Історія української преси - Животко А.П. - Перші організаційні кроки. Ширші кола українського суспільства і "Громадська Думка". Відгуки. Передплата

Цікаву згадку про початки організації Громадської Думки" залишив М. Левицький у своїх "Причинках до біографії Є. Чикаленка". "Року 1905, - пише він, -п після тої першої революції в Росії, коли настала змога видавати українські часописи, у Є. Чикаленка раз-у-раз відбувалися наради організаційного характеру... На одній з таких нарад комбінувалися прерізні можливості щодо тиражу і ціни газети (тоді - "Громадської Думки"). Ніяких певних даних для тих міркувань не було; все то були гіпотези, у молодших - оптимістичні, у старших — песимістичні. Я більше нахилявся до молодших, Є. X. (Є. Чикаленко) - до старших. Молодші пропонували можливо більший тираж, щоб можна було поставити ціну якомога меншу. Одні пропонували 10.000 примірників і ціну 3 копійки, були такі, що воліли б 50.000 тиражу і ціну 2 копійки. С. Єфремов з олівцем в руці обрахував усі ті можливості. Тоді Є. X. сказав: "А обрахуйте скільки дефіциту буде, коли друкувати одну тисячу, а ціну покласти 5 коп." Пам'ятаю, що ця песимістична комбінація зробила прикре враження на більшість присутніх. Та невже ви думаєте, що на всю Україну не набереться більше тисячі передплатників, спитав хтось із молодших. " Думаю, що не набереться, — з гіркою усмішкою відповів Є. X. — "Гарячих патріотів і "щирих" українців у нас багато, та біда в тому, що люблять вони неньку-Україну до глибини серця, але не до глибини кишені. Рахуйте, Сергію Олександровичу, на тисячу примірників — менше розчарування буде".

Життя незабаром показало, наскільки рації мав Чикаленко. Правда, на початку "Громадська Думка" зацікавила ширші кола громадянства. В першу половину 1906 р. вона навіть зібрала в цілому 4.093 передплатників. Але в дальшому виявилося, що зі всіх тих, на кого часопис міг опертися, отже, річних передплатників ледве назбиралося до 500. Решта передплачувала на місяці (в ліпшому випадку на півроку), після чого відпадали.

Які причини були відпадання передплатників? З одного боку, газеті закидувано, що подає запізнено відомості, з другого — читач ще не звик до української газетної мови, термінології та фонетичного правопису, вимагаючи, щоб в газеті писалося так, "як у нас на селі говорять". Для читача, що звик читати в українській мові лише твори красного письменства, дивним ще виглядала мова публіцистики, газетної інформації. Редакцію засипали листами з вимогою писати "мовою Шевченка", якої, до речі, самі автори цих листів часом добре не знали. Перехід на український фонетичний правопис викликав іноді щире обурення у тих, хто звик до "Ярижки" — урядового російського правопису. І довго ще доводилося поборювати всі ці вимоги.

Врешті, чимало поміркованих чи консервативних людей, заляканих радикалізмом "Громадської Думки" в соціальних справах, вважали її за орган, скерований головно проти заможної частини українського народу. Це, до певної міри, відбилося навіть на внутрішньому житті газети та спонукало відійти від неї В. Леонтовича, після чого видання перейшло цілком до рук Є. Чикаленка.

Репресії і закриття "Громадської Думки"

Щойно вийшло перше число "Громадської Думки", як було його сконфісковано. В дальшому безперестанно сипалися на неї конфіскати, грошові кари, тимчасові відкладання терміну тощо, аж поки прийшло найбільше лихо — заборона. 18. VIII. 1906 р. в редакції була переведена поліцією ревізія, знайдено "компрометуючий" матеріал, серед якого були відозва членів розпущеної 1-ої Державної Думи (Виборзька), протоколи Московського з'їзду "Селянського Союзу", різні відозви тощо. С. Єфремов, який у цей час заступав редактора Ф. Матушевського, та ще дехто із співробітників (Хохлич, Квасницький та інші) були заарештовані. Секретареві редакції В. Козловському пощастило сховатися і втекти за кордон (пізніш був він одним з працівників Спілки Визволення України, а в 1918 р. членом Українського посольства в Берліні). На вимогу уряду видання газети було припинено. По всій Україні в багатьох передплатників зробила поліція ревізії, багатьох заарештовано. Є. Чикаленко спробував був клопотатися про відновлення газети, але дозволу не дістав.