Естетика - Мовчан В.С. - 15.2. Природа художньо-формуючої здатності: талант і геніальність

Художньо-формуюча здатність склалася з поступом історії як об'єктивна потреба свідомості упорядкувати плинність вражень про вияви життя, надавши їм ідеального буття в художньо досконалих формах. Це творення образу світу за законами краси, адже поза цією якісною визначеністю художня діяльність втрачає сенс.

Цінність формуючих умінь як джерело і засіб "упорядкування життя", надання його виявам цілісного і досконалого образу, людство усвідомило в глибоку давнину. У біблійній міфології весь світ постає наслідком творчо-формуючої здатності абсолюта — Бога. Формуюча здатність розкривається у міфі як поетапний процес, спрямований на творення порядку з хаосу. В ньому відбувається поступовий перехід від загального до конкретного, до зростання індивідуальної визначеності образу предметів формування та поглиблення змісту їх життєвості, аж до "творення людини за власним образом та подобою". У чому, згідно з Біблією, полягає сенс творення? По-перше, у духовній потребі надати визначеності та оформленості "безвидному" світу, тобто позбавленому образу. По-друге, у внутрішній доцільності витворів, що завдяки майстерності Творця набувають внутрішньої життєвості. Майстерність формування — поштовх до саморозвитку явищ на власній основі. По-третє, сенс творчості у суб'єктивному плані постає як потреба майстра-Творця у самоздійсненні, а відтак, у духовному задоволенні від результативності творчих зусиль. Формуючи все нові природні об'єкти та види життя, Бог щоразу переконувався, що "добре воно11. Усю безліч реальних виявів життєвості світу Біблія бачить виявом божественної сутності, адже у реальних наслідках формування відтворюється чинне буття деміурга (від грец. demiurgos — майстер, ремісник, творець).

У класичній культурі поняття художньої творчості усвідомлюється як тотожне поняттю "творення життя", оскільки останнє є дійсним, передусім, як життя творчо-формуючого духу. Слушність такого розуміння стане очевидною, якщо трактувати життя як процес формування людством власного образу. Так, реальність життя етносів, народів, націй визначається образом, якого вони набули як деяке духовне ціле. Відомо, що кожен народ усвідомлює себе на основі образу, в який оформились реальні вияви його життєвості, його надії та ціннісні уявлення, об'єктивовані в художньо-образній мові мистецтва.

Естетична теорія вважає образне мислення найдавнішою формою свідомості, а художників — учителями людства. Ф. Ніцше зазначає, що саме митці навчили людей "цінувати героя, прихованого у кожній звичайній людині", а їх мистецтво дозволило "спрощено і просвітлено" подивитися на себе самого як на героя, "інсценувати себе перед самим собою" [13, с. 559].

Особливе суспільне призначення митця зумовлює необхідність осмислення витоків властивої йому особливої художньо-формуючої здатності. Це рівень, де творчі зусилля подолані досконалістю образної мови творів, які уособлюють вищі формуючі можливості людини. Щоразу вони унікальні й неперевершені у кожному дійсно художньому творі. Це рівень, де відбувається проникнення у сутність явищ світу завдяки здатності творчого духу осягнути його глибини. Погоджуючись з відомою думкою Арістотеля щодо відмінності наукового знання та художньої творчості, А. Шопенгауер пише: "Поет схоплює ідею, сутність людства, поза всяким відношенням, поза всяким часом — адекватну об'єктивність у собі на її вищому ступені... Істинне розкриття ідеї виявляється значно точнішим і яскравішим у поезії, ніж в історії, і тому, як не парадоксально, значно більш справжнім..." [19, с. 355].

Особливий інтерес до розкриття таємниць художньо-формуючої здатності, характерний для періоду індивідуалізації духовного досвіду, що об'єктивує себе у творчості митців Відродження, хоча вже з часів Давнього світу (Єгипет, Давня Греція, Рим) людство пам'ятає імена визначних архітекторів, скульпторів, живописців, поетів, музикантів. Дослідження витоків та закономірностей художньої здатності — одна з центральних проблем естетики Просвітництва, романтизму, німецької класичної естетики. Вольтер у праці "Геній" вирізняє талант та геній як рівні творчої здатності. Художник, на його думку, якої б майстерності він не досяг у своєму мистецтві, не вважається генієм, якщо не винайде нічого нового, не виявить оригінальності [3, с. 263]. Ідею художнього генія розробляють представники "Бурі й натиску". Німецькі романтики утверджують культ "божественної геніальності". А. Шлегель говорить про цінність "духовної інтуїції" митця як просвітлюючого начала людського духу; про роль творчої фантазії як організуючої сили художньої творчості, притому, що вона є одночасно вільною і закономірною, а тому в ній не може бути жодного свавілля [12, с. 179].

В естетиці класиків німецької філософії І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля розглядаються питання природи художньої здатності, духовні підстави творчості, рівні творчих умінь. Значну увагу проблемі геніальності приділяє І. Кант, наголошуючи, що геній — це вроджена продуктивна здатність: "Геній — це вроджені задатки душі, через які природа дає мистецтву правило" [6, с. 1169]. Сферою самоздійснення генія є мистецтво, тобто сфера "відображення естетичних ідей". Вирізняючи талант і геніальність, філософ наголошує на якісній відмінності названої творчої здатності. Геніальність у творчості визначається "оригінальністю ідеї". Йдеться не про оригінальність як таку, адже вона може бути і безглуздою, а про оригінальність, здатну поставати взірцем, мірилом чи правилом оцінки. "Природа дає через генія правило не науці, а мистецтву (курсив авт. — В. М.), і то лише у тому випадку, якщо воно є вишуканим мистецтвом" [6, с. 1176]. Генію від природи властива здатність до творення досконалих форм, причому, на відміну від краси природи, що є не чим іншим, як прекрасною річчю, краса у мистецтві є прекрасним уявленням про речі.

Геній — це вроджена здатність до досконалого художнього формування, що як така не піддається логічному обґрунтуванню, а отже, не може бути передана іншим. Для генія властиво створювати те, чого навчитися не можна. Первинною ознакою здібної особи є налаштованість до навчання. Творчість без геніальності — це праця. Геніальність вимагає натхнення, а праця — дисципліни. Майстерність художніх зображень, властива генію, зумовлена даною від природи здатністю проникати в глибини життєвості явищ і осягати їх істинну сутність та відображати її з особливою глибиною й переконливістю не лише тоді, коли йдеться про прекрасне у виявах життя, але і тоді, коли предметом зображення є низьке. Переконливе його художнє зображення здатне викликати естетичне задоволення. Однак низьке, що спричинює відразу, не може бути предметом мистецтва, оскільки знищує будь-яке естетичне задоволення. В основі діяльності генія, на підставі сказаного, поєднані в гармонійне ціле свобідна "гра душевних сил" та особливі формуючі уміння.

Дух в естетичному значенні — це, згідно з І. Кантом, особливий "оживляючий принцип" в душі: це уява як продуктивна здатність пізнання. їй властива виняткова здатність формувати нову — "другу природу, з матеріалу, який дає йому дійсна природа" [6, с. 1176]. Нагадаємо, що формуючою основою творчості постає художня ідея. Вона здобуває повноту життя завдяки адекватній життєвості образів, у які вклалася. Якісною ознакою специфічно художньої здатності, що її уособлює творчий суб'єкт, є здатність "зібрати" світ у художньо визначену цілісність. І. Кант наголошує, що "геніальність у творчості визначається оригінальністю ідеї". Художній геній, згідно з І. Кантом, концентрує творчі можливості людської природи загалом у вільному застосуванні своєї пізнавальної здатності. Філософ наголошує, що уява генія не підпорядкована розсудку, не тлумачить понять, а творить їх.

В естетиці Ф. Шеллінга важливим аспектом розуміння природи художньої здатності є акцент на способі поєднання уяви та фантазії, а також співвідношенні між розумом та інтелектуальним спогляданням. В уяві "продукти" мистецтва зароджуються і формуються, а фантазія ніби "видобуває" їх звідти і оформляє у цілісність. Так само у розумі утворюються ідеї, а інтелектуальне споглядання надає їм образу. Отже, фантазія у мистецтві — це "інтелектуальне споглядання" [17, с. 95].

Розгорнутий аналіз художньої здатності та рівнів творчих умінь, а відтак і якісної визначеності їх наслідків містить естетика Г. Гегеля. Філософ диференціює поняття "художня здатність", "талант", "геніальність". Загальними ознаками художньої здатності він називає: по-перше, фантазію, вирізняючи творчу фантазію від уяви як пасивного чинника свідомості; по-друге, здатність (дар) схоплювати дійсність та її форми до найменших; по-третє, міцну пам'ять, що стійко утримує сприйняті явища в їх реальному вигляді. Не менш важливими є і такі загальні творчі уміння, як здатність за зовнішніми виявами життєвих явищ осягати і розуміти їх внутрішнє життя. Це особливе знання характеру прояву "внутрішнього життя духу в реальному світі з тим, як воно просвічує через зовнішнє" [4, с. 292].

Важливими складовими художньої здатності є уміння митця втілити творчий задум, "зібравши" у цілісність увесь досвід бачення, осмислення та переживання дійсності. Необхідними передумовами ефективності процесу постають: по-перше, вміння сформувати задум у цілісність змістом ідеї, що надає їм внутрішнього життя; по-друге, майстерність втілення задуму в мові того виду мистецтва, де він здобуде найбільш відповідну собі життєвість. Важливим організуючим началом творчого процесу є почуття, оскільки вони пронизують і одушевлюють собою твір як художнє ціле.

Філософ говорить про продуктивну діяльність фантазії, засобами якої художник виробляє реальний образ для розумного у собі й для себе змісту. Саме таку здатність він називає геніальністю і талантом. Особливістю генія є "всезагальна здатність до творення дійсно художніх творів". Універсальністю, тобто надзвичайно широкими формуючими уміннями та їх досконалістю, геній різниться від таланту, якому властиво реалізувати себе в якійсь конкретній сфері художнього формування.

Полемізуючи з І. Кантом щодо особливих вроджених здібностей генія, Г. Гегель не заперечує, однак, що мистецтво потребує специфічних задатків, суттєвим аспектом яких є "природна обдарованість". Вона пов'язана зі здатністю митця втілити свій зміст не в логічно-понятійних формах, а в деякому "чуттєвому матеріалі". Саме у способах формування — вмінні надавати художнім образам життєвої повноти та довершеності — філософ бачить вроджену здатність як необхідну передумову власне художньої творчості. Суб'єктивною умовою розвитку природних задатків є внутрішня енергія, наполегливість, з якою суб'єкт розвиває і вправляє природну обдарованість. Водночас специфічно художня здатність сприймається "лише як дещо суб'єктивне, адже духовно виробляти може лише самосвідомий суб'єкт, що ставить собі за мету створення такого твору" [4, с. 294]. Особливістю генія Г. Гегель уважає також легкість, з якою він опановує внутрішній зміст, та зовнішню вправність у певних видах мистецтва. Організуючою силою для актуалізації художньої здатності та втілення творчого задуму в матеріалі мистецтва він називає творче натхнення. Воно завжди предметно визначене, тобто покликане до життя предметом, що збудив небайдужість і стійко утримує увагу на собі, живлячи собою формуючі уміння.

Цікаве розмежування здібності, таланту та геніальності у влучному образному порівнянні дає А. Шопенгауер. Він уподібнює митців до небесних тіл: здібних порівнює з метеоритами, талановитих — із планетами, а геніїв — із нерухомими зірками. Перші створюють швидкоплинний ефект і назавжди зникають; другі здатні до більш тривалого та стабільного існування і навіть блищать, але "запозиченим світлом"; і лише треті виблискують власним світлом і належать не якійсь одній системі, а всьому світові [18, с. 246].

Наприкінці XIX ст. на теорію художньої творчості впливає теорія психоаналізу 3. Фройда. Згідно з нею психічний апарат людини є енергетичною системою, основу динаміки якої становить конфлікт між свідомістю і без свідомими потягами. Вчення 3. Фройда про психічні структури особистості неправомірно поширювало ідеї психоаналізу в сферу творчих здатностей людини. Застосовуючи поняття "сублімація", тобто переключення частини психічної енергії з низьких, соціально не сприйнятих потягів, на культурно сприйнятні, 3. Фройд саме у цій царині бачить витоки художніх умінь. Позасвідомі душевні процеси він уважає першоосновою психічного життя людини. Витоки мистецтва він розглядає як наслідок потреби суб'єкта реалізувати "невдоволені бажання". За допомогою фантазії митець прагне створити "штучний світ", в якому реалізуються позасвідомі душевні потяги.

Попри критичність підходу естетичної теорії до ідей 3. Фройда, зокрема щодо витоків та передумов художньої здатності, стала очевидною неможливість досліджувати проблеми художньої творчості без урахування особливостей психічного життя особистості. Зокрема, з певною корекцією дослідження природи художньої здатності одержують продовження у працях О. Ранка та К. Юнга (останній — засновник теорії "колективного безсвідомого"). У праці "Про відношення аналітичної психології до мистецтва" (лекції, прочитані у травні 1922 р. у Цюріху) К. Юнг критично оцінює теорію сублімації 3. Фройда. Він звертає увагу на некоректність обґрунтування витоків мистецтва неврозами, хоча психологічні умови, в яких формуються художні твори, приблизно ті самі, що і за неврозу [20, с. 359]. Йдеться про ту духовну напругу, що її переживає поет, інтелектуал у творчому процесі та, зрештою, може переживати і будь-яка людина.

Важливу роль у поглибленні розуміння природи художньої здатності відіграє висунута К. Юнгом ідея "архетипу". Психоаналітик розкриває художню здатність як складний синтез свідомого та безсвідомого у суб'єкті творчості. При цьому йдеться про два типи безсвідомого: безсвідоме особистості та колективне безсвідоме. Безсвідоме особистості характеризується як загальна сума психічних процесів та змістів, що здатні стати усвідомленими. Колективне безсвідоме —- це специфічні "мнемонічні образи" (архетипи). На думку вченого, "вони успадковані в анатомічній структурі мозку". К. Юнг характеризує їх як "деякі апріорні ідеї". Вони виявляються лише у художньому матеріалі, що набув оформленості, як регулюючі принципи, що визначають цю форму. Художньо-творчий процес "полягає у безсвідомій адаптації архетипічного образу та його подальшій обробці й оформленні у завершений твір" [20, с. 377].

Щодо митців та творчих імпульсів, що стимулюють процес художнього формування, то їх К. Юнг поділяє на два типи: на інтровертів та екстравертів відповідно. За процесом та наслідками формування перший тип творчості (інтроверти) — це свідоме творення художнього "продукту", ретельно сформованого і розробленого для досягнення певного ефекту. Другий тип творчості (екстраверти) має свої витоки у безсвідомій природі. Тому часто здається, що творчий процес відбувається без участі свідомості. Якщо наслідки першого типу формування не виходять за межі розуміння, а вкладаються у звичне, то наслідки другого — над особистісні. Вони розширяють наше сприймання до тих меж, яких досяг автор своїм твором. Зрештою, ми можемо констатувати, що у першому випадку йдеться про талант, а у другому — про геніальність. Щоправда, К. Юнг припускає можливість поєднання у суб'єкті обох тилів, але у різних видах творчості. Скажімо, Шіллер-поет — інтроверт, Шіллер — теоретик естетики — екстраверт.

Акцентуючи увагу на психологічних аспектах художньої творчості, І. Фран-ко ("З секретів поетичної творчості") характеризує формуючі уміння митців як наслідок здатності видобувати з глибин душі захований багатий досвід і надавати йому образного життя [16, с. 62—63].

Ідеї психології художньої творчості набули розвитку також у працях учених Харківського університету (Потебня, Овсянико-Куликовський). Виходячи з думки В. Гумбольдта про нерозривність мови і мислення, О. Потебня створює струнку теорію, в якій мовознавство пов'язане з поетичною теорією слова, теорією літератури та теорією мистецтва загалом. Факти мови та факти мистецтва постають у ній наслідком глибокої внутрішньої діяльності розуму та душі. Д. Овсянико-Куликовський, дослідивши зв'язок причин та наслідків духовної діяльності, розгортає проблему в суто психологічному напрямі. Він зосереджується на питаннях психології мови, думки і творчості, аналізуючи переважно творчість видатних художників і поетів. Предмет його дослідницької уваги — зв'язки свідомості та безсвідомого у духовних структурах людини, посередником яких є слово.

Підставою для розмежування понять "талант" та "геніальність" він уважає надто розвинуту інтуїцію генія [14, с. 350]. Характерні її ознаки: особлива якість безсвідомої сфери та її відношення до свідомості. Безсвідоме розуму вирізняється у генія не лише винятковим багатством ідей, а й надзвичайною "працездатністю"у спрямованою на творення загальних ідей. Йому властива також виняткова здатність сприймання і спостережливості: достатньо випадкового враження, щоб збудити живу роботу в глибинах безсвідомого. Вчений уважає, що безсвідоме постачає свідомості переважно загальні ідеї, категорії, форми мислення. Свідомість узагальнює явища дійсності або у загальних формах думки, що властиво для вченого та філософа, або образів — для митця. Активність поєднувальних форм думки характеризується як те, що зазвичай називають "інтуїцією генія". Зокрема, цікавим є аналіз творчості та особистості М. Гоголя.

Отже, аналіз природи художньої здатності свідчить, що найбільш яскравим і безпосереднім виявом духовності людського життя є мистецтво. Формуючи ідеальні образи буття, воно надає йому естетичної визначеності. Художня здатність у її вищому розумінні — це концентрована у суб'єкті здатність створення досконалих художніх образів. Вона є специфічною творчою здатністю, що виявляється у суб'єкті як органічне поєднання свідомого та безсвідомого. Вони конкретизуються у формуючу єдність образної пам'яті, творчої уяви та фантазії, логічного мислення, інтуїції та художньо-формуючих умінь. Реальність та повнота життя творчого духу найяскравіше відображаються саме у художній творчості. Рівні художньої здатності в їх якісній результативності визначаються через поняття талант і геніальність. Оригінальність художніх ідей та неповторна досконалість їх утілення у мові мистецтва становить специфіку художнього генія. Свобода творчого самоздійснення особистості найбільш виразно виявляє себе у досконалих художніх творах.