Шеллінг схильний розділяти мистецтво на емпіричне, що є предметом теорії, і на мистецтво як таке, або "мистецтво само по собі". Останнє опосередковує зв'язок філософії та мистецтва. Філософ наголошує: йдеться не про емпіричне мистецтво, а про "корені мистецтва", які вони є в абсолютному, тобто мистецтво цілком розглядається в "містичному сенсі". Філософа цікавить природа творчої здатності, зокрема питання, в який спосіб "Я" може усвідомлювати початкову гармонію між об'єктивним і суб'єктивним, або інакше: як можливе "самоспоглядання духу". Таку можливість він пов'язує з мистецтвом. Його споглядання відкриває сутність творчості як синтез свідомого та безсвідомого. У творчості поєднані також необхідність (здатність розуму до пізнання) й свобода.

Характеризуючи природу геніальності, філософ трактує її як "наявність в людині божественного... як приклад абсолютності Бога" [16, с. 162]. Геній творить безсвідомо, лише задовольняючи потребу своєї природи.

Концепція художньої творчості Ф. Шеллінга використовує поняття філософії неоплатонізму: "Єдине", "Усе", "Еманація", "Абсолют". У згаданому листі до А. Шлегеля автор зауважує: "Я буду виводити Єдине та Усе у формі й образі мистецтва. Легко зрозуміти, що універсум, перебуваючи в абсолютному в сенсі органічного цілого, так само перебуває в ньому і як художнє ціле, і як твір мистецтва. Музика, словесність, живопис — усі мистецтва, як і мистецтво загалом, мають своє власне буття в абсолютному" [16, с. 12]. Форма, що допомагає, згідно з Ф. Шеллінгом, виявити "Все в Усьому", — це можливість розкрити абсолютну єдність "у двох фокусах" реальної протилежності зображального та словесного мистецтв. Перше він вбачає уособленням реального, друге — ідеального начал. У кожній з "єдностей у собі" Ф. Шеллінг розглядає ідеальну протилежність античного та нового мистецтва. Тут відчувається вплив естетики Ф. Шіллера, зокрема праці "Про наївну і сентиментальну поезію". Зрештою, він прагне ідею кожного окремого мистецтва розглянути у її сутності як дещо абсолютне [16, с. 13].

Послідовне розгортання ідеї універсальної творчості, що заснована на об'єктивних засадах і відкриває розуміння світу як творчості за законами краси, зумовлює особливе значення трактату Ф. Шеллінга — як явища філософської естетики. Світ він бачить цілісним, конструюючи його з допомогою категорій "ідеальне" та "реальне", "суб'єктивне" й "об'єктивне", "свобода" та "необхідність" і под. В основу цілісності покладена ідея абсолютного як нерозрізненої тотожності названих протилежностей. Розгортання їх у природі у вигляді потенцій матерії (реальність) і світла (ідеальність), інтегруючись, зрештою, утворює єдність сутності та форми, котрі постають у природі визначеною цілісністю у вигляді організму. Отже, у взаємодії протилежностей ідеального та реального в реальному постає життя у безлічі його виявів, засвідчуючи сутність реальності як утвердження абсолюту в безмежності його творчих можливостей.

Нерозрізненість ідеального та реального в ідеальному, згідно з Ф. Шеллінгом, виявляється через мистецтво [16, с. 80]. За ступенем наближеності до абсолютної ідеї мистецтво є вищою потенцією ідеального світу. Мистецтво Ф. Шеллінг вважає вищим за філософію на тій підставі, що воно звернене до цілісної людини. Крім цього, воно старше за філософію, яка зародилась з поезії й у майбутньому має, так само, як інші науки, повернутися до неї. У системі естетичних ідей Ф. Шеллінга наявна також думка про зв'язок релігії та мистецтва на тій підставі, що не можливо "довести релігію до справжнього об'єктивного вияву інакше, аніж засобами мистецтва".

Центральною проблемою естетики Ф. Шеллінга є проблема прекрасного. У системі діалектичних зв'язків реального й ідеального світів потенціям цих світів відповідають три ідеї: істина, добро, краса. Краса й істина — діалектичне єдине, так само, як краса та добро. На перетині багатства діалектичних зв'язків дійсності, котрі відображаються в діалектиці категорій, щоразу виникає поняття краси [16, с. 81].

Оскільки мистецтво розглядається вищим виявом абсолюту, а суттю останнього є краса, то сенс мистецтва — чуттєве втілення ідеї краси.

Аналізуючи діалектику конечного та безконечного, Ф. Шеллінг розкриває відмінності відображення в мистецтві прекрасного та піднесеного, виявляючи їх в аспекті кількісних характеристик [16, с. 163]. Єдність реальності й ідеалу філософ вважає всепроникним началом світу, що є об'єктивацією ідеального в реальному. Відповідно, мистецтво — найадекватніший засіб об'єктивації — набуває в естетиці Ф. Шеллінга об'єктивно необхідного характеру як завершальна ланка руху сходинками досконалості. Саме в мистецтві краса набуває вищого, досконалого вияву. Ф. Шеллінг обґрунтовує також ідею мистецтва як явища історичного та розкриває його закономірності. Етапи його історії постають сходинками руху від загальної цілісності міфологічного періоду до конкретних видів і конкретних художніх феноменів, тобто від загального до особливого. Предметом надзвичайної уваги філософа є антична грецька міфологія як цілісна форма свідомості. "Міфологія є необхідна умова і перший матеріал для всякого мистецтва" [16, с. 105]. Саме міфологію він вважає "світом першообразів", першим загальним спогляданням універсума, основою філософії, моральної філософії зокрема. Як зазначають дослідники, "Шеллінгова теорія міфології стала початком нової епохи у вивченні цього явища" [11, с. 114]. Загальна тенденція історичного руху мистецтва, згідно з Ф. Шеллінгом, є рух від чуттєвого до духовного, поступове піднесення духу над матерією. Згодом така ідея буде розгорнута в "Естетиці" Г. Гегеля.

Поняття прекрасного, що є умовою існування мистецтва, Ф. Шеллінг вбачає наслідком таких смислоформуючих чинників, як символ та образ. Він наголошує, що зображення абсолютного в особливому (чуттєва даність ідеї) "можливе лише в символічній формі" [16, с. 106], а символічний характер є сутністю мистецтва.

Не менш важливим формуючим началом мистецтва постає образ. Згідно з Ф. Шеллінгом, образ — це синтез реального й ідеального. Внутрішня життєвість в її конкретності й символічній наповненості є характерною особливістю художнього образу.

Цілісність естетичної системи Ф. Шеллінга досягається тим, що вона вибудовується на єдиному фундаменті, яким постає абсолют. Він — джерело ідей, безпосередня першопричина й основа всякої краси. Відповідно, мистецтво в цій системі є зображенням першообразів. Світовий дух, втілюючись у форми конечного, здобуває свою чуттєву явленість як діалектична єдність об'єктивного та суб'єктивного, свободи та необхідності. Як таке мистецтво є самоспогляданням абсолюту.

На основі діалектичних зв'язків конечного та безконечного, ідеального й реального Ф. Шеллінг здійснює класифікацію видів мистецтва, котрі, постаючи певною цілісністю, всебічно розкривають самовияви абсолюту. їх поділяють на два паралельних ряди: ідеального та реального, що відповідно конкретизуються як поезія (ідеальне) й образотворчі мистецтва. Останні, за Ф. Шеллінгом, у свою чергу, поділяють на музику, живопис, пластику, поезія — на епос, лірику, драму. Характеристика окремих видів мистецтва в праці Ф. Шеллінга слугує своєрідним взірцем філософсько-естетичного й естетико-мистецтвознавчого аналізу.