Історія української преси - Животко А.П. - "Рада"

Тим часом у запасі був дозвіл на ведення щоденної газети під назвою "Рада", даний свого часу на ім'я Б. Грінченка. Рішено було його тепер використати. Через місяць (з 15.IX. 1906 р.) стала "Рада" спадкоємцем

"Громадської Думки", стоячи на засадах, покладених в її програмі. До неї ж перейшли і передплатники, яких нараховувалося десь коло 1500. Кількості цієї не вистачало для забезпечення щоденного органу. А вже підходив кінець року. Треба було шукати засобів. Як і раніш, разом з Чикаленком, що продав для цієї мети частину своєї землі і вніс на видання 10.000 рублів, приходить на допомогу

B. Симиренко та кілька інших громадян. Це дало можливість продовжувати видання газети в наступному 1907 р.

Вступивши в 1907 р., редакція в програмовій статті першого числа зазначила, що надалі більш братиме на увагу українську інтелігенцію. Коли ж знайшовся б ширший круг читачів, що потребували б популярного викладу, стане при "Раді" виходити окреме популярне видання по дешевій ціні.

Свою програму визначила "Рада" такими словами: "Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше... не зв'язувати себе програмою чи тактикою якоїсь одної політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принципіальні, питання українства з погляду різних поступових партій. Ставлячи своїм ближчим завданням служити культурним, громадським і політичним інтересам України під Росією, газета наша заразом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських".

Деяку реорганізацію було переведено й у внутрішньому житті газети. Саме на цей час припав приїзд до Києва М. Грушевського, який став до активної праці в ній. Фактичним редактором став М. Павловський, людина не менш працьовита, як Ф. Мату шевський. Був він редактором до 1913 р., коли заступив його А. Ніковський (засуджений 1930 р. в процесі Спілки Визволення України). На секретаря редакції запрошено С. Петлюру (пізніш — голова Директорії, головний отаман військ УНР), який в цей час одночасно був редактором органу Української соціал-демократії під назвою "Слово". Пізніш секретарем став В. Королів-Старий. Сталими співробітниками, що вели постійні відділи, були Д. Дорошенко, М. Старицька-Черняхівська, М. Лозинський, Б. Грінченко та інші. Фахових, вироблених журналістів як і "Громадська Думка", так і "Рада" не мали. Щойно тут вони помалу виховувалися, здобували досвід і вже пізніше дехто ставав видатним журналістом. Найближче зв'язаний був з "Радою"

C. Єфремов. Як публіцист, виступив тут С. Петлюра. Талановиті огляди й фейлетони давав С. Черкасенко. Красне письменство заступлене було В. Винниченком, С. Васильченком, О. Олесем, М. Левицьким та іншими. Зрідка давав статті В. Липинський. Передові статті звичайно писали С. Єфремов, Ф. Мату шевський, іноді М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Павловський та інші.

При помочі цих сил ставала "Рада" речником і дзеркалом українського життя на всіх землях. Стежила за його розвитком, формувала національну думку. Здається, ні одне питання дня не уникало її сторінок. Найменший прояв культурного чи політичного життя знаходив тут той чи інший відгук.

Є. Чикаленко та його співробітники. В. Симиренко, Л. Жебуньов та інші

За всім тим стояла людина, яка, взявши весь тягар видання на себе, свідомо і віддано понесла його, як свій національний обов'язок. Був нею Євген Чикаленко1, для якого видання єдиної української щоденної газети під Росією стало справою національної честі. Віддав він їй всього себе. Навколо неї скупчив він свої життєві інтереси, вкладав свої кошти, щоб покрити постійні дефіцити, пересічна сума яких виносила річно до 20.000 золотих рублів. Та й не самі дефіцити. Постійні клопоти з адміністрацією, постійна небезпека закриття, брак коштів, брак передплатників та різного роду вимоги читачів, непорозуміння між співробітниками — все це лягало на нього, все це купчилося навколо його особи як видавця. Під вагою всього цього відчував він іноді втому, резиґнацію.

"Остогидло мені вже це, — записує він на восьмому році видання, — хочеться заховатися від людей, щоб не мати того клопоту й не чути за нього. Але, коли я відійду від газети, вона загине, бо поки що нема кому за неї взятися. Бо вона ще дає дефіцити... А загибель газети від браку передплатників, від недокровності — це ж велика радість ворогам нашим (хоч їм відомо, що неуспіх газети залежить від терору передплатників); це ж страшний удар для справи відродження нашої нації! ...Поки що кажу собі: "А ти, Марку грай!"

І "грав" цей Марко української преси, поборюючи безправства, конфіскати, кари, загрози, арешти. Понад вісім років ніс він увесь тягар видання "Ради", що стояло великою і незабутньою його національною заслугою.

У цій праці не був він сам. Велику моральну підмогу давала йому його родина. Зокрема гарячу підтримку мав він від старшого сина Левка.

"Крутись, батьку, мотай головою", а "Ради" не покидай", - писав він 1909 р., коли треба було покривати дефіцит в 12.000 золотих рублів. І батько крутився, заставляв дім, покривав дефіцит, записуючи до свого щоденника: "Не покину її, поки не загину".

Крім родини, мав Чикаленко й інших приятелів, з яких в першу чергу треба згадати В. Симиренка, який упродовж усього часу не залишав видання без фінансової підтримки. Був він піонером модерної цукроварної промисловості в Україні, людиною з творчим і великим організаційним хистом. Скромний, привітний у поводженню і взаєминах. Всі, хто знав його, кажуть у своїх згадках про нього, про його милий, привітний вигляд, веселу, хоч дещо стриману, вдачу, про його змістовну, ділову бесіду, про його глибоку культурність, вроджену скромність та нехіть до розголосу, що особливо виявлялося в його допомозі громадсько-національній справі.

Констатувавши, що після покладеної праці, його господарські справи в цукроварні стали на міцний ґрунт, завітав він одного разу до В. Антоновича в Київ і повідомив, що з цього часу передаватиме через його руки кожного року 10% зі своїх прибутків на українські справи та на початок зараз же передав перший даток. І від цього дня впродовж майже 40 років до самої смерті виповняв точно свою обіцянку, збільшуючи часом значно її висоту та докладаючи іноді понад зазначений даток великі квоти.

Був це, як каже у своїх споминах О. Лотоцький, з натури "український Никодим, що свою чинність переводив не на людських очах і не для людського ока", а з почуття обов'язку і глибокої любові до Батьківщини, що була змістом усього його життя. Впродовж багатьох років допомагав він "Киевской Старине" та іншим виданням. Та найбільша допомога його на національні цілі була після 1905 р., коли впала заборона українського писаного слова. До цього часу припадає його поміч Науковому Товариству в Києві, "Літературно-Науковому Віснику", "Громадській Думці" і "Раді", не кажучи вже про допомогу письменникам та діячам і то так, що вони не знали, від кого ця допомога.

Не мав він часу на якусь іншу діяльну участь в українському громадянському й культурному житті. Був лише за молодих літ членом київської "Старої Громади", в засіданнях якої брав участь хіба що тоді, коли вона потребувала його ділової поради. Інакше залишався в тіні, заробляючи, як він казав, для України гроші бо "кожен повинен робити те, що найкраще вміє", говорив він часто.

Мав ще Чикаленко підтримку від Леоніда Жебуньова, який увесь свій час і всю енергію вкладав на те, щоб поліпшити матеріально становище газети, придбати якнайбільше передплатників. В найтяжчі часи для "Ради" не вагався він віддати останній свій гріш, бо "упадок "Ради" вб'є мене швидше, ніж хороба", на лікування якої той гріш був призначений.

Врешті, добрим помічником і порадником була ще одна людина, а саме М. Синицький, що перші роки провадив адміністрацію "Ради".